Чечелі-Новоселецькі та їхнє родове гніздо

Ігор Тесленко

За родовою леґендою шляхетський рід Чечелів-Новоселецьких походив від литовського боярина Андрія Судимонтовича, що жив наприкінці XIV ст. й володів розлогими землями на Брацлавщині, які отримав з рук великого князя Вітовта. Первісток Андрія Борис започаткував брацлавську гілку дому, представники якої, у XVI – XVII ст. помітні люди на Східному Поділлі, писалися Чечелями-Судимонтовичами. Молодший брат Бориса Андрійовича, відповідно до леґенди, звався Василем Малишевичем, «któremu dostały się na Wołyniu Nowosiołki i inne dobra, zkąd jego sukcessorowie zwali się Czeczelowie Nowosieleccy, ktorzy i do tych czas są w ziemi Przemyślskiej rozrodzeni w dziedzictwach swoich» [Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego S.J. powiększony dodatkami z poźniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. – Lipsk, 1839. – T. 3. – S. 241.].

В останньому повідомленні заслуговують на увагу дві непрокоментовані деталі, що викликають питання, дати відповідь на які доволі непросто. По-перше, у леґенді не пояснено, чому син Андрія Судимонтовича звався Василем Малишевичем, а не Андрійовичем. Важливо також дізнатися, які саме Новосілки та від кого отримав молодший з братів, адже саме від назви цього населеного пункту нащадки Василя Малишевича почали писатися Новоселецькими. Пошук на карті Волині XV – XVI ст. наших Новосілок – справа майже безперспективна, оскільки маєтків з такою назвою тут було безліч. Більше того, родове гніздо волинських Чечелів у пізніші часи, розростаючись, могло змінити свою назву, яка по суті означала «щойно осаджене поселення».

Дослідники генеалогії Чечелів, вивчаючи переказ про спільне походження Судимонтовичів та Новоселецьких, з певними застереженнями вважали його в цілому достовірним [Так, один з найавторитетніших фахівців Адам Бонєцький відзначав, що Чечелі, «uważając się za potomków Sudymonta z Chożowy, brali przydomek Sudymontowicz, a jedna ich linia [курсив мій – І. Т.] od dóbr Nowosielce, Nowosieleckimi się pisała», див. Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1900. – Т. 3. – S. 347.], хоча підтвердити або спростувати леґенду документальними згадками нікому ще досі не вдалося [Як слушно зауважив Казімєж Пуласький, слідом за попередниками переказавши леґенду про Андрія Судимонтовича та його синів, «ta atoli filiacya nie daje się dokumentalnie udowodnić», див. Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. – Brody, 1911. – T. 1. – S. 49.], та й про жодні спроби це зробити ми не знаємо. Між тим, аналіза наявного масиву волинських актових книг XVI – XVII ст., які зберігаються в Центральному державному історичному архіві в м. Києві, дозволяє відповісти практично на всі поставлені питання, в тому числі коректує наші дані про витоки роду Чечелів-Новоселецьких.

Усупереч вищепредставленій леґенді, джерела згадують про осіб, які йменувалися Чечелями-Новоселецькими, лише з початку XVII ст. Першим з-поміж них був «шляхетне уроджони» Андрій Павлович, дідич села Чолгузова в Кременецькому повіті Волинського воєводства [Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАК України). – Ф. 22, оп. 1, спр. 27, арк. 11 зв.], відомий у судових документах до середини 1610-х років просто як Новоселецький. Батько Андрія – звичайний острозький міщанин Павло Малишевич (про його плебейське походження добре знали сучасники) – наприкінці XVI ст. зробив блискучу кар’єру як слуга київського воєводи князя Василя Костянтина-Острозького. У 1570 – 71 рр. він згадується в джерелах як простий житель Острога [Там само. – Ф. 25, оп. 1, спр. 458 – арк. 2 – 4.], але за три роки, коли ціла Острозька волость опинилася в руках київського воєводи [Про боротьбу кн. В.-К. Острозького за Остріг див. Соболев Л.В. Борьба за наследство кн. К. И. Острожского в 40-е гг. XVI века // Острогіана в Україні і Європі. Матеріали міжнародного наукового симпозіуму 29 – 30 червня 2001 р. – Старокостянтинів, 2001. – С. 33 – 48; Тесленко І. Боротьба за Остріг: князь Острозький проти острозького старости // Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2003. – Вип. 3. – С. 99 – 120.], бачимо Павла Малишевича вже на війтівському уряді.

