2

Зинаїда Тулуб

– Батьку, – раптом окликає його Максим-кобзар, – пан воєвода приїхали.

Сагайдачний рвучко обертається, зусиллям волі зганяє з обличчя турботу і рушає назустріч Замойському з привітною і благодушною всмішкою:

– Радий вітати вельможого пана у своєму нудному парубочому лігвищі, – низько схиляється він перед воєводою, хоча гість годиться йому в сини.

Замойський тисне Сагайдачному руку і відповідає однією з тих фраз, яких так багато у світських людей, але коли пахолки мовчазно зникають за дверима, кидає на стіл крислатий капелюх з страусовим пір’ям і схвильовано падає у крісло.

Сагайдачний запитливо дивиться на гостя. Томаш Замойський сам не свій: певно, трапилося щось надзвичайне.

– Пан гетьман чув, що діється у Стамбулі? – кидає він, втрачаючи свою витримку.

Він такий схвильований, що навіть забув запитати, як здоров’я господаря.

Сагайдачний ледве помітно підводить плечі і всміхається з таким виглядом, ніби каже: як йому, мовляв, знати державні таємниці, а сам підсовує гостеві кращий турецький тютюн. Але Замойський відмовляється курити і веде далі, плутано і нервово:

– Я дістав листа… Один з молдавських бояр сповіщає пана Отвіновського, що султанські бунчуки виставлені перед Біюк-сараєм.

Сагайдачний мимоволі підводить голову. Цього він, дійсно, не передбачав.

– А пан гетьман розуміє, що визначають ці бунчуки? – схвильовано питає воєвода.

– Знаю, – ронить Петро Конашевич. – Війна під особистим проводом падишаха. Ну що ж, Осман – юнак сміливий, войовничий. Він жадає слави і подвигів. Кажуть, ніби він найкращий стрілець свого війська?

Тепер Замойський знизує плечима:

– Не в цьому річ, вельможний пане. Тепер у нас осінь, холод, бездоріжжя. Але навесні… Адже ж нема в нас війська, нема! Розумієте? Ані жовніра! За півроку повинні ми створити військо.

Сагайдачний слухає уважно і зосереджено, з таким виглядом, ніби прийшов на похорон впливового вельможі. Мовчить і зважує кожне слово, кожну дрібницю. Багато що йому ще не ясно, і замість відповіді він питає:

– Що ж вирішили його мосць найясніший пан круль та вельможне панство?

Замойський поквапливо витягає пергаментний згорток:

– Ось універсал про скликання надзвичайного вального сойму. Я дістав його вчора надвечір. Мої писарчуки всю ніч не спали, переписуючи його, а зараз драбанти мчать у всі кінці воєводства з його засвідченими копіями. Адже ж елекційний соймик мусить зібратися за два тижні. Крім того, пан круль просить мене довідатися про думку вельможного пана гетьмана, як мужа громадського, відданого ойчизні й короні, щоб пан допоміг ойчизні своїм великим досвідом у справі організації нового війська.

Легкий червінь виступає на щоках Сагайдачного. Он як! Не написав йому просто, не запросив особистим листом, щоб не дати документа, де мусив би назвати його гетьманом всієї Русі, як це зробив торік у Московщині Владислав. Знов хитрує! Знов викручується! А очі не моргають і просто дивляться на Замойського, і губи ронять удавано спокійні слова:

– Якщо Осман збере всі свої сили, доведеться нам схрестити мечі з півмільйонною армією. Скільки ж зможе виставити Річ Посполита? Якщо новий гетьман коронний вирішить закликати до зброї грицьків, яким, за виразом пана Жолкевського, належить тільки свині пасти та землю орати, – в’їдливо посміхається Сагайдачний, – тоді можна сподіватися набрати тисяч з півтораста. При співвідношенні одного вояки на трьох турків – non desperandum est de victoria. Тільки пам’ятайте, вельможний пане: не можна баритися. Навіть зараз, до сойму, треба вжити негайних заходів.

