Заслав та Заславщина як один з важливих елементів торговельної структури Волині
XVI – першої половини XVII ст.

Владислав Берковський

Однією з багатьох «білих плям» в історії Волині ранньоновітнього періоду є історія торгово-економічного розвитку окремих її населених пунктів. Не виключенням з цього є й історія такого важливого волинського міста як Заслав (Изяслав). Місто, що в XVI – першій половині XVII ст. знаходилося в приватній власності князів Заславських, які отримали це місто в результаті поділу маєтностей князя Василя Острозького в 1448 р. між його синами Юрієм та Іваном. Отже в результаті даного поділу Заслав перейшов до молодшого сина Юрія, який і започаткував лінію князів Заславських [Archiwum książąt Lubartowiczów-Sanguszków w Sławucie / wyd. B. Gorczak. – Lwów, 1890. – T. 1. – S. 62; Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław, 1979. – T. 24. – S. 497; Słownik Geograficzny królestwa polskiego i innych ziem słowiańskich. – Warszawa, 1895. – T. 14. – S. 445.].

Вдале економіко-географічне розташування містечка дозволило йому, за підтримки своїх власників, досить швидко зайняти одне з головних місць в торговельній системі не лише Волині, але й Речі Посполитої. Зокрема, відомий хроніст XVII ст. Натан Ганновер прирівнював Заслава, за його економічною важливістю, до таких знаних в Европі торговельних центрів як Ярослав, Люблін та Львів [Богдан Хмельницкий, летопись еврея-современника Натана Ганновера, о событиях 1648 – 1652 годов в Малоросии вообще и о судьбе своих единоверцев в особенности. – Одесса, 1878. – С. 62-63.]. Саме тому за мету даного дослідження було поставлено розглянути основні моменти торговельного розвитку міста Заслава від початку XVІ до середини XVIІ ст. Принагідно слід відзначити, що вибір хронологічних рамок дослідження зумовлений тим, що цей період є часом перебудови всієї системи економічних відносин Волині одночасно зі значними зрушеннями як політичного, так і соціяльного плянів. З одного боку це знайшло своє відображення в розвиткові товарного виробництва, вужчій спеціялізації ремесла, посиленню майнової та соціяльної диференціяції, формуванню великих капіталів і розвиткові розширеного відтворення. З іншого ж – утвердження фільварково-панщинної системи господарювання, що не сприяла розкладу феодального суспільства, як у країнах Західної Европи, а навпаки зміцнювала його [Щербаков О. С. Торгівля західнобілоруських міст (друга пол. XVI – перша пол. XVII ст.) // Питання історії СРСР. – Львів, 1958. – С. 120-121.]. На думку західноевропейських дослідників А. де Маддалена та І. Кісса, однією з головних причин цього стало покладення основних зусиль на культивування зернових культур, призначених на експорт. Оскільки аґрарне виробництво, з огляду на високі ціни на сільськогосподарську продукцію, приносило великі прибутки, місцева шляхта докладала значних зусиль у XVI ст. для розширення своїх маєтностей і збільшення експортних поставок до 5 % від загального товарного виробництва країни [Kiss I. N. Money, Prices, Values and Purchasing Power from the XVIth to the XVIIIth Century // The Journal of European Economic History. – T. 9. – 1980. – Nr 2. – P. 460; Maddalena A. de. Das ländliche Europa // Europäische Wirtschaftsgeschichte / C.M.Cipolla, K.Borchardt. – Stuttgart, 1983. – Vol. 2. – P. 180-185.]. У сукупності це призвело до формування, з одного боку, лятифундіяльної системи, а з іншого – поставило селян у ще більшу залежність від землевласника [Pohl H. Economic Powers and Political Powers in Early Modern Europe: Theory and History // The Journal of European Economic History. – T. 28. – 1999. – Nr 1. – P. 164.]. В загальному ж, якщо на початку XVI ст. господарства в основному орієнтувалися на виробництво товарної маси продукції сільського господарства виключно на потреби шляхтича-власника, то вже з середини ХVІ ст. – на збут як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках (причому збут на зовнішній ринок поступово починає переважати збут на внутрішній) [Берковський В. Г. Локальні ринки Волинського воєводства (XVI – першій пол. XVII ст.) // Сангушківські читання. Зб. наук. праць І Всеукраїнської наукової конференції (24 – 25 січня 2003 р., м. Славута). – Львів, 2004. – С. 107-112.].

