3

Зинаїда Тулуб

– Осман іде!!! Осман іде!!! – зойками розпачу й жаху пролунало по степах Ляхистану.

Заганяючи до смерті коней, мчали до Варшави гінці від молдавських і волоських кордонів. Диміли чорно-руді гриви підпалених на курганах «фігур», і дрожем жаху прохоплювало міщан і селян, хуторян і уходників, коли бачили вони на обрії їх заграви. Всі розуміли, що турецька навала змиє і знищить усе, як морський приплив, як смерч і вихор у пустині, і примара рабства, жебрацтва і загибелі якось одразу тьмарила сонячний день своєю жахливою тінню.

День і ніч засідала в Варшаві королівська рада. Мчали гінці до цісаря й до Ватікану, тяглися шляхами валки зброї, харчів і пороху. По замкових дворах і містечках селяни нашвидку вивчали військову науку, гуркотіла стрілянина, іржали коні, торохкотіли ковальські молоти, з комор та льохів витягали іржаві панцери та кольчуги, чистили їх, лагодили мури та брами, поглиблювали рівчаки. насипали вали, гатили греблі, тягли на вежі тупорилі мортири і довгастії серпентини та гаківниці.

– Що робити?! Єзус-Маріє, що робити?! – питав сенаторів король Зігмунд і дивився на них безбарвними риб’ячими очима. – Адже ж нашого війська не вистачить навіть затримати їх на кордонах…

– Треба негайно скликати посполите рушення. Негайно запросити ландскнехтів та кондотьєрів, – радить хворий на астму великий гетьман литовський Ян-Карл Ходкевич.

– Хіба що на кошти пана гетьмана? – насмішкувато кидає Якуб Собєський. – Невже у державній скарбниці знайдуться гроші на військо?

– Треба зробити складку. Треба віддати останній шеляг, – підводиться Лев Сапєга і театральним жестом б’є себе в груди.

Але насмішкуватий вигук Замойського уриває його:

– А поки пан королівський підскарбій збиратиме по замках ці шеляги, наші вороги дійдуть до Кракова і до Варшави.

– Так що ж, на вашу думку, робити? Чекати і сподіватися, що архістратиг Михаїл надішле нам на захист всі дев’ять легіонів небесного воїнства?

Замойський смикає плечима і рвучко обертається до нього на одному підборі.

– Щоб врятуватися і врятувати ойчизну, – карбує він, – треба не губитися і вдатися до єдиної реальної сили, яку ми маємо в нашому розпорядженні – до козаків.

– Щоб ці лотри розграбували наші маєтки і знов почали вимагати нобілітації?! – обурено відсапується Ходкевич.

– І щоб ми мусили визнати їх самозваних єпископів, – сичить біскуп краковський.

Замойський почув його неголосне сичання.

– Ні, мосцьпане, щоб не сісти на палю десь під муром Біюк-сарая, щоб не цілувати стремен падишахових і не визнавати Магомета пророком своїм, як це зробив би не один з найпишнішого панства, аби врятувати свою голову від засолювання, – гостро карбує Замойський. – Чому дивитися крізь рожеві окуляри? Грошей нема! Війська нема! І нема де його взяти. А в козаків його сила-силенна. Це вам не наше хлопство, що тримає меч, як батіг, а спис – як дубину. Це справжнє, окурене порохом військо. І зброї в нього на три роки.

Зігмунд злісно покусує тонкі губи, і рудувата еспаньйолка його обурено стовбурчиться під хрящуватим носом.

– Щоб, відбивши Османа, потрапити під личаки цього хлопа? Пан воєвода сидить собі в Києві і втрачає нюх до політичної ситуації.

– Або краще мовити, мосцьпане, варшав’яни хворіють на великопольський нежить і не відчувають гару з дунайського берега і з шведських кордонів, – гостро відбиває Замойський, вабувши двірський етикет.

Зігмунд демонстративно відвертається від надто запального сенатора, а Замойський також демонстративно звертається до вельмож:

– Вже на кого-кого, а на Петра Сагайдачного корона може покластися. Хто, як не він, двічі врятував армію найяснішогр принца Владислава в Московщині? Хто, як не він, допоміг в Інфлянтській війні? І головне, сам приборкав козацьке свавілля і навіть допомагав ліквідувати хлопське повстання в Московщині. Проте корона краще від мене знае його заслуги перед ойчизною, ну, а якщо він тепер став на захист своєї хлопської віри, то це така дрібниця, яку він має право собі дозволити. Chaque baron а sa fantasie, – додав він і знизав плечима.

Король мовчить. Він гостро відчуває погано приховану ворожнечу магнатів. Вже не раз ввічливо, але одверто казали вони, що його політика шкодить Польщі і він, а не морські походи козаків, є головною причиною війни з Османом. Він ненавидить козаків, та що може він зараз сказати, коли пани зрозуміли, що без козаків навіть пам’ять про Річ Посполиту розвіється вітром в неосяжних південних степах.

Мовчання триває довго. Любомирський намагається знайти якийсь компроміс і напівзапитливо звертається до Замойського:

– Власне кажучи, Сагайдачний зараз не гетьман. Коли ж кінчиться це чудернацьке двовладдя на Січі?

