Від містики до політики

Дмитро Донцов

Страшне спустошення в головах останніх поколінь на Україні чинить ідея московського месіанства; ідея «старшобратньої» расової вищості москалів; ідея – що, як вівці за чабаном, мають за ними тюпати інші народи «гнилого Заходу», а насамперед Україна. Для цеї останньої вигадано особливу і брехливу теорію про спільність джерела нашого етнічного з ними походження і – нашої культури. Теорія, що нібито етнічно, культурно старий Київ був такий самий московський, як Москва, і Візантія така сама, як Москва, та що традиції старого нашого Києва і Візантії – несе тепер Москва – «третій Рим»… В останні часи з’явилися нові «старшобратні» теорії.

Недавно, один з найбільш відповідальних політиків американських, промовляючи в «найвищій ложі» знаної жидівської організації – «B’nai B’rith» сказав, що західня цивілізація «має за базу жидівсько-християнську концепцію духової природи людини». Перефразовану цю думку ми відкількох літ здибуємо в різних заявах і в пресі, як англомовній так і в українській. Маємо тут діло з лянсованням ідеї, зовсім нової, контроверсної, вагітної дуже важними політичними наслідками. Бо – «все починається з містики, і все кінчається політикою».

Питання ставиться так: чи дух християнської цивілізації Заходу, однаковий з духом юдаїзму, опертім на законі Мойсея? Певно, що автор не має претенсій (особливо в малій праці) дати вичерпну відповідь на це питання. Але воно – особливо в наш переломовий час – є такої ваги, що кождий, хто над ним задумується, має обов’язок поділитися своїми думками з читачами. Тим більше, що ті, які в цім питанні стають на позиції протилежній моїй, не трудяться дати хоч би тінь доказу на свою тезу.

Насамперед, земля, де родився Ісус Христос і звідки вийшла його наука, не була юдейська. В першій книзі Маккавеїв стрічаємося з назвою «Галілея поганська», цебто неюдейська. Цей самий вираз стрічаємо у евангелиста Матвія (4, 15). Це була країна, мовою і расою, а раніш і релігією, неюдейська. Щойно в 103 р. перед Христом її завоював юдейський цар Аристобул, змушуючи мешканців Галілеї прийняти закон Мойсея. Вони його при йняли, але поверхово. Видко це хоч би з того, як юдеї докоряли і Христові, і Його учням, що ті не тримаються ні суботи, ні взагалі приписів Мойсейового закону, а Христа юдеї називали самарянином, (Матвій XII, 2, ХV, 2; Марк. II, 18; Йоан VІІІ, 48; IX, 16). І взагалі уважали неможливим, щоб вийшов пророк з тої «поганської» Галілеї (Йоан VII, 52), з країни їм чужої етнічно і культурно.

І мовно! Христос переважно промовляв по-арамейськи, в цій мові записано кілька Його речень в Євангелії. В «Jewish Encyklopedia» читаємо, що старі гебраї вважали арамейську мову за мову чужинецьку; що всю добу царів вибухали війни між жидами та арамейцями; що греки звали арамейців сирійцями, не жидами та що в арабських країнах християни й досі говорять по-арамейськи. Учнів Христа пізнавали як неюдеїв по цій їх мові чи вимові (Матв. ХХVІ, 73), як нині москалі пізнають «хохлів». Як цим останнім не дається московське «Г», так галілейцям не давалися гутуральні звуки жидівської мови. Як твердять деякі дослідники, всі дванадцять апостолів були уродженці Галілеї, а з них лише трьох жидів (в тім і Юда).

Христа іноді називали жидом, але мабуть через релігійну приналежність або політичну, так як многі й досі українців звуть росіянами. Цим всім і пояснюється, ному євангелісти етнічно протиставляють себе і своїх – юдеям. Звертаючись до апостолів говорив Христос: «Як сказав я юдеям…, так і вам говорю тепер», очевидно не вважаючи ні себе, ні апостолів за юдеїв (Йоан XIII, 33). Взагалі Юдею Христос мав за країну собі неприхильну,бо в VII розділі того ж евангелиста стоїть: «Після ж цього Ісус ходив по Галілеї, бо по Юдеї не хотів ходити через те, що юдеї шукали вбити Його». Певніше чувся в «Галілеї поганьській».

Теж не позбавлений свого значіння факт, що з десятьох сцілених прокажених, єдиний, що припавши до ніг Христа, дякував Йому, – був самарянин (Лук. ХVII, 16). Даючи приклад християнської любови ближнього, Христос знаходить цю любов не в єрусалимського церковника, ні у левіта, а – у самарянина… (Лука X, 33) А у римського сотника і у жінки хананейки знаходить Він віру, «якої нема в Ізраїлі» (Матв. VIIІ, 10). Про «живу воду» безсмертя, яку приніс Він, Христос оповідає самарянці (Йоан. ІV, 7)… Там знаходив більше зрозуміння для свого слова. Ближчі були Йому «поганська Самарія» і «поганська Галілея».

Мабуть цею мовною, культурно-етнічною і духово містичною відрубністю Галілеї і галілеянина Ісуса, і треба почасти пояснити конфлікт між старим законом Мойсея і новим законом Христа. А теж і факт не прийняття науки останнього жидами, а її прийняття геленізованим арійським світом.

Мудрість Старого Заповіту – є Богом явлена стародавня мудрість, тільки явлена передовсім народам значно старшим від юдейського народу. Про Мойсея говориться в «Діяніях» (VII, 22): «і навчений був Мойсей цілої мудрості єгипетської, і через те «був міцний в словах і ділах «. Був він жерцем в королівськім храмі в Геліополі в Єгипті. Коли жиди мали Мойсея, то перси мали свого Заратустру, а старі греки – Орфея Трисмегіста. Багато в Старім Заповіті взято власне з старої мудрості єгипетської або халдейських ієрофантів; про багато подій, описаних в Біблії, оповідається і в вавилонських та інших пам’ятниках (потоп, сотворения світу, гріхопадіння, Вавілонська вежа). Жиди тільки дали версію тим перекладам – в дусі ментальності свого народу. (Пор. Н. Р. Blavatska – Doctrines Secretes, т. III. 5).

Не думаю впроваджувати читача в хащі антропософії, мало доступної мені самому, підкреслю тільки за Р. Штайнером, що родоначальник жидівського племени Авраам, – був обдарований «тим фізичним органом мислення, завдяки якому людина могла своїм фізичним мислення піднестися до поняття про Бога» (давніше Його пізнавали ясновидінням). Ця спосібність, каже Штайнер, могла переходити в наступні покоління лише через фізичну спадщину. Тому то, в очах ізраїлітів, головною функцією Єгови було давати діти, а звідци, пише теософка Блавацька, в психології юдаїзму підкреслюється не сторона імматеріальна, а фізіологічна, не внутрішньо-духова регенерація, а фізична генерація, сенсуалізм і навіть фалічний культ (Н. Р. Blavatska – Doctrines Secretes, т. 4. секція 3).