Значущий вплив на розвиток торговельного значення Заслава на теренах Південно-Східної Волині в т. зв. ранньомодерну добу мав щораз зростаючий попит на товари сільського та лісового господарств. Власне цей факт, а також причини, вказані вище, спричинилися до змін в торгово-комунікаційній системі Волинської землі та воєводства, в занепаді одних торгових центрів і зростанні значення інших, що більш відповідали потребам мінливої кон’юнктури переломного періоду. Отже, якщо спертися на матеріяли гродських книг Волині, різного роду ревізій, інвентарів та сеймових ухвал, то є можливим відзначити, що вже на середину XVI ст. від Заслава та інших великих міст Волині (напр., Володимира, Кременця, Луцька, Острога, Дубного) променисто розходилися торгові артерії [Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАК України). – Ф. 25, оп. 1, спр. 9, арк. 392 зв.]. Головну ролю в торгово-комунікаційній системі, що в’язалася навколо Заслава, відігравали шляхи, які сполучали Волинь з сусідніми реґіонами, а зокрема, Київщиною та Поділлям. Рухаючись одним з таких шляхів, купці з Києва проходили наступний маршрут: Житомир – Чуднів – Романів і далі по т. зв. Івницькій дорозі до Полонного. Від Полонного відходило два спрямування: головний гостинець через Заслав до Острога та менший – т. зв. «вільна дорога» – в тому самому напрямку, але через Судилків – Шепетівку – Славутин [Берковський В. Г. До історії стану та еволюції мережі торговельних шляхів Волинського воєводства у XVI – першій половині XVII ст. // ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку». Кам’янець-Подільський, 17 – 18 вересня 2003 р. Доповіді та повідомлення. – Кам’янець-Подільський, Київ, Острог, 2006. – Т. 2. – С. 395-401.]. Зі сторони Поділля торговий маршрут йшов по лінії Кам’янець-Подільський – Чорний Острів – Костянтинів – Заслав. Зокрема, в 1573 р. урядники, переслідуючи купців-вірмен з Кам’янця, які безмитно проїхали подільські та волинські митні комори з т. зв. «товаром московським», відзначили, що останні, їдучи в напрямку Полонного, проїжджали через Заслав [Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина / Упор. В. М. Кравченко, Н. М. Яковенко. – К., 1990. – С. 157. – № 122.].

Окрім вищезгаданих торгових напрямків, не менш важливу ролю відігравав й один з т. зв. «волових шляхів», що проходив через Заслав. Принагідно слід відзначити, що в XVI – першій половині XVII ст. велика рогата худоба, а зокрема, воли, закупляючись в Молдавії чи на Поділлі, пізніше випасалися на південно-волинських теренах і лише після цього відправлялися на ярмарки Радома, Любліна чи Данціґа (Ґданська). Отже, є можливим стверджувати, що купці, транспортуючи худобу, скеровували її тими шляхами, на яких існував сталий попит на продукти тваринного походження відносно високого рівня якости. Одним з таких шляхів був т. зв. «берестейський шлях», що скеровував волинську худобу до далекого Данціґа. Власне до самого Берестя купці переганяли воли по лінії Заслав – Остріг – Рівне – Дубне – Луцьк – Берестя. Так, наприклад, у 1567 р. саме таким чином міщани з м. Сокаль перегнали худобу до Дубного й далі [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 8, арк. 392 зв.]. При цьому слід відзначити, що, якщо прийняти до уваги конституцію піотркувського сейму 1565 р., яка примушувала купців гнати воли до данціґського порту виключно сухопутними шляхами, а не використовувати для того річний сплав, то стає зрозумілим, що рух по лінії Заслав – Берестя був досить активним.

