1.Події

Олександр Кучерук

Першим організованим проявом державницького українського руху стало утворення Української Центральної Ради (УЦР) 20 (7) березня 1917 р., що відбулося на спільних зборах українських організацій Києва в приміщенні українського клубу «Родина» на вулиці Володимирській, 42, і в чому провідну роль зіграло Товариство українських поступовців (ТУП).

Клуб як літературно-мистецька спілка був створений у 1908 р. з ініціативи Миколи Лисенка і розташовувався в напівпідвальному поверсі вказаного будинку. Кілька кімнат для роботи гуртків і окремих культурно-освітніх товариств групувалися навколо великого залу, в якому проходили громадські зібрання, концерти, лекції, виступи співаків, кобзарів тощо. Нині це приміщення використовує заклад громадського харчування.

Учасник подій В. Євтимович оповідає:

«Ще на початку війни, в 1914 р., в просторому помешканні „Родини” члени її влаштували шпиталь для ранених, для якого відведено всі, крім „більярдної” та „картярської” кімнати; в тих останніх містилась канцелярія «Родини» й шпитальна. Це врятувало „Родину” від розгрому й заразом – знаменито причинилося до української національної пропаганди. За час свого існування цей шпиталь перепустив пару тисяч вояків, з походження українців, з яких не один видужав не лише тілом, а й народився духом […]» [1]

Про Українську Центральну Раду вперше згадується 21 (4) березня 1917 р. у повідомленні київської російськомовної газети «Киевская мысль» – замітка «Серед українців»:

«Вчора (тобто 20 (3) березня. – О. К.) увечері відбулося багатолюдне зібрання представників українських місцевих і окремих провінційних організацій та груп. Всього були присутні більше 100 осіб […], збори гаряче прийняли пропозицію „центральної ради” про висилку депутації в Петроград для заявлення новому (Тимчасовому. – О. К.) уряду про невідкладні потреби українського народу» [2]

В. Євтимович, прийшовши на нараду до товариства «Родина» 16 (3) березня 1917 р., побачив, що

«в більшій кімнаті – „більярдовій”, що тепер служила за „фойє”, тиснулася сила всякого українського люду, чекаючи на інформації та директиви від Української Громадської Ради […]. Рада засідала в „картярській” […]» [3].

Наступного дня, тобто 17 (4) березня, «Киевская мысль» писала, що «всі організації об’єдналися і увійшли до складу комітету «Центральна рада»» [4].

За кілька днів – 22 (9) березня – Центральна Рада прийняла свій перший документ – «До Українського народу!», опублікований в українській газеті «Нова рада». Він починався так: «Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більше як двохсотлітнього сну». Далі закликалося вимагати від Тимчасового Уряду Росії «всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі» [5].

Головою Центральної Ради заочно обрали Михайла Грушевського, котрий на той час ще перебував на засланні в Росії (він мав відбувати заслання в Симбірську – на батьківщині російського комуністичного лідера В. Ульянова (Леніна), але туди не доїхав, оскільки остаточно місцем заслання було призначено Москву. Там він і перебував на момент Лютневої революції). Прибувши до Києва, М. Грушевський 26 (13) березня став до керівництва українським революційним передпарламентом.

Через рік, у 1918 р., коли Центральна Рада відзначатиме річницю своєї діяльності, на урочистому засіданні 20 (7) березня, присвяченому «першим роковинам цього українського парламенту» [6], голова УЦР М. Грушевський скаже у своїй промові, що Центральна Рада «зорганізувалася у цей день рік тому назад з представників усіх культурних і політичних організацій» [7].

Російська преса спочатку вперто називала Українську Центральну Раду або просто «центральною радою», або «Київською центральною радою», не лише уникаючи називати її Українською, а й беручи слова в лапки і пишучи назву з малої літери. Але поступово – під тиском стрімкого розвитку подій – звикли і до Української, і до великої літери.

Новостворена Українська Центральна Рада не могла надалі міститися в напівпідвальних кімнатах «Родини». Тривали пошуки відповідного приміщення, розглядалися різні варіанти, йшлося, зокрема, про можливість переїзду до Маріїнського палацу. Та за декілька днів, за сприяння М. Порша, Центральну Раду з Володимирської, 42 перемістили недалеко – в будинок Педагогічного музею на вулиці Володимирській, 57.

Дмитро Дорошенко у своїх спогадах пише:

«Це помешкання для Центральної Ради добув Микола Порш ще на початку революції, коли йому, як членові Виконавчого комітету (Ради об’єднаних громадських організацій. – О. К.) доручено було завідування всіма публічними будинками в Києві. Рада засідала у великій осередковій залі, тоді коли відбувалися сесії її пленума […]. На естраді великої залі Педагогічного музею засідала президія Ради. Посередині – голова М. Грушевський […], заступник 22-х літній студент Микола Шраг і двох таких же молодих секретарів: Михайло Єреміїв і Микола Чечель» [8].

М. Єреміїв так згадував про перші кроки Центральної Ради:

«Помешкання було знайдене в будинку Педагогічного Музею, де містилася під той час (російська. – О. К.) Летунська школа, яка з нехіттю та погордою відступила нам один досить величенький покій, з якого ми зробили залю засідань, і дві умивальні, де був розташований Секретаріат (Центральної Ради. – О. К.). На умивальники ми поклали дошки для креслення, яких було багато, і це були столи. Хтось нам пожертвував стару російську машинку, бо українських машинок тоді ще не було у Києві» [9].

