2. Спадщина по батьках Олюньки
Андрій Чайковський
Ганна, жінка Андрія Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвір’я варену бараболю, дробила її пальцями і кидала гусям, а ті поквапно збирали своїми жовтими дзьобами. Саме тоді Андрій, придержуючи одною рукою дитину, другою відчиняючи хвіртку, увійшов на подвір’я. Олюнька, що під час дороги була заспокоїлася й задрімала, тепер прокинулася й заплакала голосно.
Андріїха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловіка з дитиною на руках і скрикнула:
– Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулиці знайшов чи на гною?.. Пощо мені тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить?
У Андріїв було троє дітей.
– Цить, жінко! Нещастя… Обоє Лукаші померли від холери, лишилася сирота… треба було взяти… це ж моя сестрінка.
– Та що мені до того? Що мені до твоїх сестрінок? Викинь тото де до дідька!
– Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його подіну?
– Мені що до того?! Я чужих бахурів доглядати не буду… або воно з хати, або я!
На той голос надійшов старий сивий дідусь, що робив щось у стодолі. Був це батько Андрія й небіжки Лукашихи.
– А то чого вона так розкричалася? – питає здивовано.
– Нещастя, татуню! Обоє Лукаші повмирали від холери… щойно вивезли їх холерники. Мабуть, три дні лежали мертві в хаті, і ніхто не знав, – говорив Андрій крізь сльози.
Старий Луць став, як громом прибитий. Він не міг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманці.
– Боже мій, боже! За що мене так караєш на старі літа? Мої дітоньки бідні! Донечко моя люба! Не замкнеш ти мені повік, а мені не довелось навіть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – і заплакав старий гіркими сльозами. – Га, воля божа! Хто знає, чиє завтра…
Наблизився до маленької Олюньки й цілував личенько, вічки та малесеньке чоло.
– А я тобі ще раз кажу, що чужого бахура й на очі не хочу бачити! – клепала своє Андріїха.
– Мовчи, жінко без серця! – гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – і погрозив рукою. – Якби в тобі була хоч краплинка людяності, тобі б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби торі простив ті дурні слова… Що Лукашам нині, то нам завтра може статися, – а де твої діти подінуться? Що з ними буде? Як би тобі в могилі лежалося, коли б хто твоїми дітьми так накидався?
Андріїха замовкла. Хоч вона чоловіка мала ні за що й робила з ним що сама хотіла, то таки старого Луця боялася як вогню і, хоч мала такий гострий язик, що ніяка шляхтянка в цілім Закутті не могла її переговорити, якось не сміла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вік, чи через повагу, яку старий Луць мав у селі, не знати, досить що торохтіння Ганни один Луць умів угамувати кількома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злості, тож, ідучи до хати, копнула пса, що лежав під порогом, і тріснула дверми так, що аж хата затряслася й вікна задзвеніли.
Луць усе ще стояв над онукою і втирав сльози.
– Годі, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – і пішов до хати, а старий стояв усе як прикований.
Андрій знав, що треба розлючену жінку придобрити, бо ж годі, щоб старий міг усе бути з дитиною і за жінкою наглядати.
– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрій до жінки, переступивши поріг. – Префект хотів віддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргів грунту і все добро Лукашів Ябчакові… це шкода ж, щоб те все пішло в чужі руки.
Ганна була дуже ласа на такі дурнички, тож і тепер від цих слів чоловіка зараз подобріла. Однак, аби не перейти так відразу з лиха в добро, звернула цілу струю своїх медоточивих слів на Ябчака:
– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж від чого? Або ми чужі?.. Ходи ж до мене, бідна сирітко, моя Олюнечко! Останнім кусником хліба буду ділитися з тобою – не дам тобі пропасти…
І взяла дитину з рук мужа, поклала на запічку, а сама взяла нецьки, налила теплої води, що грілась у великім горшку, і положила дитину в теплу воду, держачи одну руку під голівкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала її марненьке дрібне тіло.
Андрій, хоч знав добре, яка душа в його жінки, не казав нічого, щоб її не дражнити. Постояв мовчки і вийшов відтак надвір.
– А що? – спитав старий. – Не замучить дитини?
– Не бійтеся, тату, вже все добре. Тепер купає її.
Але ні слова не сказав, чим він піддобрив її.
Старий махнув рукою.