Розглядаючи шляхову систему, не можна не згадати про існування водного шляху. Як вказує більшість дослідників річкової торгово-комунікаційної системи Волині (С. Вислоух, В. Камієнецький, С. Кутшеба, Ю. Нієч, С. Сроковський), Горинь була сплавною лише від сіл Нетішин або Вельбівне під Острогом чи в районі устя річки Вілія. Однак, спираючись на джерела, пов’язані зі сплавом дерева та збіжжя Горинню, є можливим стверджувати, що практично сплав на Горині розпочинався вже в Заславі, де знаходилася одна з не багатьох сталих пристаней. Загалом же по розглядуваній річці є можливим нарахувати лише 14 сталих пристаней, а зокрема, в Заславі, Острозі, Тучині, Козлині, Олександрії, Суську, Деражні, Збужжі, Гориньграді, Степані, Бережниці, Дубровиці, Висоцьку та Давидгородку [Берковський В. Г. До історії стану та еволюції мережі торговельних шляхів… – С. 397 – 401.].

Вдале географічне та комунікаційне позиціонування розглядуваного містечка стало запорукою виникнення та діяльности тут одного з основних пунктів митної системи Волині, а саме заславського митного прикоморку. Діяльність даної інституції полягала на обкладенні товарів та засобів транспортування певними оплатами в залежності від їх скерування. Таким чином, під час перетину заславського митного прикоморку купець мав сплатити т. зв. «цло» від засобу транспортування (возу, коня, річкового судна і т. д.) та мито, під яким в той час розумілися оплати від виду та роду товару.

Слід відзначити, що практично до початку XVI ст. поділ на «цло» та мито носив швидше формальний характер і лише до кінця цього сторіччя цей поділ остаточно викристалізувався [Берковський В. Г. Типологія і структура митної системи Волині в кінці XV – першій половині XVII ст. // Вісник Академії митної служби України. – Дніпропетровськ, 2006. – № 1 (29). – С. 120-133.]. Принагідно належить вказати, що інвентарні описи містечок, які є основою для дослідження митного господарства, досить часто, згадуючи про існування митних зборів, не виокремлюють їх із загальної суми прибутків, охоплених орендою. Так, в 1637 р. в інвентарі містечка Славути, що лежало на т. зв. новозаславських ґрунтах і знаходилося у власності князя Юрія Заславського, мита було включено до загальної оренди міських прибутків без окремої вказівки на види тих мит [Archiwum Państwowy w Krakowie. – «Archiwum Sanguszków». – Rękopisy (далі APK-AS, Rękopisy). – Sygn. 64/13.]. Подібні приклади невиокремлення митних оплат із загальної орендної суми спостерігаються й у інших інвентарних описах населених пунктів Волині, наприклад, в інвентарях Заслава (1636 р.), Шепетівки (1643 р.), межирічського ключа (1643 р.) [Описи Острожчини другої половини XVI – першої половини XVII ст. / Упор. В. Атаманенко // Історичні джерела. – Острог, 2004. – Т. 1. – С. 360; APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 64/12-13, 127.]. Слід відзначити, що в інвентарі також не вписувалися мита в тому випадку, коли вони становили частину прибутків місцевої адміністрації, а головно старости.

Комора у Заславі. Світлина початку ХХ століття.

Загалом існування різного роду митних зборів було одним з основних важливих чинників у розвиткові ринкових відносин на терені волинської землі та воєводства. Отож місцева шляхта, розуміючи, що мита є відносно легким способом збільшення прибутків, активно використовувала різного роду місцеві льокальні митні оплати, що існували в даній місцевості «віддавна» і які досить важко клясифікувати [Російський державний архів давніх актів. – Ф. 389, оп. 1, спр. 37, арк. 494-495 зв.; Archiwum Państwowy w Krakowie. – «Archiwum Sanguszków». – Rękopisy (далі APK-AS, Teki rzymskie). – Teka IX. – Sygn. 10. – K. 1; sygn. 11. – K. 1.]. Як приклад тут можна навести т. зв. «Даниловщизну» – мито без конкретно окреслених у джерелах функцій, що збиралося протягом XVI ст. на користь кн. Заславських [APK-AS, Teki rzymskie. – Teka XVII a. – Sygn. 10. – K. 1.].

