З приводу ювілею Шевченка
Дмитро Донцов
Обходимо шевченківське свято. Знову стараються почитателі великого поета зробити його таким, яким вони б охоче його бачили і яким він ніколи не був…
Одні роблять з нього віруючого християнина а навіть доброго католика, другі – атеїста, треті – анархіста. Кождий намагається вбрати його в свій власний кожух, кождий з апломбом заявляє, шо якби Шевченко був жив, то був би певно „з нами…”
Нас сі питаня не обходять. Нас не обходить ким був би Шевченко. Навіть не так важним для нас є, ким був в дійсності наш великий поет, лише ким він є ще й досі для нас. Бо ніякий поет не є вічний. Як і кожда людина, жиє він життям свого народу і своєї кляси, журиться їх журбою, боліє їх болем. А життя прецінь не стоїть на місці, лише як вихор летить наперед. Одна журба зміняє другу, нові клопоти старі, і діти вже забувають те, чим сушили собі голову їх батьки, „довліє дневі злоба його”. Тому й поет, що жив життям свого часу, не може з одинаковою силою промовляти до серця і своїм сучасникам і їх нащадкам. Те саме дасться сказати й про Шевченка.
Багато з того, проти чого звертався його великий гнів, зникло з лиця землі. Наприклад панщина. Правда, на місце старих кайданів, люди вигадали нові і слово «пан» і досі не звучить для хлопа як райська музика, але все ж панщина в тій формі, в який її знав Шевченко (кріпацтво) давно вже зникла. І його огненні слова проти ,,панів недолюдків” вже не загріють серце сучасного хлопа так, як загрівали його дідів. Правда, мав Шевченко і такі пісні, що зворушуватимуть людську душу в будучині, так як і тепер, так як і в минулім. Напр. де він оплакує долю покинутої дівчини. Але таких пісень знайдемо подостатком і в инших поетів і не вони роблять нам Шевченка особливо близьким, особливо своїм.
Щож се є, що робить нам шевченківську музу і тепер такою близькою, як нашим дідам? Що є в музі Шевченка сучасним?
Се є те, що він в своїх творах зачав нам співати ті пісні недолі, котрі не виспівані й досі. Що він своїми віршами розтроюдив ті рани, котрі ятряться ще й нині. Що він підніс голосний протест проти того лиха, з котрим ми боремось й досі. Се був його протест проти гніту чужинців над нашою нацією. Ніхто перед нами не виступив з сім протестом з такою силою. Се, що накипіло століттями в нації – вилив він в своїх поемах („Гайдамаки”) і тих численнлх віршах, що сконфісковані московською цензурою („Сон”, „Кавказ” і інші). В них, в сих власне творах, Шевченко жиє ще й понині.
Гніт, проти котрого звертався він – тяжить над нами й досі. Се є той самий гніт, котрий тисячі і сотки тисячів нашого люду змушує кидати свою землю, втікаючи в світ за очі – в Галичині; гинути по тюрмах царських і шибеницях – в Московщині.
Земля українська й досі парує кров’ю замучених тими, котрим посилав свої проклятя Шевченко у „Сні”. А його повні великого суму згадки про шведську руїну голосною луною відбиваються і в серці сучасного українського читача. Той стогін зболілої душі, що терпіла знущання за вільне і за рідне слово, – яким пересякнута творчість Шевченка – той стогін і тепер, хоч притумлений, а видобувається з уст міліонів рабів. Той протест проти пануваня чужинців, котре Шевченко втілював в лиці російських царів – зачинає вже ставати протестом мас нації, що будигься до нового житя… І то як на Україні так і в Галичині, на котру неситим оком зазирає царат… Та почвара, котра знищила Шевченка, ненависть до котрої була йому релігією – ми й досі чуємо на собі її важку лапу, що не дає нам ні вільно дихати, ні вільно рухатися.
Сей протест проти московського пануваня – котре тяжить над масою нашого народу й досі, – якраз робить нам музу Шевченка такою близькою, такою своєю, такою зрозумілою.
Ми не знаємо, чим би був Шевченко тепер, меньше нас обходить, чим він фактично був. Ми хочемо знати лиш те, чим він тепер є і може бути для маси українского народу. А є він – великим протестантом, великим борцем проти національного гніту над Україною. Як такий він для нас є тим, чим для християнина біблія. Як біблія християн, так ,,Кобзар” піднимає упавших, будить поснувших, вливає бодрість в зневірених, збуджує віру в нове, ліпше життя у кождого українця. Бо нація, котра по своїм засудженню на смерть потрафила видати Шевченка, не може і не сміє вмерти. Най тепер і інші часи. Най ріжні нездари, що стоять на чолі нації, встидливо відвертаються від тих місць з „Кобзаря”, що зістали сконфісковані московською цензурою; най плазують на колінах перед переможцями; най як пес, крутячи хвостом, зазирають в очі своїм панам, чекаючи на маслак, най… Прийде час, коли на зміну їм прийдуть інші люди, коли прийде до слова правдива демократія. Ся демократія буде не просити, а домагатися своїх прав. І лише вона потрафить слова Шевченка перетворити в діло, лише вона потрафить виконати його великий заповіт: „Вставайте, кайдани порвіте!”
В сей ювілей Шевченка можемо побажати, щоб його ,,Кобзар” і на далі робив свою роботу; будив думку, загрівав серця, гартував завзяття всім тим, що свому сплюгавленому, замученому і опльованому краєві волю і долю здобути прагнуть.
Але довгий сей шлях і тяжка ся путь – до волі і долі. І не такі вже дурні наші вороги, що не дурно 200 літ кували кайдани для українского народу, аби без боротьби свої позиції здати.
І як довго триватиме ся боротьба, так довго не стратить свого значення і поезія Шевченка.
Як довго треватпме ся боротьба, так довго ,,Кобзар” Шевченка зістанеться евангелією молодої, що рве старі кайдани, нації, епмволом її віри, її змагань, поривів і боротьби.
Як триватпме ся боротьба, так довго він все буде серед тих немногих, що дала світові Україна – першим.
Подаємо за виданням: Ювілейна збірка статий про Тараса Григоровича Шевченка в соті роковини його народженя / Накладом Шевченківського ювілейного комітету. – Вінніпег: 1914 р., с. 5 – 9. Скан цієї рідкісної збірки можна узяти . Можливо, що ця збірка є передруком подібної збірки, випущеної у Львові, але ця остання нам невідома. Мова статті наближена до сучасних норм.