– Надіслати посольство на Базавлук? – напівзапитливо звів очі Замойський. – Або просити вельможного пана гетьмана розпочати формування нового війська?

Сагайдачний помовчав з хвилину, нібито вивчаючи свого співрозмовника, потім поклав руку на стіл:

– Поговоримо, вельможний пане, одверто. Вельможному пану добре відомо, що в козацькому війську більш хлопів та ремісників, ніж урожоних козаків. Але зараз ці люди є єдина сила, що має змогу врятувати ойчизну від знищення і загибелі. Тому треба обіцяти цим людям щось більше, ніж звичайну платню. Пристрасті надто розпалені. Ніхто з людей доброго розуму не заплющує очі на те, що ми напередодні хлопського повстання. Отже, не одна, а дві жахливих небезпеки повстали хмарою над нами. І ще невідомо, яка з них жахливіша… Адже ж перед Османом можна кінець кінцем – як це не боляче і не ганебно – капітулювати, а з хлопством ми позбавлені навіть цього порятунку. Отже, треба негайно пустити чутки про те, що турки йдуть стерти козацтво з землі і обернути всю Русь на пустиню, а потім заселити її турками. Це навіть не буде перебільшенням або ріа fraus, це сама лише свята правда. По-друге, треба негайно розпочати збирання і підготовку доброї зброї на кожному фільварку, хуторі і селі. І нарешті – і це найголовніше, – треба посіяти певність, що на цей раз корона дійсно своєчасно, сумлінно і ретельно виконає свої обіцянки, тобто значно збільшить реєстр, припинить розшук втікачів і вважатиме за урожоного козака кожного, хто стане грудьми на захист ойчизни, бо ж знаєте нашу голоту: досить Османові пообіцяти їм волю – і вони, зраджені кілька разів марними обіцянками корони, раптом перекинуться на турецький бік.

– Невже така зрада можлива?! Що це – особисті припущення вельможного пана, чи то вельможний пан має якісь підстави?.. Невже це підле лотрівство?..

І урвав на півслові, зрозумівши свою нетактовність. Сагайдачний просто глянув у вічі Замойському:

– Поки що це мої особисті припущення разом з деякими чутками, що вже кілька разів долинали до мене. А така зрада цілком можлива. За народним прислів’ям, риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Але, повторюю, цього можна уникнути, давши тверді гарантії.

– О, в цьому пан гетьман може бути цілком певний! Дамо універсали, королівські грамоти – все, що завгодно, – палко урвав Замойський.

Сагайдачний ледве помітно всміхнувся.

– От в тому й річ, що такими паперами не можна кидатися заздалегідь. Поки війну нам офіційно не оголошено, втручання європейської дипломатії ще може відхилити катастрофу. А подібні універсали розтлумачили б в Стамбулі не на нашу користь. Отже, треба потай готуватися до боротьби, а тимчасом натискати на всі дипломатичні пружини, а крім того шукати сопільників у боротьбі.

Замойський здивовано підвів брови:

– Пан гетьман щось має на оці?

– Вельможний пан воєвода не помилився. Я давно приятелюю з грузинськими князівствами, з Мінгрелією і Гурією зокрема. Чимало разів відпочивали ми біля їх берегів, і там я довідався, що перси мріють про військовий союз з козацтвом проти турків. Я навіть розпочав перемови з шахом Абасом і пропонував йому допоміжну армію, але базавлуцькі події не дали мені довершити цю справу. А на випадок війни треба за всяку ціну оволодіти Чорним морем. Адже ж Стамбул годується кримським і болгарським збіжжям, опалюється сербським морем. А коли торік взимку Босфор замерз – в Стамбулі одразу почався голод. Та й війська турецького не прогодувати без Дунаю та Чорного моря, коли перейде воно через Балкани.

Очі Замойського спалахнули і так же швидко згасли:

– Але пан гетьман забув, що Осман замирився з Абасом.