Розглядаючи діяльність митної системи Волині, а в тому числі заславського митного прикоморку, належить зазначити, що митні прикоморки входили до складу більших митних комплексів, що обіймали подекуди кілька земель. Так, наприклад, у 1547 р. король Сиґізмунт Авґуст передав в оренду красноставським купцям Олехну та Івану Борзобогатим разом з луцькою та володимирською митними коморами й митний прикоморок у Заславі [Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття… – С. 74. – № 55.], а вже в 1567 р. останній, в результаті оренди волинських мит, перейшов до берестейських євреїв Давида Шмерлеєвича, Ісака Бродавки та Авраама Длукгача. Зокрема, в останньому випадку занотовано було, що євреї орендують за «дванадцать сотъ и семъдесят копъ грошеи… комору Волыньскую в Луцку, в Кремянъцу, у Володимеры, в Киеве и в ыншыхъ прыкоморкахъ, ку коморе Волыньскои належачыхъ, в Жославли, в Дубровицы, в Браславли, у Веницы, в Берестечъку, в Горухове, гдеколвекъ перед тым сторожа мытная бывала в середине и при границах полских…» [Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2006. – Kn. 567. Surašymų knyga 10. – P. 26. – Nr. 4. ]. Орендарі мит та цел працевлаштовували багато десятків писарів та охоронців, поліційну службу, завданням яких була боротьба з купцями, що ухилялися від сплати мита та цла [Horn M. Żydzi i mieszczanie na służbie królów polskich i wielkich książąt litewskich w latach 1386-1506. Bankierzy i celnicy // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. – 1985. – Nr. 3/4. – S. 10.]. Наприклад, у 40-х рр. XVII ст. львівський єврей Хірш Якубович, що орендував руські та волинські митні комори, працевлаштовував багато писарів та митних урядників, які «цла на Волині, на коморах та прикоморках побирають» – «którzy cła… na Wołyniu, na komorach i przykomorkach wybierają» [Horn M. Stan i potrzeby badań nad stosunkami żydowsko-ukraińskimi w dawnej Rzeczypospolitej i podstawa źródłowa do tego zagadnienia // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. – 2000. – Nr. 4. – S. 468.]. Прикоморки, як правило, розташовані були на важливих перехрестях транзитних шляхів і знаходилися в підпорядкуванні головних комор, як це бачимо на прикладі заславського прикоморку.

Формально, згідно з конституціями та постановами, від купця, що сплатив цло на одній з державних комор і отримав відповідний квит на інших коморах або прикоморках, заборонялося повторно брати квитове. Однак насправді така постанова залишалася лише формальною, про що свідчать численні скарги купців та їх клієнтів. Так, наприклад, цельник волинський Іван Борзобогатий був звинувачений княгинею Анастасією Заславською в повторному бранні мита на луцькій та кременецькій коморах від купців, що сплатили митний збір заславським митникам [APK-AS, Teki rzymskie. – Teka III. – Sygn. 19. – K. 1.].

Загалом процес збирання мита досить часто допроваджував до непорозумінь між власниками Заславщини та іншими волинськими шляхтичами. Зокрема, з метою ліквідації торгової конкуренції, яка зменшувала та обмежувала торгові та корчемні прибутки, неодноразово використовувався такий засіб як збройні наїзди зі сторони сусідів [Alexandrowicz S. Miasteczka Białorusi i Litwy jako ośrodki handlu w XVI i w I połowie XVII wieku // Rocznik Białostocki. – 1961. – Т. 1. – S. 82.]. Так, в 1533 та 1588 роках князі Ілля та Костянтин Острозькі скаржилися на князів Заславських, які утримували купців від участи в острозьких торгах і ярмарках, чим шкодили праву збору мита в місті. Рівночасно селяни з маєтностей князів Заславських та Корецьких скаржилися на підданих острозьких, які нападали на них та грабували їхні товари під час торгових подорожей на торги до Заслава чи Корця [Львівська Наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі ЛНБ ім. В. Стефаника). – Ф. 91, спр. 62; Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття… – С. 61. – № 48.]. Наприклад, у червні 1580 р. під час повернення селян з м. Заслава з ярмарки в Дубне їх було пограбовано в маєтності кн. Костянтина Острозького селі Ужинець [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 22, арк. 6 зв. – 7.].

Також слід відзначити, що часом до непорозумінь доходило й між орендарями митної комори/прикоморка та власниками міста. Наприклад, у 1578 р. орендарі заславського прикоморку євреї Хаїм та Мошко скаржилися на князя Яна Заславського, війта та міщан міста Нового Заслава, що перешкоджали збирати мито у проїжджих купців [Там само. – Спр. 18, арк. 590.].

