9. Смерть діда Луця

Андрій Чайковський

Відчуття Луця, що не довго поживе на цім світі, незадовго справдилося. Він почував себе щораз слабшим. Чим ближче до осені, тим більше мучила його ядуха, а при тім боліли руки й ноги так, що старий стогнав по цілих ночах, не міг спати.

В хаті було йому душно, а надворі холодно.

Луць уже не міг робити таки ніякої роботи. Ганна воркотіла й нарікала перед чоловіком, але все ще боялася старого й не наважувалася лізти йому в очі. Андрій любив свого батька, але як наважувався перед жінкою захистити його старість, Ганна закрикувала його так, що не знав, куди діватися. Він у таких випадках забував язика в роті, не смів договорювати початого слова, лише стискав плечима й відходив до своєї роботи.

Старий занемагав щораз більше. Схуд, на лиці пожовк, руки стали трястися, а кашель, сухий, частенький і поривчастий, не давав йому кілька слів до ладу сказати.

Надійшла пізня осінь, ота найтяжча пора року для всіх ядушливих і взагалі хворих. Старий Луць не виходив з хати й ліг на постіль.

Недужий дідусь, відчуваючи близький свій кінець і розлуку з любою внучкою, не хотів її тепер і на крок пустити від себе. Та не можна сказати, щоб її нудив чим-небудь, як воно буває з тяжконедужими старими. Він було велить Олюньці сісти при своїй постелі на стільчику та заодно дивиться на неї, любується її гарним личком і гладить сухою дрижачою рукою по голівці.

Одної неділі, як Андрії пішли до церкви, а Олюнька лишилася сама з дідусем, старий каже:

– Слухай, моя Олюнько люба, маю тобі щось сказати. Я буду незадовго вмирати, мій кінець близький…

Олюнька й сама журилася тим, що дідусь нездужає, але таких страшних слів не сподівалася почути від нього. Розплакалася страшно й кинулася старому на груди та стала його обнімати, цілувати.

– Дідусеньку мій, соколику! Не говоріть так, не говоріть! Я такого не можу слухати. Що ж я, сирота, буду без вас робити на світі? – І гарячі її сльози котилися горохом на лице старого.

Він і собі заплакав, пригорнув дитину до себе щосили і став заспокоювати її:

– Така воля божа, моя дитино! Хто родився, мусить умерти. Та й мій вік уже по тому… Набідувався я досить, пережив не одно горе. От прийшлося й мою Мариню, а твою маму поховати, – та що порадиш? Нам здається, що воно так повинно бути, щоб діти ховали батьків, а в мене було навпаки; я поховав дочку і зятя разом, несподівано, одної днини… ба, я їх навіть не бачив, як ховали… померли від холери, та забрали їх, як ту падлину, й вивезли… Розумієш, як то страшно? Але в тім божа воля…

Олюнька тулилася до грудей діда і хлипала.

– Скажіть мені, дідусю, яка була моя мама і де її поховали?

– Була така, як ти, моя дитино. Ти цілком у неї вдалася, та дай боже, щоб ти була така добра, як вона. А де її поховали, я справді не знаю. От на холернім цвинтарі, що під каналом, – знаєш? Тоді ховали по декілька разом до одної ями. Вкинули в яму, налляли вапна та й присипали землею… Ти бачила, яке то мале місце – той холерний цвинтар? А що там людей лежить! Я ще тямлю, як тільки той цвинтар закладали… Страшний тоді був час! То було ще за першої холери. Потому була ще друга і третя – та, що від неї твої тато й мама померли… Отак і місця не знаю, де вони лежать. Як будеш там туди йти, то помолися за їх душу під хрестом… Бог прийме… Але не пора тепер про те говорити. Я хотів тобі сказати щось інше… Слухай, дитино! Ведися чемно й чесно, щоб мені було легко лежати в могилі. Будь добра для всіх, милосердна… Ти будеш колись багачка… Не гордися своїм багатством, бо й ангелів гордих бог покарав… Не пускай бідного від свого порога без шматка хліба, без доброго слова… Вуйни не дражни нічим і не сопротивляйся їй… Вона, може, й не така лиха, як показує… Але якби тобі було так дуже зле, що не могла б витримати, то піди до Шевка і скажи йому все… Я його вже за тебе просив… А не забувай помолитися за мою душу, бо я тебе, моя дитино, дуже, дуже люблю…

Старому закрутилися сльози в очах, уста затряслися від плачу, він ізнемігся, закашлявся і не здужав слова промовити… Відсунув легко дівчину від себе, ліг горілиць на постелі й тяжко дихав. Груди то підносилися, то спадали.

