Проза Ізидора Воробкевича

Осип Маковей

Як про поезії І. Воробкевича подав я деякі загальні замітки, так і про оповідання його хочу дещо сказати на те, щоб улекшити історикам літератури орієнтацію в них, а всім читачам дати основу до вірної оцінки їх.

Оповідання Воробкевича, зібрані в сій книжці перший раз, писані протягом довгих літ 1865 – 1898. Останні з них повстали в тих часах, коли вже в нас були ліпші від Воробкевича новелісти, але перші з них треба оцінювати на тлі 1860-х років, коли в Галичині і на Буковині талановитих оповідачів, крім Федьковича, не було. Отже тут важні і роки, коли що було написане, бо «дух часу» вимагав колись іншого добору тем і іншого оброблення, як тепер вимагає, і важні також ті вістки про оповідання, з котрих довідуємося, як вони повставали та що нового давали у загальну скарбницю нашої літератури.

Першим оповіданням Із. Воробкевича треба вважати «Турецьких бранців». Воно написане десь при кінци 1865 р., але за порадою братів Барвінських, Олександра й Осипа, перероблене 1866 і 1867 р. [Вістки про се оповідання, котре спершу не мало заголовка, є в листах, друкованих в «Руслані» 1907, чч. 76, 117, 136, 140, 203, 247, 255 і 264] Воробкевич сам каже [Руслан 1907, ч. 117], що се оповідання він оснував на історичних переказах, котрі вичитав у книжці д-ра Sigm. Wallace. Справді, в записках Воробкевича знайшовся цілий уступ, виписаний з праці Wallace, про султанову подругу Тгаран і її брата Юсуфа, котрі у Царгороді припадком зійшлися. Початок оповідання про те, як брат і сестра попали у полон, і кінець про те, як вони утікали з неволі і загибли, се вже видумка Воробкевича. Ціле оповідання – се прозова данина автора сему козаколюбному напрямові, який видко у переважній частині його перших писань.

Другим своїм оповіданням називає сам Воробкевич «Вимуштрованого коня». В листі до Д. Танячкевича 1865 р. він писав:

Прочитавши оповідання М. Вовчка, не міг-єм витримати, аби тобі щось не послати. Посилаю тобі мого «Вимуштрованого коня», моє друге прозаїчне сочиненіє (!), – поправ, братику, засмійся трохи і потіш мене [Руслан 1907, ч. 74].

Із сих слів ми бачимо також, під чиїм впливом се оповідання писання – тут Марко Вовчок заважив. Справді, у стилю сего оповідання – не без того, щоб не вигладженім львівськими приятелями Воробкевича – знати спосіб писання М. Вовчка.

Третє оповідання Воробкевича се «Олена». Про се оповідання багато є вісток у листах Воробкевича і його львівських знайомих [Руслан 1907, чч. 76, 105, 106, 132, 140, 169, 170, 179, 186, 203, 254, 267, 271]. Воно було написане в марті 1866, а поправлене 1867, однак недруковане ніколи, мабуть тому, що Д. Танячкевич добачував у нім значні хиби [Руслан 1906, чч. 194 і 195], і тому, що пізніше сам Воробкевич взяв сюжет сего оповідання до своєї драми «Гнат Приблуда». Щоб не повторялися ті самі теми у творах Воробкевича, я не взяв сего оповідання у збірне видання, вважаючи кориснішим надрукування «Гната Приблуди». Зміст оповідання свідчить, що Воробкевич уже 1866 р. звертав увагу на теми з народного життя, подібно як і його ровесник Федькович, і так само любив мелодраматичні видумки.

Багацький син Данило полюбив бідну Олену і мав її сватати. Тимчасом помер його батько Федір і весілля відложено на рік. За той час Данило, котрому мати дуже потурала, зледащів у злім товаристві і Олену збезчестив. Прийшла дитина на світ, Олена з горя збожеволіла, підрубала кладку, котрою Данило мав переходити, і він упав у пропасть. За ним кинулася й Олена з дитиною.

Се зміст оповідання, який треба затямити до оцінки драматичних писань Воробкевича; уже 1866 р. добирав він собі такі сценічні, ефектовні сюжети.

За прикладом Квітки і за порадою Барвінських Воробкевич подав у сім оповіданні також опис сватання, похорону і храму, бо такий був тоді звичай в літературі.

