Однією трудовою сім’єю

В.Шуневич, спецкор «Прапора комунізму». Бородянський район

Будувати житло для відселених з 30-кілометрової зони Чорнобильської АЕС допомагає вся країна

Рекордного виробітку добився цьогорічної весни тракторист М.М.Малюченко з радгоспу «Комсомолець Полісся» Чорнобильського району. Працюючи лише з одним помічником, Микола Михайлович у стислі строки посіяв п’ятсот гектарів вівса, люпину, ячменю та інших культур. На славу трудилися всі механізатори, тваринники, овочівники господарства.

Кілька років тому Малюченко збудував новий цегляний будинок. Хата – як дзвін, гарна і простора. Виросли діти. Вже біжить назустріч дідові, розкинувши, мов малий буслик рученята-крильця, трирічний Романко, онук. Всі трудівники Лельова жили заможно. Вміли, любили працювати, любили землю. Молодь не їхала шукати щастя у містах, охоче лишалася у рідному селі. Тільки за останні чотири роки радгосп збудував для молодих сімей 35 котеджів.

Така вже вперта вдача сільських трударів – що б не сталося, найперша дума – про хліб, основу всіх основ. І в перші дні біди на Чорнобильській АЕС, коли по шосе через село мчали автобуси з евакуйованими жителями Прип’яті, радгоспівці напружено працювали на полях, вірячи, що лихо обмине їхні землі.

Не обминуло. Як і всіх тих, хто жив у 30-кілометровій зоні. Важко було Миколі Михайловичу та його землякам залишати рідні обійстя над мальовничою Прип’яттю-рікою [1]. Але, за винятком слабкодухих одинаків, лелівчани не впали у розпач, зустріли біду мужньо. Організовано виїхали люди, вивезли худобу, всю техніку, що була на ходу. Через кілька днів після того, як в’їзд у зону заборонили, група механізаторів відремонтувала і «викрала» звідти потужний трактор, знаючи, що згодиться. Хай дарує міліція. Люди дбали не про особисте майно, ішли на ризик, щоб зберегти знаряддя праці [2], бо твердо вірили у майбутнє.

Чорнобильців прийняли під своє крило колгоспники села Загальці Бородянського району. Людей розмістили по хатах. Сім’ю Малюченка – його самого, дружину, матір, дочку і їх стареньку самітню сусідку Катрю Миколаївну Остроног взяли до себе Микола Юхимович і Тетяна Марківна Шевченки.

– Живемо, як одна сім’я, – розповідає Малюченко. – Готуємо, харчуємося за одним столом. Господиня поїхала перевідати дітей, що відпочивають на півдні, то вдома хазяйнує моя дружина – доглядає корову, порося, птицю. Ділимо разом і горе, і турботи.

Нині, коли минув «пік» польових робіт, механізатор ретельно оглянув і помив свій Т-40 [3]. І трактор готовий до роботи. А його господар не відпочиває, обслуговує душову на господарському дворі.

Керуючий відділком Василь Іванович Буряківець тепло розповідає також про тих, хто нині працює на підвезенні кормів, вантаженні піску для будівництва, заготівлі сінажу, випасі худоби та на інших роботах. Це колеги Малюченка ветеран війни і праці А.Т.Васюренко, комуніст П.К.Ващенко, екскаваторник комсомолець Віктор Пантелеєнко, пенсіонери П.Е.Корж, І.О.Степанушко та інші сумлінні трудівники.

– Все це – завдяки гостинності, чуйності жителів Загальців, – резюмує свою розповідь Василь Іванович.

Такої ж думки про своїх господарів І.К.Слухая та його дітей А.Т.Васюренко та його дружина Ольга Тимофіївна. Їхню дочку з чоловіком і дітьми прийняла родина Слухая-молодшого – колгоспного передовика, Героя Соціалістичної Праці.

Іван Ксенофонтович та Андрій Тимофійович – учасники війни. Є про що згадати старим воїнам – піхотинцю і понтонерові, учасникам форсування Дніпра. Сьорбнули вони і гіркоти тилового хліба, і жаху оточення, і гарячої від крові води Дніпра, Вісли, і болю поранень, і болю втрати товаришів, болю за обпалену, зруйновану землю. Тож головна дума сивоголових солдатів – це дума про мир.

– Аби війни не було, – каже Васюренко. – То найстрашніше лихо. А біду на електростанції переживемо, гуртом подолаємо. Нам допомагає вся країна. Спасибі партії, уряду за те, що вживають заходів по забезпеченню переселенців житлом. Для нас у селі Недра Баришівського району зведуть нове селище. Уявляєте, до осені? Де ви бачили коли-небудь, щоб у селі зводили будинок за якихось три місяці?

– От тільки б швидше нам показали майбутні садиби, – вступає у розмову дочка Васюренка Ніна Андріївна Безик, радгоспний бухгалтер. – Ми б з радістю допомогли будівельникам. В гостях добре. Але так хочеться прихилитися до свого куточка.

– Покажуть, потерпи, дочко, покажуть, – заспокоює молодицю старий механізатор.

– І насіння дадуть, і поросят, і курчат. І саджанці, парторг казав, дадуть. Сад новий посадимо.

– Це вже залежить від вашої сільради, хай швидше розподіляє майбутнє житло, – зауважує гість із Баришівського району, директор радгоспу «Пилипчанський» В.О.Задніпряний. Хоч у своєму господарстві турбот нині багато, Владислав Олександрович знайшов час і приїхав у Загальці, щоб обговорити з чорнобильцями майбутнє спільне життя.

– Тільки біля нашого села Ярешки будівельники з Дніпропетровщини вже звели коробки 150 будинків для трудівників одного з відділків вашого радгоспу, – каже Задніпряний. – Земля у нас родюча. Зробимо все, щоб вона стала рідною і для чорнобильців. Хай приїздять, ласкаво просимо!

Прапор комунізму, 1986 р., 8.07, № 160 (2556).

[1] Точніше, над ставом ЧАЕС. Лелів – 10 км на південний схід від ЧАЕС.

[2] Не знаючі нічого певного про його радіоактивність.

[3] Саме так – техніку в нас миють хіба що після закінчення сезону, тобто 1-2 рази на рік, а не 3 рази на день, як вимагають рекомендації Агропрому (“Порушення правил – за правило?” під 24.07.1986 р.)