З тих, а теж з інших причин, каже наша землячка, існує провалля між символікою Нового Заповіту і канонічним правом юдеїв, між релігійною думкою семітською і арійською, бо многі припускають, що галілеяни були арійцями теж (ibid. т. II. ч. 2, 8). Ще каже ця авторка, що навіть ап. Павло був далеко більше під впливом таємної античної мудрості еллінського світу, аніж під впливом Старого Заповіту. «Його мова – це мова чистокровного платоніка». Ідеї (архитипи) грецької філософії, «інтелігенції» Пітагора,… Логос або Слово, що керує тими «інтелігенціями», Софія або Мудрість… все це знайдете в апостольських посланіях, узнаваних Церквою за канонічні і божественої інспірації», (ibid. т. 5, секц. 22).

У французько-католицькім виданні Посланій ап. Павла читаємо, що родився цей апостол в зовсім згеленізованім місті Тарсі, що теж не лишилося без впливу на формацію його духового «Я» («Les epitres de St. Paul», de J. J. Bourasse et P. Janvier, Chanoines de Tours). В своїх коментарях ці католицькі автори твердять, що Закон Мойсея – це «речі хитливі», встановлені на певний час, «які повинні були зникнути з приходом Христа». «Речі ж непохитні» – це «Новий Заповіт» (ор. cit. ст. 283), який в їх розумінні, і є базою християнської цивілізації Окциденту. Це ж говорить і сам апостол: «Старий Заповіт зістарівся, а те, що зуживається і старіється, наближається до свого кінця». («До жидів», VIIІ, 13). Відчували це мабуть і саддукеї, потужна каста єрусалимсь ких священиків і багатіїв, римських коляборантів, які не вірили ні в безсмертя душі, ні в воскресения мертвих, ні в жодну містику, і яким чужою і ворожою з’являлась наука Христа. Тому якраз вони й були організаторами «суду» і присуду над Ісусом (R. Steiner – «Pierres de construction pour la connaissance du Mystere du Golgotha».)

З Євангелії видно, в чім була засаднича ріжниця між старим законом і тим, що приніс світові Христос. Прикази Єгови – це були прикази зовнішнього кодексу, натомість Заповіді Бога-Отця, принесені Христом – треба було відчувати як накази нашої внутрішньої совісті. В першім випадку – вимагалося обов’язкових зовнішніх чинностей, ніби сплачення довгу, в другім випадку – вимагалося внутрішнього переродження людини, без якого саме перестерігання зовнішніх приписів не мало значіння. Мабуть, щоб підкреслити цей засадничо інакший сенс своєї проповіді, не одне з своїх чуд довершував Христос якраз в суботу. Підкресленню тої самої ідеї пресвячений увесь ХХІІІ-ий розділ св. Матвія (проти фарисеїв). Визнавців старого закону ап. Павло не вивищує над поганами, бо перед Богом «ділами закона не виправдається жодна плоть».

Правда Божа, через Христа, з’явилася, «незалежно від закону» (До Римлян, IIІ, 9, 20, 21,). Христос прийшов на те, щоб ми, «визволившись від закона, служили Богові не по старій букві, а в оновленні Духа». Тому часто «погани, через віру осягають праведність, а не ті, які шукали праведність лише в ділах закону», (idem, VІІ, 6 і IX, 30-32). Христові закони написані «не на скрижалах каменя, а на плотяних скрижалах серця» (II Коринт., III, 3), щоби не устами, а серцем шанувати Бога (Марк. VII, 6) Старий Завіт – це було «щось, що минає», а новий – «те, що пробував завше».

Наука, що ні обрізання, ні походження від Авраама, – не є запорукою спасіння; що «не плотські діти є діти Божі» (Рим. IX, 8), та що коли захоче Бог, то може створити «з каміння діти Авраама» (Лука III. 8) – суперечила самим підвалинам Мойсеевого закону. В цім аспекті цікаво заглянути в п’ятий розділ Єванг. Матвія, де в короткій главі, шість разів Ісус яскраво протиставляє свою науку – науці старого закону. Кожде з тих протиставлень уйнято в одну маркантну формулу:»Ви чули, що сказано…» (в Старім Заповіті), а я говорю вам»!.. Інакше сказати: я говорю вам щось інше, ніж те, чого досі вчив вас закон Мойсея.

Яка синтеза могла бути між тими двома науками, коли юдеї обвинувачували Христа, що Він ділає «силою Вельзевула», або що він «богохульник»? (Лука XI, 15, Йоана VIIІ, 48, 52; X, 33); коли Ісус, знов, говорячи до юдеїв, протиставив дві сили: «Отець мій і – «отець ваш»? І додає: «ваш отець диявол», в якім «нема Істини», бо він є «отець брехні»? (Йоан VIIІ. 38, 44). Коли ж говорить про закон Мойсеїв, то називає його «закон ваш» (Йоан VIIІ. 17 і X, 34). В праці «Jewish Understanding of the New Testament» жидівський учений д-р Сам. Сандмель каже, що основна ріжниця між юдаїзмом і християнством є в тім, що перший говорить про «добру» («good») людину, а останнє про людину «досконалу» («perfect»).

Талмуд питається: «що ми повинні робити?», а християнська церква – «в що ми повинні вірити?» Належно зрозуміле, це твердження слушне. Коли жадається сповнення лише зовнішніх актів, без відповідного внутрішнього наставления («без віри»), то це кінчиться фарисейством, (від якого не забезпечені і християни). Коли ж жадається насамперед внутрішнього, духового сприйняття певного світогляду, «віри», то з того неминуче, самі собою, випливають і відповідні людські вчинки. Матеріалістичне – і духове розуміння релігії. Тому може є в Талмуді, особливо у Вавилонськім, стільки зневажливого відношення до Христа, і до Його Матері («Les Logia Agrapha» pav. E. Besson opp. I. Le Christ dans le Talmud). Там можемо прочитати, що батьком Ісуса був римський легіонер Пантера. І цілком в цім дусі показує життя Христа один «американський» фільм, де батьком Ісуса з’являється якийсь римський центуріон, а християнська публика дивиться на це й оплескує…

На цю ж тему – Старого і Нового Заповіту – пише в праці «Le sermont sur la Montagne» американець E. Фокс, – що перші слова молитви Господньої – «Отче наш!» були в ті часи нечуваною революцією в розумінні божества, якого люди Старого Заповіту уявляли собі жорстоким тираном деспотом, пануючим над невільниками. В другій своїй праці «Десять заповідей, ключ життя» – пише цей автор, що Мойсей хотів перш проповідувати свою правду єгиптянам, але ті були вже нездібні прийняти її. В подібнім становищі опинився й Ісус. Тому і відповів Він «первосвященикам і старшинам» єрусалимським – «що відіймається від вас царство Боже і дано буде іншому народові»… Він «виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддадуть йому плоди… А ваш дім оставляється порожній». (Матв. XXI. 43 і 41, XXIII. 38).

Ісус сказав, що Він не касує старий закон? Певно! Бо в нім було багато таємного знання, об’явленого не лише Мойсееві, а і народам старшим від жидівського. Християнство тільки не приймало суто-юдейських імпрегнацій старого закону, як не приймав їх і Христос. Взагалі, християнство було ближче містично-релігійним ідеям античного, еллінсько-латинського, світу, ніж іншим. Недаром деякі отці Церкви називали Геракліта, Сократа і Платона християнами, що жили перед оснуванням християнства, а св. Августин знаходив в старих релігіях елементи християнської правди (R. Steiner «Christ and the human soul»).