В історії торговельного розвитку Волині в XVI – першій половині XVII ст. однією з головних тенденцій було розширення товарообміну з одночасним зростанням внутрішнього та зовнішнього ринків збуту. Власне, поява та розвиток цих типів ринку була можлива лише там, де вже існував достатній рівень товарного господарства. При цьому головну ролю в торгівлі відіграє мале місто та містечко. Характерною рисою розвитку цих осад було співіснування двох різних форм розвитку торгівлі. До першої Г. Самсоновіч відніс льокальний товарообмін [Samsonowicz H. Małe miasto w środkowej Europie późnego średniowiecza. Próba modelu // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 1989. – Т. 50. – S. 38-39.]. У такому випадку містечко ставало сталим пунктом торгових контактів у площині більшого чи меншого товарного запліччя. Тут на щотижневих торгах зустрічалися всі, хто прагнув купити товари міського чи сільського виробництва. Отже це дає підставу до твердження, що в льокальному товарообігу участь брало відносно небагато професійних купців. Наступною формою товарообміну, що мала значний вплив на розвиток економіки Заславщини, була міжнародня торгівля. З огляду на участь в такій торгівлі місто поступово ставало пунктом скупу дефіцитних товарів за помочі ярмарків, торгів або контрактів [Там само. – S. 39.]. Власне, ця діяльність провадилася за допомогою та за участи професійних купців, діючих у рамках великих купецьких спілок з Данціґа, Любліна, Львова чи Варшави. Зокрема, в серпні 1578 р. торгову діяльність у Заславі провадив Томас Пневський – фактор варшавського купця Мельхіора Вальбаха [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 18, арк. 456 зв.]. Характерною рисою цієї форми провадження торгової діяльности на Заславщині була її нереґулярність, стисло пов’язана з ринковою кон’юнктурою. Загалом підсумовуючи, слід відзначити, що, як і в попередні роки, протягом XVI – першої половини XVII ст. підставою торгівлі Заслава та околиць був льокальний ринок.

Одну з основних статтей прибутків не лише заславських купців, але й самих князів Заславських, становила торгівля худобою. Так, наприклад, джерела згадують про транспортування волів відповідно до укладених контрактів з сіл в околицях Заслава до міста Луків вже в 1562, 1589 та 1636 рр. [Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття… – С. 98. – № 71; 228. – № 157.] Окрім місцевих купців за волами до Заслава приїжджали купці й з інших міст. У 1562 р. берестейські міщани Мартин Василевич та Сац Остапкович, купивши 31 вола в Заславі, переганяли їх до Берестя [Там само. – С. 98. – № 71.]. У 1627 р. декілька купців з Сокаля транспортувало партію волів, закуплених на ярмарку в Заславі [Horn M. Handel wołami na Rusi Czerwonej w pierwszej połowie XVII w. // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 1962. – Т. 24. – S. 79.]. Загалом укладені в Заславі контракти стосувалися доволі значних стад худоби. На думку З. Гульдона та Л. Стемпковського, в середині XVII ст. практично половина перегнаних до Польщі шляхетських волів належала лише 19 найбільшим експортерам, що володіли розлогими маєтностями на південно-східних теренах Речі Посполитої. Одне з чільних місць з-посеред них стало утримував Владислав Домінік Заславський. Наприклад, у 1636 р. Микола Янович, слуга кн. Юрія Заславського, переганяв 110 волів з Заславської волости до Лукова, при цьому відзначаючи, що ті воли «з власної маєтності князя, з волості Заславської» [Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття… – С. 305. – № 227.]. Загалом з маєтностей Заславских протягом 7 років, від 1647 до 1654 року, експортовано було до Корони щонайменше 1316 волів [Guldon Z., Stępkowski L. Handel wołami w świetle rejestrów celnych komory kaliskiej z lat 1647-1654 // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 1979. – Nr. 4. – S. 540-541.].

