10. Повінь на Дністрі

Андрій Чайковський

Коли повінь Нілу вважають єгиптяни великим добродійством для цілого Єгипту, то розлив наших рік, навпаки, вважається «язвою єгипетською». Не трудно здогадатись, чому це так.

Ніл розливається в певні періоди щороку, єгиптяни знають про те, й до цього вони пристосовані. Хати будують на підвищенні й забезпечують себе всім потрібним на той час. Наші ріки розливаються, коли їм забагнеться, коли є що розілляти. Якби то можна їм наказати, щоб розливались ранньою весною щороку, може б і ми благословили наш Дністер, як єгиптяни благословляють Ніл.

Закуттяни пам’ятають добре один такий рік, коли Дністер розіллявся якраз по весняних роботах. Люди нарікали й чекали голодного року. Тим часом сталося інакше. З-під тонкого шару намулу посходило посіяне збіжжя і вродило як гай. Цибуля, часник, бараболя, буряки й морква повиростали такі великі, що і в Ерфурті, либонь, нема кращих, а такої великої капусти найстаріші люди не запам’ятали.

Інакше було, коли повінь наступала перед жнивами. Тоді все замулила вода, і збіжжя зігнило на пні. Літо, коли це діялось, було дуже сльотаве. Безнастанний дощ з тучами і хмароломами казав сподіватися повені. Люди були перед тим безпомічні. Сіна не можна було зібрати, бо щоднини дощ, ніщо не могло висохнути.

Кожний тремтів і боявся не так уже неврожаю, як того лиха – повені, котра, крім того що забирає всю працю з поля, добереться ще й до хат і тут біди наробить. Люди лягали спати не роздягаючись, перестали виганяти худобу на пасовище, а годували її з рук чим хто мав – торішньою соломою тощо. Кожний знав, що якби повінь захопила худобу на оболоні, тоді вона певно пропала б.

Дністер робив людям несподіванки. Не раз було назбирає води повні береги, здається, ось-ось вода розіллється, а тут ні з цього ні з того вода кудись дінеться, та хіба намул на прибережних вербах показує, як високо вода сягала. Іншого, знов, разу, часом у погідний день, нахлине Дністром стільки води, що аж берег заливає.

Але тепер не було чого жартувати, і всі чекали розливу. На Дністрі показувалися зловісні знаки. Вода була каламутна, аж жовта, несла домашні речі.

Падав зимний дощ і надворі було холодно, хоч кожух одягай. Люди стояли купкою на березі й міркували, чи зараз наступить катастрофа. Дехто втикав над водою кілок у землю, щоб побачити, як швидко вода підступає. За хвилю вода накривала кілок.

– Коли так далі вода буде прибувати, то перед ранком будемо мати непрошеного гостя! – каже старий Степан Яців, який придивлявся до тих спроб.

– А мені здається, – каже хтось інший, – що буде ще звечора або вночі…

– Зле вам здається, бо я заложуся зі всіма, що не скоріше, як перед ранком…

Той хтось не хотів ні заперечувати далі, ні йти в заклад зі Степаном: всі цінили Степанів розум і досвід.

– Коби хоч бог дав за дня, що вже має бути, а то вночі серед пітьми прийшлось би загинути з дітьми, з худобою…

– Пане префекцє, – каже Степан до префекта, який щойно над’їхав на коні, – рано буде повінь, тільки світ. Накажіть людям, щоб держалися обережно.

– Не знати, звідки воно стільки води береться? – питає один. – Та то й дощу такого не було…

– А ви гадаєте, що то дощ лише з одної околиці? Наш Дністер випливає геть з гір, далеко, та й до нього вливається багато потоків з різних сторін. Усе те таке мізерне, що як посуха – води зовсім нема, а як злива, то господи! Забирає все, що по дорозі попадається. Не раз я бачив, як несло цілі хати…

– А о! А о! Гей, дивіться, хата пливе! – крикнув хтось з громади.

Всі поглянули в той бік.

Серединою ріки надпливала ціла хата з солом’яною стріхою. Хата була дерев’яна, з соснового дерева, збудована в угли. Вона пливла рівно, як корабель, занурившись у воду до половини вікон. Лиш коли надпливло грубе дерево і вдарило в стіну, хата похитнулась, схилилася одним боком вниз і попливла так кілька хвилин, а відтак знов вирівнювалась і пливла дали. На хаті сиділа кішка і страшенно м’явкала.