З часом Секретаріат УЦР був розширений і забезпечував поточні потреби в діяльності УЦР. Проіснував він аж до 17 травня 1918 р., коли постановою Ради Міністрів Української Держави гетьмана П. Скоропадського було прийняте рішення про його ліквідацію та розрахунок із співробітниками [10].

Голова УЦР М. Грушевський приїхав до Києва, коли український революційний передпарламент вже «оселився» в Педагогічному музеї. У спогадах М. Грушевський писав:

«Центральна рада для своїх зібрань дістала від міської думи в Педагогічному музеї нібито дві кімнати, а властиво, одну, котра була потім моїм кабінетом, коли Ц[ентральна] рада заволоділа всім будинком, а друга – се був темний коридорчик, куди виходили двері з усіх кімнат. Коли збиралось більше публіки, то там стояли „запорожці”, а в властивім покої стояв стіл і кілька лавок навколо. Так виглядало приміщення, в котрім я застав се будуче українське правительство, для ширших зборів, воно діставало дозвіл користуватися великою залою музею – властиво теж невеликою лекційною залою, гарно упорядженою, з амфітеатром на яких двісті людей, невеликою галереєю і подіумом (сценою), на котрім стояв президіяльний стіл і кафедра» [11].

Військова школа,

«що уперто не хотіла кидати свого „наблюдательного посту” над Центральною радою, непомітно якось вилетіла в період ліквідації корніловщини (кінець серпня – початок вересня 1917 р. – О. К.) й зникла з Педагогічного музею» [12].

Центральна Рада стала повноправним «власником» цього приміщення.

У протоколі засідання Генерального Секретаріату від 24 (11) жовтня 1917 р. зазначено:

«По докладу Генерального секретаря освіти (І. Стешенка. – О. К.) ухвалено: прийняти утримання будинку Педагогічного музею на кошти Генерального секретаріату» [13].

8 грудня (25 листопада) того ж року Мала Рада ухвалила затвердити закон, у першому пункті якого зазначалося: «Центральна рада утримується на кошт Української Республіки» [14].

До сьогодні дислокація УЦР в будинку залишається не до кінця з’ясованою. У наведеній вище цитаті голова УЦР М. Грушевський, згадуючи про свій кабінет, не вказує на якому поверсі з якого боку будинку – правого чи лівого, розташовувався те приміщення. Але наступні свідчення дозволяють вважати, що перші дві кімнати УЦР розташовувалися на другому поверсі. Учасник подій М. Ковалевський, пишучи про створення Генерального Секретаріату вказує, що розташовувався він «на другому поверсі» [15]. Зі спогадів Я. Зозулі довідуємося, канцелярія Центральної Ради розташовувалася в лівому крилі будинку [16]. Таким чином можна вважати, що на перших порах УЦР розташовувалася на другому поверсі лівої частини будинку. Додатковим підтвердженням «другого поверху» є слова того ж Я.Зозулі, що Мала рада засідала у “ правій бічній залі на другому поверсі” [17].

29 (16) квітня 1918 р. – на пропозицію сіоністів, членів УЦР, Рада ухвалила закон «Про недоторканість особи членів Центральної Ради», в якому передбачалося, що

«члени Української Центральної ради не підлягають відповідальності за голосування, висловлені думки і взагалі за діяльність, зв’язану з виконанням обов’язків членів Центральної ради, як в самому парламенті, так і поза ним» [18].

В останні дні існування, 24 квітня 1918 р., Центральна Рада за поданням міністра внутрішніх справ П. Христюка ухвалила

«доручити Міністерству внутрішніх справ утворити міжвідомчу комісію для отчужденія помешкань для задоволення потреб міністерств, а також для Голови Центральної ради і Голови Ради народних міністрів» [19].

Виконати цю ухвалу не встигли, бо за кілька днів, 29 квітня, внаслідок державного перевороту і проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського Центральна Рада і Українська Народна Республіка перестали існувати.

* * *

Суспільно-політичне життя в Києві й Україні в цілому після повалення монархії у лютому 1917 р. і переходу Росії до республіканського устрою набирало виразних автономістських, федералістичних, а то й самостійницьких рис, хоча «єдінонєдєлімческая» інерція ще довго зберігалася. З’явився цілий прошарок, що отримав назву «мартовскіє» (березневі) українці, тобто ті українці, які долучилися до українського життя після лютневої революції в Російській імперії і перетворення її на республіку.

Особливої актуальності набрало питання українізації підрозділів російської армії. У війську український рух був найактивнішим, порівняно з іншими національними рухами [20]. Для координації і керування процесом українізації підрозділів російської армії 29 (16) березня 1917 р. представники київського гарнізону зібралися у Троїцькому народному домі на вулиці Васильківській, 53/3 (тоді Велика Васильківська, 75, а донедавна ця вулиця називалася Червоноармійською). Цей будинок був збудований у 1902 р. на кошти Старої київської громади для проведення національної культурно-освітньої роботи. У 1906 – 1916 рр. тут працював театр під керівництвом М. Садовського, згодом – Національний зразковий театр (у часи УНР) та Народний театр П. Саксаганського. Нині у цьому будинку знаходиться Київський академічний театр оперети.