Окрім волів, з Заславщини вивозилися й інші товари, зокрема рибу. Про активний вивіз риби до Львова говорить лист короля Сиґізмунта з 1553 р. про збір мита з підданих кн. Заславського [APK-AS, Teki rzymskie. – Teka VIII. – Sygn. 4. – K. 5.]. Так, говорячи про зловживання щодо заславських міщан, король відзначає, що мито бралося «od ryby, które on [кн. Заславський – В. Б.] w stawach swoich własnych na siebie złowiwszy, y na przedaż ku własnemu pożytkowi swojemu do Lwowa posyłał» [Там само.].

Однак основним елементом торговельної кон’юнктури ринку Заславщини було збіжжя. Провідну ролю в даному виді торгівлі утримував скарб кн. Заславських. Маючи в своєму володінні величезні маєтности не лише на Волині, а також користаючись зі значних надлишків товарного зерна, вони, за допомоги своєї клієнтелі, неодноразово висилали до Данціґа значні партії збіжжя. Так, лише в 1637 р. до цього порту вивезено було жита, що походило з маєтностей князя Владислава Домініка Заславського, на суму 20 тис. злотих польських [APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 104. – K. 9-10.]. При цьому клієнти-фактори Заславських разом з товаром свого заможного сюзерена часто вивозили на продаж і своє власне зерно, як це робив, наприклад, у 1634 – 1636 рр. фактор князя Домініка Заславського Флоріян Смьотанка, вивізши 100 лаштів власного збіжжя [Obuchowska-Pysiowa H. Warunki naturalne, technika i organizacja spławu wiślanego w XVII wieku // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 1965. – R. 13. – № 2. – S. 294.]. Використовувалися для цього або власні річкові судна, або вози підданих – селян чи міщан, що не лише довозили збіжжя до пристані, часто досить віддаленої, але й виконували більшість робіт, пов’язаних зі сплавом. Наприклад, селяни з дяківського ключа кн. Заславських зобов’язані були, в досліджуваний період, висилати річно по 100 возів для транспортування збіжжя [APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 64/30. – K. 3, 12.]. Таким чином, уникаючи посередництва купецтва, князі Заславські зменшували кошти сплаву збіжжя [Żytkowicz L. Następstwa ekonomiczne i społeczne niskich plonów zbóż w Polsce od połowy XVI do połowy XVIII wieku // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 1973. – Т. 34. – S. 16.]. В окремих випадках до транспортування товару залучалися особи зі сторони – головно власники кораблів-шипри. Так у 1600 – 1630-х рр. з послуг шипрів з Казімєжа Дольного користалися фактори не лише кн. Заславських, але й Корецьких та Острозьких [Kus J. Materiały do dziejów szkutnictwa w XVI – XVIII w. w «Aktach miasta Kazimierza Dolnego» // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – T. 32. – 1984. – Nr. 1. – S. 25 (przypis nr. 18).].

Загалом підсумовуючи вищенаведений матеріял, є можливим відзначити, що, як правило, торгівля збіжжям, худобою, рибою чи іншими товарами відбувалася в рамках укладених попередньо контрактів. Основою таких контрактів була кредитно-вексельна система, оскільки в досліджуваний період, за влучним висловом Ф. Броделя, товарообіг не замикався виключно на механізмові «товар за товар» або «товар за гроші», а часом відбувався за принципом «товар ↔ вексель» [Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV – XVIII ст. – К., 1997. – Т. 2. – С. 112.]. Цю тезу підтримала М. Богуцька, вказуючи на значні преференції під час оперування векселями. Передовсім це означало більшу свободу торгової діяльности, оскільки купець міг скуповувати товар навіть за умови відсутности готівки [Bogucka M. Obrót wekslowo-kredytowy w Gdańsku w pierwszej połowie XVII wieku // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 1972. – Т. 33. – С. 9.].