Олюнька подала старому теплого молока. Старий хлипнув трохи, відкашлянув іще раз, сперся на лікті правої руки й говорив далі:

– Тільки, дитино, не піддавайся розпуці. Кожний чоловік мусить умирати, але хоч тіло зогниє в землі, то душа буде жити, а там усі праведні у бога зійдуться разом. Воно й не може бути інакше! От я піду від вас усіх, але там знов застану знайомих, що перше повмирали… Так буде і з тобою колись… Дай тобі боже довгого віку дожити й щасливою бути, але щоб і як довго ти жила, то таки не можеш вічно жити. От бачиш мене, Олюнько: поки я був здоров, то добре, а тепер, коли нездужаю, як я мучуся… Добре, що ще недовго – а якби так рік, два або і більше? Тоді ти сама просила б у бога смерті для мене…

– Дідусю солоденький, того ніколи не було б!..

– Було б, було б, коли б ти бачила, що для мене виходу нема. Смерть страшна лише для людей злих, що суду божого бояться, а для добрих вона велике добро. Смерть кінчить усі муки, все горе відразу… А для того тобі кажу, щоб ти не побивалася за мною, не впадала в розпуку, коли мені очі замкнуться… Ми там побачимося всі – о!.. Всі, що в бога собі на те заслужать…

Дальшу бесіду старого перервали Андрії, що саме вернули з церкви. Старий поцілував іще раз онуку в голову, а відтак прикликав до себе Андрія.

– Слухай, сину! Як пообідаєш, запряжи фіру й привези мені ксьондза… мені вже недовго з вами бути…

В Андрія защеміло серце.

– Що, тату, говорите? Та де ще ви будете вмирати?.. Коби трохи погоди надворі, вам зараз полегшає.

– Мені полегшає і без погоди. Я це знаю, а ти таки зроби так, як я говорю.

Ганна поралася коло печі за обідом і слухала тої мови старого. І їй стало трохи маркотно, хоч ніколи не любила старого, а більше боялася його.

Обід минув у мовчанці, ніхто й слова не промовив. Ганна насупилася. Андрій ковтав сльози, нікому страва не йшла в горло.

По обіді Андрій вийшов на обійстя, зладив віз, вистелив соломою, прикрив зверху веретою, запріг коні й поїхав. Було велике болото. Коники Андрія не були великі, а до того восени коні звичайно слабші. Вони ледве витягали ноги з густого чорного болота. Андрій підганяв бичиною, бо батога видалось йому замало.

Про що Андрій думав по дорозі, поки заїхав на попівство, ніхто не міг би сказати. В нього проходили думки одна за другою, але не було ні одної веселої. Пригадував собі ціле своє життя – свої дитячі, парубоцькі літа, пригадував собі, який був його батько ще тоді, як він його лиш затямив, а який тепер немічний. Пригадав собі своє подружжя з Ганною та й зітхнув тяженько, бо від тої хвилі йшов уже, як у ярмі. Пригадав собі, як не раз батько радив йому, щоб не давав себе жінці взяти під ноги… Не послухав, а тепер уже було запізно. Жінка дуже взяла верх над ним, і він не мав сили опиратися її волі…

Заїхав на попівство перед ганок. Зліз із воза, обчистив собі чоботи тріскою, а відтак мітлою й увійшов обережно до сіней, а звідси до кухні.

– Єгомость дома?

– Тепер обідають.

Андрій сів на лавці і ждав терпеливо, поки обід скінчиться. Служниця сказала в покоях, що приїхав якийсь шляхтич.

Священик, що сам походив з ходачкової шляхти, поводився зі шляхтою дуже обережно, зовсім не так, як з хлопами зі своєї парафії, хоч волів хлопів, ніж гордих шляхтичів. Вони не раз далися йому взнаки й за все щонайменше подавали скарги до консистора. Раз навіть їздили до Львова до митрополита Литвиновича й погрозили, що, як їм владика справи не зробить, усі перейдуть «на польське».

А пішло їм ось із чого. В тім часі наші священики почали дуже займатися очищенням грецького обряду від усяких додатків з обряду латинського, і на це очищення обряду витрачали майже всі сили. Так званою обрядовщиною займалися не лише священики, отже, люди фахові, але й люди зі світської інтелігенції, от, наприклад, покійний Михайло Качковський, судовий радник… Пишнівецький парох вважав невластивим для нашого обряду також те, що дехто зі старших шляхтичів говорив молитви по-польськи.