На тому зібранні створили Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка та ухвалили статут, який визначав головним завданням Клубу формування української армії. Головою обрали Миколу Міхновського (1873 – 1924), відомого громадсько-політичного і військового діяча, автора брошури «Самостійна Україна» – фактичної програми українського самостійницького руху ХХ століття, одного із засновників Революційної української партії (РУП), лідера Української народної партії (УНП), а згодом члена Української Центральної Ради. Однак соціалістичні кола, виходячи зі своєї ідеологічної та вузькополітичної орієнтації, характеризували М. Міхновського як людину несоціалістичних переконань і ставилися до його діяльності неприхильно, навіть вороже – відповідно, вважали М. Міхновського шкідливим для української справи і зробили все, щоб його перевели з Києва на фронт.

Почесним головою Клубу обрали генерал-лейтенанта Олександра Цицовича (1853 – ?), пізніше військового коменданта м. Києва. Про нього М. Грушевський висловився так:

«Комендант залоги генерал Цицович, не в тімя битий чоловік, здається сербин походженням, що, очевидно, зрозумів українські перспективи і старався бути в згоді з українським рухом» [21].

* * *

Розуміючи, що Центральна Рада була створена переважно з представників київської громадськості, М. Грушевський виступив і обгрунтував необхідність

«надати Центральній Раді справжнього представництва всього організованого українського народу». Тому «рішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України» [22].

Ним став Всеукраїнський національний конгрес – перший загальнонаціональний революційний вияв нової доби. Він пройшов у Києві 21 – 23 (6 – 8) квітня 1917 р. в будинку колишнього Купецького зібрання – нині це Національна філармонія на Європейській площі за адресою: Володимирський узвіз, 2 [23] (тодішня Олександрівська вулиця).

У роботі конгресу взяли участь близько 1000 делегатів. Головував М. Грушевський. Згодом він згадував, що для проведення конгресу «було винайнято залу в Купечеському собранії – найкраще приміщення в Києві» [24].

Д. Дорошенко, учасник подій, писав:

«У великій залі Купецького зібрання в Києві відкрився український національний конгрес. В цій залі раніше звичайно відбувалися урочисті шевченківські концерти. Тепер заля і хори над нею вщерть були заповнені народом. На конгресі були представники з усіх місць України» [25].

М. Єреміїв, котрий незабаром очолив Секретаріат УЦР та редагував офіційне видання Ради «Вісти з Української Центральної Ради», так згадував про той час:

«Вщерть наповнена найбільша в Києві заля Купецького зібрання була багато прибрана прапорами та квітами. Перед столом президії стояв великий портрет Шевченка весь уквітчаний і прибраний вишиваними рушниками» [26].

Конгрес обрав новий склад УЦР, надавши їй статусу представницького органу національних сил. Головою призначено М. Грушевського, заступниками – В. Винниченка й С. Єфремова. За слова В. Винниченка,

«це був, воістину, генеральний огляд революційних і визвольно-національних сил української нації» [27].

* * *

18 – 21 (5 – 8) травня 1917 р. Клуб ім. гетьмана Павла Полуботка в порозумінні з Центральною Радою скликав І Український військовий з’їзд. Відбувся він у Києві у будинку Центральної Ради по вулиці Володимирській, 57 [28], за участю 700 делегатів, які представляли майже мільйон організованого українського вояцтва. Головував на з'їзді Симон Петлюра. «З того як уважно слухали та реагували на кожне речення делегати, видно, що Петлюра панує на з'їзді, що він душа його і мозок», [29] – таким було враження делегата з'їзду В. Кедровського.

З’їзд обрав Український генеральний військовий комітет (УГВК), що мав виконувати функції центрального координаційного військового органу для створення української армії. Очолив цей комітет С. Петлюра. Певний час УГВК існував як суто громадська українська організація і лише 24 (11) серпня 1917 р. Тимчасовий Уряд «визнав за можливе затвердження українського генерального військового комітету» [30]. Спочатку УГВК розмістився в будинку Центральної Ради на Володимирській, 57, та вже 28 (15) червня 1917 р. – в день створення Генерального Секретаріату – перебрався на протилежний бік вулиці, в будинок пансіону графині Левашової за адресою: вул. Володимирська, 54 [31]. Нині тут розташована президія Національної академії наук України. Проте це була не остання адреса УГВК, з часом комітет перемістився у приміщення на вулиці Гімназичній, сьогодні – Леонтовича, 5 [32]. Цей будинок на початку ХХ ст. збудували для адміністрації цукрових заводів Терещенків, нині тут Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

* * *

9 – 15 червня (28 травня – 2 червня) 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з’їзд, на якому зібралися 1500 делегатів з вирішальним голосом (загалом були присутні 2200 делегатів). Почесним головою обрано голову УЦР М. Грушевського. «Селянський з'їзд відбувся в будинку київської опери (вулиця Володимирська, 50. – О. К.). Уже зовнішній вигляд цього з'їзду робив глибоко імпонуюче враження» [33], – так писав свідок подій М. Ковалевський. З’їзд, крім іншого, обрав Всеукраїнську раду селянських депутатів у складі 133 осіб, яку в повному складі кооптували до УЦР.