Істотним елементом у юридичній конструкції кредитно-вексельної системи було чітке вказання суми боргу, умови надання кредиту, терміну сплати боргу, а також підписи представників маґістрату чи ярмаркового суду. У деяких випадках, а зокрема в стосунку до представників єврейського купецтва, такий контракт міг бути підписаний через представників єврейського ярмаркового суду [Lisser M. Sądy żydowskie w Polsce. Ich ustrój i właściwość // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. – 1960. – Nr. 34. – S. 103-105.]. Принагідно слід відзначити, що одним з найпопулярніших ярмаркових судів, в досліджуваний період, був суд у Заславі. Принаймні Натан Ганновер у своїй відомій праці «Yeven Metzula» прирівнював важливість заславського суду з єврейськими судами в таких відомих торговельних центрах як Львів, Люблін та Ярослав [Богдан Хмельницкий, летопись еврея-современника Натана Ганновера… – С. 62-63.]. У випадку, коли умова укладалася між купцями з однієї місцевости, юридична система XVI – першої половини XVII ст. дозволяла встановлення по одному свідкові-поручнику від кожної сторони. Досить часто такі свідки-поручники відповідали перед кредитодавцем особисто або цілим своїм маєтком. Така умова спостерігається, наприклад, у контракті купців-євреїв зо Заслава – Хоми і Мошка Іллічових з варшавським купцем Мельхіором Вальбахом. У даному випадку поручником заславських купців став купець з Гродна Гошко Хаїмович, що цілим своїм маєтком відповідав за дотримання контракту Іллічами [Archiwum Główny Akt Dawnych w Warszawie. – Dział 25. – Sygn. 6. – K. 600 v-601.].

Насамкінець слід звернути увагу на внутрішній ринок Заславщини. Так належить відзначити, що протягом досліджуваного періоду дана територія знаходилася в межах впливу острозьких ярмарків [Заяць А. Є. Економічний розвиток Острога в XVI – першій половині XVII ст. // Острозька давнина: дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т. 1. – С. 35.]. Попри це, саме місто Заслав належало до того невеликого ґрона приватних міст, що відігравали досить поважну ролю не лише як адміністративні центри великих маґнатських маєтностей, але й, що істотно, як досить вигідне місце для провадження транзитної чи льокальної торгівлі [Wyrobisz A. Handel w Solcu nad Wisłą do końca XVIII wieku // Przegląd Historyczny. – 1966. – Т. 57. – Zesz. 1. – S. 15-48; Wyrobisz A. Rola miast prywatnych w Polsce w XVI i XVII wieku // Przegląd Historyczny. – 1974. – Т. 65. – Zesz. 1. – S. 24-30.]. Основним осередком торгової діяльности в місті був ринок [Alexandrowicz S. Miasteczka Białorusi i Litwy… – S. 69.]. Зокрема, вже вищезгадані інвентарні описи вказують на існування доволі розвиненої ринкової інфраструктури не лише в Заславі, але й у навколишніх містах та містечках (Берездові, Дермані, Костянтинові, Корці, Межирічі, Острозі, Полонному, Славуті та Шепетівці) [Заяць А. Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII ст. – Львів, 2003. – С. 140; ЛНБ ім. В. Стефаника. – Ф. 9, спр. 39/I; Описи Острожчини… – С. 347, 296; ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 43, арк. 525 зв.; APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 64/12-13, 127/1.]. Торгівля тут відбувалася зазвичай у закритих приміщеннях стаціонарного характеру або безпосередньо на ринковій площі, де товар розкладався в приміщеннях тимчасового характеру. Власне, про існування таких приміщень у Заславі згадується в 1600 р. у справі з власницею однієї з «лавок» Ганною Дедеркаловою [ЦДІАК України. – Ф. 21, оп. 1, спр. 38, арк. 155 зв.-156, 156-157.].

