Поезії Ізидора Воробкевича
Осип Маковей
Порядкуючи до друку поезії Із. Воробкевича, я брав звичайно за основу його власні рукописи, а коли їх не було, то першодруки. Сі рукописи в великій часті є лише першими нарисами поезій, не вигладженими ще остаточно; також першодруки не все були вільні від помилок, часто лише з вини давніх редакцій, а не автора. Тому заходила часом потреба тут і там поробити деякі поправки в мові і формі поезій, щоби можна було їх друкувати.
Вибираючи поезії, я дивився передовсім на те, чи вони з артистичного боку заслугують на друк або чи дають що нового до характеристики поетичної творчості І. Воробкевича і його часів. Для того я не прийняв у збірку досить багато таких поезій, що вже були друковані, бо вважав їх слабкими; натомісць вибрав з рукописів багато нових поезій, цікавих з того чи цього боку. Всі поезії, що вибрав д-р Іван Франко до збірки „Над Прутом”, є і в нашім томі, тільки розложені хронологічно, коли роки написання можна було знайти.
І взагалі всі поезії я старався подати у порядку, роками, коли були писані. Сей порядок, як видко із збірки, я перевів у 238 поезіях на 277 усіх друкованих. Се потрібне і для вірної оцінки творчості поета і для історії часу, коли писалися Сі поезії. Поділ цілої збірки на дві великі групи (А. Думки і пісні і Б. Балади і оповідання) заведений з практичних причин, але в обох групах задержана хронологія.
Тому що я, порядкуючи твори Із. Воробкевича, мав нагоду прочитати майже всю літературну спадщину його, отже й сі твори, котрі може й ніколи не будуть друковані, і переглянув також його композиції, шукаючи за текстами пісень, то чей не пошкодить, коли я скажу тут кілька своїх заміток поки що лише про поезії Із. Воробкевича. Сі замітки мають улекшити орієнтацію в його поезіях і дати основу для вірнішої оцінки їх.
На літературну працю І. Воробкевича мусимо дивитися передовсім з історичного становиська, а до того потрібні деякі ближчі відомості про поета, поки що загалові незвісні.
Маємо діло з одним з наслідників Шевченка, з письменником, котрого симпатії до української літератури виробилися майже незалежно від наших просвітніх осередків в Галичині і в Росії, на основі самого уподобання в народних піснях і в нашій історії, а розширилися і скріпилися тільки з часом під впливом зносин з українською молодою громадою у Львові.
Із. Воробкевич не вчився у школах рідної мови, лише приватно навчився читати і писати – і то дуже лихо. Говорити знав з дому. Але читав радо народні пісні і сам збирав їх ще у школах і на теології, пізнав також – хоч звичайно не з книжок наших авторів – історію свого народу, і се дало основу його національній свідомості. Коли ж почав сам писати (а маємо рукописи його поезій уже з 1859 р.), то народні пісні і наша історія були першими джерелами його одушевлення і творчості. Тут він черпав перші свої теми, тут він і в часі цілої своєї 40-літньої літературної діяльності все шукав тих мрій, що замолоду його одушевляли, і надавав їм щораз то нову форму.
Пригляньмося перше його епічним творам. Від 1864 р. Із. Воробкевич з особлившою охотою оспівував різні події з козацької історії. В часі до 186. р. він обробив поетично воєнні пригоди трохи не всіх гетьманів і славних козаків із 16-го і 17-го століття. Сі свої співи називав він „думами” і, коли вже написав їх немало, то 4. вересня 1866 р. сказав так про них:
Сі думи написав я більше-менше на історичних основах і усних переказах. Сей матеріал був мертвий, у многих зглядах несовершений, мов той мармур. Моєю задачею було його по змозі одушевити. Чи мені то удалося, не можу сказати: то річ читателя.
Найголовнішою причиною до такого діла було то, що рідко котрий з наших писателів на се поле заблудив і такі плоди-твори на божий світ пустив. Наша історична дума, наша епіка зовсім не розвита, і то поле зледащіло, – рідко хто старається де щось хороше, чого наша історія так много має, від погибелі сохранити і потомкам передати, хоч епіка є найкраща і найцінніша частина музи-поезії.
Різні були мої джерела: многі думи основані суть на оповіданнях М. Чайковського, котрого твори лише в німецькім язиці читав я, – не тому може, що поляки з нами ворогують, но тому, бо і нині по-ляцьки розмовитися не можу…
Ся поява много до того причинилася, що моя мова лиш простонародна, без всякої красоти, поетичної техніки і з многими недостатками… [Се очевидно хибний погляд. – О. М.] Ляхи наші браття, і півжиття мого дав би-м, коби дождати тої днини, того свята-празника народного, коли лях з русином, мов брат із братом, любитися і житимуть, бо лише вкупі будемо, такі сильні, як ми раз були.