* * *

ІІ Український військовий з’їзд планувалося провести у згаданому Троїцькому народному домі [34]. Коли ж 18 (5) червня там зібралися 2308 делегатів від 1 млн. 600 тис. солдат (є й інші дані, але вони не змінюють суті), то виявилося, за словами М. Грушевського, що «призначений на се зал Народного дому показався замалим для тої маси їх (делегатів. – О. К), що збиралися […]. Тому рішено було добути для засідань найбільше київське приміщення – зал оперного театру» [35], що на вулиці Володимирській, 50 [36]. Делегат з'їзду В. Кедровський писав у спогадах:

«В понеділок, раненько в сьомій годині поспішаю до Оперного театру, де мають розпочатися праці з'їзду…» [37].

З’їзд обрав Раду військових депутатів та 132 представники «фронтів та військових округ» [38], яких було кооптовано до УЦР. Обрали також новий склад УГВК, доповнивши попередній. Головою знову став С. Петлюра.

Після закінчення роботи з’їзду, 23 (10) червня, в Оперному театрі було урочисто проголошено І Універсал, прийнятий Центральною Радою того ж дня. М. Грушевський згадує:

«Рано я їздив на військовий з’їзд, щоб приспішити вибір Ради військових депутатів. Пізно вечером Винниченко привіз тільки що викінчений (машинописний. – О. К.) текст універсалу і зачитав його. Враження й ентузіазм викликав незвичайні. Його прийняли як дійсне проголошення волі України. Все кількатисячне зібрання по вислуханні впало на коліна і проспівало „Заповіт” з його грізними словами про окроплення волі кров’ю» [39].

Про це ж пише і В. Кедровський:

«І коли почулися слова: – Однині самі будемо творити наше життя! – увесь з’їзд, в екстазі радісних почуттів, плакав молитвенними слізьми благоговійности перед великою подією воскресіння нації» [40].

А вже 25 (12) червня 1917 р. – «в понеділок, коли текст (Першого Універсалу. – О. К.) спішно видрукувано у кількості кілька тисяч примірників» [41] – у другій половині дня «в Троїцькому Народному Дому відбулося урочисте оголошення Універсалу Центральної ради» [42], після чого колона військових на чолі з членами УЦР пройшла Хрещатиком на Софійський майдан. Там відбувся ще один мітинг, на якому, після молебню, за дорученням керівництва Ради

«М. Ковалевський голосно та поважно читає Універсал Центральної Ради. По скінченню читання з тисяч грудей виривається «слава» і кілька хвилин з краю до краю хвилями перекотюється по майдані» [43].

Принагідно можна згадати, що трохи пізніше, вже в добу Директорії, 23 січня 1919 року, саме в Оперному театрі пройшло установче засідання українського парламенту, що отримав назву Трудовий Конгрес. Першим питанням, яке він розглянув, було затвердження Акта Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в єдину соборну державу – Українську Народну Республіку. На другому засіданні 25 січня був прийнятий закон «Про форму влади в Україні», котрий визначив Україну як демократичну національну державу. Тоді більшістю голосів Конгрес відкинув пропозицію визнати диктатуру пролетаріату як форму державного розвитку УНР.

Ухвалення 23 (10) червня І Універсалу стало початком формально-юридичного оформлення Української Народної Республіки як держави. 28 (15) червня Центральна Рада постановила утворити національний уряд – Генеральний Секретаріат України (ГСУ). Від самого початку Генеральний Секретаріат складався з 8 генеральних секретарств. Першим головою Генерального Секретаріату став В. Винниченко. З часом голови уряду, кількість секретарств, персональний склад і назви неодноразово змінювалася, але той перший український уряд став найбільш визначальним для державної політики УНР.

* * *

ІІ Універсал Центральної Ради був прийнятий після того, як Тимчасовий Уряд 17 (4) липня 1917 р., після довгих переговорів з українською стороною, ухвалив

«призначити як вищий орган для керування крайовими справами на Україні окремий орган – Генеральний секретаріат, склад якого буде визначений правительством (Тимчасовим Урядом у Петербурзі. – О. К.) в згоді з Центральною Українською радою» [44].

За розпорядженням генерального секретаря внутрішніх справ В. Винниченка ІІ Універсал оголосили в 10 місцях міста Києва:

«1. На площі Богдана Хмельницького.

2. Подол, на площі, що у Братського монастиря.

3. Лукьянівка, на площі коло Народного Дому.

4. Галицький базар біля Залізної церкви.

5. Куренівській площі.

6. На углі Васильківської і Либідсько-Володимирської.

7. Печерський площі біля іподрому.

7. Шуляка, базарна площа.

9. Никольська Слобода проти ціпного моста

10. Демієвка – базарна площа» [45].

* * *

24 – 27 (11 – 14) липня 1917 р. в Києві був скликаний Всеукраїнський робітничий з’їзд. «Робітнича газета», редактором якої був голова Генерального Секретаріату України В. Винниченко, 25 (12) липня повідомляла, що

«учора о дванайцятій годині у день в будинку 2-го міського театру (Шато) відкрився перший загально-український роб[ітничий] з'їзд. Прибуло на з'їзд кілька сот делегатів» [46].

Інша назва театру «Шато» – міський театр оперети, він знаходився на розі Олександрівської, 14 (нині початок вул. Грушевського) і Петровської алеї, на території парку Шато-де-флер – місця відпочинку киян. Споруда не збереглася, приблизно на цьому місці нині колонада входу до стадіону «Динамо».

