Міста Заславщини на початку XVII ст.
Віктор Атаманенко
Перша половина XVI ст. була початком суттєвих змін економічного та соціяльного характеру на Волині, в основі яких лежало, поза всяким сумнівом, утвердження фільварково-панщинної системи [Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 6. – С. 82 і далі.]. Цей процес стосувався в першу чергу села, але не міг не стосуватися міста. Нерівномірність поширення фільваркового господарства мала причинами віддаленість від торгових комунікацій, головно – сплавних судохідних річок, та рівнем розвитку міст як носіїв та символу товарно-грошових відносин. Характерно, що М. Грушевський, говорячи про останній як чинник поширення фільваркової системи, вживав термін не «місто», а «огнища міщанського життя», маючи на увазі, очевидно, більші, з незначною / невизначальною роллю сільськогосподарських занять міські осередки. Але й невеликі міста, містечка, відігравали як загалом, так і в житті невеликих реґіонів важливу економічну ролю. Розвиток містобудування в приватних володіннях був пов’язаний із загальним станом лятифундій, рівнем їх залюднення та загосподарення. Для Заславської волости показники останніх були на 70 – поч. 80-ті рр. XVI ст. дуже низькими [Źródła dziejowe. – Warszawa, 1889. – T. 19. – S. 85-86.]. Впливало на це не тільки уповільнення в економічному розвитку порівняно з іншими реґіонами Волині, але й ряд інших чинників. Відставання в рівні загосподарення було пов’язане з найбільш спустошливим характером саме для Південно-Східної Волині татарських нападів, пік яких припадає на другу половину 70-х рр. XVI ст. [Див.: Атаманенко В. Свідчення про татарські напади на Волинь у луцьких гродських книгах др. пол. ХVІ ст. // Матеріали І–ІІІ краєзнавчої конференції «Остріг на порозі 900-річчя» (1990 – 1992). – Остріг, 1992. – Ч. 1. – С. 12-15.] Важливим був і вплив природно-географічних чинників. Значна частина (північна, «bór tylko, puszcza» [Źródła dziejowe… – S. 86.]) Заславської, а також сусідні місцевості Острозької та Полонської, волости знаходилася на території т. зв. Малого Полісся (зандрова, характерна й для переважної частини волинського «великого» Полісся), яке й у першій половині XVIІ ст. було малозаселене. З іншого боку, саме ця природна межа була зручною для створення міських поселень [Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною: Волинське воєводство. – К., 1930. – С. 22.].
Порівняно з іншими волинськими лятифундіями першої половини XVIІ ст. для Заславщини характерне достатньо добре забезпечення джерелами описово-статистичного характеру. Для попереднього періоду – це поборові реєстри 70 – 80-х рр. та інвентар 1579 р. [Źródła dziejowe…; Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVIІ століття. – Львів, 2003. – С. 82.] Для першої половини XVIІ ст. міста Заславщини описано вкрай нерівномірно. Так, найкраще представлені головні центри – Старий та Новий Заслави, а описи Красного Корця практично не збереглися. Незважаючи на досить репрезентативну джерельну базу, міста Заславщини характеризувалися дуже рідко і лише побіжно та ілюстративно [Див.: Велика Волинь: Минуле й сучасне. – Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994. – С. 237-252.]. Завданням даної статті є показ особливостей розвитку міст Заславщини перших десятиріч XVIІ ст. на основі джерел описово-статистичного характеру.
Відставання в урбанізаційному розвитку протягом XVI ст. стосувалося, перш за все, південно-східної частини Волині. На відміну від крупних лятифундій центральної частини реґіону, в яких знаходилося іноді по кілька міських поселень (Кореччина, Острожчина, Клеванщина та ін.), тут льокація нових міст припадає на пізніший час, починається з кінця XVI ст. Протягом першої половини XVI ст. на території Південно-Східної Волині виникло всього кілька нових міст [Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині… – С. 69-73.], натомість у другій половині століття на території Заславщини з’являються міста Білогородка (1570 р., можливо, й раніше), Судилків (1570 р.), Новий Заслав (1579 р.) та Красний Корчик (1596 р.) [Там само. – С. 77, 82, 84.]. Протягом першої половини XVIІ ст. тут виникають ще три міста – Шепетівка (1619 р.), Славутина (Славута) і Ташків (1633 р.) [Там само. – С. 86-87.].