А не було чому так дивуватися, бо ті люди тямили ще часи, коли оголошувалися проповіді по наших церквах по-польськи. Але пишнівецький священик хотів усунути ту аномалію відразу якнайгострішими способами, які мав у руках. Між іншим, він відправляв від сповіді всіх тих, що не знали руської молитви. З того шляхтичі роз’їлися на попа (бо декілька старших людей повмирали без сповіді) і поїхали до митрополита зі скаргою. Треба було їм конче дати якусь сатисфакцію – і пишнівський священик пішов на реколекцію на тиждень чи більше під сходи у святого Юра.

Священик не міг того забути шляхті, але мусив поводитися з нею обережно. Він казав зараз покликати Андрія до канцелярії.

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки! А що там, пане Андрію, скажете?

– Я приїхав по єгомостя, щоб тата висповідали та й закомунікували.

– Та тепер?

– Авжеж тепер. Тато хочуть конче сповідатися…

– Таж я зараз маю їхати на вечірню!

– Е, прошу єгомостя, до вечірні ще далеко… буде ще час…

– А чому ви не привезли тата нині до церкви?

– Не можна було… Вони ядушливі… могла б їм така недобра погода зашкодити.

– А чейже тато не такі дуже слабі… Приїдьте завтра!

Андрій, що перед жінкою не знав, на котру ногу стати, тут почув себе шляхтичем і не гадав так скоро уступити.

– Тато слабі та й годі, і я приїхав по єгомостя нині. А на те ми ксьондзу платимо, щоб людей сповідав при потребі та й робив свою річ…

Священик почервонів на таку гостру мову шляхтича, але опанував собою…

– До завтра можете заждати… чейже не буде пізно!

– Я хочу нині і вже! Мені сюди їхати нелегко. А коли єгомость не хочуть, то я поїду до польського, але, бігме, що біскуп буде про те знати!

Хоч священикові дуже не хотілося їхати й покидати гостей, що того дня до нього заїхали, – та що було діяти?

Священик зібрався, послав до паламаря, щоб відкрив церкву та забрав святі дари. Паламар сів коло Андрія з ліхтарнею і дзвінком. По дорозі люди відступали набік, знімали шапки, клякали й хрестилися. Коні зміркували, що вже вертають додому, і йшли жваво.

Приїхали на подвір’я. Андрій виніс із хати стілець, щоб священикові було ліпше злазити зі святими дарами. Паламар пішов із дзвінком і ліхтарнею попереду і відчинив двері.

Поки Андрій привіз священика, Ганна надягла на старого чисту сорочку, застелила білу постіль, стіл накрила чистим покривалом і попрятала в хаті, підмела наново. Вона хотіла показатись перед усіма, а особливо перед священиком, доброю господинею. і

Коли священик увійшов до хати, всі приклякнули. Кожне плакало. А вже Олюнька не могла й отямитися. Клякала коло постелі, держалася обіруч побіч-ниці та плакала судорожно й голосно.

Священик казав усім вийти з хати й остався з Луцем…

Коли Луць запричащався, почув якусь полегшу. Лице його прояснилося й набрало живішої окраски.

– Єгомость! – каже до священика, цілуючи його руку. – У мене ще одна просьба до вас!

Священик поважав Луця, бо це був найпобожніший його парафіянин з цілого Закуття, тямив про церкву й не одну дорогу річ справив для неї.

– Що ж такого? Говоріть!

– Я лишаю внучку Олюньку, оту сироту, що тут плакала за мною. Прошу вас, єгомость, поглядайте й ви деколи за нею, щоб їй кривди не було та щоб її по-божому виховали. Нині світ такий зрадливий…

– Ну, добре. Обіцяю вам.

– А ще одно. Вона добре вчиться в школі. Прошу єгомостя, купіть її молитовник. Я не знаю, скільки він коштує, але ось тут даю єгомостеві ринського.

– Такий малий молитовник ринського не коштує.

– То купіть трохи більший, нехай дитина має з чого молитися богу…

– Добре, добре, куплю, і ви ще тих молитов послухаєте, як вам дитина прочитає…

– Хіба з тамтого світу почую її молитву, – відповів Луць, – мені вже, єгомость, виходу нема… ноги вже попухли…

– Та чому ви не послали за доктором? Ви ж чоловік заможний.

– На старість нема ні доктора, ні ліку, – каже Луць, хитаючи головою. – Я жив такий вік без доктора, та й тепер він мені ні на що, бо чоловік усе колись мусить померти, коли богу подобається…

На таку аргументацію не було що казати.

Священик відчинив двері й покликав до хати всіх. Почалося «єлопомазаннє», при чім священик вимовляв повагом молитви. Всі збилися коло мисника в кутку і хлипали. Андрій у товаристві жінки втратив зовсім свою бундючну шляхетську вдачу. Він переступав з ноги на ногу і ковтав сльози та прикушував губу, аби не показати, що плаче.

