Юнацтво і пласт

Дмитро Донцов

По кождій невдачі кожде покоління покладає свої надії на те, що йде йому на зміну. Говориться про завдання нового покоління і в нас, лиш аби щось сказати. А тим часом, обов’язки нової генерації більші й тяжчі, ніж се представляється на перший погляд.

Бо не ходить про те тільки, щоби ми – фізично повалені – знова встали на ноги. Коли б лиш в сім була справа, легка була б наша праця. Але ходить о більше: о те, як вирватися з тої духової гангрени, в якій виростали ми, і від якої впливу не вільні й ви. І коли нова генерація – яка вийшла на шлях життя в героїчну добу нашої історії не стрясе з себе спадщини старого духового невільництва, дійсно смутно виглядатиме наше майбутнє!

Ми зросли у віці безоглядного матеріалізму. В нас не доцінювали морального чинника в житті нації. А роль сього чинника – безмірна! Італійці нарікають, що Італія тому так нещасливо провадила війну, тому в ній так мало, порівнюючи, здобула, – що почала її зі старою передвоєнною паціфістичною психікою. Німці говорять, що тому пішли марно великі зусилля німецького народу у великій війні, що зовнішнє виявлення могутності – ніщо де бракує свідомість і воля володіти світом. Технічно – так, але морально сі нації були не приготовані до поконання однієї з найтяжчих перешкод, які доля шпурнула їм під ноги.

В подібнім становищу опинилися й ми. Ми звикли до повітря того підземного льоху, в якім виховувалася наша думка і воля. Але людина, яка – на вандрівці чи то з книжок – зіткнулася зі світом щасливіших народів Заходу, мусить дуріти від того нудно-солодкого запаху трупа, яким дихаємо всі ми.

Як виховувано нас? Що бачили ми в світі довкола себе? – Нас вчили бачити в нім прекрасний механізм, де все відбувається після усталених законів. Ми бачили світ, в якім все іде до чимраз більшої культурності, гуманності і добробуту, без стрясень і скоків, де поступає наперед вселюдське братерство і солідарність, а коли й стрічаються хижацькі інстинкти, то хіба як пережиток варварських часів, як непорозуміння, як забобони, що вмить розвіються під світлом науки, де поволі уступають і незабаром зникнуть зовсім ворожнечі між одиницями і народами, аби настало царство вічної краси і гармонії… Нас виховували в любові лише до сеї краси, в «глибокій поетичній ніжності», в «ліризмі і щирості чуття», в «безмежній добрості», в «любові до світу і людини», в погорді до фанатизму, до сили, до волі…

Що світ належить до того, хто вміє хотіти? – В сій засаді не виховували нас! Нас вчили, навпаки, що машина темного царства, що торощить нас, на щастя людськості так збудована, що швидче чи пізніше мусить сама в собі зіпсуватися, сама власною силою розпастися. І на сей неминучий процес історичного самовбивства була надія всіх чесних українців… Нас вчили вірити в автоматичність поступу людськості; сей поступ сам собою, без усяких зусиль одиниці приведе нас до щастя. Не люди творили життя, а життя формувало людей. Не ми творили установи, а установи творили нас. Змініть сі кепські установи, замість автократії – демократію і в рай обернеться життя, без пристрастий, змагання й боротьби, без морального піднесення одиниці.

Самому ломити життя, щоби воно нас не зломило – се була затверда наука для нас. Ми – як той поет – могли лиш безсило гукати:

Дужі – волю прекрасну віддайте!..

Ситі – землю Господню верніть!..

Хижі – чулими, добрими станьте!