– Знаю, – всміхнувся Петро Конашевич. – Але знаю і те, що за останнє півсторіччя перси разів з двадцять замирялися, а потім знов розпочинали війну. Мусульмани войовничі. Війну за віру – газават – наказує їм коран. А шиїти з сунітами також раді знищити одні одних, як… митрополит Йосип Рутський митрополита Борецького.

Замойський мимоволі всміхнувся несподіваному порівнянню, а Сагайдачний вів далі, щось креслячи на клаптику паперу:

– Для цього досить довести Абасові користь війни. А користь є, і цілком безперечна. У Персії він запровадив монополію торгівлі шовком, найкоштовнішим крамом своєї країни. А за Серавським пактом Персія щороку мусить сплачувати Туреччині данину в двісті ластів шовку, тобто чверть річного здобутку. Отже, Абас особисто зацікавлений в тому, щоб позбутися цієї данини. Потім Персія не має портів. Користуються вони або Алепським портом на Середземному морі, або Гормузом у Перській затоці. А Гормуз нещодавно забрали собі португальці. Уявіть собі, що було б, коли б Персія мала вихід до Чорного моря? Шовк потрапляв би до Базавлуку в десять-п’ятнадцять разів швидше і без будь-яких митниць; там його б перевантажували на байдаки або на чумацькі мажі і довозили і до Варшави, і до Москви. Та тоді б уся Європа купувала його у нас, і всі мита, і весь зиск потрапляв би в нашу кишеню! Можна було б запровадити свої шовкопрядні і навіть мануфактури, як у Севільї і Сеговії або в Парижі. Одразу б поповнилася державна скарбниця, збагатіло б і купецтво, і вельможне панство. Але зрозуміло, – підвів палець Петро Конашевич, – що це було б здійснено тільки при умові, щоб наша старшина одержала королівські грамоти про нобілітацію і таким чином дістала право безмитної торгівлі – це раз. А по-друге, щоб на Базавлуку знов запанували шляхетні козаки, а не якась вошива сволота з Бородавкою. Взагалі, давно час порішити з цією двовладою… А тепер що може вдіяти людина, яку тільки вельможний пан воєвода та королевич Владислав називають гетьманом, а яка насправді є тільки полковник Київського полку?!

– Але ж, пане, слово гонору, слово шляхтича і рицаря… Я прикладу всі зусилля, – палко урвав Замойський і притиснув руки до грудей.

Сагайдачний чемно вклонився і вів далі, трохи підвищуючи голос:

– А по-третє, треба якось припинити цькування наших архіпастирів. Як це нетактовно називати шпигуном патріарха Теофана, який міг би стати нам в такій пригоді в тилу османського війська!.. Хай не забуває вельможний пан воєвода, що наше духовенство – неабияка сила. Це тільки січова голота – люди без віри і честі, як кажуть французи. А селяни та міщани геть усі релігійні. І заклик стати на оборону хреста справить чимале враження… Ну, а проте повернімось до перського питання. Треба негайно відшукати людину, яка знає перську мову, змогла б увійти у довір’я шаха. Потім треба зацікавити перських вельмож, наприклад державного секретаря Агаміра, і додати до цього кілька коштовних подарунків. Не обійдеться і без допомоги католицьких місіонерів в Іспагані – вікарія домініканців Паоло Маріа Чіттадіні і вікарія босих кармелітів фра Джованні Тадео.

Замойський слухав і не уривав. Слова Сагайдачного приголомшили його. В них не було жодної риторичної фрази, якими жонглювали в промовах пани. Він говорив нібито сухо, холодно і діловито, а перед очима Замойського поставали безкраї моря і океани, кораблі в каравани, гавані і пустині. Уперше відчув Замойський широчінь і гостроту державного розуму Сагайдачного і в думках заздрив йому, його знанням, пам’яті, політичному і комерційному нюху.

– А пан круль обізнаний на цій справі? – спитав він не одразу, наче театральний глядач, якому важко отямитися після падіння завіси.

– Ну, напевно. Років зо два тому шах кілька разів звертався до нашого уряду і пропонував нам союз. А фра Чіттадіні від себе просив короля дозволити козацьку диверсію з боку Чорного моря, щоб відтягти в інший бік частину турецького війська.