– От коби так чимсь її зачепити, – заговорила шляхта, – ану давайте мотуза, а борзо!

Поки хата припливла ближче, люди зв’язали кілька мотузів докупи, прив’язали до одного кінця камінь, а один найсильніший шляхтич розмахнув камінь щосили й кинув у напрямі, куди пливла хата. Камінь попав на стріху, продірявив її й зачепив за лату. Люди вчепилися за мотуз і стали тягнути щосили. Хата подалася набік, захиталася і стала наближатися до берега. Всі закричали з радості і стали заохочувати себе до поспіху. Зчинився гамір. Ось-ось хату врятують.

Та ба! Під самим берегом надпливло якесь тяжке оправлене дерево, вдарило хату в бічну стіну з такою силою, що мотуз урвався. Хата закрутилася на місці й попливла далі. Люди, що тягнули за мотуз, так було напружились, що, коли тягар відразу відірвався, всі попадали на землю. Не було вже часу закинути мотуз удруге: пливуча хвиля понесла хату далі з кішкою наверху.

Та в тій хвилі щось інше звернуло увагу шляхти. Серединою ріки пливла колиска, а в ній сиділа дитина. Вона держала в руці ложку і час від часу клала її в ротик. Дитина була обставлена подушками. Вона, либонь, не розуміла, що з нею діється.

Коли шляхта побачила дитину в такій небезпеці, закричала з розпуки в один голос. «Як дитину врятувати? – питав кожний сам себе, а не мав на це відповіді. Закидати мотуз з каменем було і небезпечно й непевно, бо ледве чи в таку малу точку попадеш. А коли й попадеш, то уб’єш дитину певно. А тут іще з хвилею надпливе щось масивне, ударить в колиску і переверне її. Але пливучі пні й дерева якось обминали дитину. Шляхта почала кричати:

– Рятуйте, хто в бога вірує!

Та ніхто не знав, як рятувати.

Закуттяни були тямущі люди, і між ними були славні рибаки. Вони заселяли одну окрему вулицю недалеко від Дністра й займалися головним чином ловлею риби, котрої в Дністрі було чимало, а закону про рибну ловлю тоді ще не було. Ловили рибу саком, крошнею, волоком, остею при світлі запаленої соломи, але були й такі, що ловили найбільшу рибу руками. До таких удальців належав Базьо Якубів.

Базьо був чоловік середнього, можна б сказати низького, зросту, грубий, як бочілка, з косматим, як мітла, вусом і з великою головою, на котрій завжди стирчало низько обстрижене волосся. Плечі і груди були в нього широкі, як двері, руки незвичайно довгі, а ноги короткі, посередині трохи вигнуті. Груди, руки й ноги в нього поросли косматим волоссям. Усім своїм виглядом нагадував він горилу – так як її малюють у книжках.

Легені в нього були, як ковальський міх, і напрочуд, на диво, Базьо, набравши в себе повітря, міг надзвичайно довго бути під водою. Так він пускався в найнебезпечніші вири і кручі попід береги, порослі верболозами, мацав обережно руками й, углядівши рибу, що спочивала в гарячий літній день у норі, просував зручно руку аж до голови риби, хапав її сильно за карк і виносив на берег. Такої штуки не міг ніхто з рибалок втяти, а Базьо уперто мовчав про свій спосіб і нікому не хотів його відкрити.

Базьо, незважаючи на непринадну зовнішність, був чоловік добрий і смішний, якого треба пошукати. Він був іще й музикантом і грав на басі в шляхетській капелі. Крім того, знав таку силу різних пісеньок, що всі аж падали, як він своїм баранячим голосом приспівував при музиці. Тому жодне шляхетське весілля не обійшлось без Базя, і кожний молодий, замовляючи на весілля музику, старався конче, щоб грав Базьо, а не який інший басист.

Той-то Базьо був межи шляхтою на березі грізного Дністра.

Ще люди не отямилися від остраху, а Базьо скинув із себе полотнянку й сорочку і скочив з берега в воду. Вода лише запінилася на тім місці. Дехто не знав, котрий то такий відважний.

– А це хто? – спитало кілька голосів.

– А Базьо!

Базьо якийсь час не показувався з-під води. Шляхта гадала, що його вже не побачать, бо саме тим місцем надпливало кілька кругляків. Але Базьо, здається, бачив добре ті перешкоди і обминув їх, у воду.