Не дивно теж, що св. Павла так гарно зустріли в поганських Атенах, де, промовляючи перед ареопагом до стоїків та епікурейців, апостол подивляв їх «особливу побожність» і казав їм: «Оглядаючи ваші святині, знайшов я й жертвенник з написом: «невідомому Богові». «Цього власне, якому ви, не знаючи, віддаєте шану, я проповідую вам». Ще не пізнавши Його, антична Еллада шанувала незнаного їй Бога, якого пізніше прийшли благовістити апостоли християнства. В Лістрі, куди ап. Павло прибув з іншими, по однім чуді, що довершив там, елліни рішили, що самі «боги в людських постаттях зійшли до них». А в Коринті елліни чинно заступалися за апостола перед юдеями (Діянія, ХVІІ. 23, ХVІІІ. 17, ХІV II). На тлі цих і подібних подій ще більш зрозумілими стають слова Христа до юдеїв: «Ви не з моїх овець і «слово моє не вміщується в вас» (Йоан VIII. 37, X. 26). Але те слово прийняли «погани».

Р. Штайнер пише, що культ Мітри був префігурацією культу Христа, як і деякі Елевзинські містерії. – Оскільки близькі були християнам навіть правні поняття тодішнього Риму, свідчить сцена в Кесарії, де, на жадання «значних з юдеїв» засудити апостола Павла, проконзул відповів, що у римлян нема звичаю видавати якусь людину на смерть, заки обвинувачений не побачить перед собою обвинуватців і не матиме змоги боронитися проти них, Обвинуватці ж не виступили проти апостола з жадними обвинуваченнями, лише «кричали»-кричали, що він «не повинен більше жити» (Діянія ХXV, 16).

Знаний дослідник античного світу проф. Т. Зелінський боронить в своїх творах тезу, що «християнство є ближче до античних релігій, ніж до Мойсеевої. Семітські релігії – теократичні, арійські ж – теантропичні. «Бог-чоловік», «Син Божій» – догма органічно гетерогенна релігії Єгови». Тому власне, коли запитавши Христа, чи є він Син Божій, первосвященик юдейський почув притакуючу відповідь, «то роздер шати свої» і проголосив Христа «богохульником», винним смерти (Матв. ХXVІ. 63-66). Натомість «антична релігія визнавала догму Бога, що став людиною, щоб потім взнестися на небо»…

Зевесів син Аполлон зійшов з Олімпу, щоби покласти край первісному антагонізму між Зевесом і Землею, підчинивши останню першому. Космічна драма примирення двох сил, вічності Зевеса, признаної Землею, з гідним пошани материнством Землі, продуцентки плодів. Син землі (Дракон) спротивляється цьому. За його злі діла наступає експіяція Аполлона: на рік він зрікається своєї божественності, стає людиною-рабом на службі одного царя, після чого знову сходить на небо, щоби «бути славним коло трону Зевеса», свого отця (Есхіл).

Подібна і легенда про Зевса, який сходить до Алкмени, щоб вона родила сина Геракля, який переміг злих Велетів, синів мстивої Землі, що повстала проти царства Зевеса, – і так рятує людський рід. На ці легенди старогрецькі покликувався і Оріген, навертаючи елінів. Так само ідея святих, чужа юдеям, спільна еллінам і християнам. Ціцерон говорить: «Душі всіх – безсмертні, душі ж добрих і найліпших – божественні». В Греції були святині героїв, була їх адорація, у них шукали сцілення. Не знав цього юдаїзм…

Пише Зелінський далі, що в старій Елладі основою чеснот був не зовнішній акт милостині, а страх перед Володарем Олімпу. У християн – «страх Божій». За цим приходить поняття любови, чого нема у жидів. У цих останніх, молитва – це обов’язок, накинутий згори, не як у християнськім поняттю, акт, що випливає з потреби серця. Наводить при цім Зелінський знаний вірш з гл. XI Луки: «горе вам фарисеї, що даєте десятину з рути і овочів, і не дбаєте про суд і про любов Божу».

Не входячи в пояснення термінів, завважу, що і у протестанта Штайнера християнство адорує в Христі – «сонячне божество» в протилежність до «місячного божества» ізраелітів; і католик Зелінський завважує, що бог сонця «sol Invictus», Аполлон, уступає в нашім календарі місце християнському Спасителю. Звідци – день сонця Sonday, Sonntag. «Гелєнізм, пише Зелінський, – є міст, що лучить релігію античної Греції з синкретизмом римської імперії, що знову є мостом між гелєнізмом і християнством». Тому власне християнство і не могло досі пустити коріння в народах, чужих або ворожих еллінсько-римському духу, як жиди або як москалі. У останніх воно прийняло форму своєрідного шаманства, щоб потім дістати вигляд потворного большевицького «православ’я». Цею ж чужістю до духа еллінсько-римської окцидентальної цивілізації, пояснити можна й деякі вдаряючі подібності в психології московського і жидівського народів, і їх взаємне притягання одного до другого (расизм, номадська душа, отарність, матеріалізм, антиокциденталізм і т. д.).

В журналі Поля Лякура, знаного французького автора, що займається духовими проблемами, в «Atlantis» (ч. 162, 1952 р.) читаємо:

«одна з невідкинутих богословами думок, є думка, що прехристиянство вже є в науці Мойсея. Та в дійсності справжнього прехристиянства треба шукати в грецькій міфології, де знаходимо найвищого Бога, «отця богів» під ім’ям Зевса, Христа – під ім’ям Аполлона, а св. Йоана – під ім’ям Посейдона. Крім того Марія, «Божа Мати» відповідає Кибелі, «матері богів». Подібної паралелі нема з юдаїзмом, який знає лиш партикуляристського бога Єгову. Ці твердження повинні б були загально прийняті, коли б не було затрачено стільки труду, щоб надати Ізраїлю характер вибраного народу».

Знаний американсько-католицький автор James М. Gіllіs («On almost everything», N.Y.,1955) пише на цю ж тему:

«Св. Августин іноді так іде за Платоном або за новоплатоником Плотином, що деякі видатні вчені уважають неможливим розрізнити межи новоплатонськими та християнськими елементами в писаннях Августина. Євангелія Йоана послуговується більш ніж одною платонівською ідеєю… Св. Тома (Аквинський) мав поганську філософію за базу своєї власної… Клемент Александрійський уважав великих поганських філософів за «педагогів», які привели народи до Христа. Може все це звучить незвичайно й небезпечно для необізнаних з історією античної і середньовічної філософії.

Я знаю деяких вузько-думних християн, яких вражає думка, що в християнській філософії втілений якийсь поганизм. Св. Тома, св. Августин і Клемент висміяли б тих, що так думають. Певно, християнство не прийняло того, що було варварське в поганстві, але церква не погорджує поганством як таким. Багато з того, що ми звемо «поганством», було людське й гарне (human and beautiful) Було б гріхом знищити його», кінчить J. М. Gillis.