Центр волости, Заслав (Старий), був одним з найдавніших міст реґіону. Розташований приблизно в її географічному центрі (зі зміщенням на північ), він концентрував навколо себе меншу частину сільських поселень волости. Тому зрозумілим є наступне за часом виникнення в південній, найбільш залюдненій, частині лятифундії міста (замок вперше згадується під 1545 р. [Там само. – С. 77.]) Білогородка, яке, очевидно, стає центром ключа. Ще одне скупчення сільських поселень, яке знаходилося в північній частині Заславщини, дістало свій міський осередок, Красний Корець, наприкінці XVI ст. Розширення Заслава в межах уже існуючого міського поселення було неможливим в силу ряду причин. Поділ волости між синами кн. Януша Заславського Янушем та Михайлом не міг не мати наслідком творення нових адміністративних осередків та розростання міста, але, як це часто було зі старими волинськими містами, його форма (розмір, площа, прив’язка до ляндшафту), очевидно, вимагали розбудови за поширеними та домінуючими в таких випадках зразками – у вигляді «нового міста». У багатьох випадках останні зростали інтенсивніше порівняно зі своїми «старими» центрами. Так, за подимним реєстром 1629 р. в ординатській частині Острога (належала кн. В.-Д. Заславському), без врахування димів Волі та передмістя, знаходилося приблизно стільки ж димів, скільки в новому приострозькому Межирічі; в іншій частині Старого Острога димів (183) було вп’ятеро менше, ніж разом в Новому Застав’ї (513) та новоосадженій Кароліні (393); у Новому Заславі димів було більше, ніж у Старому майже в півтора рази [Баранович О. Залюднення України…– С. 37 та прим. 1, 39 та прим. 3, 93, 95]. Протягом першої половини XVIІ ст. кількість міст Заславщини майже подвоїлася, але Шепетівка, Славута і Ташків були невеликими за розміром містами.
Усі міста Заславщини, за винятком заснованих пізніше Ташкова та Славути, були розташовані на межі природного кордону малополіської зони. Шепетівка, Судилків та Заслав розташовувались у межах Малого Полісся з його зандровими ґрунтами, але недалеко від її південного кордону – межі з Подільською височиною, для якої були характерні лесові ґрунти, а Красний Корець – на його північному кордоні. Засновувані протягом першої половини XVIІ ст. міста Заславщини знаходилися в межах Малого Полісся, що можна вважати результатом успіхів у загосподаренні цих теренів. З іншого боку, нові міські осередки були осередками подальшого господарського розвитку. Але й більшість міст Заславщини розташовувалися в межах Малого Полісся, а наближення переважної їх більшости до його південного кордону, який поділяв її на дві приблизно рівні частини, не створював складностей в адмініструванні. Завдяки урбаністичним зусиллям кн. Заславських їх родове гніздо перетворилося на кінець першої третини XVIІ ст. у володіння з найбільшою кількістю міських поселень на Волині. З близьких до Заславщини за площею лятифундій (Каширська, Чорторийська, Степанівська, Корецька, Острозька, Старокостянтинівська [Źródła dziejowe… – S. 77-88.]) жодна не мала в своєму складі такої чисельности міст; до порівняння надаються тільки Кореччина з чотирма та Острожчина з п’ятьма (якщо рахувати й Верхів, який у цей же період міський статус втрачає) містами.
Міста Заславщини демонструють спосіб заснування, поширений і в практиці інших волинських маґнатів. Вони створювалися за згодом підтверджуваними привілеями власників, у даному випадку – кн. Заславських, з наданням пільг та термінів їхньої дії, визначенням торгів та ярмарків, наданням маґдебурзького права тощо. І лише згодом одержувався королівський привілей, який підтверджував льокацію та маґдебурзьке право. Славута і Ташків такого державного підтвердження, скоріше за все, не одержували у розглядуваний період, оскільки визначений на їх розбудову термін у 20 років [Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині… – С. 87.] завершувався вже в час, коли тривала національно-визвольна війна і більшість міст за різними показниками такими вже навряд чи були. Всі ці ініціятиви належали кн. Ю. Заславському, в результаті чого в його Новозаславській волости було сконцентровано переважну більшість міст Заславщини (крім Старого Заслава та Білогородки). Зважаючи на те, що саме на територію Новозаславської волости припадав основний масив Малого Полісся, можна говорити про зауважений вище зворотній вплив міст на розширення сільської мережі. У структурі Новозаславської волости існували також безміські ключі, а відтак – потенційні можливості подальшого збільшення числа міст. Таким, наприклад, був Дяківський ключ у північній частині волости.