По відправі того сумного обряду священик попрощався з Луцем і зараз поїхав просто до церкви на вечірню.

Старий Луць заснув смачно. Всім здавалося, що старому, може, ще полегшає і він видужає.

Старий спав до вечора. Пробудився відтак, напився води, прикликав до себе Андрія й казав попросити до себе Шевка.

– Треба, – каже, – і про вас щось подумати! Мені вже тепер нікого не треба, хіба чотири дошки та землі трошки.

Андрій узяв шапку й пішов у село за Шевком.

– Добрий вечір! – поздоровався з Шевком, увійшовши в хату.

– Дай боже й вам! – відповів Шевко. – Просимо, будьте гістьми й сідайте. Що там доброго чувати?

– Та де там доброго… От тато вмирають…

– Е, ще так зле не буде. Старим людям усе здається, що вмирають, як лише що-небудь заболить.

– З ними таки щось зле. Нині сповідалися.

– Га, що ж робити? Та бо ж і вік… дай боже й нам усім стільки прожити… І старий, правду сказати, не хворів ніколи…

– Тато просили вас, пане Якуб’є, до себе нині.

– Ну, то треба піти, годі хворому такої послуги відмовити.

Шевко встав з лави, надягнув кожух, узяв палицю й шапку, й обидва вийшли на вулицю. Надворі було темно, хоч око виколи, а під ногами страшенне болото. Йшли обидва попід плоти, опираючись одною рукою на палиці, а другою чіплялися плота.

У хаті Андрія світилася маленька нафтова лампочка коло вікна на кілочку. Було тихо як у могилі, лише деколи старий Луць покашлював.

– Добрий вечір! – сказав Шевко, увійшовши в хату. – Як ся маєте, пане Лукашу? Що то ви виробляєте? Вмирати захотіли? От вам би ще оженитися. Я маю для вас таку теплу вдовичку, як грубка…

– Жартуйте здорові, пане Якуб’є, а мені в далеку дорогу пора, – каже Луць, покашлюючи. – Чую, що мені виходу не буде… вже й ноги пухнуть… і дихати не можу…

– Чи одному то не лиш ноги попухли, але й цілий спух, як колода, а ще вихворівся і був здоровий…

– О, в мене так не буде…

Луць говорив з такою повагою, з такою певністю про свій близький кінець, що Шевко втратив цілком охоту до жартів і споважнів.

Настала прикра мовчанка. Старий Луць дихав тяжко, в грудях йому клекотіло, як у горшку. Всі стояли тихо, лиш Олюнька, держачи дідуся за руку, закрила собі лице другою рукою та стиха плакала.

Нарешті старий Луць відкашлянув і каже:

– Треба мені, сусіде, якийсь порядок зробити, щоб по моїй смерті не було сварок і гаканини…

Шевко здогадався, що старий хоче робити заповіт. Він шепнув Андрієві, щоб прикликав ще префекта й писаря. Андрій узяв шапку й хотів вийти, та старий затримав його:

– Куди ти, Андрусю, хочеш іти? Почекай, те, що хочу зробити, й тебе буде обходити…

– Я гадав би, – відзивається Шевко, – що добре було б закликати ще префекта й писаря. Ви, певно, пане Лукашу, хочете робити тестамент…

– А нащо тут тестаментів? – протестував Луць. – Або то я маю такі маєтки чи що? От послухайте ви, пане Якуб’є, щоб знали та й припильнували моєї останньої волі. В мене не багато мізерії набралося, бо, як знаєте, не було з чого. Грунт розділив я між дітьми, а собі лишив стільки от, щоб не зовсім бути на ласці дітей… Не треба тут ні префектів, ні писарів. Як більше свідків, то більша мішанина: один буде одно тямити, а другий інше, і потому не знати, кому вірити… От подай мені, Андрію, мою скриньку з-під постелі та дайте трохи світла, бо не бачу.

Поки Андрій витаскав невеличку скриньку з-під постелі й поставив коло старого на лавці, Луць сів на постелі і зняв із шиї ключик, що висів на шнурочку. Тим ключиком відкрив він скриньку і став там шукати.