Обійнявши батьківський маєток після тривалої боротьби з конкурентами, князь Василь-Костянтин одразу спробував розширити межі свого «столичного» володіння. Власник Острога скористувався відсутністю на Волині молодих князів Януша та Михайла Заславських, відібрав у них деякі суміжні з Острожчиною дідичні землі, а для того, щоб закріпитися на них, дозволив своїм слугам осадити тут кілька поселень. З пізнішої скарги Януша Заславського дізнаємося про те, що князь «на властном кгрунте Жаславском того ж року [тысеча пятсот] семдесят пятого осадил… село Волицу войтом острозским Павлом Малышєвичом и прозвал Новоселками» [Archiwum Państwowe w Krakowie. Dział na Wawelu. – Archiwum Sanguszków. Teki rzymskie. – Teka XVI a, № 73. – K. 426.]. Саме від назви цього сільця, що перербувало в його умовному володінні, Павло Малишевич почав по-панськи іменуватися Новоселецьким [Вперше Павло Малишевич згадується як Новоселецький у 1582 р., див. ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 681; спр. 27, арк. 120 зв.-121.]. Таким чином, вчорашній міщанин потрапив до проміжної ланки, яка знаходилася поміж станами «орачів» та «вояків», і хоча він ще не наважувався, як інші землевласники, прямо заявити про своє шляхецтво, все-таки вже й не відчував себе простолюдином, адже тепер посідав нерухоме майно і разом з іншими слугами Острозького мав виставляти зі своєї «держави» до почоту князя певну кількість озброєних вояків. Село Новосілки, як випливає з податкових матеріялів, залюднювалося повільно; на початку XVII ст. в ньому нараховувалося 10 господарств, тож у порівнянні з сусідніми селами, які перебували в триманні слуг В.-К. Острозького, маєточок війта був невеликим [Так, наприклад, в Гнійниці та Білчині було по 21 господарству, в Ювківцях 14, а Калетинцях 8, див. Описи Острожчини другої половини XVI – першої половини XVII ст. / Упорядник Віктор Атаманенко. – Київ – Острог – Нью-Йорк, 2004. – С. 177 – 178.]. Але ще до кінця XVI ст. Новоселецький встиг прикупити землю поза межами Острожчини. Прибутки Павла Малишевича були настільки великими, що він вже через 10 років після приходу на війтівський уряд за 4.000 копи литовських грошів зміг придбати в князів Заславських Чолгузівський маєток [ЦДІАК України. – Ф. 26, оп. 1, спр. 5 – арк. 621 – 623 зв.]. Впродовж життя Новоселецький активно позичає гроші сусідам свого патрона і отримує взамін право тримати в заставі або оренді їхні дідичні села, а в окремих випадках й цілі волості [Так, у 1582 р. кн. Яким Корецький за 2.400 кіп литовських грошів орендував П. М. Новоселецькому і його дружині на 3 роки Межиріцьку волость (містечко Межиріч-Корецький і села Коловерть, Щикичин, Янівка, Дивин, Невірків, Застав’є, Стовпин, Городище та Самостріли), див. Там само. – Ф. 25, оп. 1, спр. 27, арк. 120 зв.-126.].

З актових документів випливає, що Павло Малишевич був двічі одружений, але імени першої його дружини (швидше за все, міщанки) у джерелах віднайти не вдалося. Вдруге війт одружився зі шляхтянкою Пелагією Красовською, з якою прожив решту життя аж до смерти (помер у другій половині 1594 або на початку 1595 р.). У шлюбі з першою дружиною Новоселецький мав двох дітей – сина Якова (Яцька) та дочку Марію, яку видав заміж за слуцького міщанина Михайла. Друга дружина війта Пелагія Красовська († бл. 1611 рр.) народила трьох синів Андрія, Петра та Івана і двох дочок – Катерину та Богдану, з яких першу було видано заміж за острозького міщанина Марка Китайчича, а другу – за слугу князя Василя-Костянтина Стефана Грабовича.

Відбиток печатки (сиґнета з зображенням герба «Побуг») острозького війта Павла Малишевича 1594 р.

Archiwum Państwowe w Krakowie. Dział na Wawelu. – Archiwum Sanguszków. Dział rękopisów. – № 42. – K. 7.

Каспер Нєсєцький, а слідом за ним і Ян Бобрович, пишучи про Чечелів, відзначали, що представники цієї фамілії печаталися родовим знаком «Еліта». Разом з тим, Теофілу Сілонському було відомо, що новоселецька «гілка» Чечелів користувалася гербом із зображенням підкови та розташованого на ній хреста (тобто знаку, який можна побачити на печатці Павла Малишевича).

Див. Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego… – T. 3. – S. 240, 242-243.
 

Старший войтович Яцько Новоселецький за життя батька отримав від київського воєводи село Шатерники в Острозькій волості [Тепер с. Шатерники Славутського району Хмельницької области.], яке посідав на службі ще в 1613 р. [Archiwum Państwowe w Krakowie. Dział na Wawelu. – Archiwum Sanguszków. Teki rzymskie. – Teka ХХІХ, № 71. – K. 375.] Одружений він був з дочкою осілого в Острожчині слуги князя Василя-Костянтина Марухною Василівною Лисичинською, яка народила щонайменше одного сина, побіжно згаданого в документі 1620 р. [4 ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 127 – арк. 1396 зв.]