Описово-статистичні джерела, які стосуються Заславщини і містять описи міст, належать до різних груп. Найбільш широко використовується подимний реєстр 1629 р., виданий О. І. Барановичем [Баранович О. Залюднення України…]. У ньому містяться дані про кількість димів-будинків в усіх містах Заславщини, з яких вибирався державний податок (Новий та Старий Заслави, Красний Корець, Шепетівка та Білогородка [Там само. – С. 93-96.]). Єдиний уніфікований критерій оподаткування та неодноразово відзначувана дослідниками висока репрезентативність дають можливість визначити тип міських поселень Заславщини. Проблема клясифікації середньовічних та ранньомодерних міст була й досі залишається предметом обговорення науковців. Й до сьогодні в історичній літературі немає загальноприйнятої відповіді на питання: яке поселення, за якими ознаками і критеріями слід вважати містом, а яке містечком. При клясифікації міських поселень виділяють або чотири групи міст: найбільші, великі міста (понад 500 будинків), менші міста (понад 300 будинків) та містечка (до 300 будинків), або три: поселення – до 150 будинків, міста – понад 250, а від 150 до 250 – перехідна форма чи малі міста – до 200 будинків, середні міста – 200 – 700 будинків, великі – більше 700 будинків, або дві: поселення, які налічували до 500 будинків – містечка, понад 500 – міста [Див.: Заяць А. Класифікація та термінологія міських поселень Волині XVI – першої половини XVII ст. у світлі джерел // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. – Луцьк, 2003. – Ч.1. – С. 22-23.].
За даними подимного реєстру 1629 р., дві третини волинських міст (74) мали до 300 будинків [Баранович Залюднення України… – С.114-140.]. Це не було особливістю лише Волині. Відомо, що в Західній Европі в період пізнього середньовіччя великих міст з населенням 3 – 10 тисяч чоловік було не більше 6 % [Ястребицкая А. Л. Европейский город: (Средние века – ранене Новое время): Введение в современную урбанистику. – М., 1993. – С. 59.]. На 1629 р. містами середніх розмірів були Старий Заслав та Красний Корець, на межі крупних та середніх міст знаходився Новий Заслав (508 димів), містечками були Шепетівка (128) та Білогородка (119).
Попередня податкова – поборова – традиція для Волині XVII ст. практично не збереглася. Узагальнений сумарний поборовий реєстр зберігся від 1601 р. [Archiwum państwowe w Krakowie. – Archiwum Sanguszków, Rękopisy. – № 62.] Відповідно до його інформації, заплачено було зі Старого та Нового Заслава: з першого – 32 злотих 15 грошів шосу та 24 злотих з ремісників та попа; з другого – 16 злотих шосу та 58 злотих 12 грошів від міської ріллі та городів, ремісників, попа та вальних кіл (млинових) [Там само. – K. 8.]. Сумарно платежі від інших волинських міст (в реєстрі вони представлені в далеко не повному вигляді) перевищували 50 злотих тільки в кількох випадках – центри повітів, Торчин, Білів, Клевань, Олика, Горохів, Сокіл, Локачі, Янушпіль, Ожигівці; лише у випадку обох Заславів, Ожигівців та Торчина вжито для приватновласницьких володінь термін «місто», для решти – «містечко», навіть коли побор з них був близьким до Старого та Нового Заслава.
Більш інформативні, порівняно із сумаріушами, первинні поборові реєстри (квити, рекоґніції) збереглися для Старого Заслава (1613 р.) [Там само. – № 64/25.]. Практично одночасно було здійснено описання Нового Заслава (ключа новозаславського присудку) – «Реєстр чиншів м. Заслава та навколишніх сіл» 1612 р. [Там само. – № 64/24.] Це дає підстави розглядати кількісні показники обох головних міст Заславщини.