Тепер з’явилася з-під води його їжакувата голова й стріхаті вуса, що і в воді стирчали догори та не хотіли пригладитися. Базьо був схожий на морського тюленя. Сапав тяжко, аж вода відскакувала від рота й носа, і плив так званим «щупаком» – витягав одну руку проти себе, відтак другу, і за кожною такою зміною руки просувався наперед мало що не на сажень. При тім розглядався обережно на боки і, як лише надпливала яка перешкода, він зараз опускався під воду. Дністер садив хвилями і деколи заливав Базя з головою.

Базьо доплив до колиски! Усіх, що приглядалися до тієї страшної боротьби, охопила радість. Шляхта ревнула з берега: «Віват, Базьо!» Стали плескати з радощів у долоні, а деякі познімали шапки і хрестилися щиро. Базьо лівою рукою вхопив колиску за передній бігун і став прямувати до берега.

Всі зміркували, що Базьо, незважаючи на свою майстерність і силу, не зможе переплисти впоперек ріку навпростець, лише мусить плисти навскоси. Молодші шляхтичі схопили мотуз і побігли щосили вниз берегом до того місця, де, міркували, припливе Базьо. Базьо напружив усі свої сили, пливучи одною рукою й ногами. Другою рукою держав обережно і міцно колиску, щоби при зміні свого дотеперішнього напряму не перевернути її. Дитина, як побачила коло себе вусату голову, стала плакати.

Надплив великий кругляк. Усі аж крикнули з остраху – ось тут буде амінь! Але Базьо в одній хвилі зупинився, звернув набік і з цілою силою відтрутив пливуче дерево. Воно трохи змінило напрям і попливло далі. Базьо наближався щораз ближче до берега. Люди змотали мотуз у кільце й кинули на воду. Мотуз розмотався у повітрі і став падати. В тій хвилі вже один його кінець був у руці Базя. Базьо заревів: «Тягни!» Яких десять пар рук почали тягнути за мотуз до берега. Тепер плив Базьо стрілою. Громада, що приглядалася до того з берега, аж крикнула з радості.

Але й тут ще треба було пережити таку одну перешкоду, що, якби не розсудливість і вправність Базя, вся робота була б ні на що. Надпливла, вже недалёко берега, знов колода. Люди тягнули мотуз щосили, але колода пливла на саму колиску. Ще, може, одна мить – і колода вдарить у неї та розіб’є на шматки. Базьо миттю вхопив мотуз у зуби. Правою рукою взяв дитину з колиски – за мить перед тим як колода з цілою силою вдарила в колиску. Колиска пішла під воду, але дитина осталася в руках Базя. Він держав її за рученя під самою пахвою і посадив на свій грубий карк, щоб дитина якомога найвище була над водою. Мотуз держав у своїх сильних зубах, а лівою рукою боровся з хвилями.

За малу хвильку Базьо був на березі. Сюди збіглася ціла громада. Всі тішилися і кричали за шляхетським звичаєм «віват!» Базьо від утоми не міг промовити слова. До то ж трясся від холоду, як від пропасниці. Шляхта прибігла з поміччю. Взяли від Базя мокру дитину й завинули цупко в кожух, що його якийсь шляхтич скинув з себе. Другий кожух закинули на Базя, а хтось витягнув з кишені пляшку горілки, що взяв з собою на всякий випадок, і подав Базеві. Базьо приклав пляшку до рота і став ковтати з усієї сили. У пляшці мало що лишилося.

– Ну що ж, пане Базилі, – промовив до Базя префект, – я вас подам до бецирку. За таку штуку дістанете або двадцять п’ять ринських, або орден… Всі бачили, чого ви доконали!

– Певно, що йому те належиться! – крикнули голоси. – Подайте, пане префекцє!

– Мені гроші не потрібні, – каже Базьо, – я хочу мати орден!

– Віват, Базилі! – заревла шляхта. – Видно, що шляхтич, то й більше йому залежить на гонорі, як на грошах!

– А треба і з дитиною щось зробити, – каже префект.

– Я візьму її! – зголосилася одна шляхтянка, що саме тримала дитину на руках і зацитькувала її.

– Ого! Яка цікава! – відзивається Базьо. – Було за нею скакати в воду й рятувати… Я сам беру дитину!

– Таж ви не маєте жінки! – замітив хтось.

– Ну то що? Власне для того, що не маю жінки і не буду її мати, то хочу мати свою дитину, а кожний мені визнає, що я їй більше як рідний батько. Коли я лише скакав за нею у воду, то гадав собі, що як мені бог допоможе вирятувати, то й вигодую її і баста! – так він звичайно закінчував свої резони.