– Ей! Чорта свяченою водою відженеш, але добрим не зробиш…
– Я, тату, тепер іду туди… Префект має зараз хату печатати. Там худібка осталася, треба порядок зробити, – і пішов до хати Лукашів.
Ганна тим часом викупала дитину, завинула в сухі шмати, а воду вилляла надвір, нецьки поставила сторчма під хату. Дитина, зогрівшись під подушкою, якою її Ганна прикрила, заснула тихенько.
Коли Андрій прийшов під хату Лукаша, застав там уже комісію, складену з префекта й усього уряду громадського. Всі увійшли до хати і стали оглядати те, що осталось по Лукашах.
Префект не дозволив забирати того, що ще лишилося на постелі й коло постелі.
– Гм… буде з вас того, що в скрині і в комірці, а це все треба спалити… Так нам наказали з бецирку.
Скриня була замкнена, а ключ висів на цвяху під образами. Андрій просив кількох сусідів, щоб йому помогли винести скриню. Та префект спинив:
– Гм… за позволєнєм. Мусимо оглянути, що є в скрині, бо то сирітське добро, й треба його буде колись-віддати. Ви, пане Стефанє, списуйте кожний кусник… Як з’їде обсигнація, буде все готове.
Поки писар з іншими списав, що було в скрині, префект пішов до комори. Виявилося, що Лукаші були таки добрими господарями. В коморі, крім зимової одежі, було всяке добро: мука, каша, квасоля, горох, біб; було масло і сир, сметана і солонина – все-все, що потрібно. Префект казав усе списати і повиносити.
Відтак пішли до стайні й стодоли, що під одним дахом прилягали одним боком до городу з садком.
Усі знали, що в Лукашів була пара коней, пара волів, дві корови і чотири штуки молодняка. А де ж те все поділося? Стайня заперта, але по всій худобі ані сліду. Всі сплеснули руками. На ж тобі! От якийсь безбожник забрав усе дочиста… хоч би одно телятко лишилося!
Андрій лютував найбільше. Він щойно думав про те, як стане господарем на ціле Закуття, а тут якась чортова мати наслала злодіїв…
– Треба дати знати до шандарів! – озвався хтось з гурту.
– Що тут шандарі тепер порадять? Злодій газдував тут, здається, десь перед трьома днями, а знаєте, що коби лише за канал – пропаде все, як сіль на воді… Що тепер шандар знайде?
За каналом починався густий вербовий ліс і займав дві квадратні милі простору аж до Вибулова. Там водилися вовки та ховалися злодії-конокради; в такій гущавині годі було їх виловити.
Стало на тім, що жандарма повідомиться аж тоді, коли він прийде до села.
Хліб, що Лукаш успів іще позвозити, стояв у садку в стіжках. Комісія перечислила копи, оцінила, скільки варті, посписувала вози, плуги і борони, записала жорна, ступу і січкарню.
Андрій побіг городами до своєї хати, запріг свої коні до воза й вернув сюди. Ганна думала, що Андрій привезе усе добро кіньми і возом небіжчика Лукаша… їй зараз щось те не подобалося, бо Андрій, не сказавши їй нічого, запріг коні й поїхав.
Коли заїхав перед хату Лукаша, префект показав йому все добро, складене на подвір’ї, і сказав поважно:
– Гм… Оце все віддаю вам, пане Єнджею, в посяданє, як опікунові малолітньої. Маєте дитину годувати, а майна її доглядати, як свого власного, бо за все відповідаєте. А тепер підпишіть!
Андрій вклонився префектові, зробив пером на папері знак хреста і почав при допомозі сусідів накладати на віз здобуток Лукашів. Петро Ясів заїхав зі своїм возом і поміг Андрієві забрати, що на його віз не влазилося. Тепер Андрій кланявся на всі боки, дякував сусідам за ласкавий труд і запросив усіх до корчми.
Коли вози заїхали на обійстя, Ганна не втерпіла і спитала:
– А де ж коні?
– Злодії покрали.
– А корови?
– Так само.
– А воли?
– Все дочиста!
– Матко найсьвєнтша! Та він бога не боявся кривдити сирітку! – закричала Андріїха й побігла до хати, щоби, либонь, звістити про цю страшну кривду властительку, котра ще спала на постелі свого вуйка.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 16 – 19.