Другі мої думи оснував-єм на оповіданнях німецьких дієписателів. Сумна то поява, що не маємо ми збірників історичних оповідань. Все збирай з чужого, бо свого дасть Бог. Найголовнішим джерелом сих дум була любов моя к Неньці-Україні, козацтву і всьому, що було і минулося. Степи, кургани-могили ми одушевляли і ку писаню побуджували.
Знаю, що сі думи не совершені і слабенькі, – вже мужем, хотя я родом русин, по-руськи говорити, читати і писати зачав-єм, я самоук. Потішу я ними декогось з моїх родимців, то від них лиш одно прошу: недостатки поправити братньою любов’ю і з наведених вище причин звинити.”
Німецьким джерелом, про котре І. В. тут згадує, була «Geschichte der Ukraine» Енгеля, також твори Гоппе, Бантиш-Каменського, Куліша (Записки о Южной Руси і Досвітки), Шевченка, від 1867 р. Мордовця (Козаки і море). Костомарова (праця про Хмельницького), галицькі видавництва і інше.
У наведених словах Воробкевича все сказано, що потрібно для зрозуміння й оцінки його дум. Не мав досить джерел до них, а до того ще й бажав нічим не вразити поляків. Через те „думи” про стрічі козаків з турками виходили більше або менше буйні та енергічні: де ж приходилося Воробкевичу писати про поляків, там його думи – як справедливо замітив Б. Дідицький і інші редактори – виходили мало оживлені.
По переїзді до Черновець, інтерес Воробкевича до козацьких тем ослаб, хоч він і пізніше не раз вертався до них (пор. поему про Тимоша Хмельницького в альманасі чернівецького „Союза” 1885 р., драму про Сагайдачного, повість і драму про Мазепу); натомість зайняла його в 1870-х роках з нагоди російсько-турецької війни історія балканських народів, візантійська і новітня (турецька, сербська, албанська, чорногорська), і він радо обробляв теми із сеї історії то віршем то прозою. (У нашій збірці є з тих часів „Гостинець з Боснії”, інші поеми не надавалися до передруку.) Замилування до історії проявилося у Воробкевича ще й темами про Нерона (1876, мотив із Шевченкових Неофітів), про Клеопатру (1879) і про північного Нерона, царя Івана Грозного (1885). Особливо сими двома останніми поемами, недокінченимн а заложеними на широкій основі, сподівався він осягнути славу, однак не повелося йому.
Попри історичні теми, переповідав часом Воробкевич віршем також буковинські народні перекази, або подавав і короткі оповідання з народного життя, яких у нашій збірці є кілька.
Омелян Огоновський сказав у своїй історії літератури (II. 1, 336) про Воробкевича, що він „вище стоїть в нашій літературі яко поет епічний”, ніж як лірик. Із сею думкою пок. професора годі згодитися: І. Воробкевич передовсім лірик-співак, що звичайно сам і музику укладав і слова до музики.
Його епічні твори, найбільше ті на козацькі теми, небезінтересні, правда, з того становиська, що писав їх буковинець ще „досвіта”, перед усякими проявами національного життя на Буковині, в часи такі, коли і в Галичині не було добрих письменників; воно цікаво бачити, в якій формі проявлялося козакофільство у знімченого русина в далекім гуцульскім селі буковинських Карпат. Але сама мета його „дум”: рятувати віршем від забуття козацьку історію, нагадує коли не давніх італійських, сербсько-хорватських та польських поетів-істориків, то вже певно Шевченка і Куліша (особливо його „Досвітки”, звідки Воробкевич взяв і строфу, якої часто уживав: трохеї 3 + 3, 4 + 3).
Не всяка історична тема, як думав Воробкевич, надається до поетичного оброблення; на переспівуванні історичних подій мусить потерпіти як не історична правда, то поезія. А у Воробкевича саме так не раз бувало: хотів мотивувати якусь подію, як історик – вийшла проза; видумав сам щось, скривдив історичну правду. Не маючи досить певних джерел, не міг збагнути духа часу; козаків уявляв собі так, як Енгель і М. Чайковський: романтичних, охочих до пісні, любові, бійки і чарки заведій, троха ідейних у справах віри і України – а зрештою зовсім не таких, якими вони справді були.