Базьо забрав дитину з рук шляхтянки і став гойдати на руках та наближати до неї свої страшні мітлисті вуса.

- Пан Базилі має рацію, – розсудив префект. – Дитина належить йому, поки її родичі не знайшлися. Коли він відважився її з такої біди вирятувати, то й не дасть їй з голоду загинути…

– Тепер, панове шляхта, ходіть звідси, – каже Базьо, – або хоч я піду. Якби ще надпливла яка дитина, а мене скортіло скочити за нею, то бігме було би мені капут, а я тепер маю для кого жити. А-а-а! – почав приспівувати Базьо своїм баранячим голосом і, не оглядаючись ні на кого, пішов межею поміж коноплі до села.

Довго ще було видно з-поміж високих конопель щетинисту голову Базеву й чутно було його приспівування: «А-а-а-а-а-!»

Тим часом вода підступала щораз вище.

– Ого, панове! – каже один шляхтич. – Забираймося додому, бо й нас вода забере, а Базя вже нема, щоб нас вирятував…

Стали вертатися до села. Лише кілька, що мали коней, залишились ще на березі і втикали колики над водою та приглядалися, як вона прибувала.

Префект, як лише вернувся до села, став давати розпорядження на випадок, якщо вода заллє село. Ходив з поліцаєм селом і наказував, щоб ніхто не лягав спати, щоб усе, що має, переносив на другу половину села, до сусідів, що мешкали на горбку. Поставив кінну варту за селом і в селі, щоб на випадок небезпеки стріляли з рушниць, котрих було в Закутті кілька, і тим давали знак до втечі.

В селі зчинилася метушня і крик, як серед пожару або перед набігом татар. Ціле Закуття заворушилося. Що мали, таскали до сусідів на горбок. Перегукування чоловіків, крик жінок і плач малих дітей серед безнастанного дрібного зимного дощу та при шумі вітру, що завзято колихав вербами, мішалися в такий пекельний гамір, як той судний день.

Але були й такі байдужі, що їм не конче хотілося виходити з сухої хати під ніч на сльоту. Вони потішалися надією, що, може, ще вода не розіллється.

Надійшла ніч, а гамір довго не втихав. Вартові, розставлені на різних кінцях села, вигукували щохвилі. Кожний вартовий з гвинтівкою або пістолем сидів на коні під густою гіллястою вербою, прикривши веретою себе і коня. Змоклі коні тряслися від холоду, позвішувавши сумно голови до землі. Вони немов відчували, про що тут йдеться, бо стояли спокійно, підносячи час від часу то одну, то другу ногу для відпочинку. Вже було геть по півночі, поки в селі втихло. Лише перегукування вартових не стихало.

Над ранком, коли лише стало сіріти небо на сході сонця, почувся вистріл над рікою. Йому відповів другий, третій ближче до села. З-над ріки почувся тупіт коней. Це вартові гналися з-над ріки до села стрімголов на конях. Вода виходила з берегів.

Вартові стали чвалати вулицями й кликати до втечі. Ціле Закуття було на ногах. Тепер ті, що не послухали префекта й лишилися по своїх хатах, зрозуміли свою необережність і стали тривожно втікати на другий бік села. Ще, як на біду, серединою села плив малий потічок. Тут було досить глибоко, і не можна було обминути того місця, щоб добратися на горбок.

Вода ринула до села скоріше, ніж хто міг сподіватися. Всі надіялися, що вона припливе просто з ріки, як це бувало кожного разу. Тимчасом вище села вода замулила кусень стрімкого берега, на котрім був насип землі, щось ніби гребля. Той берег разом з греблею зсунувся, і вода цілою жовтою масою полилася туди. Поки люди могли перейти потічок, вода вже пливла швидко серединою села.

Усіх, що ще не були в безпечнім місці на другім боці, огорнув панічний страх. Ніхто не знав, до чого братися, що хапати. Хто взяв на мотуз корову і став плисти водою, хто ніс теля або провадив коня. Зчинився страшенний плач і зойк, а до того ще й худоба ревіла з усієї сили. Люди з другого боку кидали своїм сусідам мотуззя, наставляли жердки. Дехто витягнув корито, в якім парять їду безрогим, узяв замість весла лопату і пускався на такім човні на порятунок сусідам. Та годі плисти човном такому, що ніколи човна не вживав, а ще човна з таким округлим дном. Вода рванула корито, перевернула його, а весляр ледве видряпався на берег, мокрий і заболочений.