Точки над «І» в заторкнутім питанню поставив другий англійський автор. В брошурі Rev. V. Whіtе, О. Р. – «Scholasticism» (London Catholic truth society) читаємо:

«З самого початку ті, що пішли за духовою релігією Ісуса Христа, дуже переймалися філософією Платона. Його теїзм, його наука про другий світ, його примат духового над земськими цінностями, його підкреслення значіння особистості, особистого досвіду, морального піднесення і аскези, безсмертя душі – все це зробило філософію Платона дорогою свідомим християнам. Шукаючи співчуття й зрозуміння в геленськім світі, і за мовою, яка уприступнила б тому світові їх віру, християнські мислителі з перших віків заприязнилися з Платонівською філософією.

Платонівське «царство ідей» здавалося св. Августину прототипом царства Христового «не з цього світу»; він міг припускати, що як Мойсей був вчителем, щоби привести жидівський народ до Христа, так Провидіння рішило, що Платон мав довершити подібне завдання щодо поган». Це точки над І. Виходило би, що Старий Заповіт для Західнього світу був не в книгах Мойсея, а в книгах Платона. Не з духом старозаконної ментальності споріднене є християнство ( якого та ментальність не прийняла як «богохульство»), а з духом еллінським, з його філософією, містикою й релігією.

Не зважаючи на всі глибокі різниці між Платоном і Аристотелем, зазначує той самий автор, дуже високо цінив Аристотеля Тома Аквинський, уважаючи його основником завше важної метафізики, що міг дати християнській теології «раціональне усправедливлення». З теології основаній на Божім об’явленню, з філософії, основаній на генії Аристотеля, мусить бути збудована нова синтеза вічно обов’язуючої Правди…

Під цими словами міг би підписатися й митрополит Петро Могила, й інші духові будівничі Києво-Могилянської Академії, де в великій шані були і слова Христа і мудрість античного світу. І Сковорода наш звав Платона «боговидцем». Але напевно антична мудрість не промовила б до серця ні ученим талмудистам, ні «начотчікам» московської церкви.

І очевидно, що і Сковорода, і П. Могила, і Шевченко, інтуїтивно відновляли традицію старого великокняжого Києва. Іларіон, митрополит київський, за Ярослава Мудрого, в своїм творі про «Закон і Благодать», виразно протиставляв, один одному, Старий і Новий Заповіт. Протиставляв Новий Заповіт не «поганству», а закону Мойсея. Для Іларіона – старий Закон – був тінь, Новий – світло, Старий – місяць, Новий – сонце, Старий – вічний холод, Новий – сонячне тепло. «Синами Божими», не «ворогами Божими» могли стати лиш ті, що прийняли Заповіт Христа-Ісуса, «трисонячне Божество».

Подібно Кирило Турівський – «трухляве обновити» прийшов Христос, вчить він. Воскресення Христове принесло «обнищание ветхому Закону, і порабощение суботі, а воцарение неділі». Та й як міг він відкидати все «поганське», коли, як свідчить Щербаківський, віками стояли на українській землі святині Артеміди, обходили містерії Діониса; коли стільки з «поганської» елінської релігії сонячного бога Аполлона – увійшло в християнську обрядовість України!

Еллінські впливи (не старозаконні) були може, духовим підложжям многих важливих подій нашої історії – ворогування Святослава з хозарами, відмова його сина Володимира прийняти, як нову віру, Старий Закон; і нарешті різко відмовне становище, зайняте Україною до занесеної на нашу землю з Суздальщини (чи Чехії) – т. зв. «ереси жидовствуючих» в XV в., які мали за базу своєї науки Старий Закон, відкидали Св. Тройцю і Божество Ісуса Христа.

Наша землячка теософка Т. Блавацька, поляк Зелінський, австрієць Штайнер, французи Бурас і Жанвіє, американець Й. М. Плес, англієць Байт, – однозгідно твердять, що основа нашої окцидентальної цивілізації є еллінсько-римсько-християнська, і ніяка інша. Чому так важно ствердити цей факт? Це ж, скажуть, непотрібна філософія, схолястика, далека від життя! Ні, бо з думки родиться чин, а з ідеї – дійсність. Все починається «з містики і все кінчиться політикою».

Сучасні жидівські політики свідомі цього. Йосип Алсоп пише (з великою симпатією) про ізраїльського прем’єра:

«Бен-Гуріон гострий, іноді безцеремонний (unscrupulous). Він був зовсім готовий сакрифікувати бідне арабське селянство Палестини, щоби створити ізраїльську державу, так як робив це старозавітний Неємія проти арабів та аммонітів. Кождий західний політик, а навіть арабський вождь, повинен з великою увагою студіювати Старий Заповіт, бо нема іншого способу пізнати дух Давида Бен-Гуріона, що в великім степені є й духом його народу».

Тут добре схоплена призабута правда, що політика народу випливає з духа того народу, з духа його вождів. А цей дух – з його містичних праджерел. В наведеній цитаті слушно каже автор, що дух народу Бен-Гуріона випливає з Старого Заповіту, як і його політика та що цей дух не є дух Заходу. (Joseph Alsop Ben-Gurion: the Nation-Maker, «The Gazette», 14. VI. 1956).

Бачите, як в цім випадку, політика, якою захоплюється Алсоп (і якою не захоплюємося ми) – глибоко коріниться в містиці: в містиці Старого Заповіту.

Ще ясніше висловився другий жидівський автор – Ф. Ловський («Antisemitism et mystere d’Israel», цитую з «Ecrits de Paris» Feb. 1956). Він каже, що «Бог через посередництво Ізраїля ділає в історії всіх народів землі для їх викуплення й спасіння», а як хто цього не визнає, то є це «бунт людей проти Божого Провидіння, яке вибрало для завершення своїх задумів народ Авраама, Ісаака і Якова».

Очевидно ця містика і випливаюча з неї політика ніяким способом неприємлима іншим націям, особливо націям Окциденту. Як слушно зауважив Андре Зігфрід, наша окцидентальна містика і політика основані на зовсім інших засадах: на світогляді греків – синонімі свободи духа, на Євангелії – символі людського ідеалізму, і на традиціях Риму, що виплекав ідею права і порядку. (Andre Siegfried, de Г Academie Franchise, – L’ame des peoples»). А це з політичними фантазіями п. Ловського, річ ясна, нічого спільного не має, і – того може бути певний – ніколи не матиме. Так само як з його містичними мріями. Але на ці фантастичні мрії треба пильно уважати. Бо мрії ці вже далеко ширшого обсягу, як ті, якими захоплюється п. Алсоп.

Бо хто прийме за свою чужу містику, той нехай і частинно, а таки прийме і чужу місію, і чужих пророків, які своїм духом можуть бути йому зовсім чужими. Напр. твори жидівського національного генія чужі так само нам, як чужі жидам твори українського національного генія. Дуже сексуальний музик Рубінштейн чи ще більш прононсований, під тим оглядом, письменник Андре Жід такі ж чужі нам, як жидам чужі Бортнянський, Ведель, чи Є. Маланюк, Л. Українка і О. Теліга; такі автори як Пруст, або чванькуватий арогант, большевик Еренбург – такі чужі нам, як їм – Шевченко; публіцисті чи політичні автори, як К. Маркс чи Л. Блюм – такі ж далекі нам, як їм Міхновський чи О. Пчілка, а такі руйнатори всякої форми й естетики як Пікасо або Марк Шагал – такі ж чужі нам, як чужі їм – Нарбут чи Мухин; нарешті Троцький, Хатаєвич, Каганович чи Бен-Гуріон такі ж чужі українцям, як Гонта чи Петлюра їм.