– О, тут є 50 ринських, – каже Луць, виймаючи невеликий збиток, – то буде на похорон і для ксьондза, як там згодитеся… Тут, знов, є 30 срібних, то за те поставите на моїм гробі хрест який… Тут є сотка, то буде для Олюньки на весілля. – Старий при згадці про Олюньчине весілля зітхцув тяжко й похитав головою; йому, либонь, того найбільше було жаль на цім світі, що не зможе своєї внучки під вінець поблагословити… – Весілля для неї не робіть коштовного… що то варто? Ліпше купити їй що… яку корову чи щось інше, то більший буде пожиток… Усі речі, одежину нехай забере Андрій… та й п’ять моргів поля, а других п’ять піде Олюньці. Більше не лишаю нічто, бо нічого не маю… Працюйте так, як я пфацював, то доробитеся… Ага! В тебе, Ганно, Олюньчині коралі, що я для неї купив… Не забудь же віддати їй, як буде час… Чуєте, пане Якуб’є, за тії коралі? – сказав, звертаючись до Шевка. – Але я б вам, дітоньки, лишив одну добру раду; вона ліпша, як гроші, коли її хто слухає, бо вона притягає благословення боже… Я порадив би вам, щоби ви більше любилися, а менше сварилися. Ти, Ганно, маєш гострий язик, ти окульбачила свого чоловіка, як сліпу кобилу; а то зле, дуже зле, бо чоловік має бути голова, а жінка його підпора, поміч. Лиши йому трохи волі! Таж він чоловік добрий, роботящий, не п’є і в карти не грає, – то чого ж водиш його все на пояску? А що найважніше, аби ти мені по-людяному обходилася з Олюнькою, бо тебе з могили проклинати буду… тям собі! – І старий погрозив їй пальцем.

– Або я їй яку кривду роблю? – відізвалася Ганна. – Та що тато вигадують?..

– Ну, ну! Я знаю, що говорю, і ціле Закуття добре те знає. Не тягни мене за язик та до гріха не доводь по святій сповіді… Це вже вас прошу, пане Якуб’є, не дайте сироті кривди зробити, а якби ви що побачили не так, то знайте: до суду та й іншого опікуна! А тепер нате всю ту мою мізерію та й ви усім заорудуйте…

Ганна обидилася тим, що старий не дає грошей синові, чужому.

– А то раз! Або то Андрій малолітній чи що?

– Він ще гірший, як малолітній… Я певно б йому те віддав, якби він мав іншу жінку… Ти, Ганно, не сердься, але ти сама в тому винна… ми всі те знаємо…

Шевко взяв гроші, порахував при всіх і сховав у кишеню.

– Я маю надію, – сказав, – що ті гроші я вам ще верну та й могорич вип’ємо, як видужаєте.

– Хоч би я й видужав, то таки їх не рушу. Вони вже давно в мене на те призначені… Хто знає, чи ще зложив би…

Шевко збирався відходити. Луць стиснув йому на прощання руку.

– Навідайте мене, коли ласка, ще завтра!

– Добре, з охотою прийду… може, вам за той час полегшає та й веселіше побалакаємо. Доброї вам ночі!

Олюнька підбігла й поцілувала Шевка в руку. Вона бачила в ньому чоловіка, що мав їй у майбутньому заступити дорогого дідуся. Ганна посвітила гостеві через поріг.

По відході Шевка старий ліг на постелі, зімкнув очі і став засинати. Віддих його був тяжкий і в грудях заодно кипіло й клекотіло…

Була вже пізня ніч. Десь на дереві близько хати обізвалася сова – путь-путь!

Старий розкрив очі і прокинувся.

– Вже мене кличе, о!

Слабі люди мають звичайно дуже гострий слух.

Усім пішов мороз поза плечі. Старий дрімав далі. Здавалося, що цілком заснув. Обидвоє Андрії довго ще ждали, хоч їх діти вже позасинали. Олюнька, зморена плачем і смутком, притулила голівку до спинки ліжка й так заснула, де сиділа. Андрій вийшов до стайні, оглянув худобу, підкинув сіна й вернувся тихо до хати, замкнувши двері на засув. Нарешті полягали всі. Андрій на лаві прикрився кожухом, Ганна полізла на піч. Світла не гасили, лампочка блимала на своїм місці.

Старий Луць поворухнувся кілька разів, але заснув знов.

Другої днини повставали всі пізніше, ніж звичайно. По сніданні пішли кожне до своєї роботи. Андрій молотив жито в стодолі. Ганна, упоравшись з кухнею, сіла прясти з дітьми й Олюнькою. Олюнька щохвилі забувала веретено в руках і поглядала на дідуся, що, не рухаючись, лежав навзнак.

По обіді став дехто з сусідів навідуватися до старого. Вся шляхта любила його, тож коли розійшлася вістка, що старий умирає, кожне хотіло бачити його востаннє.

Так було до вечора. Вечором по роботі зійшлася повна хата людей.

