За духову спадщину Києва
Дмитро Донцов
Нестертою досі плямою на сумлінні Заходу є контакт деяких його середовищ з так званою «православною церквою» СССР.
Рідко хто в Європі свідомий ролі, яку в світі мала би, в намірах Кремля, відіграти та «церква». До тих немногих свідомих належить журнал «Екрі де Парі». В нім згуртувалася невеличка дружина людей, які в мистецтві і в політиці хочуть протиставитися сартрівсько-мендесівсько-пікасовському, москвофільсько-прогресивному бедламові «сучасного» Парижу.
В однім з останніх зошитів того журналу є цікава стаття П. С. Верже «Ля труазієм Ром». Автор переповідає коротко історію перед-сталінської, а детальніше сталінської російської церкви. «Конкордат», підписаний 23 вересня 1943 р. в імени СССР Сталіном і митрополитом Сергієм, мав далеко візовану мету. Цією метою було: зробити з російської церкви знаряд московського імперіалізму.
Церква російська, пише Верже, ніколи не відзначалася духом спротиву кесарям; завжди була на послугах їх політики, зовнішньої і внутрішньої. За большевизму – та церква мала своїх мучеників, але не одвертих войовників проти безбожницького режиму. Тепер вона цей режим благословляє, віддаючи Боже кесареві. В деклярації митрополит Сергій, під час війни, заявив, що, хоч «існує в Росії протирелігійна пропоганда, але переслідування церкви давно припинилося»… Це було явною і свідомою брехнею, а благословляючи режим, що проводить протирелігійну пропаганду, митрополит Сергій ствердив мимохіть, що між його «церквою» і релігією нічого спільного не лишилося.
По заключению того «конкордату», почався новий період церковної політики СССР – політики з метою духової гегемонії, першенства російської церкви в православних землях поза межами совєтської імперії. Кремль хоче вже тепер зробити з православ’я нову 5-ту колону свого імперіалізму, «екуменічну колону», як каже автор. Ієрархи ж підсовєтської церкви вмить збагнули, що безбожницька держава комуністична – нехай у її власних інтересах – поможе церкві російській осягнути її стародавню мрію, зробити московського патріарха «католікосом» всіх православних Евразії, Африки й Америки (в цій останній автор налічує 1,200,000 греко-православних).
Друга в ранзі особа совєтсько-церковної ієрархії (Сергій від 1934 р. є вже патріархом), – архиепископ Николай, переїздом через Західну Німеччину, заявив, що «шлях до спільноти народів може бути здійснений в християнській спільноті», – очевидно, очоленій московським Сергієм… Щоб розвинути думку Берже, додам від себе: перше гасло Москви було – «слов’яни всіх країн, єднайтеся!», потім – «пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тепер – «колоніяльні народи», а на поготові, вже зпроквола витягається третє гасло – «православні всіх країн, єднайтеся!». В усіх трьох випадках, річ ясна, під проводом Москви…
Здійснення цього задуму, спільними заходами безбожницького режиму і безбожницької церкви, вже поволі наступає, в супроводі злочинної байдужості, або навіть туподумної симпатії деяких представників західньої «еліти». Той самий Николай заходився вже зорганізовувати «систему виміни» між молодими протестантськими теологами і російсько-православними семинаристами.
Московський патріарх має під своїм зарядом всі православні церкви СССР, а його дієцезія обіймає 21 мільйон квадратових кілометрів. Той же патріарх уже тдчинив собі колись автономні церкви України, Грузії, Вірменії, Білорусі, Латвії та Естонії, так само і православні церкви Болгарії, Румунії, Албанії, Чехії, Словакії і Польщі. В східнім Берліні резидує екзарх московського «третього Риму» для «всієї Німеччини», московський єпископ «всієї Австрії» резидує у відні. А з чотирьох східліх патріархів – двоє, Александрійський та Антіохійський, визнали слов’янського патріарха.
Під заряд Сергія віддано і 6 мільйонів «навернених» греко-католиків Галичини і Румунії. Остаточно ж ціллю цього руху є, пише автор, що криється під псевдонімом Берже, –
«здійснити претенсії російського православія на екуменічність, цебто перенести в Москву осідок всесвітнього православія, а через це, перейняти ролю і значення Візантії, стаючи, нарешті, «третім Римом». Ціллю Совєтів є ужити цю силу на користь, теж екуменічної (всесвітньої) революції…
Автор трохи догадується про ролю православного Києва. Пише він, що
«підтримка совєтського уряду імперіалістичним тенденціям російської церкви, ясно прозирає в статуті, признанім СССР московському патріархові над автокефальними православними церквами Грузії, Вірменії та України. Конкордатом 1943 р., комуністична держава визнала за Грузією право мати свого патріарха, під московським. Два літа потім, те саме право признано вірменській церкві, яка зайняла третє місце за патріархом московським і грузинським.
Що ж до української церкви, на шість віків старшої від Москви, то комуністична влада, як давніше царська, – не тільки заперечували її стародавнє першенство, але просто скасували її автономію. Старий спір між Москвою і Києвом був рішений Сталіним на користь російського верховодства, точно як у 17-ому віці. Комуністична влада визнає всі православні спільноти, крім – української церкви. Ця є в очах совєтської влади неподільною частиною російської церкви, а київський митрополит був змушений задоволитися рангою екзарха, канонічно підпорядкованого російському патріархові».