Так само не мали нащадків двоє молодших синів Павла Малишевича – Петро та Іван, які лише на кілька років пережили батька. Близько 1599 р. помер Петро, одружений з дочкою суразького старости, «справці і дозорці Острозького шпиталя» Василя Андрійовича Малюшицького (якого цілком слушно ототожнюють з Василем Суразьким, активним учасником полемічної боротьби кінця XVI ст.). Іван Новоселецький помер, швидше за все, на початку 1602 р. У червні того ж року його вдова Маруша Дривинська, отримавши 1.000 золотих від свекрухи та інших «близкихъ небожчиковъскихъ», заявила, що не претендує на майно свого чоловіка [ЦДІАК України. – Ф. 21, оп. 1, спр. 68 – арк. 142.].

Започаткований війтом рід продовжив Андрій Павлович, який з дозволу князя Острозького посідав батьківську вислугу Новосілки ще в 1603 році [Описи Острожчини… – С. 103.]. Дружиною Новоселецького стала дочка сусіда і наближеного слуги київського воєводи Олена Михайлівна Болгаринівна, що народила семеро дітей: Юрія, Вацлава, Аврамія, Катерину, Марину, Настасію та Ганну. Власник кількох селищ у Луцькому та Кременецькому повіті, Андрій Новоселецький помер на початку 1642 року далеко від родового гнізда, у селі Виткові, де й був похований коло місцевої церкви [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 230 – арк. 596 – 599.]. Батьківські Новосілки він втратив, імовірно, невдовзі після смерти князя Василя-Костянтина (1608), коли східна частина столичної волости опинилася в руках краківського каштеляна Януша Острозького. Ця втрата збіглася в часі з іншою, можливо більш важливою подією в житті Андрія Новоселецького – він залишив службу в Острозьких, а відтак втратив ту «монаршу» опіку, якою впродовж кількох останніх десятиліть була наділена вся його рідня.

Добре відчуваючи ситуацію, в якій опинився заможний, але позбавлений потужного прикриття войтович, дехто з ласої на здобич шляхетської братії почав вказувати йому на низьке походження. Не останню ролю в звинуваченні мав би зіграти той факт, що сільце, від назви якого представники роду почали іменуватися Новоселецькими, ніколи їм не належало, а було дідичним володінням князів Острозьких. Андрій Павлович був змушений пригадати/вигадати додаткові свідчення про благородне походження своїх пращурів. Таким чином на арені вперше з’явилася леґенда про спільне коріння Новоселецьких з давнім шляхетським домом Чечелів. Чим закінчилася ця історія ? Судові процеси, в центрі яких знаходилося питання про витоки роду, Новоселецький схоже не без проблем, та все ж виграв [Там само. – Спр. 191 – арк. 191 – 192; спр. 192 – арк. 22 зв.-23 зв., 46 – 46 зв.; Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1900. – Т. 3. – S. 348; Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich… – T. 1. – S. 53.]. Його нащадки у XVIII ст. змогли досягти неабияких успіхів у просуванні по кар’єрній драбині. Так, Антоній-Бальцер Чечель-Новоселецький у 1697 – 1704 рр. обіймав уряд житомирського підчашого, на якому трохи згодом бачимо його родича Яна (1733), відомого також як житомирського підстолія (1723) та київського підчашого (1732) [Urzędnicy województw kijowskiego i czernihowskiego XV – XVIII wieku. Spisy / Opracowali Eugeniusz Janas i Witold Kłaczewski. – Kórnik, 2002. – S. 44, 126 – 127, 132; Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1900. – Т. 3. – S. 349.]. Брат останнього Станіслав у 1723 р. згадується як городельський ловчий [Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1900. – Т. 3. – S. 349.]. Єжи-Францішек Чечель-Новоселецький, у 1721 – 1725 рр. сальницький староста, був також буським чашником і суддею головних скарбових судів Волинського воєводства. Врешті, ще один представник фамілії, якийсь Стефан, у 1766 р. обіймав уряд овруцького хорунжого [Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich… – T. 1. – S. 54; Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1900. – Т. 3. – S. 349; Urzędnicy województw kijowskiego i czernihowskiego… – Kórnik, 2002. – S. 75.].

Новосілки разом з сусіднім Більчином невдовзі по тому, як войтович Андрій розірвав зв’язки з Острозькими, передано іншому слузі князівського дому пану Моджевському [Описи Острожчини… – С. 247 – 250.]. Та пам’ять про осадчого та перших «державців» села ще кілька століть була закодована в його новій назві, вперше зафіксованій у джерелах 1654 р. – Війтівці [Там само. – С. 378.]. Лише за радянських часів це село, яке тепер перебуває в складі Ізяславського району Хмельницької области, всупереч давній історичній традиції перейменоване на Заріччя [Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 р. – Київ, 1947. – Вид. 1. – С. 968.].