Костиха також не хотіла звечора переноситися на другий бік. Вона боялася лишити свою хату й комору без нагляду. Що наговорився їй Дмитро – ніщо не помагало. Костиха лишилася з дівчиною в хаті, а за її прикладом пішла також її найближча сусідка, вдова. Лише корови загнав Дмитро звечора на обійстя вуйка.

Тепер Костиха зрозуміла цілу небезпеку. Вона вилізла на під, вистромила голову крізь стріху і стала репетувати, закликаючи на поміч. Але при такім пекельнім гаморі ніхто не чув її голосу.

Та Дмитро здогадався, що мама в небезпеці. Він скочив у потік, переплив його, забрів по пояс у воді до хати і став кликати маму. Костиха злізла з поду, а за нею дочка. Дмитро висадив сестру собі на плечі, маму взяв за руку і пустився назад. Води за той час уже прибуло. По дорозі причепилася до нього ще й плачуча вдова-сусідка.

– Ой, Дмитре, Дмитрусю! Ради бога, не дай грішній душі без сповіді загибати! Нехай і я причеплюся до тебе! – і з тими словами вона вхопила Дмитра за сорочку з тою божевільною силою, з якою потопаючий хапається стеблинки.

Дмитро пустився далі. Він мусив придержуватися плота, та хвиля була рвучка – мало що з ніг не звалила його. Поки йшли вузькою вулицею, було ще півбіди. Аж прийшли над стрімкий потік. Про плавання не можна було й думати з таким тягарем на плечах, як мав Дмитро. Сестра сплела ноги коло його шиї й держалася руками за голову. Крім того, обидві жінки, що були нижчі ростом від Дмитра, почіплялися судорожно за його плечі, поспиралися на нього й таким чином змогли вдержатися поверх води.

Дмитро пустився сміло через потік. Він набрав у себе повітря, скільки міг. Вода закрила його цілком, а як глибоко був у воді, видно було по тім, що сестрі, яка сиділа на його карку, сягала вода аж під пахви. Дівчина почала кричати, баби й собі заводили. Кілька людей поспішило на поміч. Один учепився довгої жердки, котру інші притримували за кінець, і став хутко ступати в воду, поки не прибрів до Дмитра. Схопив його за руку наосліп і став швидко вертатися до берега. Люди щосили тягнули за жердку. Дмитрова голова стала хутко показуватися поверх води, і він дихнув глибоко. Тепер були вже всі на березі і просто пішли до хати Шевка, наскрізь промоклі.

На подвір’ї Шевка стояло повно всякої худоби, бо в стайні і стодолі не було вже місця. Шевкові наймити понакладали сіна всюди попід стріху, де лиш було трохи сухого місця. Худоба всуміш з кіньми гризла завзято сіно, хоч тряслася від студені й сльоти. Та й хата була повна людей. У сінях, у кімнаті, в пекарні – ніде було голці впасти. Шевкова відкрила скриню і роздавала шляхтянкам на обидва боки свої сорочки і спідниці, поки стало запасу. Кожна, що дістала суху сорочку, стала переодягатися. В такій прикрій пригоді ніхто не думав про сором.

Сюди потрапила й Костиха. Шевкова казала їй залізти на теплу піч у пекарні. Там Костиха надягла суху сорочку й зогрілася.

Андрії мешкали з Олюнькою в долішній частині села. Андрій, почувши наказ префекта, хотів зараз перебратися на горбок, він боявся і им більше, що його хата була стара і спорохнявіла, отже, могла під напором повені легко розлетітися. Однак Ганна, котра чомусь не любила префекта, не хотіла про те навіть слухати.

– Ти, боягузе! – каже до чоловіка. – Боїшся, аби собі п’яти не замочив? Не бійся нічого! Я вже не одну воду виділа, та й нічого мені не сталося. Підемо з хати під ніч, то буде злодіям празник… От лягай спати, а як буде треба, то зберемося разом.

Андрій уступив жінці, як завжди. Але випросив у неї бодай стільки, що звечора попереносив увесь дріб і скриню та попереганяв худобу до сусідів на горбок.

Як лише вартові наробили крику, що вода наближається, Андрії заметушилися у хаті. Ганна випровадила чимскоріше заспаних дітей до свого брата, а Олюньку послала на під скидати всячину. Олюнька поскидала, а Ганна зв’язала у два великі клунки. Один схопила сама, другий наказала нести чоловікові.