Залежно від різних завдань, які стояли перед укладачами обох документів, вони відмінно, під різними кутами відображають населення міст. Поборовий реєстр, спрямований на відображення податкових категорій, у дійсності першочергову увагу зосереджує на земельних наділах міщан, різні категорії яких також фіксує. Натомість, у даному випадку складніше виявити торгові та ремісничі категорії населення. У реєстрі виділено рубрику «люзні та ремісники», в якій об’єднано різні групи населення, але практично в усіх випадках при іменах вказано вид ремесла, часто – в зменшувальній формі (krawczik, ganczarczik, cziesielczik, stelmasczik та ін. [Там само. – № 64/25. – S. 13.]). У таких випадках йдеться, скоріше за все, про люзних-ремісників, бо в кількох випадках вказано чиї (при кому з міщан) ці ремісники: «od Trochimowa szewczika», «od Wawrzinowich dwuch szewczikow», «Markowi szewcziky», «Mendel Zid za trzech parobkow z rzemiosła» та ін. [Там само.] У ряді випадків «ремісниче» прізвисько не супроводжується вказівкою на сплату податку від занять ремеслом.
За прізвиськами серед міщан, які мали по волоці землі (8), був тільки один ремісник (вільний, очевидно, замковий слюсар), а переважали слуги – гуменник, ключник, сурмачик, двоє служок. З 19 підволочних міщан ремісничі прізвиська мали тільки двоє (слюсар та дудка). Міщани-четвертинники за прізвиськами представляли такі ремісничі спеціяльності: шевці (10), гончарі, кушніри, кравці, колісники, гребінники (по 2), пивовари, «скрипки», «дудки», бубленники («Бублик», платив з ремесла), олійники, римарі, постригачі, ковалі, бондарі, пекарі, ситники, пекарі, солодовники (по 1). Безземельні міщани були пов’язані з професіями шевців (4), пекарів (2), цирульників, ковалів, котлярів, теслів, пивоварів (по 1). Серед гайдуків (28) був один Ткач, а серед коморників (27) – три Кравці, двоє Бондарів, по одному Кушніру, Дударю, Скрипці, Ткачу, Стельмаху. Серед люзних і ремісників, за винятком 5 паробків, були 13 тесельчиків, 5 шевчиків, 3 кравчики, 1 шевчик та 1 стельмащик; у формі множини без зазначення кількости вказані «скрипки». Згадані тут без зменшувальної форми два теслі, можливо, не були люзними; крім того, вміщені в середині переліку люзних та ремісників, тільки вони пронумеровані цифрами «1» і «2».
Платили ж тільки з ремесла 46 мешканців Старого Заслава. В інших випадках вони поєднували це заняття з іншими – з шинкуванням (11 випадків), з торгівлею (плата з стольця, 1 випадок). Отже, всього за заняття ремеслом сплачували, не рахуючи люзних і зазначених в одному переліку з ними двох ремісників – тесль, 58 мешканців міста. До занять ремеслом мала відношення майже п’ята частина, а з врахуванням люзних – трохи більше чверти мешканців Старого Заслава.
Поширеним заняттям мешканців Старого Заслава було шинкування. Всього ним займалася 41 особа, що становило біля 13 % міщан. Виключно шинкуванням був зайнятий 31 мешканець міста, 11 – поєднувало його з ремеслом, по одному – з торгівлею, солодовництвом із броварництвом, солодовництвом. Ще шестеро міщан шинкували не з власного будинку. Трохи більше міщан займалося торгівлею. Найзаможнішими серед торговців слід вважати сімох міщан, які мали комори, скоріш за все – торгові точки, в ринку. 32 міщан платили з «стольця», тобто, очевидно, торгували з власного будинку. По одному міщанинові поєднували торгівлю з шинкуванням та ремеслом. Стосовно 9 міщан зазначений платіж «z anglu» іншим поборовим реєстрам (як і поборовим універсалам) невідомий; якщо цей термін є спотворенням слова «handl», то й їх можна віднести до категорії торговців. У такому випадку з торгівлею було пов’язано 50 осіб або 15 %.
Загалом у торгівлі та ремеслі була задіяна майже половина (44 %) старозаславських міщан. У той же час, в місті зосереджувалася значна кількість служилого населення. До вже згаданих служок, гуменника, ключника, сурмачика, які володіли волочними наділами землі, треба додати возницю, садівничого, дворника, воловника, лебідника, воротного, 2 пастухів та 28 гайдуків, які разом становили майже 13 % мешканців міста. У місті знаходилося й 4 зем’янські будинки.
