Привітання життя

Богдан-Ігор Антонич

І день і вік однаково минають. Не задержать

нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить

і перша в другій спить, обі у третій та, як вежа,

час виростає й меж не має й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах

повішено, мов плахту, долю нашу.

Ми – ланцюга поодинокі звена,

ми – відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога;

не падає ніщо до безвісти води.

Віддати треба нам життю щомога,

а треба кожному ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсности надією цвіте,

не кидає ще тіні дерево зневіри.

Хоч знає, що морози, серце вірує проте

і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в’юк,

в одноманітности не явиться нам позіх.

О, не словами уст, але словами рук

співати будем пісню на життя порозі.

Вітай життя! Що біль даєш і щастя і красу

і сум і горе. В мені юний пал не вмер ще.

Вітай життя! І на привіт тобі я понесу

м’яке та в панцер крицевий закуте серце.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 62.