Олюнька стала скоро злазити по драбині з поду й хотіла йти разом. Але Ганна крикнула на неї:

– Лишися в хаті й пильнуй, щоб хто чого не вкрав… Дідько тебе не візьме!

З тими словами зачинила хату й замкнула на ключ та, підіпнувшися, стала чалапати швидко до сусідів.

Олюнька гримала кулаками у двері і стала кричати.

Андрій пішов був зі своїм клунком уперед і нічого не бачив.

– A де ж Олюнька? – запитав, коли жінка наздогнала його.

– Я лишила її в хаті… нехай пильнує, щоб хто чого не вкрав, – каже Ганна, держачись плота.

– Та-бо, Ганно, не можна таки лишити її… Я вернуся…

– Не руш! Нічого їй не станеться. Як замочить ноги, то полізе на піч, а хати вода не зрушить…

– Чому би ні? Хата вже стара й спорохнявіла!

– А ти старий дурень! Не знаєш, що стара хата сидить твердо в землі, і скоріше нова попливе з водою, ніж такий старий гриб.

– Нехай би й так, але дівчина може перестрашитися! – вмовляв Андрій жінку.

– То сорочку їй роздереш та зженеш страх углями, й зараз виздоровіє! – воркотіла злісно Ганна й тягнула чоловіка за руку. – Не подумай мені вернутись!

Андрій не посмів більше сперечатися з жінкою, і пішли далі.

На обійсті Ганниного брата було теж немало людей, що туди повтікали.

За хвилю помітив хтось, що Олюньки нема.

– А де ж Олюнька? – спитало кілька голосів разом.

Ганна не дала своєму чоловікові отямитися й сама скоренько заговорила:

– Або ж то вона дитина, щоб її пантрувати? Десь, певно, вже тут є, може, сидить на печі…

Люди метнулися до хати, але ні на печі, ні в хаті Олюньки не було.

Тепер Андрій не втерпів і обізвався:

– Та що тут крутити, коли Олюнька залишилася в хаті…

– А ви ж мали серце там її лишати? – каже одна шляхтянка. – Таж дівчина там загине!

– Нічого їй не станеться, не бійтесь, – відповіла Ганна, – хоч би трошки і змокла…

– Але перестрашиться, – наполягала шляхтянка. – її конче треба звідти вирятувати!

Ганна все ще упиралася, що Олюньці нічого не станеться, аж один шляхтич відізвався:

– Е, бо то, видите, пані Єнджейова має в тім свій інтерес, якби Одюнька втопилася… Двадцять п’ять моргів грунту пішки не ходить… Але за те може бути велика біда…

Тепер Ганна зміркувала, що її план викрився. Вона таки добре настрашилася.

Вона раптом зібралася на плач.

– Та що ж я, нещасна, пораджу? Тут можна голову втратити в такім нещастю… та хто ж її, сирітку, тепер врятує? – І жінка стала голосити, як по вмерлому.

Люди, що були на обійсті Ганниного брата, повибігали над потік і стали розповідати, що Лукашева Олюнька лишилася на долині в хаті.

Над потічком стояла купка людей, межи ними – Шевко і Дмитро, який щойно своїх із води повитягав.

– Ану, панове каваліри, на вас тепер черга! – звернувся Шевко до парубків, що тут стояли. – Хто відважиться піти дівчину врятувати, може, ожениться з нею. Посаг гарний.

Ніхто якось не рухався.

– Хто того доконає, – сказав дальше Шевко, – дістане від мене доброго коня.

– Я! – зголосився Дмитро, либонь, для того, що хотів вуйкові сподобатися. І кинувся у воду. Переплив потік, а далі став брести по пахви у воді вулицею, чіпляючись плота.

Тим часом Олюнька била кулаками в двері, просила, плакала, а як почула, що вуйна щораз далі відходить, вбігла до хати. Сюди стала вода підходити шпарами попід підвалини, а далі й бити до вікна. Дівчину опанувала страшна смертельна тривога. Одна шибка тріснула під напором води, й вода стала вливатися туди струменем. Олюнька вилізла на піч. Запхалася в самий кутик і стала вголос молитись. Вода прибувала щораз більше, хата стала тріщати. Вода вирвала хатні двері, а ліжко, стіл та лави плавали по хаті, вдаряючись то об стіни, то об припічок. Олюнька зрозуміла, що доведеться їй загибати.