Змагання для змагання, – такої заповіді не знало старе українство. Сталеві м’язи, вигострений зір, інтенсивні бажання – висміювались. Самоціллю були відпочинок і мирне щастя. «Матеріальні вимоги справжнього людського життя, добра пожива, потрібний відпочинок після праці, взагаліж все те, що люди для свого фізичного життя потребують», – ось в яку формулу уймали у нас ціль національних змагань! Відвагу звали в нас брутальністю, силу – насильством, жадобу пригод – забіяцтвом. Метою була пасивна насолода бути щасливим, не активна насолода – здобути се. щастя. Не вміли ми погорджувати ідеалом матеріального добробуту, ані мужньо здушити в собі сльози на вид руїни і страждань. Навпаки. Безплідна туга за вимріяною долею і безплідний сум на звалищах рідного Єрусалиму стали в нас чеснотами, в яких розпливалося все мужнє і здорове.

В сій атмосфері не міг витворитися справжній ідеалізм. Фальшива людяність казала «ворогів найбільших мов друзів обіймати», веліла служити не ідеї, лиш людям, а коли тріумф ідеї осягався муками міліонів людей – перед ідеєю цофалося в страху, як перед нелюдською примарою. Ще від часів християнства всякий ідеалізм приносив із собою несвітський біль, піднімав брата на брата, народ на народ, дитину проти матері, нищив добробут і сповнював розпукою серця. Всяка ідея, заким здійснялася – була фантазією. А хто фантастичне стремить осягнуть, той «топче рідне й знайоме». Звідки ж міг запанувати в нас безоглядний ідеалізм, коли се «рідне й знайоме» було для нас усім? Коли душевний спокій цінився понад усе? Де тут було будувати вівтарі Богам ідеалізму, які – от як всякі Боги – ставляли службу собі понад щастя ближніх, понад родинні прив’язання, понад життя?

Не могло бути в нас і почуття щирої лояльності для своєї ідеї. Ми були народом без догмату, нацією без непохитних аксіом. Не мали ми ні одної правди, в яку б сліпо вірилося, до якої оборони б відрухово кидалися.

Мов вартовий коло царської брами,

Готовий вихопить на кождого свій меч,

Хто зле замислить на його владаря -

от такої лояльності, такого прив’язання не розуміли у нас. Заким «вихоплювали свій меч» – ми дискутували: чи се оплатиться, чи не приведе до катастрофи? чи володар має право від нас сього жадати? А нарешті, чи часом може й противна сторона не має рації? Забороняли ж ще до недавна визначні провідники старого українства остро виступати проти ренегатства, бо ж се було страшне насильство над людиною – диктувати їй, до якої нації вона має належати!

Така була та духова атмосфера, серед якої зростали ми. Не навчали нас, що нема дилеми – мир або війна, лише упадок або перемога; нема дилеми – віра чи безвір’я, лише правдива віра, чи фальшива; нема дилеми – «чоловіцтво» чи «звірство», «гуманність» чи «пиха», лише – сила чи слабість. Не маючи відваги вибрати силу, ми падали жертвою тих, хто сю відвагу мав.

Така була атмосфера, в якій ми виховувалися і яка (іронія долі) мала нас приготувати до великого попису народів 1914 року. Правда, ті, що зрозуміли вагу хвилі, зробили дива і криваво-золотими буквами запишуться на нашій землі їх імена – але чи багато їх було? А по бурі – знову розпаношилася зневіра і втома, лиш, на щастя, різка струя свіжого повітря вдерлася в наш замурований світ по великій війні. В нас зачали відчувати, що отруєю є те, що панувало досі в нашім духовім житті.

Як японці, що відродилися, позичивши в Європи не лиш її техніку, але й дух її цивілізації; як чехи і німці, що по тяжких научках історії зреклися добровільно приємності бути народом поетів, співаків і нещасливих Вертерів, і перейняли життєву філософію великих народів Заходу, – так і в нас приходять до свідомості двох речей: по-перше, що без духової регенерації не остоїться нація серед бур життя; по-друге – що сю регенерацію ми можемо оперти не на нашім світогляді народа-племені зі звихненою довгим невільництвом душею, ні на культурі нації-провінції, що панує на західно-українських землях, ані на отруйній культурі автократичної – білої чи червоної – Росії, лише на світогляді сильних, здорових фізично і душевно народів Окциденту.