З одного листу Воробкевича знаємо, що він читав до кінця 1866 р. [Пор. Руслан 1907, ч. 102.] Отже крім різних збірників пісень і львівських видань, він читав Шевченка, Куліша (Записки о южной Руси, оба томи, Досвітки, Дівоче серце), Квітку (Марусю, Козир-дівку, Конотопську відьму, От тобі й скарб, Добре роби, добре й буде), Марка Вовчка (два томи оповідань), Михайла Чайковського (оповідання в німецькім перекладі) і й. З початком 1867 р. читав він ще й інші оповідання Квітки, Мордовця «Малорусский сборник» [Руслан 1907, ч. 113] і Кулішеву «Чорну раду» [там же, ч. 117].

Читання сих авторів очевидно не могло не мати доброго впливу на літературне вироблення Із. Воробкевича, і ми се помічаємо на четвертім його оповіданні п. з. «Амброзій Остапкевич» (або «Дяк а долішньої церкви»). Оповідання було готове на весну 1867 р. [там же, ч. 124 і 127] і загально подобалося. Воно свідчило, що Воробкевич попри романтичну дорогу вже шукав собі іншої, реальної, і бажав подавати правдиві образки з життя. Рисунок дяка трохи скарикатурований, – так бодай здається нам, теперішнім людям, – однак загально се чоловік живий і природний, хоч і дивак. Обставини, серед яких довелось йому жити, описані живо і вірно – і ми з оповідання набираємо хоч деяких правдивих відомостей про колишнє життя в північній частині Буковини.

В літі 1867 написав Воробкевич довше оповідання п. з. «Ідилія». На тлі описів весни, літа, осені і зими, обжинків, сватання і весілля – історія любові Юрія і Лесі. Опис весілля складаний мабуть із збірників, а не взятий з Буковини. Річ загалом слаба і свідчить лише також про давну письменську методу у нас: подавати якнайбільше етнографії. «Ідилії» я не взяв у збірник.

Того ж року почав він писати оповідання «Месть чорногорця», маючи очевидно в пам’яті Кулішеву «Чорну раду» і розрухи на Балканськім півострові. На другий рік 1868, уже підчас свого побуту в Чернівцях, докінчив се оповідання; однак пізніше ще поправляв і доповнював його при помочі Осипа Барвінського [Руслан 1907, чч. 127 і 268, і 1908, чч. 172. 175, 194, 198 і 213]. Оповідання залежалося відтак в редакції «Правди» і було тут надруковане аж 1876 р. Основа оповідання історична і розмах в оповіданні досить великий. Видко, як і в поезіях, що під кінець побуту Воробкевича в горах в Руській Молдавиці талант його ширшав і набирав сили та зважувався на теми, самі собою не легкі. Тут уже треба було більших студій історії, топографії і етнографії – і в оповіданні видко їх.

До часу побуту Воробкевича в горах треба би зачислити ще одне оповідання «Циганка» (що звалося перше «Над золотою Бистрицею»). Його «уложив в іншу форму» Осип Барвінський 1869 р. і так воно друкувалося [Вістки про се оповідання є в листах, друкованих у Руслані 1907, чч. 201, 255, 268, 271 – і 1908. р. ч. 174]. При недостачі рукописі Воробкевича трудно осудити, що і як позмінював Ос. Барвінський. Мова очевидно Барвінського, а форма вийшла така, як у Федьковича, чого Воробкевич був би мабуть не зробив, хоч сама тема дуже нагадує Федьковичеві оповідання.

Р. 1870 написав Воробкевич оповідання н. з. «Суджена». Почав його друкувати того ж року в «Буковинській зорі» під прибраним іменем Іван Іванів з-під Кіцманя, але не докінчив, бо часопись перестала виходити. Однак заховалася ціла перша рукопись оповідання і з неї видко, що фабулу «Судженої», в дечім змінивши, Воробкевич взяв також до «Гната Приблуди», так що ся мелодрама «пожерла» два оповідання. Через то я і «Судженої» не взяв у збірку.