Старий озивався мало, хоч ні разу не втрачав пам’яті. Він пізнавав кожного і подавав дрижачу руку на привітання.

Коли смерклося, старий став непокоїтися. Він розкидав руками, скидав із себе накриття, розхристував сорочку на грудях.

Настала агонія.

Олюнька, проковтуючи сльози, що спливали їй до рота, питала кілька разів, заглядаючи до Луця:

– Подати вам, дідусю, чого? Може, молока нап’єтеся?

Старий не відповів нічого. Він дивився скляними очима в стелю.

В хаті настала мертва тиша.

Надійшов Шевко. Він наблизився до Луця, щоб з ним привітатися. Луць вдивлявся довго в нього, але вже його не пізнав.

Шевко приглянувся до Луця уважно й махнув рукою. Відтак обернувся до Ганни й шепнув:

– Засвітіть громнічну!

Значило це таку свічку, що її посвячують на стрітення.

Ганна відкрила скриню, вийняла грубу воскову свічку, пообліплювану хрестиками з позолоченого, вже почорнілого паперу. Засвітила. Шевко взяв свічку, встромив її в руки вмираючому і став говорити вголос:

– Помилуй мя, боже, по великій милості твоїй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…

Шляхта, що була в хаті, клякала і шепотіла й собі молитву.

Недужий тримав дрижачу свічку в руці, дивився в стелю й дихав тяжко. Віддих став прориватися. В горлі харчало.

Олюнька як побачила, що дідусь умирає, не вдержала плачу й заридала.

Умираючий поворухнувся на постелі. Гарячий розтоплений віск капнув йому на руку. Але він не чув болю…

Шевко подивився на Олюньку й сказав стиха:

– Цить, дитино, не завдавай бідній душі муки…

Олюнька заткала coбі ротик руками й силувано хотіла придушити плач.

Недужий дихнув іще раз глибоко й перестав…

Шевко поклав руку на груди Луця – серце вже не билося. Він вийняв свічку з руки покійника і клякнув коло постелі.

– Отпусти йому, господи, всякое прогрішніє, вольное і невольное… Молімся, браття!

Настала гробова тиша.

Навіть Олюнька перестала плакати. Вона вся задубіла від горя. В очах їй потемніло, в вухах задзвеніло, не знала, що з нею діється.

– Праведна була душа! – промовив Шевко, встаючи з землі, і перехрестився.

– Легку мав смерть! – каже другий. – Дай боже й нам усім таку!

– Та й ладний вік прожив! – каже третій. – От покійний дід лише два роки був від Луця старший.

Луць лежав непорушно з відкритими очима.

– Єнджею! – сказав Шевко. – Зімкніть татові очі; це ваша робота, бо ви син…

Андрій, хлипаючи, приблизився до мерця і старався прикрити повіками очі.

Тепер Олюнька схопилася з запічка, припала з криком до ніг старого:

– Ох, мій дідусеньку солоденький! Мій добрий! Та на кого ж і на що мене, сироту, лишаєте? Візьміть і мене з собою, візьміть! Мені не треба жити без вас! Там буду з вами і з мамою, котрої я не знала… Мій голубе, без вас не хочу тут лишатися!..

Олюньчине ридання зворушило всіх. Андрій і Ганна стали плакати вголос, діти й собі, а за ними і шляхта обтирала сльози грубими мозолистими руками.

– Досить того, – сказав Шевко, – живий про живе гадає! Ану, панове, побіжіть хто за старою Полюнькою, щоб тіло обмила…

Шляхта почала розходитися.

Прийшла стара заспана Полюнька. Принесла води в цебрику. Дехто став допомагати. Зняли мерця з постелі, роздягнули, обмили, вбрали в чисту білизну. Андрій виніс з комори святкову капоту старого й чоботи. Поставили серед хати стіл, накрили білим простирадлом, поклали подушки й положили Луця на стіл.

Хтось із шляхти поїхав Андрієвими кіньми за паламарем і привіз із церкви ліхтарі, свічки та хрест.

Коло Луця було все зроблено. Якийсь письменний шляхтич приніс молитовник і стали співати: «Пам’ятайте, християни…»

Принесли й горілки. Ганна поставила на лаві буханець свіжого хліба й солі.

– Ходи, дитино, до нас спати! – звернувся Шевко до Олюньки.

Олюнька й слухати не хотіла.

– Ану послухай мене, дитино! Покійний дідусь казав у всьому слухати мене… правда?

Згадка про дідусеві заповіти заспокоїла її. Вона, хлипаючи, накинула на себе хустину. Шевко взяв її за руку, й обоє пішли.

