Фонд чуйності і доброти

А.Цибульський

Трудящі області, розділяючи біль втрат, спричинених аварією на Чорнобильській АЕС, перераховують кошти на рахунок № 904 для допомоги потерпілим і якнайшвидшої ліквідації наслідків аварії

Чужого горя не буває… У пам’яті різних поколінь радянських людей ця, часто вживана фраза, викликає свої асоціації, бо збуджує певні, характерні лише цьому поколінню картинки уяви, колективної і суто індивідуальної пам’яті.

Буремні двадцяті… Хліб – голодуючим Поволжя. І несли, хто скільки міг. Нерідко відриваючи від сім’ї останній шматок. І йшли, обганяючи час, ешелони із зерном.

Грізні сорокові… Все для фронту, все для перемоги. І рвалися в бій з ненависним ворогом танкові колони, ескадрильї, батареї, виготовлені на кошти, зібрані людьми. Такий вже характер у нас, радянських: якщо комусь важко – допомогти, підставити своє плече. І нехай горе, викликане аварією на Чорнобильській АЕС, незрівняно менше за своїми масштабами, нехай держава й сама б справилася з її наслідками, серце людське мовчати не примусиш. От і йдуть у ці дні у різні державні установи, громадські організації, до редакцій сотні телеграм, листів, пропозицій, заяв, у яких люди висловлюють щире співчуття потерпілим, пропонують свої послуги, допомогу для якнайшвидшої ліквідації наслідків аварії.

Не можна без хвилювання читати ці документи совісті. «Повідомлення про трагічний випадок на Чорнобильській АЕС відгукнулося болем у серці кожної радянської людини, – пише в листі до редакції трудівниця з колгоспу імені 18 партз’їзду Володарського району Надія Павлівна Шалаган. – Від усієї душі хочу побажати потерпілим добра. У мене є двісті відер картоплі. Хочу віддати її своїм землякам, які змушені нині покинути домівки, виїхати із небезпечної зони».

«У дитинстві я перенесла горе – на фронтах Великої Вітчизняної війни загинув мій батько, – ділиться спогадами колишній медпрацівник, а нині пенсіонерка з Білої Церкви Галина Олександрівна Замогильна. – Довідавшись про аварію на Чорнобильській АЕС, – продовжує вона, – висловлюю своє щире співчуття чорнобильцям, сім’ям потерпілих і від усієї душі хочу подати їм свою скромиу допомогу».

Разом з листом Галина Олександрівна прислала до редакції квитанцію на 100 карбованців, які вона перерахувала на рахунок № 904.

– Науково-технічний прогрес, – пише у листі до редакції механік з радгоспу «Семенівський» Баришівського району Порфирій Олексійович Антонов, – не йде рівною, второваною дорогою. Трапляються на ній крутосхили, бувають і аварії. Це автору, як досвідченому раціоналізатору, добре відомо. Одна з таких аварій, – пише він, – сталася наприкінці квітня у Чорнобилі. Звертаючись до своїх колег-раціоналізаторів з пропозицією перерахувати у фонд допомоги Чорнобилю частину премій за раціоналізаторські пропозиції, сільський механізатор підкріплює її заявою до адміністрації радгоспу, у якій просить перерахувати свою скромну премію за вже подану раціоналізаторську пропозицію і всі наступні у 1986 році в фонд відновлення Чорнобильської АЕС.

Все ширшого розмаху набуває в трудових колективах області патріотична ініціатива: відпрацювати один день в рахунок ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції. Денний заробіток – 1803 карбованці – перерахували на рахунок № 904 робітники цеху товарів народного споживання боярського машинобудівного заводу «Іскра», який очолює С.І.Пустовіт. Всього, повідомляє інженер заводу В.А.Погорілий, на “Іскрі” вже зібрали понад 14 тисяч карбованців. Ця сума з кожним днем збільшується. До парткому, адміністрації, бухгалтерії заводу щодня надходять нові колективні та індивідуальні заяви про перехування частини заробітної плати, премій для подання допомоги потерпілим від аварії.

Благородством, доброзичливістю віє від кожного рядка цих листів. І як же контрастують вони із заявами деяких політиків, що, позабувши про сором і совість, прагнуть й на чужїй біді нагріти руки, висловлюють претензії до нашої країни, балакають про якусь «компенсацію» збитків [1], розгортають навколо подій у Чорнобилі антирадянську істерію.

«Та хай не тішаться нашою бідою вороги. Радянські люди мають досить сил і мужності, щоб подолати наслідки аварії, – пише в листі до редакції житель Миронівки член КПРС, ветеран війни і праці Д.Лобода. – Комуністична партія, Радянський уряд, – висловлює автор листа тверду впевненість, – всіма засобами допомагають і допомагатимуть потерпілим. Я думаю, що й усі ми, громадяни, патріоти рідної Вітчизни, зможемо подати посильну допомогу тим, хто потрапив у біду». На рахунок № 904 автор цих слів переказав 50 карбованців – половину місячного розміру своєї пенсії.

Звичайно, не в сумі справа. Кожен ділиться, чим може. Головне ж те, що лихо не зламало людей, не зробило їх серця черствими, як сподівалися різні «голоси» і «радянологи» на Заході. Та й не могло бути по-іншому. Почуття колективізму, взаємодопомоги, почуття ліктя у найважчі години – в характері, в способі життя радянської людини. Про це красномовно свідчать листи трудящих, у яких трагедія і біль Чорнобиля переживаються, як власні.

Наш огляд був би неповним, якби ми не сказали про той великий оптимізм, який присутній буквально у кожному листі з приводу подій у Чорнобилі. Люди вірять, що партія і уряд країни зроблять все для якомога швидшої ліквідації наслідків аварії і виключення можливості повторення подібного у майбутньому.

Київська правда, 1986 р., 10.06, № 137 (18619).

[1] Оце перший і останній раз Совєти прохопились, що такі вимоги були і такі переговори велися. Докладніше про це – в моєму щоденнику “Краткая летопись чернобыльской катастрофы”.