З’їзд підтримав політику Центральної Ради й ухвалив:

«Всі українські робітники мають всіма силами і з усією енергією підтримувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат» [47].

Делегати обрали до складу Центральної Ради 100 своїх представників.

* * *

І Всеукраїнський жіночий з’їзд, який підготувала і провела Українська жіноча спілка, працював у Києві 27 – 28 (14 – 15) вересня 1917 р. у приміщенні українського клубу «Родина» на Володимирській вулиці, 42 [48].

«Щирістю та спорідненістю своїх членів жіночий з’їзд робив особливе, виняткове вражіння, якого ні разу не робив жодний інший з’їзд за останній час» [49].

З’їзд розглянув низку загальнополітичних питань та проблем жіноцтва в тогочасному суспільстві, ухвалив статут Української жіночої спілки. Ця громадська організація бере свій зачин від березня 1917 р., коли розпочала роботу ініціативна група на чолі з В. Нечаївською.

* * *

Підготовку ІІІ Українського військового з’їзду забезпечувала спеціальна комісія, яка розташовувалася в приміщенні УГВК на вул. Гімназичній, 5 (нині – Леонтовича). З’їзд відбувся 2 – 13 листопада (20 – 31 жовтня) 1917 р. Як писала «Робітнича газета», у перший день роботи з’їзду

«о 11-й годині ранку прибувші на з'їзд делегати, в супроводі частин українського війська рушили з Гімназичної вул. (пом[ешкання] Ген[ерального] Військ[ового] Ком[ітету]) на Софійський майдан, де мав, по заздалегідь наміченому програму, відбутися молебень» [50].

Планували провести наради у будинку Купецького зібрання, але місць для делегатів не вистачало, тож їх перенесли до приміщення цирку «Гіпо-палас», або цирку Крутікова, на вулиці Миколаївській (нині – архітектора Городецького, 7) [51], де й пройшли усі засідання.

Приміщення цирку мало найбільший у Києві зал для глядачів. Саме тут 28 квітня 1918 р. відбулися вибори гетьмана П. Скоропадського і проголошення Української Держави.

До нашого часу будинок цирку не зберігся, він сильно постраждав під час Другої світової війни, на його місці зараз кінотеатр «Україна». У час роботи ІІІ Військового з’їзду більшовики провели державний переворот у Петрограді, скинули Тимчасовий Уряд і встановили свою владу. Ситуація в Києві була дуже тривожною. Аби не допустити захоплення влади більшовиками в українській столиці, Центральна Рада вжила належних заходів. ІІІ Військовий з’їзд перервав свою роботу, і з його делегатів було утворено тимчасовий «делегатський» полк – «Перший український полк охорони революції», яким командував полковник Ю. Капкан. 12 листопада (30 жовтня), після стабілізації ситуації в місті, полк розпустили і з’їзд продовжив свою роботу.

20 (7) листопада 1917 р. УЦР прийняла ІІІ Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки. В ньому, зокрема, зазначалося, що

«до Установчих зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України» [52].

22 (9) листопада з приводу урочистого оповіщення Універсалу Центральної Ради на Софійському майдані відбувся парад військ.

«Церемоніал розпочав голова Центральної Ради проф. М. С. Грушевський. В невеличкій промові він привітав зібраних і запросив вислухати слово Центральної Ради. Почалося відчитування Універсалу. Читають його одночасно в трьох місцях: Єреміїв – секретар Центральної Ради, і Ковалевський – Генеральний Секретар продовольчих справ і відомий діяч Української селянської спілки сел[янин] Одинець. Читання Універсалу що хвилі переривається гучними кличами «слава». Народ з захопленням вітав Народню Республіку, восьмигодинний робочий день, знищення поміщицької власности на землю, амністію, скасовання кари на смерть. Після оголошення Універсалу слово бере представник численного духовенства єпіскоп Олексій. По промові відбувається урочистий молебінь з «довголіттям» Центральній Раді і Генеральному Секретаріатові. Після молебню починається парад. Довгою низкою йдуть виділені для параду части з гарнізону з силою укр[аїнських] прапорів. Перед кожною частиною свій оркестр. Парад приймає Грушевський і Секретар військових справ Петлюра» [53].

* * *

ІV Універсал Української Центральної Ради, прийнятий 22 (9) січня 1918 р., проголосив повну державну незалежність України: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою всіх громадян України» [54]. Універсал визначив, що уряд незалежної української держави «матиме назву Ради народних міністрів» [55], відповідно генеральні секретарства ставали народними міністерствами, а генеральні секретарі – народними міністрами.

Про те, як ухвалювався IV Універсал, розповідає Д. Дорошенко:

«Коли Грушевський промовив „Однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною…” зала вибухнула громом оплесків і вигуків „Слава”, які стократ лунають у залі, аж стіни дрижать. Кілька разів читання припиняється оваціями, особливо при словах, що Генеральний Секретаріат перейменовується на Раду народних міністрів, що Україна повинна бути очищена від насланих з Петербурга насильників та при згадці про земельну реформу й національно-персональну автономію» [56].

* * *

Перший уряд Української Народної Республіки – Генеральний Секретаріат України (ГСУ), як вже зазначалося, був утворений рішенням Української Центральної Ради на підставі прийнятого нею І Універсалу 28 (15) червня 1917 року. Першим головою українського уряду було призначено В. Винниченка (1880 – 1951), відомого на той час політичного діяча і письменника, лідера українських соціал-демократів (УСДРП), заступника голови УЦР.