Замойський відповів не одразу.

– Так, але зараз і Бородавка нам теж потрібний. Одночасно з загибеллю пана коронного гетьмана, Кантемир-мурза вдерся до нас із своєю ордою і дійшов до Львова і Перемишля. Скільки сіл та містечок спустошив він – знає лише пан бог… А тен Бородавка примусив його тікати і згодом пройшов Молдавщину і весь степ аж до Понта Евксинського.

– Сагайдачний – це ще сяк-так, – обурено урвав його Любомирський, – але ж Бородавка… Ніхто не згодний мати справу з тим розбійником і отаманом збіглих хлопів!

Пани засперечалися, розбилися на групи і нервово і схвильовано обмірковували події, і всі зійшлися на тому, що всі плани і заходи залежать від стану державної скарбниці. Ось чому вони щільно оточили підскарбія і почали наперебій розпитувати його про фінансові справи.

Відповідь була невтішна. Уряд мав чимало боргів і майже нічого готівкою, і взагалі не було чого й думати про формування нових загонів. Король слухав підскарбія, покусував губи і дививсь кудись у просторінь. Сапега похмуро сопів. Він вперше відчував хиткість становища Речі Посполитої і майже жалкував, що тримає булаву великого гетьмана литовського. Тільки Якуб Собєський та Томаш Замойський напосідали на принишклих сенаторів і уперто настоювали, що треба негайно звернутися до козаків.

Довго не згоджувався Зігмунд – підраховував на папері, скільки має він особистого війська і скільки має його королевич Владислав та скільки повинні виставити магнати, але підсумок не досягав і тридцяти тисяч.

– Не забувайте, що на папері одне, а насправді буде значно гірше. Наше панство не доросло до рівня стародавнього Риму, де кожен з гордістю поспішав на захист ойчизни. Чимало панів і не подумають вирушити з своїх маєтків і дідизн або так спізняться, що їх загони з’являться після генерального бою. А в інших не буде харчу й коней або пристойної зброї, – напосідав Якуб Собєський.

З сумного досвіду московських походів він добре знав панську вдачу.

– Але ж на цей раз будьте певні, що з’являться всі. Це ж самозахист, а не якась авантюра для завоювання московського трону, – сперечається Ходкевич.

А Собєський обурено бурмоче крізь зуби:

– Той, хто мало не поморозив свого війська в Mocковщині, має кожну нобілітовану наволоч за Катонів та Гракхів. О patria!.. В яких руках опинилася твоя доля!..

Зігмунд мовчить, думає важко й повільно і дивиться кудись у просторінь олов’яними очима вареного судака. Він ненавидить козаків, ненавидить їх віру, мову, одяг, голені голови з оселедцями, а головне – їх волелюбство і незалежність. Як таємний єзуїт, він над усе цінує в людях покору, вміння розчинити свою волю і істоту у волі тих, хто керує і панує над підлеглими. Сам він розчинив своє «я» у відданій службі інтересам Ватікану, і тому кожний прояв людської волі йому огидний. А з того часу, як старшина взяла під свій захист православну ієрархію, він здригається від люті, почувши про козаків.

Але магнати думають інакше. Треба добитися перемоги над турками і врятуватися від загибелі ціною найменших витрат і небезпек. Підрахувавши всі pro et contra, вони бачать, що Замойський і Собеський мають рацію.

А коли запорошений і захеканий гонець подав королеві повідомлення, що татари вдерлися в Покуття і грабують і палять Уманщину, замовк і король.

– Негайно пишіть Сагайдачному та Бородавці і посилайте до них повноважного посла з платнею і подарунками, – карбує Замойський. – Хай ударять вони на татар і зроблять диверсію з боку Чорного моря. Надішліть їм дерева для будування човнів, замість попалених восени. І хоч з-під землі відшукайте грошей, щоб сплатити їм увесь борг.

І, як загіпнотизований, диктує Зигмунд метрикантові Маєвському свою першу грамоту до козаків.

Королівський підскарбій краще за всіх розумів, що без грошей нема чого й вдаватися до козацького війська. А тому, що платня ця складалася не з самих тільки грошей, але й з поставів сукна, шапок, чобіт та кожухів, – треба було виготовити їх у найкоротший термін. І королівський підскарбій виявив тут неабиякий господарський хист.

Поки королівські гінці мчали у всі кінці Речі Посполитої, запрошуючи панство на елекційні соймики, він викликав до себе варшавських та краківських лихварів і зажадав, щоб вони внесли до державної скарбниці двадцять тисяч червінців у подарунок короні – на захист батьківщини. Покрутилися-покрутилися лихварі та й кинулися до кагалу. А кагальники розклали цю суму на кагальну голоту і стягли її у подвійному розмірі, не зглянувшись на благання й плач, на прокльони і зойки і так знесилених злиднями і роботою бідняків.