А Фрейд, що ставить в центрі життя секс – такий чужий нам, як їм Сковорода, що ставить у центрі дух. Кожна нація має своїх героїв. Героєм жидівської нації є Йошуя Навин, який здобув «землю обіцяну» підбивши осілі на ній народи. Героєм України є гетьман Богдан, що визволив заселену нашими предками, нашу землю, звільняючи її від панування зайдів-чужинців.

Хай не здаються ці зіставлення химерними чи свавільними! Ні твердження, що принявши чужу місію, увірується і в чужого месію. Бо як раз деякі з тих українців, які приймають містику Маркса, або говорять про «жидівсько-християнські» підвалини нашої духовості (гл. «Свобода») починають з цеї містики, а кінчать прийняттям чужих Україні концепцій політичних. (Маркса, Мендеса чи Марголіна, або навіть Ловського). Як напр. В. К. Винниченко, який прийнявши чужу Україні містику, з’явився на відомім паризькім судовім процесі, щоб свідчити за чужу політичну ідею проти України, безчещеної й плюгавленої на цім процесі після нікчемного убивства 26 травня 1926 р. на вулиці Расіна (гл. про цей епізод в «Українці», травень 1956 року).

Геніально схопив Шевченко єдині джерела духовості України. Є це, для нього, – «Євангелія Правди». «Новий Заповіт» – «святої Прадви голос новий», в якого обороні стають «Христові воїни святі». Його концепція Бога-Отця ріжниться від концепції охлялого, безвольного покоління його віку. Його Бог милосердний і довготерпеливий, але й караючий Бог, тим не менше – ця його концепція відбігає в його думці і від концепції «сердитого», як він каже, ізраїльського Єгови, і від концепції Бога у москалів, яка так його вражала в образах і в богослуженні московських церков, і в наскрізь матеріалістичнім «православії» з його цезаро-папизмом.

Він обурюється в «Щоденнику», як можна молитися перед «суздальськими ідолами» в церквах московських, перед тими «незугарними почварами», які нагадують не православні образи, а «індуських Ману або Вішну». Стоячи в притворі, він «не має відваги увійти в (московську) церкву», а «вийшовши з притвору й вернувшись на вулицю, свобідно зітхнув і мимохіть перехрестився». В архирейській службі московських храмів бачив він «щось тибетське чи японське», «лялькову комедію», і каже, що є велика «суперечність» читати в тих московських церквах Євангеліє… І це каже не безвірник, а православний і глибоко релігійний Шевченко, який до глибини серця переймався архитектурою, службою і співом українських церков… Повна суперечність з містикою псевдохристиянської Москви! До речі те саме вражіння, від московських церков, що Шевченко в XIX в., відносили й італійські подорожники до Москви XV в., – які бачили в тих церквах якісь азіатсько-шаманські капища.

Закликаючи до духових праджерел Київсько-українського православ’я, різко відмежовуючись і від антихристиянізму лібералів з їх «современними вогнями», і від інаковірних противників Нового Заповіту, і від московського псевдо-християнства, – Шевченко й політично різко протиставлював Київ Москві, яка – вже за нього – не лиш несла матеріальну руїну й неволю, а й «Світ Божий в пута закувала», – закувала світ Істини. Знав, що щоб визволитися з смертельних обіймів північного спрута, море крови доведеться ще пролити Україні. Тому і герої його були інакші. Герої москалів – були Петро, Катерина, Стенька Разин, Пугач над Волгою, тодішні Олексії та інші – на церковнім троні «золоті плебеї» царські. Героями України Шевченка були – Ігор князь, Петро Дорошенко, Мазепа, чернець Палій, Гонта, Галайда. Святі, аскети і воїни з-під знаку Архистратига Михаїла, патрона Києва. Дві раси, дві психіки!

Але як за його часів, так і нині нам прищеплюють московську «старшобратню» теорію: про «вибраний народ» московський, про стару Київську Україну як «спільну історичну спадщину», нашу і москалів. Знаємо, що з того вийшло… Перш – «спільна спадщина», нас і їх, потім – більше їх, як нас, а потім – наше підмальовується чи підстригається як їхнє (операція зроблена над Шевченком або Л. Українкою), або – де це не виходить – просто руйнується, як Михайлівський Собор чи Лавра Київська. Наша містика старокиївська в філософії Сковороди, Шевченка, Л. Українки, в закликах до нового лицарства Е. Маланюка, Ольжича, Клена, О. Теліги – вона забувається або замовчується, і тими що в Москві, і її агентами на еміграції.

Просто відрізається московсько-совєтським серпом, а тим же молотом вбивається в хахлацькі голови чужа містика про московський «народ месію». І то часто руками самих же услужних національних гермафродитів наших, як В. Сосюра, П. Тичина, М. Рильський, М. Куліш, Ю. Шерех, Буревій, Багряний та ін. За містикою ж «Росії-Месії» іде політика вогню і меча, за Кораном московським московський Магомет, який руйнує наші церкви, палить наші святі книги, з димом пускає оселі хліборобів, обертаячи їх самих в рабство, ставлячи – на ганьбу нам – по Україні камінні подоби своїх шаманів.

Не перша це буря, що насунула на нашу землю, не перший наїзд варварів. Згадує про них «Кобзар» і в переспівах «Слова про полк Ігоря», і у «Сні», і у «Великім льоху», і в «Гайдамаках», – про ту чорну галич різних національно-інтернаціоналістичних сил, що сунули розшарпати Україну. Тепер теж сили чужого месіанства, з тою самою метою і з своїми ідеями сунуть або збираються сунути на нашу країну, не лиш з своїми «апостолами», з Достоєвським з його «біснуватими», з Блоком, з Леніном і його наступниками, з І. Еренбургом, або з отим Ловським. В ширших тільки розмірах, в «світовім маштабі», з ідеями зверненими проти Нового Заповіту і його Творця, проти його Правди на Україні.

Цих ідей є більше, як одна… Є деякі галузки протестанства, які над Новий Заповіт ставляють Старий. Є наукові розвідки про «таємну науку Христа», повні, нібито, величезної пошани до Нього, щоб скінчити – що який би великий «аватар» і великий пророк він не був, але й тільки це; і не воскрес Він, а просто зомлів на хресті, і ще живого Його звідти зняли друзі. Цілком як, в останніх віршах св. Матвея, ті «первосвященики», які «дали досить грошей воякам (що стерегли могилу Христа), зі словами: «Скажіть, що учні його, прийшовши вночі, викрали Його, коли ми спали… Вони, взявши гроші, вчинили, як їх навчали. І пронеслося слово це між юдеями аж до сьогодні». (Матв. ХXVIII, 12-15).

В тім напрямку ідуть і т. зв. «свідки Єгови», які теж дуже «шанують» Христа, лиш не хочуть себе назвати «свідками Христа», а звуть «свідками Єгови», а про Христа кажуть, що був Він розіпнутий «на дереві», бо хрест – це, мовляв, щось «поганське»… Знищити в людській пам’яти організуючий символ, знак хреста – ось їх мета! Подібно як вони роблять, в деяких країнах, з Різдвяними чи Великодними гратуляціями-картками, з написом «season greetmgs» з зайчиками або з іншими звірками, аби не з хрестом ані з Христом… З знаком хреста ці «greetings» продаються лише в дуже обмеженій кількості для безнадійно «забобонних» і «ретроградних» поган….