Ось тут і є той зв’язок, який я хочу підкреслити – між завданням нового покоління і завданням пластового руху. Бо як витвір передусім Заходу, а зокрема англо-саксонської раси, пласт може і повинен стати великим чинником морального оздоровлення нації, провідником в нашу розчавлену й безхребетну морально націю – міцних ідей сеї найздоровшої, найвідважнішої, найбрутальнішої, але й найшляхетнішої, повної ідеалістичного запалу раси Окциденту; тих ідей, на яких збудована велика цивілізація Європи, Америки і які – одні лиш вони – можуть піднести нас з упадку.

Що характеризує сю цивілізацію? Слово «експансія», поконання зовнішного світу, переборення перешкод, невстриманий рух наперед. Окцидент – се Колумб і Васка де Гама, відкриття обох Америк, хрестові походи, вікова боротьба за одну труну в далекій малоазійській пустині, се – місіонери в диких пущах Африки, се модерні вежі вавилонські – готицькі катедри, що пнуться у вишину, шукаючи невідомого Бога, се нью-йоркські хмародрапи, се енергія західного числа, що з сталого набрало плинний, рухливий характер, се Стенлі, Суец і Панама, се рух, змагання, підбій, се свідомість, що все, що не росте, в’яне і гине! Європа – се люди, що мріють про великі діла, що перетворюють свої ясні видива в дійсність, що не тікають небезпечної боротьби, люди з нечуваним завзяттям, з волею, що не знає границь.

І чи ж сей гін в незнану далечину, до злиття з природою та до її опанування, до пригод і небезпек, що сталять думку й чуття – чи се не ідея, що одушевлює й пласт? Чи Уїтменівський call of the wild (зов простору) – не є пластівський, joy of the open road, щастя далекої дороги? Чи сей гін в незнане й далеке, не є те нове, чого потребує втомлене українство, що мріє замкнутися в ідеалі гречкосійства, що мріє лише про оборону того, що має, а не про відібрання того, що стратило; що марить про виблагання справедливості від чужих, а не про накинення їм своєї?

Європеєць дивиться на життя, як на боротьбу, не як на насолоду. В нім він стремить до побідного зусилля, до творчого завзяття, енергії сильних народів, відваги шляхетних рас, абсурдної, спонтанної, що погорджує вигодами тіла, особистим життям і добробутом, що стремить до успіху, не до спокою. І чи не відбивається ся філософія життя в світогляді пласту, який ставляє понад все «тріумф перемоги над небезпекою», для якого щастя не є тільки пасивне, який його здобуває, а не пасивно чекає, аж воно до нього прийде? І чи сей світогляд не є той, якого так потребує теперішнє українство, що пасивно мріє-виглядає свою зорю-волю, немов той в’язень за гратами?

Погляньте на велике європейське, а ще ліпше на американське місто. Бурливе, дике, галасливе місто кувачів власної долі, що розпихають всіх своїми ліктями в вічній погоні за щастям. Воно брудне, воно несправедливе, переповнене злочинами і бідою, але ні перед ким не хилить воно свого чола, горде і спрагнене життя, щасливе й зухвале, сильне і хитре, жадібне чину, розпихає все на своїй дорозі, аби зробити собі місце, своїй енергії і підприїмчивості, прокладає нові шляхи, зриває старі, сміючися під страшним тягарем долі, як може сміятися хіба юнак і борець, що ніколи не програває битви; яке регочеться бурливим сміхом молодості, серед поту і бруду, горде з свого права бути свобідним грачем, брутальним переможцем життя. Такими є американці тепер, такими були вони – перші колоністи далекого континенту, що прорубали стежки крізь дикі праліси і таборували під голим небом в шатрах, в сталій війні з червоношкірими і з білими інших рас. Американцеві – каже Токвіль – ціле життя іде немов партія гри, немов часи революції, немов день битви, немов спортове змагання. Така є філософія одної з найбільших цивілізацій Окциденту.