Шевко ввів заплакану Олюньку до хати. Шевкова здогадалася, що сталося. Стала Олюньку голубити й потішати:

– Не плач, серце, то ні на що тобі не здасться, а даремно очі виплачеш… Ну, роздягнися та сідай коло мене… ну, так! Таж усі люди вмирати мусять!.. Нішо не поможе. А дідусь твій, слава богу, такий ладний вік прожив, і чесно, ніхто на нього марного слова сказати не посміє, лишив добру пам’ять по собі. Дай боже і нам усім так!

Олюнька не відзивалася ні словом. Сіла на лаві, де її посадили, й дивилася навпроти себе в землю… Час від часу схлипувала судорожно, як то в дітей буває по великім плачі. Шевкова давала їй їсти, але вона не доторкнулася до страви. Тим часом наймичка постелила Олюньці у ванькирі. Лягли спати.

Вночі пробудилася Шевкова. Олюнька плакала крізь сон.

– Олюнько! Олюнько! Пробудися, моя дитино! Тобі щось страшне сниться…

Олюнька пробудилася, але дійсність не була веселіша від сну. Їй снився дідусь. Він вибирався кудись далеко їхати, а її не хотів узяти з собою, хоч вона дуже його просила. Аж схопила її вуйна за волосся, стала тягнути до хати й бити, а тим часом дідусь від’їхав.

Коли Олюнька розповіла свій сон Шевковій, та каже:

– Перехрестися, дитино, та перехрести подушку… воно більше не повториться…

Олюнька так зробила, але вона рада була, щоб їй ще приснився дідусь, хоч би й як.

Другої днини Шевко полагодив усі потрібні до похорону формальності: згодив священика, умовився з церковним братством, заплатив подзвінне грабареві, а Дмитра послав поїхати фірою до міста за тертицею на домовину.

Олюнька, як лише розвиднілося, ледве з’їла кілька ложок пареного молока, до чого її Шевкова аж присилувала, побігла до вмерлого дідуся.

Дідусь нітрохи не змінився: лежав із поважним виглядом на лиці, начеб спав.

У хаті не було багато людей, бо ті, що приходили, молилися тихо й виходили, уступаючи місце іншим. Під вікном на лаві сидів дячок і читав псалтир. На запічку дрімала стара Полюнька.

Олюнька увійшла в хату і стала приглядатися до дідуся. По так зле пересланій ночі, по таких прикрих враженнях від попереднього дня вона ніби сп’яніла і не могла отямитися, що з нею діється. В голові їй шуміло й гуділо, як від удару обухом… Вона заходила з різних сторін і приглядалася до дідуся. Не раз їй привиджалося, що дідусь дихає, здавалося, що ось-ось поворухнеться, відкриє очі й заговорить до неї, а чим більше й упертіше дивилася на нього, не хотілось їй вірити, що дідусь умер.

У тій німій задумі ніхто її не перебивав, ніхто до неї одним словом не відзивався. Кожне з домашніх зайняте своєю роботою. Андрій порався в стодолі, вуйна перебирала плаття в коморі, а діти порозбігалися до сусідів.

Олюнька стояла так довго й не стямилася, як приїхав священик відправляти парастас. З ним приїхав і Олюньчин учитель Пришлай. Олюнька стояла, мовби нічого не розуміла. Проспівали «Вічную пам’ять».

Коли скінчився парастас, Пришлай підійшов до Олюньки і погладив її по голівці.

– Нехай тебе бог потішить, моя дитино! Уповай на бога, він тебе не лишить, бо ти сирота, а бог сиротами опікується.

М’яко й сердечно вимовлені слова розчулили Олюньку. Вона заплакала глибоко, з-під самого серця, аж на душі полегшало.

Пришлай каже до священика:

– То, прошу єгомостя, моя найпильніша й найздібніша учениця.

– О, я це чув, – відповів священик, – а покійний дідусь дав мені гроші, щоб тобі купити гарненький молитовник… Будеш мати… Я вже виписав зі Львова.

Але в тій хвилі, хоч би хто Олюньці цілий світ обіцяв дати, вона не повеселішала б.

Між людьми, що прийшли на парастас, була й Шевкова. Вона мала пильне око на Олюньку, а що не мала своїх дітей, то любила чужих, особливо милосердилася над сиротами.

Шевкова взяла Олюньку за руку.

– Ходи зі мною, Олюнько! Потому прийдеш знов.

Олюнька поглянула ще раз на мерця, перехрестилася й вийшла з Шевковою.

На другий день призначили похорон.