30 (17) червня преса повідомляла, що на засіданні УЦР було

«обрано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради для завідування справами внутрішніми, фінансовими, харчовими, земельними і ин[шими] в межах України і для виконання всіх постанов Центральної Ради. Призначені: головою Секретаріату і генеральним секретарем внутрішніх справ – В. К. Винниченко; завідуючим Генер[альним] Секретаріатом – П. Христюк; генеральним секретарем фінансів – X. А. Барановський; генеральним секретарем міжнаціональних справ – С. О. Єфремов; генер[альним] секретарем харчових справ – М. М. Стасюк; генер[альним] секретарем земельних справ – Б. Мартос; генеральн[им] Секретарем військових справ – С. В. Петлюра; генер[альним] секретарем юстиції – В. В.Садовський. Вчора відбулося перше засідання секретаріату, на якім обговорювались питання організації й праці секретаріату» [57].

Проросійські «єдінонєдєлімчеськіє» кола досить гостро прореагували на створення Генерального Секретаріату України. Так, кадет М. Василенко зауважив на сторінках «Киевской мысли»:

«15 червня центральна українська рада (усі три слова з малої літери. – О. К.) узурпувала права народів на Україні і стала на шлях відкритого розриву з російською революцією» [58].

Генеральний Секретаріат від самого початку свого існування розташувався в будинку Центральної Ради на Володимирській, 57. В. Винниченко писав:

«Перший уряд української державності, весь з усіма своїми органами й апаратами містився у двох малесеньких закапелочках того ж самого Педагогічного Музею. Ці закапелочки мабуть були перероблені з […] „уборних” (мали кам’яну долівку й „раковини” в стінах для води). І в ціх закапелочках Генеральні секретарі приймали сотні делегацій у день, робили обливаючись потом од духоти, свої засідання; самі переписували на машинках свої постанови, самі навіть підлогу підмітали, бо не було урядовців, ні писарів, ні навіть сторожа» [59].

Про це ж пише інший свідок і учасник подій М. Ковалевський:

«Генеральний Секретаріат був приміщений у невеличкій кімнаті на другому поверсі, побіч якої була умивальня» [60].

Зрозуміло, що так довго тривати не могло. Генеральний Секретаріат та Центральна Рада стали центром політичного життя України, апарат уряду збільшувався, секретарства розширювали свою діяльність, тому для уряду шукали інше приміщення.

Обставини склалися так, що вдалося знайти вільні приміщення в готелі «Савой» на Хрещатику, 38. В. Винниченко розповідав, що Дума

«довго не хотіла дати яке небудь міське приміщення для „свого” уряду, Генерального Секретаріату. І він мусів найняти в неї брудний, загижений отель „Савой” на тяжких умовах» [61].

Сьогодні цей будинок не зберігся, він був зруйнований під час Другої світової війни, на його місці нині знаходиться споруда Київської міської ради, Хрещатик, 36.

Перший бюджет Генерального Секретаріату (на один місяць) був затверджений Центральною Радою 12 вересня (30 серпня). Серед іншого, він передбачав для обладнання робочих приміщень термінову «покупку електричної арматури і меблів в гостинниці „Савой”» [62].

Справа закріплення цього будинку за Генеральним Секретаріатом не знаходила остаточного вирішення. Так, ще 26 (13 вересня) на своєму засіданні уряд заслухав юрисконсульта Секретаріату «в справі найму Секретаріатом помешкання в домі Київської міської думи (ч. 38 по Хрещатику)» [63]. Йшлося про врегулювання питання оренди будинку колишнього готелю «Савой», що перебував під юрисдикцією міської влади. Секретаріат звертав увагу міської думи на те, що ставка орендної плати за користування приміщенням ГСУ не відповідає вимогам чинного законодавства.

2 жовтня (19 вересня) В. Винниченко писав у щоденнику:

«Купую стільці, столи для Секретаріату, ходжу по магазинах, приймаю представників Временного Правительства, чужоземних журналістів, видаю гроші членам комітету, розглядаю проекти різних організацій…» [64].

Генеральний Секретаріат станом на 2 жовтня (19 вересня) все ще містився в будинку Центральної Ради, В. Винниченко занотував того дня:

«Скликаю на засідання Секретаріат і зношу стільці з інших кімнат Педагогічного музею, щоб було на чому сидіти» [65].

Унормовуючи діяльність уряду, на засіданні 6 жовтня (24 вересня) 1917 р. було ухвалено, що «Генеральні секретарі приймають, тих, хто до їх має справи, в помешканні Генерального секретаріату (Київ, Хрещатик, 38) щодня, крім свят, від 12-ї до 2-ї год. дня» [66], про що повідомила киян міська преса. Про «режим» праці у той час (29 (16) жовтня) писав голова Генерального Секретаріату:

«Мушу йти одчиняти Медико-санітарий поїзд. А потім поїду в Секретаріат і буду приймати якихось полковників, чиновників, комісарів, інженерів. Так до четвертої години. О 7-ій засідання секретаріату до 11-ої» [67].