Більше половини старозаславських міщан користувалися землею, поєднуючи сільськогосподарські заняття з суто міськими. У той же час, виключно з користування землею платили 60 % міщан, які мали в своєму розпорядженні ті чи інші земельні наділи (40 % таких міщан поєднували службу, ремесло та торгівлю з землеробством). Міщани користувалися 64,25 волоками землі, тобто на одного міщанина припадало близько 6 моргів. Не рахуючи шляхту та мельників, 153 (біля 46 %) міщан не користувалися землею, але це переважно такі категорії міського населення, як підсусідки (мали свої будинки і відбували панщину [Там само. – S. 10.]) та коморники (власних будинків не мали). Варто зазначити, що для міщан заняття сільським господарством так чи інакше мало бути пов’язаним з суто міськими заняттями, перш за все з торгівлею, і спрямованим на утримання торговців (а у випадку гуртової торгівлі худобою – на її утримання та годівлю [Петров М. Б. Сторінки історії Ізяслава XVI-XVII ст. // Велика Волинь: Минуле й сучасне. – Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994. – С. 246.]) під час ярмарків. Загалом, 227 міщан, які користувалися землею, мали в своєму розпорядженні 53,75 волоки.
Раніший опис Старого Заслава 1606 р. фіксує організацію міщан і виділяє 8 десятків [Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині… – С. 156, прим. 642.]. Стільки ж їх було в 1609 р. й у Новому Заславі [Там само.].
Реєстр (інвентар) Новозаславського ключа 1612 р. є документом внутрішньогосподарського обліку. Він відображає організацію міщан та їхні повинності на користь власників. При цьому, оскільки міщани платили з використовуваної землі, реєстр містить інформацію про її кількість у кожного з мешканців міста.
Міщани Нового Заслава сплачували грошовий та вівсяний чинші з землі, подимний, гайдуцький та пушкарський податки; вибирання податків супроводжувалося платою бірчого [Archiwum Państwowe… – № 64/24.]. За забезпеченням землею реєстр виділяє волочних, півволочних та безземельних міщан, до яких зараховує підсусідків та коморників; окремо реєструються служилі категорії населення. Найпоширенішого для попереднього випадку користування четвертинами волоки Новий Заслав покищо не знав. Чисельність міщан, об’єднаних у десятки, які користувалися землею, становила 351 особу [Там само. – S. 3-13.]. Порівняно з 1606 р. (365 осіб) їх кількість дещо зменшилася, як зменшилася на один і кількість десятків [Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині… – С. 156, прим. 642.]. Натомість, розміри землі, якою користувалися приписані до десятків міщани (365 – у 1606 р. та 351 – у 1612 р.), не змінилася й становила в 1606 р. 132, а в 1612 р. – 132,5 волоки. Рівень забезпечення новозаславців землею був помітно вищим порівняно зі старозаславцями.
Служилі категорії міського населення (стрільці, гайдуки) також поділялися на забезпечених землею (61) та безземельних (44). У середньому на одну особу (господарство) в їх розпорядженні перебувала така ж кількість землі, як і в інших міщан, але для сукупностей «земельних» мешканців, рівень забезпечености для слуг був значно вищим – 0,7 волоки на особу слуги проти 0,4 волоки на одного міщанина.
Вищий рівень забезпечености новозаславських міщан порівняно зі Старим Заславом можна пояснити кількома факторами. По-перше, це саме новий характер міського поселення, де виділення землі було одним з елементів заохочення населення. По-друге, Новозаславська волость, на яку припадала більша кількість малополіської смуги, мала, відповідно, більший земельний резерв, а міська земля була одним із способів загосподарення. Нарешті, Новий Заслав мав право проведення трьох щорічних ярмарків [Там само. – С. 83.], під час яких міщани, як вже зазначалося вище, якусь частку сільськогосподарської продукції могли збувати приїжджим купцям. Частина міської ріллі – біля 11 ділянок розміром щонайменше 7,5 волок (точно встановити обидва показники неможливо через попсованість тексту документу) – лежала пусткою.