Від самого ранку сільський майстер ладнав у сінях домовину. Він зміряв ліктем мерця, розрізав після того тертицю, погемблював дошки і став збивати. Люди в хаті мінялися. Кожне помолилося, побалакало трохи в хаті та виходило надвір. Дехто зупинявся в сінях та придивлявся до роботи майстра.

Принесли хоругви, хрест. Народ став сходитися з цілого Закуття. Кожний хотів віддати Луцеві останню шану.

Приїхав священик з дяком на Шевковій, бричці. Народу була повна хата. Священик надягнув ризи й розпочав відправу.

Заспівали «Со духи праведними», зчинився плач, лемент. Андрій схилив голову на мисник, заткав рот кулаками й аж душився від плачу. Ганна заводила собі. Андрієві діти теж. Олюнька стояла коло мерця. Шевкова держала її за руку й утирала сльози. Олюнька вся зблідла, але не плакала. Ціле тяжке горе пекло її нещасні груди, і сльози закам’яніли. Тільки сині уста дрижали.

Священик покропив тіло сояченою водою. На столі побіч Луця поклали домовину, вистелену гиблівками. Андрій з допомогою кількох сусідів поклав тата в домовину. Ще «послідноє цілованіє». Олюнька була перша. Вона видряпалася на стіл, припала до дідуся. Цілувала його в чоло, в уста, в руки. Андрій і його рідня підходили збоку.

– Дідусю, пташеньку мій, голубе! – заводила Олюнька. – Чи довго мені тут без вас бути? Візьміть мене із собою, візьміть! Не лишайте мене саму… я без вас загину. Ой, боже мій, боже!

Люди стали відривати Олюньку силою.

– Пустіть мене, пустіть, прошу вас, нехай ще надивлюся на дідуся!

Але годі! Всьому мусить бути кінець. Олюньку відірвали, її взяла в свої руки Шевкова й заспокоювала як могла.

Наклали віко і прибили молотком кілки. Домовина загуділа під тими ударами.

Винесли домовину надвір, ударивши на порозі тричі, й поклали на віз, запряжений Андрієвими кіньми. Священик сів з дяком на бричкут-люди з хрестом і хоругвами пішли попереду.

Дяк затягнув «святий боже», й цілий похорон рушив у дорогу. За возом з домовиною ішов Андрій з дітьми, за ними Шевкова вела Олюньку за руку.

Густе осіннє болото зупиняло похід. По дорозі читали євангеліє.

Скінчилася відправа в церкві, рушили на цвинтар.

Пишнівський цвинтар був далеко за селом, на Оболоні. Ідеш, було, від Вибулова до Пишнівців і бачиш серед широкої оболоні купку дерев, посаджених чотирикутником. Були тут усякі дерева: верби, тополі, берези, а найбільше було верб. Здалека хутір та й годі, тільки не видно веселих вікон та білих стін. Гадаєш, що то якийсь дуже спокійний чоловік завів такий хутір та обсадив густо деревами, щоб до нього ніхто не заглядав, та й він не хоче бачити, хто йде дорогою. Під’їздиш ближче, а то цвинтар. Посередині один великий дубовий хрест, а далі дрібні хрести, всіляко помальовані, стоять на низьких могилках, порослих буйною травою. Справді, в тім хуторі мешкають дуже спокійні люди. Ніхто до їх домівок не загляне, але й вони ні за ким не заглядають…

Ось тепер привезли нового хуторянина – Луця.

Ховав хто з вас дорогу серцю людину? Коли так, то знаєте, що діється в душі, коли почується гуркіт грудок землі, що падають на домовину. Ще поки мрець у хаті, поки йдемо за його домовиною – все ми ще близько, все ще він між нами. Коли ж повитягають грабарі мотуззя, що ним домовину спустили в яму, коли стануть кидати землю, – тоді вже безповоротна розлука.

Олюнька стояла над темною ямою й дивилася на ті білі дошки, що вкривали найдорожчий її скарб. Ще видно половину домовини… ще біліється лиш один кінчик… уже нема нічого…

Верталися люди додому, верталася й Олюнька з Шевковою.

– Ще, Олюнько, цю ніч переночуєш у мене, а завтра вже підеш до вуйни.

Коли Олюнька другої днини прийшла додому, побачила на вулиці купку сміття і стару мітлу. Вона знала, по кому це. Люди таке сміття забобонно обминають, щоб не наступити. Олюнька радо була б його цілувала й пестила, бо це нагадувало їй дорогого дідуся. В хаті було вже все чисто, позамітано і все стояло на своїх місцях. Лише на столі хрест з двома свічками по боках нагадував, що тут недавно був мрець.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 50 – 61.