З чим входимо в МILENIUM?
Зіньчук Ігор
Костенко Ліна., «Записки українського самашедшого» К.,– «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА , 2011. – 416 с.
З чим входимо в нове тисячоліття? Відповідь на це сакраментальне питання намагається відшукати у своєму першому прозовому романі «Записки українського самашедшого» видатна сучасна поетеса Ліна Костенко.
Вже в назві книги авторка окреслює форму роману. Він написаний від імені 35-річного програміста, який прагне записати, зрозуміти та проаналізувати головні тенденції культурного та політичного життя сучасного йому українського суспільства та світового простору в умовах глобалізації крізь призму засобів масової інформації.
Головний герой, читаючи пресу, постійно натрапляє на негативні новини та повідомлення про авіакатастрофи, вибухи, катаклізми… Він перебуває ніби в атмосфері відчуження від власної родини: дружини, маленького сина та тещі, яка переїхала до нього із чорнобильської зони після катастрофи.
Новаторство роману полягає насамперед у тому, що авторка прагне показати не лише становище та реалії України як держави з усіма її «антилюдськими» процесами: цілковитим занепадом культури, деградацією моральних цінностей, корупцією, хабарництвом, знеціненням науки, а й людства в цілому, яке через перевагу меркантильних інтересів над духовними веде себе до «самознищення».
На прикладі головного героя роману Ліна Костенко майстерно описує «синдром непотрібності у власній державі людини інтелектуальної праці», якій ніде розвинути та удосконалити власний творчий потенціал, зреалізувати власні здібності, внаслідок чого настає криза стосунків у родині героя через його постійне невдоволення своїм становищем у суспільстві, фактичною його неспроможністю утримувати сім’ю і забезпечувати їй гідний рівень життя.
У своєму геніальному романі письменниця піднімає проблему тотальної русифікації України, «комплексу меншовартості», який постійно нав’язується пересічному громадянинові представниками політичної еліти, яка у владних кабінетах наче на іншій планеті і цілковито відірвана від народу і не чує або не бажає чути його проблем.
Ввівши у роман тинейджера, авторка змальовує узагальнений образ сучасної молоді, яка не цікавиться нічим, окрім віртуальної реальності комп’ютерного простору і реагує на оточуючих стороннім поглядом: «Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп’ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється – ні. Він слухає голоси природи – шум вітру, шум води, щебетання пташок. У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, – вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах».
Крізь сюжетну канву роману лейтмотивом проходять оцінки персонажем «ефективності» розслідування Справи Гонгадзе, що виступає своєрідним індикатором свободи слова в Україні, яка практично відсутня в епоху темників.
Важливо підкреслити, що в романі доволі часто трапляються алюзії з творами Миколи Гоголя та романом «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
На сторінках свого роману авторка торкається проблеми майбутнього нашої держави та її місця та ролі у сучасному геополітичному просторі. Вустами персонажа Ліна Костенко ставить питання, яке є особливо актуальним для України сьогодення: «Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація?». Герой переконаний, що для успішного розвитку України, нам необхідно подолати власну байдужість, повірити у власні сили та можливість змін на краще. Відчуття апатії у народу є вигідним для представників політичної еліти, бо збайдужілим народом простіше управляти. Персонаж постійно прагне бути активним членом громадянського суспільства, адже був активним учасником «революції на граніті», яка була виявом громадянської свідомості та об’єктивним етапом становлення української незалежності.
Феномен мирної революції як передвісника суспільних змін стає провідною темою завершальної частини роману. Головний герой захоплюється толерантною Помаранчевою революцією, стає активним учасником громадянського опору, захоплюється атмосферою Майдану, як вияву національної свідомості та становлення українського народу як нації.
Однак згодом він доходить невтішного висновку: «Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом – «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо – даємо перемогти нас».
Ліна Костенко спонукає читача до висновку та утверджує переконання, що люди стояли на Майданах країни за себе, а не за конкретних політиків незалежно від «політичних симпатій». І висловлює застереження на майбутнє, не плекаючи жодних ілюзій щодо політичних лідерів, які просто скористаються патріотичними прагненнями свого народу задля власних інтересів: «Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом…». Герой ніби попереджає читача: «Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний»
Видатна поетеса сучасності дуже влучно підводить підсумок роману: «Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видавали посвідчення Учасників Помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. Сторінку можна видерти. Історію – ні.».
Таким чином Ліна Костенко утверджує думку про те, що для представників політичної еліти важливо не зрадити ідеалів майдану, а Помаранчева революція, яка відбулася насамперед завдяки зусиллям Народу, а не політиків назавжди стала золотою сторінкою історії становлення Незалежної Української держави.
«От і настав наш День Гніву.
Лінію оборони тримають живі».