Фабула сего оповідання така: багата Анниця любилася з бідним Іваном. Іван пішов на війну в Італії і довго не давав про себе знати. Анниця тужила і нарешті за намовою родини рішилася вийти заміж за багацького сина, великого лісового злодія. Аж тут несподівано Іван вернув з війни. Багацький син був тепер на перешкоді залюбленим, хоч сам не любив Анниці. Склалося, що лісничий убив його за лісове злодійство. Підозріння впало на Івана, але небавом вияснилося, що він не винен, і він міг тепер одружитися зі своєю любкою.

Як Воробкевич ужив сеї фабули в «Гнаті Приблуді», покажеться із самої мелодрами: я вказав тут лише на два джерела, з яких вона повстала.

Сі перші оповідання Воробкевича, крім одного, останнього, повстали ще підчас побуту його в горах в Руській Молдавиці, де він мав багато вільного часу і міг спокійно займатися літературною працею. Почавши свою письменську діяльність романтичними темами, він, як бачимо, до кількох років звернувся вже і до живого життя, хоч і вибирав з нього незвичайні пригоди. Він знав напр. щоденне життя гуцулів докладно, однак спершу, подібно як Федькович, не любив описувати його, бо воно не подобалось йому (в листах Воробкевича читаємо про се).

По переселенню до Черновець Воробкевич з десять років не писав ніяких оповідань (крім згаданої «Судженої»). У той час подобались йому драми і оперетки, і він найбільше часу зуживав на них. Народний театр, що виставляв його твори, бував деколи і на Буковині – і Воробкевич сам бачив його вистави. Які були сі вистави і театральні «зали», особливо по малих містечках, се він описав у гумористичнім нарисі «Наш театр у повітовім містечку Н.». Безперечно є тут немало прибільшення, але загалом се вірний опис незавидної долі нашого колишнього театру.

Сим нарисом Воробкевич навернувся знову до оповідань, але, як з усього видко, він і пізніше ще з кільканацять років не вважав їх важною літературною роботою. Се були звичайно короткі повістки, писані на замовлення до буковинського «православного» календаря, видаваного черновецькою «Руською бесідою», або до інших буковинських видавництв.

Календарський, легкий характер, гумористичний або дидактичний, мають повістки: «Старий Мартин», «Як мужик Гарасим лікарем став», «Як Митро Лазаренко тоту взяв, котру щиро покохав», «Мій перший поцілунок» і «Як панич Гаврильцьо Довгоніс оженився». Се цілком легка і безпретензіональна лектура, яка у маленькій громаді буковинської інтелігенції нагадувала деяких відомих загально людей. Напр. остання гумореска про Довгоноса, хоч яка здається неправдоподібна, списана з живої особи, близької до родини Воробкевичів; пісні, які Довгоніс співає, Воробкевичеві. Старий Мартин – се Воробкевичів свояк з Кіцманя, Юзарковський, – очевидно з додатками і видумками автора.

Дві повістки з гуцульського життя: «Хто винен?» і «Що людей єднає?» – про те, як інтелігенція деморалізувала Гуцульщину і як гуцули нівечили самі себе судовими процесами, своїми більше щоденними темами становили без сумніву поступ у поглядах на те, що можна вибирати з життя народу до оповідань: однак мовою (герої Воробкевича, гуцули, не говорять чисто по-гуцульськи) і вставленими піснями, звичайно Воробкевичевого складання, не дорівнювали оповіданням Федьковича, котрий перший впровадив в літературу оповідання з гуцульського життя.

Інші оповідання: «Андрій Крейцар», «Панна Вероніка», «Чи Сруль чи Петрик» і «Маковейка» (сентиментальну «Черницю Ксеню» годі сюди зачислити) коли не в цілості, то бодай в деяких рисах подавали також реальне життя на Буковині, описуючи деморалізацію в народі, зубожіння панів, жидівські хитрощі і т. і.

До ряду споминів з давніх літ треба зачислити оповідання про мошула Николая Сучавського, не друковане за життя автора, а по смерті його вирятоване з першого дуже помазаного бруліону, бо чистої рукописі не було. Буковинці, що запам’ятали бодай з оповідань часи у своїм краю між 1850 і 1860 р., певно назвуть сі спомини дуже живими, вірними і дотепними. Гості, що сходилися на вино до пейсатого Нухима в Радівцях, і сучавські славні скрипники-цигани – се колишні живі люди, яких тепер уже нема на Буковині. Можна жалувати, що Воробкевич збув їх тільки коротким нарисом: теперішні автори вже їх не опишуть.

