4. Політичне значення походів

Андрій Чайковський

Заходить питання, що спонукало Сагайдачного до таких безнастанних систематичних набігів на мусульманську землю.

Жадоба здобичі, відплата за християнські злидні, відбивання з неволі християнських бранців – то були для Сагайдачного забуденні причини. Він мав дві великі цілі на оці: розріет козацької сили і ослаблення Польщі.

Сагайдачний виступає на поле політичне по страшнім розгромі Лободи і Наливайка на Солониці 1596 року. Сагайдачний не міг не видіти того пониження, в яке попало козацтво і віра православна. Він знав, що козацтво під ту пору заслабе, щоби могло шукати розправи з Польщею. Треба було шукати союзника сильнішого за Польщу, щоб допоміг Польщу ослабити, коли не знівечити. А лише при слабій Польщі могла Україна розвиватися і жити своїм життям. Таким союзником могла бути Москва або Туреччина.

Православна Москва була тоді теж ослаблена межиусобицями. Оставалась Туреччина. Входити з нею в явний союз Сагайдачний не міг, бо народ до того був би не допустив. Сагайдачний загнув собі інший, не менш доцільний план: силою подій зробити Туреччину своєю союзницею, щоб ані світ того не бачив і вона сама того щоб не догадувалась. Знаючи, що Туреччина всі походи козацькі запише на рахунок Польщі, подбав, щоб той рахунок вийшов якнайбільший. Коротко кажучи, він бив і рвав Туреччину на те, щоб Туреччина била Польщу. Туреччина, сильна і велика, придавить слабшу Польщу, знесилить її. Ті міркування великого гетьмана здійснилися.

По кожнім козацькім набігу на турецьку землю наступає зі сторони Туреччини відплата. Турецькі паші нападають на польські землі, руйнують села й міста. Польща, бачачи таку небезпеку для себе, мусить забігати ласки в козаків, бо знає, що без них не дасть ради ані туркам, ані татарам.

З того користає Сагайдачний. Козацтво множиться, як гриби по дощу. Коли під Христофом Косинським стало п’ять тисяч козаків, то під Сагайдачним стало 40 тисяч добре зорганізованого війська. Розріст козацької сили був сіллю в оці українським магнатам. Гетьман Жолкевський, погромник козацтва на Солониці, був би і тепер з великою приємністю справив козацтву криваву лазню, та з одної сторони він замало мав війська, щоби помірятися з Сагайдачним, а по-друге, що з Варшави безупинно приходили до нього прикази, щоби козацтва не дражнив, бо, може, леда хвилі буде козаків потреба.

Тож кожний такий набіг на Татарщину та Туреччину кінчився погрозою Туреччини, конституціями сеймовими і королівськими універсалами, обіцянками, комісарами і комісіями, з котрих не було ніякого пожитку. Тоді ввійшли в моду комісари, котрими радо послуговувалися. Ті комісари з’їздилися, радили, прискакували і відскакували, дурили себе і перехитрили взаємно, а справу вигравав той, за ким стояло більше військо.

Така перша комісія відбулася в Житомирі 1609 року. Там перший раз пактувала Польща з козацтвом, як зі стороною рівною. В тих житомирських пунктах була лише мова про те, чого козакам не вільно робити, про їхні права ані слова. Отож козакам не вільно ходити на море і в посторонні землі, не вільно жити на волості, не вільно заводити свої автономні суди і т. д.

Козакам ані снилося таких пунктів придержуватися. І ми бачимо з повищого хронологічного зіставлення, що по тім Житомирськім договорі козаки рік-річно нападають на турецьку землю.

Відповідно до цього розросту і сили, козаки стараються здобути для себе щораз нові території на Україні. Козацькі купи нападають на панські двори, проганяють панських завідчиків і займають панські маєтності для себе. У тій роботі помагає їм населення. Воно організується в сотні й пристає до козаків під сильну руку гетьмана Сагайдачного та признає над собою козацькі суди.

Того судівництва Польща не хоче в жоден спосіб признати, а знову населення українське, пізнавши раз, що це автономне судівництво відповідає зовсім його потребам краще, чим суди панські або старостинські, не хоче таких судів покинути.

Йдуть безнастанні жалоби панські до Варшави на козацтво. Підносяться голоси, щоби козацтво дотла знищити, та на те не було сили і сміливості тим більше, що поважні поляки ставали в обороні козацтва, як чинника до існування Польщі конечно потрібного.

Поляк Панчовський, коли шляхта польська домагалася знищення козаків, написав книжку: чи треба козаків знищити. У ній виказує він, що знищення козаків було б нечесним, непотрібним і є неможливим.

Такий голос розваги, може, був би прогомонів безслідно і Жолкевський з панами був би затопив козацтво в потоках крові, але на чолі козацтва стояв гетьман Сагайдачний, геніальний полководець і організатор. Польські пани навіть не сміли обвинувачувати Сагайдачного в тому, що козаки робили, а що мусили скидати на своєвольні козацькі купи, які не підходять під булаву Сагайдачного.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 499 – 501.