Є й інші сектярі, які хочуть з усіх релігій зробити «об’єднання», лише не під егідою хреста, а на подобу «демократичних об’єднань» в політиці, цебто з києм в руці ініціяторів такого «об’єднання». Є й інші сектярі – ті що засвоїли «містику лівиці», «прогресу», «гуманності», «соціалізму», «любови до ближнього», (черевики, штани й консерви!), які починають з любови до гноблених, а кінчають (особливо в своїй літературі) любов’ю до гангстерів і СССР; капітуляцією перед Марксом або світовим урядом якоїсь тайної мафії. І всі мають одну реальну мету.

Звідки многі з пророків тих месіанських ідей аж зубами скрегочуть на саму згадку про наш, не від кого незалежний Київ? Звідки така, хоч нераз укрита, злоба на самий знак хреста? Звідти, що їх ідея, наскрізь матеріалістична, не зносить божественного первня в душі людини, бо цей не позволяє зробити з людини двоногу худобу або звіря, а це перша передумова запанування тих ідей над народами. Без цеї передумови всі їх споруди на землі розвалюються, як хатки з карт. Крім того знають ті фальшиві пророки, що Україна з своїми традиціями – є їх непримиримий ворог, хоч многі з українців того і несвідомі. Відомо з Св. Письма, що перші, хто пізнав Христа, це були біси.

Щоб зрозуміти те, що маю сказати дальше, – звернуся до аналогії. Є нові пророки, що хочуть опанувати світ і нації під знаком серпа і молота або якоїсь звізди, або мамони, чи «прогресу», або під стягом свого «світового» уряду. І ці пророки, антихристиянські або лжехристиянські, кажуть до християн: «Хочете, то визнавайте вашого Христа, але – в церкві. Хай церква не виходить – з церкви. Хай в громадськім життю і політичнім, так само як в громадській етиці, вашим богом буде наш бог, а тоді ми допустимо й вашого бога до нашого Пантеону, як – підрядного божка»… Бо знають, що коли ми «падши, поклонимося» їх ідолові, відступить від нас божественна сила і ми згинемо…

В політиці, а почасти в містиці національній, подібне намагаються зробити москалі з Шевченком. Обкраяного, спотвореного, обляпаного блекотою московською, втягнули вони цього лже-Шевченка до бісівського пантеону Москви, якії «друга» – не поруч,а п і д різноранговим московським чортовинням – Белінським, Чернишевським, Леніним, – «друга», вже їм нешкідливого. Ще більшу аналогію з згаданою вище процедурою представляє поступування кесарів римських, які – пише Р. Штайнeр, – підкоривши якийсь народ, втягали до свого Пантеону – під Юпітером – і божества тих народів. Присвоювали собі не лише дочасні добра, а тим способом думали змусити служити собі і спиритуальні сили тих націй.

Щось подібне зробив ще суздальський князь Андрій «Боголюбський», зруйнувавши в 1169 р. Київ і зграбувавши нашу ікону Вишгородської Матері Божої, знану тепер в Московщині під фальшивим ім’ям «Владимирської». Аж до половини ІУ віку по Хр., намагалися кесарі римські з’єднати для свого Пантеону і Христа і тим присвоїти собі, унешкідливити, як думали, Його, ворожу їм, спиритуальну силу; щоби в тім божественнім «об’єднанні» змарніла нова вибухова, відроджуюча Духова сила, яка мала звалити і Рим. Відкинувши ці кесареві пропозиції, спротивляючись віддати Боже кесареві, християнство врятувало тоді себе.

Подібна загроза стоїть перед ним і перед нами і тепер. Не приймати чужої місії, бо інакше приймемо чужого месію! Як приймемо знак чужої містики – серп і молот, «свідків Єгови», закон відкинутий Христом, – то приймемо і пророків тих Коранів: Леніна, «Росію-Месію», братство «вільних мулярів» або Ловських, чи нового шамансько-московського «папу» – Алексея, чи «колективних» деспотів над націями в формі антихристового світового уряду. Це тим більш небезпечно, що ті містики, ворожі нам і християнству, можуть, в площі політичній, подати собі руки на нашу згубу. Бо все починається з містики, і все кінчиться політикою.

Не піддаватися їх спокусам, ні – як многі роблять – «страха ради», ні «для лакомства нещасного», ніби то в ім’я не фантастичної, а «реальної політики»! Не вірити підступним фразам чужих пророків, що згідно з забріханістю нашого «прогресивного» віку, – вмовляють нас прийняти чужий Коран в ім’я брехливих гасел «солідарності народів», «миру», «гуманності й любові», «братолюбія» чи «соціальної справедливості», щоб осліпити півсліпих, щоб «невибрані народи» – відреклися своєї «святая святих», і «падши поклонилися» чужій брехні чи чужій містиці, яка нічого спільного з цивілізацією Окціденту не має, щоб бодай таким способом, обдуривши, підбити нас, коли фронтовою атакою нас не звалили.

Сліпі вожді не добачають грядучої небезпеки, як не бачили перед 1917 грядучої небезпеки «нової Росії». Не бачать, що несе з собою чужа нам московська, хозарська чи «прогресивна» містика. Під час релігійних війн в Європі, одну з угод заключено під гаслом: «cujus regio, ejus religio», якої віри володар, такої мають бути й його піддані. Менше більше це є і тепер в звичаю, де многим підданим накидається та чи інша віра: комунізму, «миру» (рах moscovitica), республіки, просовєтської «демократії» і пр. Але згадане вгорі гасло може зломити націю не завше.

Далеко небезпечніша інша метода «cujus religio, ejus regio», метода «лукавих» – «приспати» націю, застрикнути їй чужу «релігію», чужу містику, змусити забути свою, а тоді безкарно підпалити хату сплячого сусіди, і в вогні війни – безборонного духово скувати й підпорядкувати своїй владі. Тоді гарні гасла відкладуться до архіву. Тоді одверто проголоситься гасло національної вищості того чи іншого «вибраного народу» над нами, як «рабами». Вже пропагують Рильський і Шерех, що ми нація «малих людей», плебеїв, а володарів і героїв мати сміють тільки «вибрані нації»…

Не треба вірити «старшобратним» спокусам, коли, в ім’я своїх, «всесвітянських» ідей, оголошують нашу Правду як «вузький націоналізм», «реакцію». Не треба теж думати, що падаючи до ніг перед чужим Кораном і чужими Магометами, як роблять «реальні політики», що тим можна щось осягнути. Нічого не осягнуть ні наші жерці-плебеї, які, як Тичина, Рильський, кадять перед суздальськими болванами. Ні ті, що славлять чужу «сучасну Україну» і культ «малої людини», людини плебея у нас, зневажаючи культ героя. Ні ті, що, як Скрипник, Затонський, Ю. Коцюбинський чи Гречуха або К. Студинський чи Костельник, товпилися в передпокоях чужих тиранів в надії на отримання «пів дулі» з їх ласки. Ні ті, що як гарматне м’ясо, «не за Україну, а за її ката» про ливають свою добру кров… Нічого вони не осягнуть, ні для України, ані навіть для себе. «Чи ж кат, помилує когось?!» Гонитимуть і їх, поки хоч десять відсотків українського духа в них залишиться. Не довірятиме і їм Москва, як галілеям Юдея.

