Об’явління

Богдан-Ігор Антонич

Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,

як врешті зрозумію життя таємний глузд,

зів’ялий лист незнання, мов буря, розмету

і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

Землі закриту книжку в обгортці синій неба

з дрижанням від напруги руками розгорну.

Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла

і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.

Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,

яка проб’є прозрінням усе нове й старе,

яка мовчущим криком німих очей закличе

і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.

Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,

і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

заслуханий, задивлений поет – сліпий.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 60.