Може бути, що Воробкевичеві „думи” в зараню розвою галицької Русі дечим також причинялися до зросту свідомості у громади, будили замилування до рідної історії; тепер вони для нас мало інтересні, а з артистичного боку і зовсім не заслугують на те, щоб їх пам’ятати, вийнявши декотрі, писані з більшим розмахом, чуттям та знанням речі. Так отже романтично-історичний напрямок – се була одна головна прикмета поетичної творчості Воробкевича.
Друга прикмета його творчості – се етнографічний напрямок, замітний найбільше в його ліриці. Першим і найважнішим джерелом до ліричних поезій Воробкевича були народні пісні, які йому ще замолоду припали до вподоби. Він сам писав про себе Д. Танячкевичу 1865 р. ось як:
„Я збирав і писав народні думи-пісні через близько п’ятнацять літ, не знав я ні мук ні трудів, лазив в низку хатчину, під бідну солом’яну стріху, частував сліпого лірвака і, що чув, в музику складав і в книжки збирав. Збірники пісень М. Максимовича (Москва 1827 і Київ 1849), Жеготи Павлього, Вацлава з Олеська, Коціпінського і другі менші збірнички пісень і пословиць народних, далі поезії Т. Падури, много від Куліша і п. стоять у моїм невеличкім книжкоскладі за рядом, порох не припав їх, сто раз я їх читав, учився – і характер нашої народної пісні так серцю присвоїв, що лиш в тім тоні співати знає і борше заніміє, як його лишиться (покине).”
Уже в р. 1860 переписав собі Воробкевич у своїх зошитах по-німецьки цілу розправу Вагилевича про народні пісні з „Русалки Дністрової”; в р. 1865 і сам написав таку розправу, досі не друковану. Писав тут, як треба ділити народні пісні, та обговорював поодинокі відділи, звертаючи увагу передовсім на поетичний і музикальний бік пісень. І з цілої його діяльності в самих початках видко, що він справді з великим замилуванням займався народними піснями.
Вийшло йому се на добро передовсім через те, що навчився народної мови, і доки сам писав в дусі народних пісень, доти й не показував таких хиб, як у прозі. Він і сам то бачив.
„Моя проза до нічого – писав він Д. Танячкевичу 1865 р. – До моєї думи-пісні серце слова диктує, до прози треба в поміч брати граматику, синтактику і т. д., до чого не маю ані науки, ані охоти і терпеливості.”
У Воробкевича повторилося те, що і в інших письменників, котрі не вчилися мови докладніше; вчитавшися в народні пісні, самі потрафляли писати наслідування сих пісень, коли тимчасом проза, от хочби звичайні листи, вимагала від них іншого і більшого засобу слів і зворотів, як дає народна пісня. Але треба тут зараз додати, що Воробкевич до кількох років настільки опанував мову, що не тяжко було йому і прозою писати; він прочитав у часі до 1868 р. трохи не все, що тоді з України заходило до Галичини, виписував собі слова і звороти – і так навчився мови.
Народні пісні займали Воробкевича обома своїми сторонами: і текстом і мелодіями. Уже зарані як дилетант-композитор складав він собі і свої композиції, до чого й збирав народні мелодії, а як поетично настроєного молодця займали його і слова пісень. І так ми зразу й бачимо в його ліричних поезіях оці дві прикмети народних пісень: спершу він наслідує народні пісні задля їх змісту, сам ще не компонує музики; любов у різних об’явах, козак, чумак, рекрутчина, молодість, природа, попри те поетичні плачі за тим, що минуло і не вернеться з нашої історії – ось мотиви його першої лірики, ті самі, що і в народних піснях.
Дедалі він і сам починає складати пісні-мелодії і сам до сих пісень доробляє слова, або навпаки. Спершу робить се найбільше з тої потреби, що укладає співаники для шкіл, пізніше пише пісні для своїх опереток; а там помалу і збирається у нього щораз більше самостійних пісень з його словами і з його музикою.
Переважна частина його лірики від 1869 р. – се вже правдиві пісні з музикою. Про сю музику можуть критики мати свою гадку, більше чи менше прихильну, але з літературного становиська мусимо дивитися на Воробкевичеві думки і пісні, як на його власний текст до пісень. Була би повна рація так їх і друкувати разом, коли і текст і музика добро того самого автора. І тільки оцінка і тексту і музики була би повною оцінкою Воробкевичевої пісні.
Без сумніву гарна музика покривала не раз у нього недостатки тексту (нагадаю відому гарну пісню „Над Прутом у лузі”), а бувало й навпаки. Але нема спромоги брати ось так Воробкевича і яко поета і яко композитора разом: мусимо вдоволятися свідомістю, з якої потреби бралася Воробкевича лірика і в якій цілі писав він її.