М. Ковалевський згадував:

«В досить просторій залі цього будинку стояли два столи в формі літери „т”, прикриті урядовим зеленим сукном. Тут відбувалися засідання Генерального Секретаріату. А пізніше ради Народних Міністрів» [68].

У готелі не можна було розгорнути роботу Секретаріату належним чином, тому досить швидко почали пошуки більш відповідного приміщення. На засіданні ГСУ 17 (4) вересня першим питанням стояла проблема приміщення. Заслухавши повідомлення О. Шульгіна, якому було доручено дослідити і запропонувати на розгляд ГСУ приміщення, які б міг зайняти уряд, ухвалено для роботи Генерального Секретаріату «зайняти вільні зали двірця» [69], тобто Маріїнського палацу. В. Винниченко навіть вів «переговори з робітничими і солдатськими депутатами за Дворець» [70], бо саме Рада робітничих і солдатських депутатів на той час займала Маріїнський палац. Але в це приміщення Секретаріат не переїхав.

24 (11) вересня уряд розглянув питання про потребу

«реквізиції помешкань для потреб Секретаріату і спинитись в першу чергу на реквізиції гостинниці „Франція” і дому Попова (проти дворця)» [71].

Одночасно було вирішено «зробити ремонт в помешканні бувшої гостинниці „Савой”» [72]. Згаданий готель «Франція» розташовувався на розі Хрещатика і Прорізної, на місці цього будинку після Другої світової війни зведено нову споруду, в якій сьогодні міститься Міністерство енергетики. А будинок «Попова» (це не зовсім точна назва, яка походить від імені тогочасного власника – Г. Попової, натомість у літературі цей будинок частіше називається особняком Я. Полякова – від прізвища першого власника), зберігся, нині це вул. М.Грушевського, 22, а тоді Олександрівська, 15.

Врешті-решт вибір приміщення уряду припав на палац київського генерал-губернатора, тодішня адреса: вулиця Інститутська, 40, куди Генеральний Секретаріат перебрався у січні 1918 р. Готель «Савой» також залишився в розпорядженні уряду.

Палац київського генерал-губернатора відомий з початку XIX ст. З 1833 р. тут мешкали київські генерал-губернатори, а за Тимчасового Уряду тут перебував комісар Тимчасового Уряду. На жаль, палац сильно постраждав у 1920 р., під час воєнних дій. Згодом, коли столиця УСРР переїхала з Харкова до Києва, на його місці збудували новий будинок для партфункціонерів – нині це вул. Інститутська, 20/8.

Учасник подій М. Ковалевський зберіг нам опис палацу станом, коли там уже працював уряд УНР.

«Цей палацик на Інститутській вулиці не був великий і складався з двох поверхів. Входилося до широкого вестибюлю, з якого великі двері провадили до амфіляди службових кімнат на партері. В цих кімнатах містилися різні канцелярії і варта палацу. Широкі гарні сходи провадили на перший поверх. Зразу ж проти сходів містилась невеличка домова капличка, де за старих часів правилась Служба Божа [73] […]

Наліво від каплички була велика простора кімната, в якій уміщений був секретаріят уряду, так би мовити, президіяльне бюро. Праворуч від сходів входилось до великої гарної залі. В цій залі відбувалися урочисті прийняття і церемонії. Зразу ж коло залі знаходився службовий кабінет голови Генерального Секретаріяту. В цьому кабінеті приймав Винниченко французьку військову дипломатичну місію з генералом Табуі на чолі, як також відпоручника бритійського уряду полковника Баге в тій історичній хвилі, коли держави Антанти постановили признати де-факто самостійність України. За залею починався цілий ряд невеликих кімнат, прикрашених різними картинами відомих артистів-малярів російських і українських. Ці кімнати належали до приватного помешкання голови уряду» [74].

Для характеристики цього палацу можна навести також уривок зі спогадів Т. Кардиналовської, дружини прем'єр-міністра В. Голубовича, яка жила тут, коли чоловік у 1918 р. очолював уряд УНР:

«Палац був величезний. Широкі сходи вели вгору, де була простора зала з сіро-рожевим пухнастим килимом на підлозі, а вздовж стін з високими вікнами стояли білі з позолотою стільці. Це була зала для офіційних прийомів. Ми з Всеволодом займали кілька кімнат на горішньому поверсі…» [75].

Згодом у цьому будинку містилася резиденція гетьмана П. Скоропадського, а після відновлення УНР – Директорія.

На пропозицію товариша генерального секретаря продовольчих справ Д. Коліуха 9 січня 1918 р. (27 грудня 1917 р.) для

«вирішення справ внутрішнього характеру і попереднього обмірковування і розроблення законопроектів для координації діяльності генеральних секретарств» [76].

ГСУ утворив Малий Секретаріат, чи Раду Товаришів Народних Міністрів, канцелярія якого на початку 1918 р. розташувалася в приміщенні Другої гімназії, сьогодні – будинок на бульварі Шевченка, 18. Про це було повідомлено усі державні органи влади: «Канцелярія ради Товаришів народних міністрів тимчасово міститься в будинку Народного міністерства харчових справ – Бібіковський б., № 18» [77].

Пізніше, 26 березня 1918 р., Рада Народних Міністрів затвердила порядок роботи уряду:

«Пленарні засідання ради міністрів відбувати по понеділках, середах і п’ятницях. Засідання в п’ятницю присвячується обговоренню відповідей та інтерпеляцій Малої Ради. Щосуботи одбуваються засідання технічних комісій різних міністерств для попереднього обмірковування справ, що торкаються кількох відомств. Засідання починаються точно о 6-й год. вечора» [78].