Наша доба, під тим оглядом, пригадує добу св. Володимира Київського. Тоді на зворотній точці нашої історії, прийшли до Києва греки, римляни, болгари волзькі і хозари юдейські, хотячи обернути нас в свою віру. Подібно й тепер, ще й нащадки суздальня з своєю вірою і з мечем і вогнем приходять… Але ми прийняли віру з Греції, і це не був випадок, не була химерна фантазія володаря. Стара Україна прийняла віру, зближену до тої духовості, до містики античної Еллади, якою – через нашу Понтиду й Таврію – вже сотки літ перед тим були засіяні культурні центри – міста нашої землі. Тої землі, що була останнім, найбільш експонованим, північно-східним бастіоном еллінсько-латинської культури Середземного моря.

Традиції античного світу і християнські глибоко вкорінені в душі нашої нації. На Крайньому Сході європейського Заходу Україна завше стояла, хоч і безнастанно кривавилася, на сторожі тих своїх традицій. Вона була «старшим братом», духовим осередком, звідки розходилися ці традиції на схід, на північ, на полудневий захід. Ті традиції не має вона розводнювати чужими її національному генієві впливами. Тільки зберігаючи їх, ті свої традиції, ту духову спадщину еллінсько-християнської культури, зможе Україна опертися всім чужим місіям і месіям і взнестися на ту височину, на якій вона стояла за Володимира чи Богдана.

Хай виклинають чужі месії Мазепу за те, що хотів збити з ніг чужого північного деспота з його царством, або Богдана, за те, що мечем козацьким виполов бур’ян інтернаціональної погані на Україні, – їх політика (без Переяслава) буде нашим дороговказом, бо випливала з таємних глибин національного духа.

Як виречемося одверто чи мовчазно, через трусість чи через байдужість, нашої об’явленої нашому Місту, за Володимира і Ольги, перед тим через Первозваного апостола Правди, – марною й безплідною стане і наша політика. Не поможуть голосіння про «соборну і самостійну», коли не будемо вкладати в нашу ідею ясних, спертих на нашій прадавній містиці, ідей релігійних, соціальних, культурних чи етичних і естетичних. Без священного, згине етичне, згине й естетичне. Без Правди в нашій душі, згине Добро, згине «Краса», а тоді згине і нація, як духова одиниця, як вічний союз «живих, мертвих і ненароджених». Тоді й меч випаде з українських рук. В таких постатях історичних як Володимир, Ярослав, Ольга, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та ін. – нерозірвано злучена наша містика з нашою національною політикою. Ніщо не є тривале без Того, хто є «Істина, Путь і Життя».

Звертаючись до Діви Марії, Шевченко благав післати йому в «душу світ незримий Твого розіп’ятого Сина», щоб його слово «пломеном взялось, і на Вкраїні понеслось – Кадило Істини». Зробити це – завдання грядучого покоління.

В цім і лежать коріння містики України. Ніякої догоди не може бути з тими, які тихцем чи одверто – те слово прагнуть задушити. Читайте Руданського, читайте Шевченка, навіть Франка чи Стороженка, читайте Літописи і проповідки народу, – а побачите, що не уважав наш народ за «вищу расу» ніяку з тих націй-п’явок, які від віків паразитують на тілі України. Не є для нас і не були «вищою расою» чи «вибраним» (щоб панувати над іншими) народом, – ні половці, ні печеніги, ні татари, ні поляки, ні суздальці, пізніше москалі, ні хозари. Україна має власне призначення і власну містику. її гасла стають категоричним імперативом, безумовним приказом для сучасного покоління і поколінь наступних, – особливо в цю жахливу добу, коли один з найяскравіших гасел на нашім стягу, стягу войовничої України, стає гасло перемоги ідеалізму над матерією, боротьби э замаскованим під тисячу масок – антихристом.

Чужі нам містики, можуть подати собі руки. Закриті від сліпців димовою заслоною «великих слів великої сили», заслоною облудного «апізменту», «прогресизму» й «демократії», ті сили ворожі Україні та праджерелам її культури, з’єднавшись, стануть для неї в стократ небезпечніші. І в царині духовій, матеріальній і політичній. Такий союз приніс би нам чорну ніч неволі і рабства.

Ті, чиї серця не очерствіли дощенту, чий розум не потьмарився і чия не охляла мужність, мусять бити на сполох, «будити мертвих», як та Касандра. Щоб не приймали троянських дарунків, щоб не впала українська Троя, щоб не «вогні погасли на руїнах Трої і дим від Іліона в небі зник». Щоб не стали українці «водоносами» й «дроворубами» чужих народів – великих чи малих чисельно.

Заялозеною фразою звучать у нас: «Христос воскрес, воскресне й Україна з ним. Чи конче?.. Пригадайте, що відповів Христос тим, які домагалися цього воскресения: «Чи можете пити чашу, яку я п’ю? Чи нести хрест, що я несу?»

Це страшне питання хай встане перед нами в усій його маєстатичній величі. Бодай перед тією когортою «ізбраних», які з многих «званих» прагнуть іти на чолі нації в її поході із смерти до життя…

Немає бо сумніву, що на рамена найближчого покоління Доля вложила страшний тягар бути боєвим авангардом тих, які в ім’я Христа вестимуть бій проти темних сил з-під ріжних знаків.

В ім’я нашої Правди, якою має бути Правда Розп’ятого, в ім’я вічного Києва.

Все починається з містики і все кінчиться політикою.

Р. S.

Ці кінцеві завваги для тих, свідомих чи ні, визнавців матеріалізму, які ставлять людську «логіку», «суверенний розум» або матеріальні «інтереси» кляси чи нації – на перше місце, як основний двигун історичних подій. Навіть не зовсім осліплі матеріалісти, хочби і дивилися на самі видимі факти, повинні бачити, що імпульсом великих рухів сучасності є чинники зовсім іншої природи, – чинники духового, містичного характеру.

Певно, Московщина живиться грабунком і розбоєм, але внутрішня пружина, яка пхає її до того, коріниться в невидимих регіонах національної підсвідомості. Коріниться вона в аксіоматичній, бездоказовій вірі кожного майже москаля в його расову вищість над всіми народами, в містичній вірі в покликання його нації дати «згнилому Заходові» правдиву, спасенну віру – московсько-шаманське «православіє» з катом-володарем, як головою «церкви», або «общинний» комунізм. Писав я про це і говорив в 1918 р. в Києві («Культура примітивізму»), і у Львові і за кордоном («Підстави нашої політики», 1921). Тепер часто можна читати про московське месіанство і в пресі нашій, і в книжках поза межами «СССР».

Друге явище подібного, месіанського характеру – це повстання ліліпутної державки Ізраїля і взагалі явище сіонізму, як політичного чинника в світі. І в цім випадку, та державка, і політика сіонізму зродилася з містичної віри в історичне покликання жидівського народу ще з часів Старого Закону; «хто не вірить в чуда, той не є реальним політиком», – слова Бен-Гуріона. Ця віра є основний внутрішній двигун сіоністичної політики, не лише в Палестині і на Близькім Сході, але і в країнах Заходу, хоч, як я зазначив вгорі – ні один християнський народ не бачить ніяких підстав для тої віри.