Коли І. Воробкевичеві було вже коло 60 років, він не тільки не покидав пера, але навіть брався знову за тяжчі історичні теми, хоч – що правда – без успіху. З початком 1891 р., на основі праці Костомарова про Мазепу написав 5-актову драму «Кочубей і Мазепа». Драма мабуть і йому самому не подобалася. бо 1896 і 1897 р. тут саму тему обробив у формі великої повісті п. з. «Іван Мазепа і Василь Кочубей. Історичний образ з козацького життя» [Рукопись сеї повісті має проф. Юліан Насальський в Коломиї]. Однак і ся повість не вдалася Воробкевичеві і не заслугує на друк. Як у драмі, так і тут довгі монологи і розмови заступають всяку акцію, так що не можна доволі начудуватися авторові, як він при писанні сего міг забути на найзвичайніші вимоги драми і повісті.

Так само зовсім невдачним треба назвати доволі велике оповідання з 1895 р. п. з. «Алій, паша Яніни і суліотів», друковане в «Бібліотеці для молодежі» Ю. Насальського, випуск VII. І тут нема ніякої акції, є лише довгі, нудні розмові, майже неможливі в дійсності. Тема споріднена з «Местю чорногорця», однак оброблення далеко гірше, як у «Месті», і тому я не взяв сего оповідання у збірку.

Далеко живіше написане оповідання п. з. «Гуцульська доля» з р. 1898, друковане в «Бібліотеці для руської молодежі» Ю. Насальського, вип. XX. Тема та сама, що у віршованім оповіданні п. з. «Гуцульська доля». З тої причини я не взяв і сего оповідання у 2-й том; однак звертаю увагу на те, як уже само гуцульське життя, краще відоме авторові, ніж далекі часи Мазепи або Алія-паші, спонукувало його добирати більше живих і правдивих красок до сего смутного образка з Гуцульщини. Тут говориться про безсовісний визиск гуцулів жидами – справа дуже болюча, жива і правдива.

Так само дуже живим і правдивим є Воробкевичеве оповідання з 1898 р. п. з. «Панич Леонід». Воробкевич мав тоді вже 62 роки життя, коли писав се оповідання, і здається, сим старшим літам автора треба приписати завелику балакучість, особливо в початку оповідання; однак мимо того люди, виведені тут Воробкевичем, інтересні і типові для давнішого життя буковинської шляхти. Коли від оповідання вимагаємо правдивого образу якогось часу і верстви людей, то в «Паничу Леоніді» ми се находимо. Попри «Амброзію Остапкевичу» і «Мошулі Николаю» – «Панич Леонід» се третій Воробкевичів образок з верстви такої, якої на Буковині ніхто не описував. В тих оповіданнях і споминах є стільки місцевого, буковинського колориту, що вони, як копії колишнього життя, ще довгі часи повинні будити інтерес у читачів.

В роках 1888 – 1891 і 1893 Воробкевич друкував деякі свої нариси, звичайно гумористично-дидактичного змісту, в «Бібліотеці для молодежі, міщан і селян», що її видавав Омелян Попович в Чернівцях. У річниках 1888-1890 є 12 нарисів про село Темносвітки (також Безглуздівці), перероблених мабуть з німецького, – щось в роді «Абдерітів» Віланда. Сих нарисів я не взяв також у збірку, бо не оригінальні; але подав натомість три інші: «Напасть», «Ще ся той не вродив, що би всім догодив», і «Стара і молода ялиця». Хоч і сі нариси не зовсім оригінальні, але нехай служать за зразок, що і як Воробкевич писав для молодежі і селян.

Так-то в сій книжці оповідань не все надруковане, що І. Воробкевич писав прозою. Проте, як бачимо, вийшов досить великий том і прозових писань його, котрий, хоч певно не здивує істориків літератури якимсь незвичайним талантом автора, але здивує їх і всіх новиною, що у Воробкевича назбиралося стілько оповідань, гідних будь-що-будь друку як задля своїх тем і оброблення, так і з літературно-історичного становища. На свій час та ще до того на Буковині І. Воробкевич був дуже поважним новелістом, другим по Федьковичу.

Львів, 30 серпня 1911.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 402 – 409.