З поставами і хутрами, шапками і зброєю вийшло ще простіше. До майстерень кравців і шевців, мечників та панцирників, лимарів та сідлярів вдиралися жовніри й драбанти, хапали покраяні і непокраяні постави, недороблені делії та кунтуші, жупани та доломани, чоботи і шапки, шуби й рукавиці.

– Але ж це кунтуш пана старости Ошмянського! – волав кравець, видираючи в жовніра сфастригований кунтуш на куницях з коштовного венеціанського оксамиту кольору стиглих гранат. – Він мені голову зірве за свій крам.

– Цить, хаме! – ляснув його нагаєм пихливий ротмістр. – У тебе знайдено – отже, твоє.

– Так спитайте ж людей!.. Та сам пан староста гостюють в свого родича Радзівілла! – не випускав краму кравець, а на щоці його пухла кривава п’явиця від нагая.

Драбанти нишпорили по шухлядах та шафах, здирали з манекенів недошиті шуби, навіть фіранки з вікон та дверей, бо ж з них теж можна пошити штани чи жупан якомусь козакові.

Зойки й прокльони стояли над колінкуватими вулицями і завулкамд Старого Міста. Жінки й дочки майстрів тікали задвірками з повними пазухами краму, хутра й срібла замовців. Драбанти ловили їх, общукували і коли жінка або дівчина була вродлива і молоденька, дозволяли собі чимало зайвого поза межами своїх службових обов’язків.

Дехто з майстрів чинив драбантам рішучий опір. Тоді міська сторожа тягла того майстра до ратуші, і залякані лавники ув’язнювали його «до ратушної вежі» за опір державній владі в збиранні коштів на порятунок ойчизни.

Потерпіли не самі тільки майстри, чиї вироби були придатні для козацького війська – і ювеліри, і ткачі-гобеленники, і гранярі самоцвітів відчули патріотичний запал пана підскарбія.

– Бо ж з келехів і з різного срібного посуду можна накарбувати талерів та червінців, – тлумачив він нетямущим ремісникам, – а на ці гроші найняти оборонців ойчизни і свентего хреста. А якщо пани майстри не розуміють таких простеньких речей, це свідчить про те, що вони є вороги ойчизни, ладні схилитися під ярмо ісламу, і я буду примушений звернутися до ратуші і магістрату з приводу наявності такого небезпечного елемента, якого не можна терпіти в межах Речі Посполитої взагалі, а в межах столиці її – зокрема.

І зблідлі залякані майстри замовкали і, зціпивши зуби, дивилися, як зникають у драбантських торбах та ранцях їх вироби і найкоштовніші речі замовців.

Ввечері збиралися цехові сходки. Всі одностайно обурювалися на денні події, і кожен пропонував свої заходи, як врятуватися від грабунку.

– Чи не піти нам до найяснішого пана круля? – раптом вигадав цехмістер злотницького цеху. – Адже ж наш пан круль сам вивчав злотницьке майстрування. Він мав у себе в палаці власну майстерню, де у вільний час робить церковні чаші і дарохранильниці. Як почесний майстер нашого цеху, він мусить нас оборонити від плюндрування.

Залякані, змучені і пограбовані майстри вхопилися за пропозицію і обрали депутацію до короля з вірнопідданською адресою, коштовними подарунками і покірливим проханням врятувати їх від розору. Король подякував за подарунок і добрі почуття, а щодо скарг на надмірний службовий запал пана підскарбія відповів, настовбурчивши свою еспаньйолку:

– Війна – великий іспит, де кожен мусить щось покласти на вівтар батьківщини. Шляхетне рицарство лягає за неї головами, а ви даєте лише частку свого виробу. Я теж виряджаю на власний кошт ціле військо, а син мій, королевич Владислав, несе на вівтар ойчизни своє власне життя. Хіба поруч з такими жертвами наше майно не дрібниця?!..

– От клятий єзуїт, – плювалися майстри, розходячись по домівках. – Шкода, що пан Пекарський в нього не влучив.

І з насолодою безсилої люті показували один одному модну карикатуру, на якій невідомий художник намалював Зігмунда з покучерявленим волоссям, де з кожної кучеринки визирали чисто виголені єлейно-фальшиві пики ченців-езуїтів.

– Оце здорово! Підчепив за живе цього мовчазного чорта! – ахали захоплено майстри і, втішені хоча б гострою сатирою, вирушали додому, де чекали їх заплакані жінки і обурені розчервонілі замовці, що з лайкою і загрозами вимагали повернути їм золото, хутра, постави сукна та шкіри.

Примітки

Посполите рушення – загальнонародне озброєння, коли всі шляхтичі без винятку, крім старих і калік, мусили братися за зброю і озброювати своїм коштом селянство. Одночасно і міщани мусили підсилювати своє місто і теж виставляти міські загоні.

Ландскнехти і кондотьєри – наймане військо.

Королівський підскарбій – урядовець високого рангу, який керував фінансами і державною скарбницею Речі Посполитої.

Катони та Гракхи – політичні діячі старого Риму.

Пекарський Міхал (1597 – 1620) – польський шляхтич, який 15.11.1620 р. вчинив невдалий замах на короля Сигізмунда 3-го і був страчений через тиждень.