Стільки автор француз, який дальше не затримується над причинами, виглядами і значенням ривалізації Москви і Києва в кадрах зачепленої ним преважної проблеми. Яке для України має значення оце грядуще «оправославлення» большевизму й «конкордат» російської церкви з дияволом?..
Москалі навчилися від татар збивати в один кулак свою орду, але вони безсилі випродукувати якусь ідею. В області матеріальній вони живуть грабунком чужих земель, в області духовій – грабунком чужих ідей. Від Візантії вкрали ідею світового цісарства, від чехів – ідею всеслав’янства, від німців і жидів (Енгельс-Маркс) ідею «соціальної справедливості» – комунізм, від французів – ідею революції «санкюлотів» (безштаньків). Бо голий гін неситого молоха московського, гін красти, вбивати і присвоювати собі чуже, гін народу-паразита, треба ж було прикрити сліпучими гаслами – теж вкраденими і дефігурованими, чужими ідеями. Без них не пішов би на московський гачок плебс, який хоч і дає себе взяти за чуба (деципіатур!), але і «вульт деципі», любить, щоб його дурили сліпучими гаслами, як дурний заяць, шо бігтиме перед вами приписаною доріжкою, поки бігтимуть за ним сліпучі вогні вашої дрезини в лісі…
Так як пів віку перед 1917 р. почало меркнути сліпуче сяйво «самодержавія», так тепер вже почали гаснути жарівки комуністичної революції. Не мають значення «воплі» Кагановича на стару нуту «гром победи раздавайся». Він і сам знає, що всує «вопить», бо інакше чого б поставили тепер свою карту большевики не на соціальні, а на національні революції в світі поза СССР?..
Чи мине до того часу «время і полвремени», як віщують пророки своєю незбагнутою мовою, чи «залізне число» літ, – але крах всієї вавилонської вежі сучасної матеріалістичної цивілізації зближається кроками велетня. І коли ця потворна вежа розпадеться в руїни і треба буде наново будувати життя, – людськість огорне потяг до всього спіритуального, надплотського, (цей процес вже почався), як до єдиної провідної зорі, що виведе з пекла сучасності. Це вичувають «маги, бонзи і жерці» і російського уряду, і російської деркви (Каганович – теж!). І якраз на цей випадок приготовляють нову маскараду – вставити для дурних «зайців» нові «православно-екуменічні» жарівки до лямпи кремлівської дрезини.
Обдурити і цей грядучий порив мас, як намагалася Москва обдурити і перевести на свої рейки порив до визволення слов’ян, чи пролетаріату, чи колоній – от суть союзу большевизму з православієм. І в цім же таємниця непримиримо ворожого ставлення Москви до Києва, яке, не розуміючи його причин, стверджують як факт «Екрі де Парі», особливо в ривалізації тих двох міст на полі церковно-релігійнім. Для соціальної революції – москалям потрібний був Маркс. Для того, щоб «матушка» могла – як прийде час – з’явитися в масці вождя «духового оновлення» світу – їй потрібний Київ, потрібна буде Лавра, старокиївські святині, легенди й інше. Все це вона буде красти, як Андрій Суздальський украв ікону Вишгородської Божої Матері, яка тепер вже стала «наша, масковская».
Ось чому, в намірах Москви, Київ не сміє мати не лише самостійності церковної, а навіть автономії. Бо без Києва світова місія московського «православія» – є утопія. Це знають московські бонзи і жерці. Знають вони теж, що впоперек всяким світово-амбітницьким плянам Москви – завше ставала Україна осередком всієї християнсько-православної духовості й містики; завше – поза Візантією був Київ. Так само як первісне християнство найкращий грунт для свого зерна знайшло не в Юдеї, а в приготованій духово до його прийняття Елладі, так само найкращий грунт знайшло східне християнсто на пересякнутій здавна гелленською культурою – через нашу Понтиду – Україні.
Не в шаманській Москві, яка лише те християнство, те празославіє спотворила. Москва, як могла й вміла, калічила українську Церкву Православного Києва: як тепер калічить католицьку Церкву в Польщі, на Угорщині і т. п.. Тим не менше знають московські бонзи І маги (а як ні, то Каганович їм це витолкує), що коли наступить час, коли в руїни розпадеться створена Москвою вежа Вавилонська комунізму, то зголоднілий православний схід, «жаждущий і алчущий» духової Правди – зверне свої очі до Києва, з його легендами, з його містикою, з його вірою, вірою Мазепи, Богдана, Сагайдачного, Ярослава й Володимира.
Це буде «ля лют фіналь», «последний и решительный бой» між Києвом і Москвою за гегемонію, за першенство на Сході. Бо на нім немає місця для двох потуг.
Про неминучість цього останнього бою знає, шукаюча за новою маскою, за новим обманом, Москва. Найвищий час, щоб і ми про це знали і до цього останнього бою були готові з мечем і світським і духовим.
Без цього останнього до нічого не здасться перший.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Від містики до політики. – Торонто: Спілка визволення України, 1957 р., с. 43 – 48.