І чи не чуєте ви її відгомону в приписах пласту – «глядіти на життя як на гру, а на світ – неначе на площу для гри», де перемагає лиш сильніший і зручніший? Або в правилі – що «успіх не залежить від сторонньої допомоги, а тільки від певності себе»? Чи американський культ сміху не нагадує пластунського припису, що «пластун повинен сміятися в обличчі труднощів життя», – в обличчі небезпеки й нещастя? І чи засвоєння сих приписів зашкодило б нашій втомленій нації, що дивиться на людську метушню, мов на прокляття, на боротьбу – як на пережиток віків минулих, і в непорушності шукає лиш спокою? Що не тільки що не вміла сміятися там, де були причини до плачу, але й плакати там, де сих причин не було?

Ідеал Окциденту – се культ успіху, перемоги в співзмаганні. Се його маркантна черта, що так різнить його від Орієнту. Але се ж є і в ідеології пластунства: щастя – вивищити себе над противником, бути горою, перевищити інших і себе. А чи сей культ успіху не є той життєвий еліксир, який треба вштрикнути в охлялі жили зорієнталізованого українця, який так не зносить все, що вибивається в гору, який так любить примусову нівеляцію, а ненавидить все, що «прогонює мир», що «тягне в життя дикий вир» з його війною всіх проти всіх?

Західний світ – се світ традиційних правд і незрушимих аксіом, які приймаються на віру, яким він сліпо кориться – не на приказ з гори, як в Росії, лише на приказ власного сумління. Right or wrong – my country! – є найвзнеслішою з сих його правд. А найшляхетнішим прикладом, як він сим правдам вміє коритися – се ентузіазм, з яким народні маси далекої Австралії та інших за тисячки миль віддалених від Англії колоній спішили на поміч метрополії у великій війні.

І чи засада, що каже без озву коритися приказам свого короля і краю, – не відбивається в ідеології пласту, який наказує своїм членам сліпо іти за розказами свого рідного краю, старшин і родичів – проти всякого, хто є їх ворогом, або хто лиш зле говорить на них? Чи не та сама ідеологія в засадах пласту, що наказують сповняти сі прикази «без озву», просто тому що се його обов’язок, про який не може бути жодної дискусії – хіба лиш по виконанню? І чи сі чесноти не можуть стати прекрасним антидотумом до немічних засад втомленого українства, для якого навіть щастя рідного краю не є бездоказовою правдою, для якого ся правда мусить дістати санкцію гуманітаризму, соціалізму, інтернаціоналізму та інших «засад», видуманих сильнішими для сплутання моральної енергії слабших?

Захід є ідеалістичний в найліпшім розумінні слова. Кожда людина, щоб уникнути низького матеріалізму, повинна мати видиво, посвятити себе думкою і тілом якійсь великій ідеї або якомусь великому ділу, і власне сей ідеалізм є наймаркантнішою рисою європейської, а ще більше американської вдачі.

Чи се буде Вашінгтон, що боровся за непідлеглість своєї країни, чи Форд або Карнегі, що працюють по 18 годин на добу не для зиску, лише для здійснення своєї ідеї, чи Пастер, що тратить життя над своїми винаходами – всі вони передусім непоправні, великі ідеалісти! Один з найцікавіших представників сього ідеалізму, Теодор Рузвелт писав:

«Се болючий удар бачити, що наші зусилля обертаються часом внівець. Та ще гірше було б не робити жодних зусиль…

Коли б творці унії 1861 року уважали мир за найбільше щастя на землі, а війну і боротьбу за найбільше зло, і коли б вони не нарушили тоді миру, – напевно ощадилося б тисячі людських існувань і тисячі доларів. Не одній жінці не розірвалося б серце з болю, багато господарств не зруйновалося б… Страх перед війною міг би запобігти всім сим терпінням і недолі.

Але тоді б ми самі видалися собі трусами, для яких нема місця серед великих народів землі. Дяка Богові за сталь в крові наших батьків! В крові тих мужів, які підтримали мудрість Лінкольна, а меч і карабін несли в ряди Гранта. Дякуємо Богові батьків наших, що не знайшли в той час послуху марні зусилля на річ паціфізму.»

