Смерть козака

Сидір Воробкевич

«Лети, мій коню, на вздогони!

Не дай щоб круки і ворони

Козачі очі пили,

Бо стрілка груди провертіла

І кров червона почуріла, –

Вже близько до могили.

В руках у мами вмерти хочу;

Як сльози мами рану змочать,

Подужаю ще може…

Прощайте ж ви, степи, могили,

Де наші лицарі спочили;

Прощай же, Запороже!

Козак, вертаючи із бою,

У грудях з раною тяжкою,

З конем так розмовлявся.

А кінь, мов сокіл, гнав степами,

Щоб пана занести до мами,

Бо той вже вниз схилявся.

Каплиця над Дніпром стояла,

Вона хрести й три вежі мала:

«Тут, коню, я спочину.

Ти берегом паси травичку,

Я вступлю у малу капличку,

Помолюся хвилину.

Помолюся і Мати Божа

Мені раненому поможе,

Бо добрі ліки знає:

Вона людей рахує з моря,

Вона у серце, повне горя.

Спокій і рай вливає.

Ледве зайшов козак в каплицю,

Упав без сили на землицю.

І ляг, зложивши руки:

«Пречиста дівонько, Маріє,

Рятуй Ти серденько, бо мліє,

Терплю тяженькі муки».

Минає нічка, не вертає

Козак, а кінь траву спасає.

Що з козаком ся стало?

Він до Пречистої молився

І вже не встав, як повалився.

Бо серденько зів’яло.

В сідлі, в узді сей кінь до нині

У ясні ночі там в долині

Травичку все спасає

І козаченька молодого,

В лискучій зброї пана свого,

Все жде і визирає.

В-одно ірже і не діждеся,

Лиш гомін по степу несеся

До ранньої зірниці.

Як день настане, кінь щезає –

Повій зелений закриває

Мури з руїн каплиці.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 361 – 362.