Тим часом Дмитро добрів до хати. Хотів відчинити двері, але вони були замкнені. Він наблизився до вікна і тут крізь розбиту шибку, хоч шуміла вода, почув, як Олюнька плакала.

– Ану, Олюнька! Гей, Олюнька, відчиняй двері і виходь! – кричав Дмитро під вікном.

Олюнька почула голос Дмитра. Злізла з печі й побрела до вікна.

– Та вуйна замкнула двері на замок! – каже крізь плач. – Не маю куди вийти…

– А бодай твоя вуйна повісилася! – крикнув сердито Дмитро. Він схопив обіруч за раму вікна в тім місці, де була розбита шибка, потермосив з усієї сили і вирвав вікно з рамою з віконної варцаби та шпурнув ним далеко. – Вилазь борзо!

– Та тут повно води, – каже дівчина, – я боюся!

– Не бійся, ходи борзенько, бо потому буде вже пізно.

Олюнька стояла на лаві під вікном і перехилилася надвір. Дмитро вхопив її попід пахви і посадив собі на плече, як дитину.

– Держися цупко моєї голови й не бійся нічого!

Придержуючи одною рукою Олюньку за ноги, другою чіплявся за пліт і так вертався до потоку. Тут справився він так, як і першого разу, коли переносив сестру. Він набрав у себе повітря й пустився впоперек потоку. Олюнька закричала, трималася за голову Дмитра. Дмитро відгортав воду вільною рукою. Кілька хлопців скочили йому на поміч. Подали йому жердку, і він виліз на берег. Тепер, сапаючи тяжко, зсадив Олюньку на землю.

– Зух з тебе, хлопче! – каже Шевко, попліскуючи його рукою по плечу. – Видно, що в тобі шляхетська кров… Але я також слова додержу. Котрого коня собі вибереш?

– Та нащо мені кінь, що я з конем буду робити? Я за коня в воду не поліз би.

Він знав дуже добре свого вуйка і знав, що таким чином завоює, собі ще більшу його ласку,-а це було для нього більш варте, ніж пара коней.

– Ну, як хочеш, але я слова шляхетського не цофаю, – каже Шевко. – Хочеш – бери, котрий тобі найліпше подобається.

– У мене вуйкове добре слово більше значить, як сто цугових коней, – підлещувався Дмитро.

Шевко відійшов задоволений, бурмочучи собі під носом: «Я все кажу, що в тім хлопці пливе правдива шляхетська кров…»

На той жест Дмитра дивилася вся закуттянська громада, і всі стали лише про те говорити. Нині був Дмитро побіч Базя героєм дня.

– Своє зробив, а коня не хотів брати! – говорили між собою закуттяни. – Той Дмитро таки дурний…

За кілька годин почала вода спадати. Тепер знов забивали люди колики, але вже не на березі, лише щораз дальше в воду, щоб побачити, як швидко вода буде спадати. Вода справді стала в такім темпі спалити, в якім прибувала. Надвечір остався лише намул та невеличкі калюжки води. Легенький вітерець розігнав хмари, небо прояснилося, і над заходом показалося ясне сонце.

Слава ж тобі, господи! Люди стали вертатися до своїх загород. Всі хати залишилися цілі завдяки сильним плотам, що стояли впоперек пливучої хвилі, та грубим вербам, яких було в селі повно. Це здержувало напір води. Одна лише хата Андрієва розмокла у воді й завалилася.

Кожний, хто ввійшов до своєї хати, застав пустку. Намулу було всюди стільки, що треба було лопатою та коцюбою вигортати. Не лише на помості, але й в печі було його завтовшки з долоню.

Люди почали поратися коло хат. Повигортали болото, почистили посуд та домашнє знаряддя, випрали плаття й розвішували по плотах сушити. Кожний сусід з горбка позичив комусь з долини в’язочку соломи та трохи сухого ріща, щоб було чим на перший раз у печі затопити, погрітися та зварити теплої страви.

При всій страхітливості грізної повені не обійшлось і без смішних епізодів.

При дорозі, що вела з міста до Пишнівець, стояла у полі мурована каплиця, а в ній на підмурованім престолі лежав вироблений з дерева чорт, котрого бив святий Михайло. Чорт мав стать чоловічу, довгий, задертий угору хвіст, роги на голові і довгі кігті на руках і ногах. Він лежав плечима догори, лише голову повернув до святого Михайла та вишкірив до нього довгі зуби. На зображення цього ворога світу фантазія сільського артиста-різьбаря віддала всі свої сили, щоб його представити якнайбільш по-чортячому.

