3. Тактика козацького війська
Андрій Чайковський
Сагайдачний був незрівнянним стратегом. Зрозумів і засвоїв собі способи воювання татар, їх тактику перетравив і зложив у систему всі ті воєнні практики, які українське козацтво засвоїло в довголітній, невгаваючій боротьбі з татарвою. Як відомо з історії, татари вміли нападати несподівано, коли її найменше можна було сподіватися, вміли підійти та окружити ворога і добувати масою. Вміли затирати за собою сліди, кудою вони йшли. Знайдеш, було, місце, де татарва ночувала, та не зміркуєш, кудою вона пішла, бо сліди кінських копит лишали на всі сторони, аж десь далеко ті сліди сходились разом. Татарські рухи були надзвичайно швидкі. Показалися в одній стороні і під найлегшим напором пропадали на те, щоб в короткому часі з’явитися там, де їх ніхто не сподівався. Бо татари не тягли за собою возів та військового обозу, татарин брав з собою у похід лише те, що на коня міг забрати. Вони вміли на своїх конях переходити вплав глибокі річки. Роздягався на березі, складав усе в клунок, котрий прив’язував собі на шию, брав коня за гриву й пускався в найглибшу річку.
Але самі татари були лихо озброєні, боєздатних людей як так озброєних було взагалі мало. Решта вдовольнилася луком та дрючком, на якім прив’язували кінську щоку, і була в загоні на те лиш, щоб грабувати, палити та в’язати людей в ясир. Не мали гармати і не могли здобувати окопаних та упалісадованих городків.
На ті способи винаходили козаки свої. Досвідні запорожці вміли «читати» татарські сліди, начеб з книжки. Навчилися підійти, підповзти непомітно під татарський обоз, підслухати (бувалі козаки знали татарську мову), що там говорилося, піймати першого татарина з краю, перекинути перед себе на коня і втекти до обозу. Так здобутий «язик» виспівував усе, що татари задумують, скільки їх є, коли не по-доброму, то припечений гарячим залі-8ом. А коли довідувалися про те, що їм було треба знати, то або уступалися татарам з дороги і не запускалися в бій, або нападали на непрочуваючих лиха татар і розгромлювали їх вщерть. Козаки йшли у похід табором. Везли на возах усю потребу для війська і декілька гармат, тих возів вміли козаки вживати, як свою захоронку. В такому разі затягали навантажені вози в чотирикутник, за яким ховалися, і били наступаючого ворога з рушниць та луків, а коли, не вважаючи на це, навала приближалася, то відбивалися шаблями, списами та келенами (подібне до джагана, яким лупають камінь). Такий возовий табір нелегко було здобути не лише татарам без гармат, але й польському війську, бо стіни табору складали кілька лав возів, а до того, коли приходилось довше оборонятись на місці, то козаки окопували табір валом та ровом. Таким возовим табором уміли козаки послуговуватись, одбиваючись од ворога на місці. Вони вміли також і посуватися під охороною возів, йдучи вперед.
Козаки дуже кохались в добрій зброї. Кожний вважав собі за обов’язок мати добру шаблю, випробувану рушницю, з якої поцілював птицю на льоту, доброго, вишколеного коня-товариша, до котрого промовляв, як до людини. Та знову не треба думати, що козацьке військо – то сама кіннота. На Запорожжі було більше піхотинців. Піші запорозькі полки вславилися, особливо за гетьманування Сагайдачного. Вони визначалися витривалістю, карністю і добрим воєнним вишколенням. Карними мусили бути, бо з Сагайдачним не було жартів, і за кожну провину проти дисципліни він дуже строго карав.
У поході не вільно було пити. П’яних козаків викидали за борт у воду.
Не дивно ж, що Сагайдачний при своїй геніальності побіждав.
Козаки були мистцями в копанні валів. Ще донині осталися сліди козацьких валів на Хортиці і в тих місцях, де були Запорозькі Січі. До сипання валів були в козацькому війську окремі частини могильників, себто саперів.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 498 – 499.