І дальше:

«Земляки! Рідний край накладає на вас не життя, повне вигід, але – повне праці. XX вік рішить долю не одного народу. Коли позістанемо спокійними глядачами, коли шукатимемо щастя в незакаламученім мирі, коли відступимо перед боротьбою, що одна провадить до перемоги, хоч би й була сполучена з небезпекою втрати життя і всього найдорожчого, – тоді усунуть нас на бік мужніші і сильніші народи…»

Ось є чудовий вираз того ідеалізму, що ставляє ідею понад добробут, понад родинні зв’язки, понад життя одиниці, понад всеї – і чи не сей самий ідеалізм пропагує пласт, який накладає повинність виконати свій обов’язок спершу супроти Бога, по друге – супроти рідної країни і своїх старшин і нарешті – супроти родичів і інших людей? Чи сей ідеалізм, що ставляв відірвану ідею понад дочасне, близьке й рідне – не є те, що бракує сучасному українству, яке ніяк не могло поставити свою любов над своїм милосердям до всього живого? Чи в сих правилах не грає відгомоном сильний світогляд народів – панів землі, а не рабів чужих доктрін? І чи не повинна засвоїти собі сього панського світогляду нація, яка хоче панувати на своїй землі?

Я кінчу! Не маю тут уділювати вам рад. Не є до того ані кликаний, ані покликаний. Хочу лиш звернути увагу вашу на те, що ви мусите ще більш усвідомити собі той глибший зміст, що криється в ідеї пласту. В ідеї пласту, мов в зерні ростини, криється той гострий і свіжий, новий для нас світогляд сильних, могутніх, здорових рас, який, лише він – може відродити скалічену довгими роками ганьби моральність нації. Як би мінімально й не міг спричинитися пласт до поширення сего світогляду в нації, він повинен се робити. Не забувайте на се завдання вашої організації і сповніть його так, як вас вчать сповняти ваші обов’язки взагалі!

З старого покоління лиш одиниці стрясуть з себе спадщину духового рабства. Але ви – що весна ваша припала на найбільш бурливий період нашої новітньої історії – не тільки можете, а й повинні зробити се!

Бо лише культ особистої ініціативи – замість культу маси, лише жадоба випередити інших – замість заздрісного рівноправництва, культ змагання для змагання – замість спокою, культ незбитих національних догм – замість дискусій і сумнівів, культ відваги – замість людяності, культ волі виконати прикази свого сумління – замість безвільного мрійництва, нарешті культ великих ідей замість прив’язання до дочасного й переминаючого, ідеалізм, що стоїть над вашим милосердям, – виведе націю з морального занепаду!

Ви є ті, що кохаєте вітер, простір і поля. Що кидаєте «тут» для «там», що ідете в далину… Пам’ятайте, що не лиш вам, але і нації бракує простору, що не лиш вам, але й тим, в льоху, треба гострого, свіжого вітру, який розвіяв би моральну задуху.

«Мій край перед усім» – се девіз здорових націй світа, їх святий національний егоїзм і – одна з перших девіз вашої організації! Хай вона буде вирізьблена не тільки в ваших книжках, але й у ваших серцях, у ваших думках, у ваших вчинках.

Криза духова, яку ми переходимо, накладає на молоде покоління страшний тягар. Вона вимагає повного розриву з рабською ідеологією минулого, з ідеологією підбитих народів. Вимагає активної пропаганди нового світогляду, нової моралі, нової віри, нової релігії волі і – нової людини!

Хай пластунська організація поможе всім, що прагнуть нового! Хай наллє заліза в серця молодого покоління, і сталь – в його душі! Аби – коли прийде час на нові перегони народів – нація могла виступити на арену не з печаттю рабства, а з гордо піднесеним чолом до гори.

Подається за виданням: Донцов Д. Юнацтво і пласт. – Львів: Видавництво Українського пластового уладу під опікою Укр. кр. т-ва охорони дітей та опіки над молодю у Львові. Заходом 10 куреня старших пластунів «Чорноморці», 1928 р. – 15 с.