Специфічною рисою в розвиткові Заслава був той факт, що, у зв’язку з належністю до типу приватновласницьких міст, основні приписи торгового права встановлювалися тут власником – князями Заславськими. Зокрема, прероґативою влади князя було надання дозволу на торгівлю тим чи іншим товаром у межах міста, або навіть заборона в’їзду до міста окремих купців. Прикладом тут може слугувати заборона торгівлі для острозьких купців торгувати в Заславі й відповідна заборона для заславських купців на торг в Острозі у 1588 р. [ЛНБ ім. В. Стефаника. – Ф. 9, спр. 62, арк. 349.] Подібно значно раніше, в 1533 р., князь Ілля Острозький звертається з проханням до князя Кузьми Заславського допустити його острозьких купців до участи в заславських торгах [Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття… – С. 61. – № 48.]. Також до компетенції уряду власника міста належало право надання міщанам дозволу на користування навколишніми землями. Для прикладу, в льокаційному привілеї 1633 р. для містечка Славутина князь Юрій Заславський дозволив міщанам користатися деревиною з князівських лісів не лише для власних потреб, але й для продажу на міському торгу – «w rynku sprawować dla pożytku swego» [APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 64/13. – K. 53-56.]. Загалом підсумовуючи, слід відзначити, що не можна не погодитися з твердженням П. Фіялковського, що міщанство в таких містах як Заслав, або містечках, що входили до т. зв. князівства Заславського, було слабке і провідну ролю тут відігравали купці-євреї, що дістало своє відображення навіть в формуванні міської топографії. Зокрема, євреї в таких містечках як Славутин чи Шепетівка займали більш вигідну позицію в міській структурі, ближчу до ринку, ніж це бачимо в королівських містах (Володимир, Кременець, Луцьк) та самому Заславі [Fijałkowski P. Lokalizacja obiektów użyteczności gminnej w zespołach miejskich pogranicza Wielkopolsko-Mazowieckiego w XVI-XVIII w. // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. – 1998. – nr. 3. – S. 79. ]. Про відносно малий відсоток купецтва в містах також говорять й інвентарні описи, що практично не вирізняють їх з-посеред інших міщан, як це бачимо в 1630-х рр. в Заславі, Славутині та Шепетівці [APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 64/12-13, 127/1.].

Розглядаючи місце й ролю значення Заслава та Заславщини в загальноволинській торговельній структурі, слід коротко зупинитися на проблемі обслуговування купців, а зокрема купців з інших міст. Окремі з прибулих купців, винаймаючи сталі торгові приміщення, в них же й ночувала. Інші, зокрема багаті купці, що утримували сталі контакти із Заславом, як правило, зупинялися у місцевих міщан. Зокрема, так робив у 1578 р. фактор купця Мельхіора Вальбаха з Варшави – Томас Пневський, що мешкав у будинку заславського міщанина Княжика [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 18, арк. 456 зв.]. Однак більшість купців надавали перевагу мешканню в корчмах, яких у 1622 р. в Заславі нараховувалося 18, в Славутині – 10, а в Шепетівці лише 7 [Баранович А. И. Украина накануне освободительной войны середины XVII в. (Социально-экономические предпосылки войны). – Москва, 1959. – С. 148.]. Разом з нічлігом купці, що ночували в корчмах Заслава, діставали право розміщення своїх коней у міському табуні, а пригнану на продаж худобу – на спеціяльно відведеній поза міськими мурами ділянці. Власне про таку ситуацію говориться в скарзі луцького єврея Мишка Шимчича від 1585 р. про підміну коня заславськими пастухами, до табуна яких даний єврей віддав свого коня на час ярмарку в Заславі (26 липня – 5 серпня) [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 500, арк. 956 – 956 зв.].

Окрім надання нічлігів заславські міщани отримували значні прибутки від т. зв. фурманської справи. Зокрема, протягом всього досліджуваного періоду зберігалася тенденція до зростання оплати за фурманство. Так, якщо в кінці XVI ст. тижнева оплата фурмана становила близько 47 грошів, то вже в 1608 – 1609 рр. рахунки кн. Олександра Заславського вказують на зростання фурманської ставки на трасі Заслав – Львів до 3 злотих [APK-AS, Rękopisy. – Sygn. 69. – K. 5.]. До цього слід додати також денну платню на утримання фурманських коней та помічників фурмана. Б. Євсієвський, обрахувавши ці кошти, вказав, що для початку XVI ст. ставка становила 6 грошів на одного коня та 16 денарів (0,9 гроша) на одного помічника, а вже в другій половині цього ж сторіччя – відповідно 11 та 1,5 гроші [Jewsiewicki B. Koszty gospodarczego transportu kołowego w Polsce XVI – XVIII wieku // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 1970. – Т. 31. – S. 169.]. Спираючись на ці дані, є можливим стверджувати, що посередньо ступінь прибутковости фурманської справи протягом XVI – першої половини XVII ст. становив біля 31 – 33 % і мало чим відрізнявся від прибутку з купецького капіталу, що на той час становив близько 44 % брутто [Там само. – S. 170.].

Отже, підсумовуючи вищенаведений матеріял, є можливим зазначити, що протягом XVI – першої половини XVII ст. місто Заслав та Заславщина становили один з важливих торговельних районів Волині і входили до загальноволинської торговельної структури.