Частина мешканців Нового Заслава була звільнена від платежів загалом, в тому числі, й за землю. Такими були волоки: 4 попівські, 1 дияконська (диякон, окрім того, тримав 1 пустівську волоку [Archiwum Państwowe… – № 64/24. – S.19.]), 2 війтівські, 1 шляхетська, 0,5 «татарського попа» [Там само. – S. 3, 7.] – загалом 8,5 волок. Реєстр не вказує, чи володіли землею біля міста мешканці 10 шляхетських будинків у місті [Там само. – S. 14.].
Відсутність серед повинностей міщан податків від занять торгівлею та ремеслом не дають можливости в усій повноті відтворити характер міських занять новозаславців. Частково це можливо визначити тільки на основі міщанських прізвиськ. Значне місце серед прізвиськ міщан, які вказували на заняття їхніх носіїв, посідали службові, орієнтовані на задоволення потреб перш за все власника міста (в ряді випадків і на загальні для міста потреби), види діяльности. Це – возниці (7, переважно серед гайдуків), машталіри (3), фурмани (1), стадники та пастухи (по двоє), сторожі (2), трубачі та сурмачі (по двоє), риболови (2), коновал, сокольник, пташник, покойовий. Гайдуки володіли п’ятьма солодовнями, а серед міщан було три солодовники. З торгівлею можна пов’язати тільки одного прасола. Перелік ремісничих спеціяльностей Нового Заслава складається з шевців (13, а також один шевченя та одна шевчиха), кушнірів (9), гончарів (8), пивоварів (5), римарів (4; в т. ч., 1 – римарчик), калачників (3), ковалів (3; в т. ч., 1 – білий коваль), залізняків (3; в т. ч., 1 – з гайдуків), кравців (2), сідельників (2), олійників (2; в т. ч., олійниця, що може бути прізвиськом чоловіка), замшника, саф’янника, котляра, пекаря, слюсаря, постригала, ткача, токаря, різника, скринчика, свистельника.
Зрозуміло, що цей перелік не може вважатися повним, але навіть він може свідчити про значно нижчу питому вагу ремісничого населення Нового Заслава порівняно зі Старим, але при помітній перевазі числа ремісників у першому. Торговельні заняття міщан інвентар практично не розрізняє. В цілому, коло осіб, які займалися торгово-ремісничо-промисловою діяльністю, можна розширити за рахунок зарахування до їх числа також безземельних міщан та коморників. У результаті нескладних, але в силу характеру інформації реєстра, можливо, дещо помилкових, підрахунків можна одержати таку ж, як і для Старого Заслава, частку (біля 43 %) торгово-ремісничого населення.
Серед мешканців Нового Заслава були міщани, які мали жартівливі прізвиська. До таких можна віднести «Дешевый селедец», «Легкая колбаса», «Убийконь», «Железный дід», «Стрижибродка», «Лихотвар», «Борзобагатый» [Там само. – S. 8, 10, 11, 13, 16.]. Прізвиська новозаславців визначають представників таких національностей, як цигани (1), татари (3; в т. ч., згаданий вже татарський піп), євреї (1, хоча окремо громада не виділяється), поляка (1, «Ян Лях»), а в одному випадку, можливо, стосуються наддніпрянця («Українець»). З представників міського самоврядування у прізвиськах відображено десятників, сотського, трьох бурмістрів, війта.
На 1617 р. м. Красний Корець належало до незначних, тобто було містечком. Натомість перспективи його подальшого розвитку проявлялися у кількості його вулиць. Їх було одинадцять, на них було 296 будинків. Мало це містечко і значний Ринок, на якому знаходилося 29 будинків [Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині… – С. 112, 124.].
Вид Старого Заслава. Літографія ХІХ століття.