– …І пан круль?

– Оскільки мені відомо, пан круль не відгукнувся на пропозицію. Але коли б ми зараз пообіцяли персам гавань на Чорному морі, вони одразу виступили б у похід, а це було б нам дуже до речі. Говорили ми про це і з паном Станіславом Жолкевським під час комісії, але умови були дуже несприятливі для подібних розмов.

Замойський замислився. Закусив нижню губу, втиснувся у крісло і довго мовчав. Потім підвівся і по-військовому виструнчився.

– Дякую вельможному панові гетьману за пораду і корисну розмову. Я доповім його мосць пану крулю… А зараз, як воєвода київський, напишу до Іспагані. А ще краще – напишемо вдвох. Прошу пана вельможного гетьмана завтра ввечері до себе на келех венгржину. Ідея гетьмана просто блискуча. А потім їдьмо разом до Варшави. У мене чудовий теплий візок. В дорозі поговоримо на дозвіллі. І взагалі я бачу, що наша батьківщина чимало виграє від мудрих порад вельможного пана. І я ще раз даю слово честі, що доведу урядові… я доб’юся, щоб «полковника Київського полку» визнали за гетьмана козацького війська.

Сагайдачний всміхнувся захопленому, збентеженому і схвильованому юнакові, як всміхається дорослий зворушливій фразі дитини, потім, ніби стримавшись, низько і церемонно вклонився.

– Я завжди знав, що молодість тепліша і щедріша від сухої і недовірливої старості. Але я звик сам собі здобувати все мечем і головою.

В тоні Петра Конашевича бринять оксамитові нотки ледве помітної гіркоти, і зворушення, і гордовитої самовпевненості, і образи, ніби Замойський необережно торкнувся відкритої рани. Тон долинає до серця Замойського. Він рвучко пригортає Сагайдачного і тричі цілується з ним.

Провівши гостя, Сагайдачний повернувся до кабінету і гучно ляснув у долоні. Замість джури вбіг Максимко-кобзар.

– Де хлопці? – здивовано спитав Сагайдачний.

– Обідають, батьку. Просили, щоб я посидів за них.

– Ну, добре! Біжи до челяді, накажи Степанкові їхати до Печерського по кира Єлисея в негайній справі. А Івашко хай мчить на Куренівку до пана Бурдила. А потім приходь та заспівай мені якої-небудь про походи турецькі… Ну, як там у тебе з кобзарством? Що кажуть в цеху?

Максимко розплився широкою щасливою усмішкою.

– Кажуть, що навесні бути мені кобзарем. Наказали до Миколи зимового скласти нову думу, як ми Каффу палили. На кануні цеховому співатиму як мій майстерштик.

– Он як? Ну, іди, іди, жени хлопців, та й сам не барися! – крикнув йому навздогін Сагайдачний.

І коли Максимко зник, жовчно розреготався:

– Подумаєш, воєвода! Спартанець!.. Римлянин!.. І от доводиться танцювати перед таким смаркачем. «Доповім пану крулю». Ще й дякувати, мабуть, доведеться, коли не видасть моїх думок за свої… Ну, поживемо – побачимо.

І, рвучко сівши за письмовий стіл, мало не видер з шухляди аркуш паперу.

Примітки

Томаш Замойський (1594 – 1638) – польський магнат, київський воєвода (з 1619 р.).

Тепер у нас осінь – 1620 року, після Цецорського розгрому.

Елекційний соймик – з’їзд шляхти даного воєводства для обрання депутатів (так званих послів) на загальнопольський сойм у Варшаві.

Шах Абас (1571 – 1629) – персидський шах (1587 – 1628).

Шиїти і суніти – два віросповідання мусульманської релігії. Суніти, крім корана, вважали за святе письмо ще й книгу суну, а шиїти – визнавали лише коран.

Іспагань (Ісфаган) – тодішня столиця Персії (тепер Ірану).

Фра – брат, скорочене латинське слово frater. Так називали італійських ченців.