Чорт був справді страшний. Цілий помальований чорною фарбою, очі червоні, з білими білками, паща червона, а зуби білі, щербаті. В тій відкритій пащі, в тих вишкірених зубах, у тих страшних очах виявлялася така злість і завзятість, що не можна було спокійно на чорта глянути… Ще більшої грози додавали йому ті кігті, що запустились в мармурове підвищення, на котрім він лежав. Здавалося, що чортяка ось-ось вирветься з-під святого свого мучителя і кинеться в світ робити людям капості.

Святий Михайло, одягнений у панцир від колін до шиї й озброєний коротким римським мечем та списом, стояв одною ногою на спині чорта, а другою на підмурку і свій довгий спис застромив у розкриту чортячу пащу. На лиці святого вимальовувався небесний ангельський супокій і певність перемоги над нечистою силою.

Ті дві фігури яскраво випромінювались від задньої стіни каплиці, що внизу відтворила пекло, а вгорі – лагідні білі хмарки на синьому небі. Цілість, та ще з такою декорацією, уявлялася добре.

Люди, що їздили туди до міста, знімали перед каплицею шапки і хрестилися, та хоч лютилися на те, що й перед чортом мусять шапку знімати, мали великий острах перед тою каплицею, і ніхто ні за яку ціну не наблизився б вночі до неї.

Але повінь не була така боязлива й зайшла до каплиці. Святий Михайло, як фігура стояча, був прикріплений до задньої стіни залізним прутом і тому остався. Та чортові при допомозі води удалося вислизнути з-під ніг святого воїна і попливти світами.

Михась Ясів добрався й собі до хати і став робити порядки. Вигорнув болото з хати, застелив долівку соломою і став поратися коло печі. Засунув коцюбу досередини і наткнувся на щось тверде. Спочатку гадав, що жінка забула в печі горщик зі стравою, але то було щось не те. Він зачепив коцюбою та й став тягти… і витягнув на припічок чорта. Чорт вилазив з печі пащею наперед. Здавалося, що роззявив її просто на Михася, начеб хотів з’їсти. Михась настрашився, кинув коцюбу і вибіг як несамовитий надвір та став брести в болоті по обійстю, не в силі з переляку промовити слова.

Побачив його сусід.

– А що таке, пане Міхасє, танцюєте по болоті?

Михась тепер отямився.

– Ой, сусіде, я ледве живий… Ходіть сюди й подивіться… я сам боюся до хати ввійти.

Зацікавлений сусід переліз через перелаз і зайшов до сіней Михася.

– Йдіть ви, бо я, бігме, боюся! – каже Михась.

Сусід не знав, що про те думати. Гадав, чи не гадина запливла до хати Михася. Для безпечності взяв у руку залізний рискаль, що стояв коло дверей у сінях.

Михась відчинив обережно хату. Сусід подивився уважно, переступив поріг, а далі підступив до печі, схопив чорта за руку й витягнув посеред хати.

– Ха-ха-ха! Та то, бігме, з-під святого Михайла з каплиці… Ха-ха! А то неборака з-під одного Михайла визволився, а другому до печі вліз… ха-ха-ха! І говорять, що чорт має бути дуже розумний… ха-ха-ха!

Сусід лишив Михася з чортом у хаті, а сам побіг розповідати сусідам новину, що Михасеві чорт до печі заліз.

Назбігалося багато людей. Оглядали диво на всі боки, бо поки чорт був у каплиці на своїм місці, ніхто не наважувався приглянутися до нього ближче. Але тепер лежав він немічний і вимазаний болотом. Шляхта перевертала чорта на всі боки, поки хтось не відломив йому хвіст.

– Що я з ним зроблю? – радився Михась людей. – Якась біда напосілася на мене!

– Занесіть його до двора до пана, бо то його каплиця, а він вас за труд певно, винагородить.

– А де ж би я його ніс? Господи! – відпекувався Михась. – 3 мене би люди сміялися… Та то біда така велика, як телиця…

– То візьміть на фіру й завезіть, – радив інший.

Другої днини Михась запріг коні, положив чорта на віз, прикрив соломою й повіз до двора.

Пан сміявся, аж за боки брався, угостив шляхтича в канцелярії й дав йому за те фіру сіна й ринського.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 61 – 72.