На наших очах виростає третє, подібне явище – воюючого ісламу, арабського світу. Явище, якого джерела – теж духового порядку і лежать в Корані, як в попереднім випадку – в Старім Законі (і в Талмуді). Мароканський султан заявив недавно urbi et orbi, що коли зривається тепер на ноги світ ісламу, так це не завдяки якимсь причинам матеріального характеру, але тому, що про цей зрив, і то якраз в нашій добі, говориться в таємних пророцтвах Корану.

Можемо ми так чи інакше задивлятися на слушність чи оманність цих місійних вірувань, – ясно, що вони є могутніми двигунами, які підносять цілі народи до далекосяглих акцій… Європа повертається до доби релігійних війн і до доби боротьби за «або пан, або пропав» зі Сходом. «But hark! What new alarm is the same?» – ці слова з Шекспірового «Генрика V «, вибрав, в однім французькім журналі, Andre Joussain для своєї цікавої статті: «Le duel eternel de l’Europe et de l’Asie». Пише він, м. ін.,

«історія показує, що від часів Троянської війни, поєдинок Європи з Азією безнастанно повторюється з його успіхами і неуспіхами. Інвазія Греції під час медійских війн, завойовання Александра Македонського, римське панування над Близьким Сходом, війна Мітридата, боротьба партів проти римлян, бунт жидів, втихомирений Веспасіяном і Титом, навала орд Атилових, арабські інвазії, завойовання Чингіс-хана і Тамерлана, (і Батия – Д. Д.), наступ хрестоносців, взятя Константинополя турками – представляють історикові образ вічного припливу і відпливу войовничих народів цих двох частин світу».

Деякі з месіанських ідей (напр. московська і сіоністична) можуть бути в союзі між собою, можливо знову вступлять в конфлікт, – це лишається без впливу на їх наставления до України і Європи. Занадто іншого характеру є національні генії тих народів – і нашого, як і їх пляни.

Нині – місце Чингіс-ханової чи Аттілової орди – зайняла московська орда, яка прагне змобілізувати під собою проти Окциденту народи Азії і Африки. І от – в цім трагічнім змагу, теперішня правляча каста Заходу або шукає, ціною смертоносних уступств, «співжиття» з московською ордою, або – коли їй і протиставляється, то це протиставлення не є принципове, воно позбавлене всякого духового первня. Не має бо в собі такого первня ні зляїцизована й зматеріалізована демократія Європи (за виїмком Іберійського півострова), ні філософія американського «way of life». Виходило би, що в постаті дуже національно мішаної, еліти християнського Заходу, – він не може чи не хоче апелювати до духових праджерел своєї містики, як це роблять вірні Корана чи Старого Закону…

Тим часом – моє глибоке переконання, моя віра, що без відродження містики християнства, містики Нового Заповіту, Захід не вийде зі стану теперішнього скніння й духово-політичного маразму.

Друге моє переконання, що все минуле України, всі її традиції, заповіти, її легенди всі напімнення її будителів останнього часу – Сковороди, Шевченка, Л. Українки і Франка в його «Мойсеї», кличуть її на старий і новий шлях, стати словом і мечем, заборолом цивілізації опертої на науці Галилеянина, проти нової московської орди. Як була наша країна таким заборолом проти печенізьких, половецьких, татарських чи хозарських орд в минулім.

Знають це москалі. І якраз тому чинять на Україні те, що чинили всі завойовники, які хотіли в корені задушити дух спротиву і духову міць підбитих народів. Завойовуючи Галію, Юлій Цезар взяв і зруйнував Алезію, священне місце галлів, місто їх храмів і жреців – друїдів, з скарбами їх таємної мудрості.

В наші, «модерні» часи робляться подібні речі. По поразці Японії, деякі просовєтські кола замкнули там школи і клуби, де виховулася, в дусі прастарих лицарсько-самурайських релігійних традицій, еліта країни. В тій самій цілі намагалися ті кола – хоч і безрезультатно – скасувати монархію в Японії, яка досі має там містичний характер. Врятувала той народ від цього особиста інтервенція ген. Д. Мак-Артура. Те, що робив Рим в Галії за Цезаря, те саме робила і робить Москва в Києві і по інших містах України, де за останні 40 літ відбувалися нечувані погроми нашої нації та її святинь.

Але – все вказує на те, що це останні подриги конаючого гада. Може він ще здобудеться на ще більше зло, ще більші нікчемності, може поробити нові завойовання чи ні, може уживаючи слів Л. Троцького, перед відходом з політичної арени, «так тріснути дверима, що світ затріщить», – все це буде лише агонія, конання. Очевидно тоді, коли Захід, а в першу лінію, Україна не розминеться з своїм, заповідженим історією, великим післанництвом: знищити тріюмфуюче нині царство матеріалізму, царство сатани в Кремлі.

Московська месіанська ідея видихається. Колишня містика царату – нібито остої суспільного ладу серед «занархізованої Європи» – вмерла. По визволенню слов’ян з-під панування турків і німців, – вмерла містика московського слов’янофільства. Після сорока літ большевизму, вмерла «містика визволення трудящих» під стягом Москви. Вмре і містика «визволення» москалями націй «пригнічених» Європою. Грізний для Москви знак занику цеї містики – є большевицька «керенщина», щире чи підступне, все одно – шукання «apizment»-y з Заходом, і – last, but not least – переображення большевицької «еліти» (за словами Сталіна Карделю) – з звірів, перед якими тремтіли мільйони – в свиней, які збуджують омерзіння й погорду. Московська північ буде відступати «во свояси», історія вернеться до тієї доби, коли не мала сили Північ, коли пишним цвітом цвіли країни Медитеранії, до якої належала й Україна, якщо станемо свідомі свого покликання.

На неминучий змаг за своє національне «Я», і за свою одідичену з старої Еллади і з Нового Заповіту, культуру, – мусить вступити Україна. Вона вже вступила! Щоб перемогла, повинна черпати свою духову, а тоді і фізичну силу з своїх духових праджерел, з заповітів своєї містики, свого духа, без якого ніщо не є сила фізична.

Мусить Україна пізнати, що як ті легендарні сорок лицарів Києва, які по стількох невдачах, таки здвигнули Святу Софію, святиню Премудрості Божої над Дніпром, – так і тепер перед нею стоїть те саме завдання – здвигнути наш храм і цитаделю перемоги ідеалізму над матеріалізмом. Духа над плоттю, віри над раціоналізмом.

Мусимо теж пізнати, шо той храм і ту цитаделю здвигнуть не «прогресисти», «марксисти», «демократи» чи інші руїнники нашої традиції і нашої місії, а, як в тій легенді – нові лицарі духа і меча. Новий Орден воїнів і аскетів, вірних Заповітам не чужих, але власних традицій. Пам’ятати слова Шевченка, що другої

«Нема на світі України,

Немає другого Дніпра»,

ні другого Києва.

Все починається з містики і все кінчиться політикою. Безплідною є остання без першої.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Від містики до політики. – Торонто: Спілка визволення України, 1957 р., с. 7 – 35.