Мовою пензля
Т.Кизя, студентка Київського державного університету. смт Іванків
Людно у фойє районного Будинку культури. Культпрацівники, читачі бібліотеки, ветерани Великої Вітчизняної війни, молодь прийшли на зустріч з членам Спілки художників СРСР, викладачем Харківського художньо-промислового інституту О.А.Векленком – автором портретів воїнів одного з підрозділів, які беруть участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Портрети ці представлені в експозиції виставки «Місце подвигу – Чорнобиль».
Відтворена і узагальнена засобами образотворчого мистецтва, перед присутніми постає ще одна сторінка мужності й відваги радянських людей, які встали пліч-о-пліч, стіною, щоб заступити дорогу біді. Витоки їх героїзму – це радянський патріотизм, міцна і незрадлива дружба, взаємодопомога, притаманна великій сім’ї наших народів-братів. У простих, відкритих обличчях людей, виписаних художником крупно, сміливо, відбивається напружена боротьба і тривога, надія і біль. А головне – впевненість у неминучій перемозі над стихією розбурханого атома.
В нашому суспільстві, в нашій спільній творчій роботі комуністи – завжди попереду. Тут, у галереї мужності і слави, теж. Перша робота художника-графіка – портрет старшого сержаита Мамикана Кайсаровича Андріасяна, який відзначився на будівництві накоплювача радіоактивно заражених предметів та виконанні інших завдань.
Далі, на фоні наметового містечка, ніби окресленого білою смугою красунь-беріз, зупинився на мить секретар партійної організації батальйону лейтенант Федір Федорович Кібукевич. Тільки на мить. Бо тут, у зоні аварії, кожна хвилина на обліку. І кожна людина – боєць. Такий само вмілий і безстрашний, як Володимир Бобовський, котрий у польових умовах освоїв випуск дезактиваційних сумішей, що значно підвищило ефективність роботи всіх його товаришів. Або – як Ігор Гальчевський, котрий дезактивував територію, що прилягає до четвертого блоку АЕС. Перший з цих хлопців нагороджений Знаком ЦК ВЛКСМ «Переможець стахановської вахти». Другий – Знаком Київського міськкому комсомолу «Корчагінська вахта».
– Як ви знаходили своїх героїв? – запитую Олега Анатолійовича Векленка. (До речі, в район тридцятикілометрової зони він теж прибув за направленням штабу цивільної оборони свого міста, виконував відповідні обов’язки).
– З деякими мене знайомили у політвідділі. З багатьма довелося жити і працювати поруч. Бачити їх горіння в роботі. Подружитися. Бо нині кожен з них, зрештою, мій друг і товариш.
– У вільний від роботи час ішов на зустріч із своїми друзями з олівцем та аркушем ватману. Під час розмов і малював. Хлопці розповідали про себе, згадували рідні домівки. Тому й на обличчях у них – задума, зосередженість. Кожному я дарував на згадку ескіз до портрета. Це для воїнів теж було як нагорода.
Тут і відкрилась внутрішня суть цих людей, їх справді радянський характер, їх переконання, виховані партією і комсомолом, всім нашим суспільним ладом. Нашою героїчною історією. І я твердо переконався: молодь у нас – прекрасна!
Ось вона, перед нами. Секретар комсомольської організації батальйону лейтенант Володимир Коровін. Рядовий Олексій Лобас – водій, один з кращих на будівництві порту. Секретар комсомольської організації роти Сергій Гойденко – відзначився під час обвалування берегів Прип’яті.
Капітан Володимир Маликін – одним з перших повів колону машин у район четвертого енергоблоку для дезактивації території…
Їх, здатних на подвиг, не перелічити. Ними сильна Радянська Вітчизна.
Хоч, до речі, – і це слід підкреслити окремо, – ніхто з них не вважає зроблене подвигом.
– Ми оглянули виставку і захоплені працею художника, героями його картин. Розуміємо, як напружено працював митець, щоб встигнути так багато за дуже короткий час. Та чи не доцільніше було б цих людей просто сфотографувати? – запитує головний бухгалтер відділу культури Г.М.Сатир.
– Фото – це просто зафіксована мить. А в портреті я, художник, передаю своє ставлення до своїх героїв, прагну розкрити величезне багатство їх внутрішнього світу, змалювати характери. Тут фотокамера ніколи не заступить олівець чи пензель. Особливо, враховуючи умови, за яких доводиться працювати… І я радий, що хоча б олівцем написав портрети цих прекрасних хлопців.
У центрі експозиції, поруч з портретами – газетні розповіді про подвиг прип’ятських пожежних Віктора Кибенка та Валерія Ходимчука, імена яких увійшли в безсмертя. Ми, земляки героїв, віримо, що образи їх оживуть не на одному художньому полотні. І радіємо, що не тільки фактом життя – подією мистецтва стає самовіддана праця людей, які несуть нині вахту в зоні аварії.
Київська правда, 1986 р., 19.08, № 193 (18675).