Ліва частина панорами (зліва – комора, справа – церква Різдва Христового)
Права частина панорами (зліва – костьол Івана Хрестителя, далі ратуша, синагога і міська забудова)
До другого десятиріччя XVI ст. відноситься ще один інвентар, який описує Старий та Новий Заслави і Білогородку [Archiwum państwowe… – № 64/26.]. Він недатований, але на його першій сторінці вказується, скоріш за все, пізнішим упорядником, як час створення 1617 р.; М. Крикун датує його «складеним десь в одному з перших двох десятиріч XVII ст.» [Там само. – S. 1; Крикун М. Г. Чисельність населення Волинського воєводства у першій половині XVII ст. // Вісник Львівського університету: Серія історична. – Львів, 1988. – С. 76. ] Свідчення цього інвентаря є унікальними у зв’язку з тим, що містить вказівки на кількісний склад родин («koszdego ossoba ys czeliadzią» [Archiwum państwowe… – № 64/26. – S. 1.]) цих міст, який, щоправда, вважається дуже заниженим [Крикун М. Г. Чисельність населення… – С. 76.]. Поза цим, він зазначає відсутність органів міського самоврядування у Старому Заславі («w ktorim wuyta, burmistrzow, ani przesięsznikow nimasz») та Білогородці («w ktorim tak radziecz, iako y prziszięznikow od roku gd[ie] [possawo] 1580, za dzierzawi Jana Hruszwiczkiego, woyta […] nymas, ani sie sządzą prawem maideborskim») [Archiwum państwowe…– № 64/26. – S. 1, 21.]. В інвентарі, окрім цього, вказані назви вулиць Старого та Нового Заслава. У першому вони інвентарем названі так: 1) над ставом, яка йде до єврейського кладовища (do okopu zidowskiego; 21 будинок), та окремо її дві полаті (28 та 24; друга – їдучи до Острога), 2) Затильна до малого ставка на низ (9), 3) Затильна (16), 4) що йде від Острога до монастиря та її полать (12 та 15), 5) можливо, Красна (Krziszna; 7), 6) друга вулиця Погорільська (25) та 6) без назви (18) [Там само. – S. 1-6.]. У Новому Заславі на час створення існували такі вулиці: 1) Ринковий затилок за церквою (22 будинки), 2) Островська або Красна (56), 3) що йде повз Грицька (mimo Hreczka; 5), 4) що йде повз Бориса (8), 5) що йде повз Лутора (mimo Łutоra; 7), 5) Купецька (Kupetska; 60), 6) паркан від Горині (60), 7) що йде повз Кроча (mimo Krocza; 1), 8) що йде повз Потапа (5), 9) паркан над Понорою (28), 10) Застав’я (40) [Там само. – S. 9-21.]. На Ринку знаходилося 36 будинків; окремо від вулиць на самому початку переліку вміщено список міських урядовців: війта та суддів (Петро Бабич, Пилип Пінчук, Голець та Борис), присяжних (Кошель або Козел (Kosziel), Андрій Різник (Iendrzi), Савка, Яким, Михно (прізвище не прочитано) та Михно Гончар) [Там само. – S. 9.].
Таким чином, можна говорити про етапи розвитку міської мережі Заславщини і її відображення в джерелах. У силу впливу зовнішніх чинників, він часто переривався й міста змушені були просто відновлювати свій попередній потенціял. Вже навіть підсумовуючи певний рівень загосподарення реґіону та будучи чинником і стимулом його подальшого поступу, міста вимагають окремого дослідження з точки зору соціяльно-економічної проблематики, яка на сьогодні відійшла на другий плян у вивченні ранньомодерної історії Волині та загалом України. Як наслідок, практично відсутні праці, які поєднували б аґрарні та урбаністичні підходи та тематику, цілісно розглядали б крупні маєткові комплекси. Значною мірою це залежить і від стану джерельної бази. Для першої половини XVIІ ст. Заславщина знаходиться чи не в найкращому становищі. Коло використаних в статті джерел початку XVI ст. може бути розширене кількісно. Але також хронологічно. Поза всяким сумнівом, дана стаття аж ніяк не претендує на виявлення та характеристику всіх параметрів соціяльного та економічного розвитку міст Заславщини, у ній не застосовано нові методики аналізи інформації (кількісної, цифрової, структурованої) описово-статистичних джерел [Див., напр., спробу їхнього використання: Атаманенко В. Волинські володіння Радивилів другої половини XVI – першої половини XVII ст. // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Олика і Радзивілли в історії Волині та України. – Луцьк, 2006. – Вип. 18. – С. 37-44.]. У цьому відношенні важливими є використання практично одночасних за часом створення описів Старо- та Новозаславської (1636 – 1637 рр.) волостей, а також Шепетівки (1643 та 1644 рр.), Дяківського (1642 та 1647 рр.) та Краснокорецького (1650 р.) ключів та інші описи, а також господарські документи Заславщини.