29 квітня 1918 р., тобто в останній день діяльності республіканського уряду, РНМ розглянула законопроект про додаткове асигнування 25 млн. крб. на утримання органів державної влади – Центральної Ради та народних міністерств [79].

Примітки

1. Євтимович В. Військо йде: Уривок зі спогадів про березень 1917 р. в Києві // Календар-альманах "Дніпро" на 1938 рік. – Львів, 1937. – С.31.

2. Киевская мысль. – 4 березня. 1917.

3. Євтимович В. Військо йде: Уривок зі спогадів про березень 1917 р. в Києві. – С.32.

4. Киевская мысль. – 5 березня. 1917.

5. Нова рада. – 25 березня. 1917.

6. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.2. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – К., 1997. – С. 217.

7. Там само.

8. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918). – Частина друга. З початків відродження української державності. (Доба Центральної Ради). – Львів, 1923. – С.3 – 5.

9. Єреміїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.133.

10. Центральний державний архів вищих органів влади України (Далі – ЦДАВО України). Ф.1064. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 69.

11. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С.135.

12. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С.137.

13. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К., 1996. – С. 341.

14. Вісник Генерального секретаріату Української народної Республіки. – 1 грудня 1917.

15. Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 392.

16. Зозуля Я. Кінець російської влади в Україні. Огляд подій та особисті спогади. Вид.2., випр. – Нью-Йорк, 1964. – С.12.

17. Там само. – С. 14.

18. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.2. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 282.

19. Там само. – С. 304.

20. Процеси оформлення руху українізації армії добре висвітлено у розділі «Український військовий рух і організація збройної сили» в праці Д.Дорошенка «Історія України. 1917 – 1923. Т.1. Доба Центральної Ради» (1932 р.).

21. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С.112.

22. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К. 1991, – С.7.

23. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918). – Частина перша. Галицька руїна 1914-1917 років. – Львів, 1923. – С.78.

24. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С.119.

25. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918). – Частина перша. Галицька руїна 1914-1917 років. – С.79.

26. Єреміїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби. – C.134.

27. Винниченко В. Відродження нації. – Частина І. – К. – Відень, 1920. – С.93.

28. Кедровський В. 1917 рік: Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української центральної ради. – Вінніпег, 1967. – С.52.

29. Там само. – С.54.

30. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали. – К., 2003. – С.640.

31. Киевская мысль. – 16 липня 1917.

32. Там само.

33. Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 284.

34. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали. – С.384.

35. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С.143. М.Грушевський помилявся, найбільшим залом був цирк «Гіпо-палас», так званий цирк Крутікова, на нинішній вулиці Городецького, тоді це Миколаївська.

36. Киевская мысль. – 4 липня 1917.

37. Кедровський В. 1917 рік: Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української центральної ради. – С.116.

38. Постанови ІІ Всеукраїнського військового з’їзду // Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали. – К., 2003. – С.391.

39. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 10. – С.127.

40. Кедровський В. 1917 рік: Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української центральної ради. – С.134.

41. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 10. – С.127.

42. Нова рада. – 14 червня 1917.

43. Там само.

44. Постанова Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату // Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К., 1996. – С. 163.

45. Робітнича газета. – 5 липня. 1917.

46. Робітнича газета. – 12 липня 1917.

47. Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. – Т. 1. Доба Центральної ради. – Ужгород, 1932. – С.121.

48. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали. – С.769.

49. Там само. – С.771.

50. Робітнича газета. – 19 червня 1917.

51. Робітнича газета. – 21 жовтня 1917.

52. ІІІ Універсал Української Центральної Ради. Друкарський відбиток. Бібліотека ім. О.Ольжича.

53. Робітнича газета. – 10 листопада 1917.

54. ІV Універсал Української Центральної Ради. Друкарський відбиток. Бібліотека ім. О.Ольжича.

55. Там само.

56. Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. – Т.1. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – С. 268.

57. Робітнича газета. – 6 червня 1917.

58. Киевская мисль. – 18 липня 1917 .

59. Винниченко В. Відродження нації. – Частина І. – С. 258 – 259.

60. Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 392.

61. Винниченко В. Відродження нації. – Частина ІІ. – К. – Відень, 1920. – С.42.

62. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – С. 272.

63. Там само. – С. 286.

64. Винниченко В. Щоденник. – Т.1. 1911 – 1920. – Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. – С. 272.

65. Там само.

66. Нова рада. – 24 вересня.1917.

67. Винниченко В. Щоденник. – Т.1. 1911 – 1920. – С. 274.

68. Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 393.

69. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – С. 275.

70. Винниченко В. Щоденник. – Т.1. 1911 – 1920. – С. 272.

71. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – С. 285.

72. Там само. – С.265.

73. В час, коли в палаці працював ГСУ, церква була зачинена і там не правилося, а після гетьманського перевороту відправи поновлено.

74. Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 393.

75. Кардиналовська Т. Невідступне минуле. – К., Нью-Йорк, 1992. – С. 70.

76. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.2. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 71.

77. ЦДАВО України. Ф. 2582. – Оп. 2. – Спр. 12. – С.25.

78. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.2. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 233.

79. Там само. – С. 325.