У змісті я позначив сі думки і пісні звіздками, що до них Воробкевич уложив музику: є їх 71. Але мені не відомі всі його композиції, а тимчасом строфи і рефрени багато думок показують, що се також ніщо інше, тільки тексти до пісень, може й не уложених на ноти. Так ми й повинні дивитися на них, як на тексти пісень, які Воробкевич уважав лише половиною своєї роботи і то може й менше важною половиною.
В р. 1893 списав І. Воробкевич 195 своїх композицій начисто і поділив їх на такі відділи:
1. Пісні до слів Т. Шевченка.
2. Пісні козацькі, патріотичні і п.
3. Пісні любовні, прощальні, розлуки і п.
4. До чарки!
5. Многая літа!
6. Комічні, шуточні і п.
7. Співи при похоронах.
8. Хори мішані.
Опустивши відділи 1, 5, 7 і 8, ми могли би заголовками інших відділів поназивати також і цілі групи Воробкевичевих ліричних поезій. І тут є ціла в’язка козацьких і патріотичних пісень, друга в’язка любовних, третя – пісень до чарки, а четверта – комічних. Воробкевич уважав себе скорше музикою, як поетом; тому й не диво, що всякі тексти до пісень він зміняв, переробляв, переспівував на різні лади, як йому вже якась музикальна видумка наказувала. Звідти виходила деяка монотонність у помислах напр. любовних пісень, монотонність, очевидно, у словах, бо про музику не говоримо. Багато варіантів – це поява, звичайна у Воробкевича. (Із таких варіантів є і в нашій збірці два: 90 і 120, 168 і 230.)
Так хоч приходиться нам судити Воробкевичеві думки і пісні без уваги на музику, проте мусимо сказати, що він і в них показує значний поетичний талант і багато щирого чуття. Форма його поезій не завсігди нас вдоволяє; на наголоси українці певно не згодяться, хоч вони народні, уживані на Буковині; рими часто не всюди добірні (в пісні, правда, не чути так виразно їх), – але з тим всім ми мусимо пам’ятати, що се поет старої школи, а не з новітніх, і що він на свій час, та ще на Буковині дав багато і нового і свіжого і ідейного.
Як порівняти вплив Воробкевича із впливом Федьковича на Буковині, треба рішучо сказати, що з Воробкевичевої праці на Буковині було більше користі, як із Федьковичевої за життя обох. У Воробкевича було більше розуміння і охоти до товариського життя; його пісні були загально знані; у буковинських видавництвах він часто і радо писав – а ті гадки, що він ширив своїми творами, були корисні; його поезії і пісні будили любов і до всього народу і до тіснішої вітчини, Буковини, скріпляли духа земляків в тяжкі часи, вказували на недолю народу (теми про гуцулів), навчали шкільну молодіж, веселили всіх (пісні до чарки) – коротко сказати, сповняли свою задачу і ще довгі літа будуть сповняти, коли тільки буковинці докладніше пізнають свого поета і композитора.
У нашій збірці помістили ми дуже мало дидактичних віршів Воробкевича, але й їх назбиралась би спора в’язка і при загальнім осуді годі хоч не згадати сі його заходи для освіти шкільної молодіжі.
І ще одно треба сказати: у Воробкевича дуже мало особистої лірики; навіть там, де він каже я, він звичайно не про себе пише. Часом лише обурювався на критиків, котрі справді не задавали собі праці пізнати докладно всю його роботу і його вдачу, дуже склонну до веселості, та дорікали йому плаксивістю; нарікав, що за свою працю не зазнав вдячності, або і сварив обскурантів-критиків, що добачували у других в очах скіпку, а у себе не бачили колоди та затроювали поетові життя. Десь колись пожалувався віршем і на свою недолю (говорить про смерть дорослого сина) – а так зрештою не дуже любив займати читачів своєю особою.
Видаючи збірку „Над Прутом”, д-р Ів. Франко назвав Воробкевича гарно одним з перших жайворонків весни нашого відродження. Справді він може й не соловій між поетами, може дійсно лише жайворонок, але й жайворонкова пісня дуже люба – та ще по такій тяжкій зимі, по такій безпросвітній темноті, в якій жила Буковина до часів Воробкевича та Федьковича. Багато було у Воробкевича і таланту і свідомості й енергії і доброї волі і любові до свого народу – і він служив йому щиро цілих сорок років.
В Чернівцях, 20 листопада 1909.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 400 – 408.