7. Церковні справи

Андрій Чайковський

На році 1620-му мусимо довше задержатись, бо якраз тоді довершив Сагайдачний віколомного діла в історії українського народу, яке перевищило своєю важністю все, що він до того зробив.

Маю на думці злуку православної церкви з козацтвом.

Придивімся, як воно до того прийшло.

До початку XVII століття козацтво відносилося до церкви православної байдуже. Ті бездомні степовики не чули потреби духовної і без церкви обходилися. Народна сміховинка говорить, що козаки, побачивши скирту в полі, вважали її за церкву. Тому-то заведення унії не зробило на козацтво великого враження.

Як відомо, проголошено унію 1596 року. Введення унії не стрінулося б з таким опором православних, коли б її як слід підготовили і не заводили силоміць по-магометанськи огнем, мечем, тюрмою і всілякими шиканами православних. У справах віри не можна нікому лізти з чоботами в душу. Як поводитися з чужими вірами, показали нам люде з таким великим смислом політичним, як король перський Кір у давню давнину або римляни за цілий час свого всесвітнього панування. Інакше робили поляки, опановані фанатизмом єзуїтським. Тому-то унія була на цілій Україні так тяжко зненавиджена, що в усіх договорах Хмельницького з Польщею вимагалось усунення її.

Унію вводили силою, брутально. Коли православний владика переходив до унії, то вже вважалося, що вся його дієцезія (єпархія) з усім духовенством і вірними є уніатською, і вже й мови не було про те, щоби ту дієцезію обсадити новим православним владикою. Коли який владика православний вмирав, то його місце займав єпископ уніатський. Крім цього, в тих нечисленних дієцезіях, де були православні владики, наставляв король побіч них єпископів уніатських. При тім забрано маєтки православних церков на унію. Православні не могли вести якого-небудь уряду і т. д. Ці сумні картини доволі звісні, щоби їх треба було повторювати.

Так само київським митрополитом по смерті митрополита Рогози заіменовано Іпатія Потія. Він, однак, не мав відваги сидіти в Києві і послав лише свого заступника Антона Грековича. А цей добродій був перед тим монахом православного монастиря, щось там провинився, що треба було втікати, опинився в унії і скоро став митрополичим офіціалом. Як кожний відступник, був він дуже ревний у тім, щоби православним датися взнаки. Вже 1610 року пишуть православні на Грековича жалобу за різні утиски, а в жалобі тій говориться, що варто його, як пса, вбити.

Одинокою обороною православія була Києво-Печерська лавра. Вона, невважаючи на заміри уніатів, осталась у руках православних завдяки тодішньому своєму архімандритові Єлисеєві Плетенецькому. Це був чоловік незвичайний, з високою освітою, з великанським талантом організаційним, неспожитою енергією і дитинячою прив’язаністю до рідної церкви. Це був шляхтич з Галичини, з містечка Плетинич.

Він не лише боронив майно православних церков від наступу уніатів, але ще, користаючись хвилею, відбирав уніатам ті маєтності, які вже вспіли вони в православної церкви забрати. Таке було з православними маєтностями в князівстві Литовськім. Вони перше належали до Київської лаври, – король польський їх забрав і віддав митрополиту Рогозі.

По смерті митрополита Потія Плетенецький, користаючись з побуту козаків на Литві, маєтності відібрав для Лаври і не віддав їх помимо того, що митрополит Руцький процесом ті маєтності виграв.

Плетенецький заходився щиро, щоби по упадку Острозької школи зробити Києво-Печерську лавру осередком української науки і культури. Він купив стрятинську друкарню по єпископі Гедеоні Балабані, перевіз її до Києва і розширив. Відтак у Радомишлі заложив фабрику паперу і власну гісерню. Крім того, він заснував при монастирі учений кружок, до якого ввійшли Копистинський, Тарас Земка, Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, а відтак Йов Борецький. Це були по найбільшій часті галичани. Взялись серйозно за видавництво нових книжок. Щоби зібрати фонди на ті великі діла, Плетенецький став заводити ощадності в монашім житті. За те монахи проти нього повстали, та Плетенецький здавив цей бунт і таки на своїм поставив.

В році 1615-му, 14 жовтня, жінка мозирського маршалка Стефана Лозки Гальшка Гулевичівна записала свої маєтності як у Києві, так і околиці, на різні релігійно-просвітні і культурні цілі. Виконавцем цього запису іменувала і ввела в посідання Ісаію Кутинського і ще інших ченців.

На тій підставі засновується таки наступного року святе Михайлівське братство, до якого вписався Петро Сагайдачний з цілим козацьким військом. Цим на око малозначним актом заявило козацтво перед світом, що воно є в злуці з православною церквою і обстоює її інтереси.

Підготовлення до такої злуки розпочалося тоді, як Сагайдачний виступив уперше на історичну арену. До того часу до православної церкви належала шляхта українська і міщанство. Між тими класами, як маючими, й поспільством та козацтвом була суспільна ворожнеча. І саме тепер на грунті віри злучала церква ті два елементи, і вони творять відтепер православний національний загал український. Цього доконав вихованок Острозької школи Петро Конашевич, на якого мав немалий вплив такий оборонець православія, як Дем’ян Наливайко.

Ця переміна в поглядах козаків на церкву і віру була неминуча. Кожний козак виносив з дому іскорку любові до своєї церкви. До всіх подвигів козацтва потрібна була сторона ідейна. І тією ідеєю в житті і ділах козаків стала православна віра і церква. І саме з почуття того ідейного обов’язку і боротьби за віру вийшла така епохальна річ, як злука козацтва з православною національною церквою. Національна церква знаходить у козаків опору проти замірів ворогів; козаки зискують на ідею, яка робить з них оборонців батьківської церкви і віри. Православні зачинають підносити голову в обороні своєї віри, а вороги, маючи повагу до козацтва, не сміють її займати.

Опираючись на козацькій силі, міщане київські беруться добре до своїх гнобителів. В тих заворушеннях бере участь і війт київський Федір Ходика. Міщане топлять в ополонці в Дніпрі зненавидженого Грековича. Митрополит уніатський Руцький заносить на міщан жалобу, вказуючи, що зухвалість міщан має свій корінь у Печерськім братстві і школі. В інших часах були би поляки таке своєвільство присмирили, але то був рік 1618-й. Поляки вели війну з Москвою і мусили запобігати в козаків ласки.

Два роки пізніше київські духовні круги видають акт, в якому виразно віддають православну церкву під покров цілого козацтва. Розуміється, що на таку заяву не треба було польського дозволу.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 508 – 511.