6. Дід Луць – опікун Олюньки

Андрій Чайковський

Андрій Лукашів орудував майном своєї сестрінки Олюньки як своїм власним, не відчитуючись ні перед ким за те, що робив. Грунт обробляв сам, а хату винаймав якомусь зайшлому шевцеві – німцеві Йоганові, шо доставляв пасові чоботи шляхті всього Закуття.

Олюнька жила, а вірніше, валялася при вуйні. Ганна не подумала ні разу про те, що Олюнька була колись багачкою, то годиться з нею поводитесь бодай так, як із власними дітьми. Їй усе була чогось недогода, все кричала на Олюньку й била її частенько. Хіба в дідуся Луця Олюнька знаходила оборону перед лютістю вуйни.

Луць любив Олюньку цілим своїм старечим серцем, любив, як рідну дитину. Він учив її молитов, і кожний крейцер, який мав, видавав на те, щоб для Олюньки що справити.

З-за того вуйна була заздрісна, і раз, як старий привіз для Олюньки з міста нові угорські чобітки з кутасиками, вона таки зважилася сказати йому:

– А мої ж діти вам не внуки, тату, що все пхаєте лише в ту неробу?

– От говориш сама не знаєш що. Ти сама дбаєш про своїх дітей, а вона – сирота, а хоч повинна ходити вбрана, як пава, бо таки має за що; вона в тебе ходила б і боса, й гола, якби я їй деколи не купив щось одягтися. А тобі й того забагато, і те тебе в очі коле, коли я яку шматку дитині куплю… Ой, тям, небого, що захланність – то великий гріх! Колись його треба буде спокутувати перед богом! А чи ти знаєш, що колись зажадають від Андрія рахунків з того, як він сиротинським маєтком орудував, то гірко йому прийде?.. Такий маєток таки щось принесе на рік, – а чи є який слід з того? Усе тут влізло…

– Або я дитини не годую? – каже Ганна.

– А то раз! То така дитина потребує стільки їсти, що вродиться на двадцятьох моргах? Кому ти верзеш таку дурницю?

На тім розмова урвалася. Та старий Луць мусив частенько пригадувати своїй невістці її обов’язки щодо Олюньки. Одного разу каже:

– Ціла біда в тім, що тут у вас не може бути божого благословення. Бог приказав, щоб жінка повинувалась свому чоловікові, а ти, небого, вивертаєш право боже й вередуєш чоловіком, як сліпою кобилою. От дурний Андрій! Якби я був твоїм чоловіком, танцювала б ти мені так, як би я тобі заграв… Та на глупоту нема ліку… Нехай собі робить як знає. Одно тобі кажу: як довго я жию, не дам дитині кривди зробити. А тих десять моргів поля, що я ще ними орудую (я відчуваю, яка б мене доля ждала від моєї невістки, коли б я перейшов на її хліб), ти їх ані понюхаєш. Це для Олюньки. Буде з тебе того, що придбала з її маєтку за малолітності…

Та не все так старий Луць міг постояти за внукою. Коли його не було дома, вуйна виливала всю злість на дитину. Найменша дитяча провина або неувага не минали тоді безкарно. Ганна вважала Олюньку за дорослу й вимагала від неї такого розуму, як від повнолітньої людини.

Те саме робили з Олюнькою й діти Андрія. Вони знали добре, що Олюнька сюди не належить, а наслухавшися від матері, що буцімто вона Олюньку годує, стали й собі випоминати їй те.

– Ти! Дай сюди той хліб, що маєш у руці, – каже старший від Олюньки Андріїв Гринь.

– Це мій хліб! Ти свій уже з’їв… Мені вуйна дала.

– Ти не маєш свого хліба, то все наш хліб… аби ти знала, ти, жебрачко! – прискочивши, видер у заплаканої дитини шматок хліба.

Таке саме доводилось їй і з забавками, а найбільше вже з ляльками, що часом дідусь Луць купував для Олюньки. Ганнині дівчатка не давали спокою Олюньці, поки не видерли в неї ляльку. Олюнька, бувало, жалілася дідусеві, але, набравши кілька разів за те штовханців від вуйни, боялася вже пожалітися.

Коли Олюньці минув десятий рік, старий Луць намагався конче послати її до дяківської школи.

Ганна й чути про це не хотіла.

– Та нащо їй школи? От непотрібний видаток… Іно змарнує час, а могла би чого ліпшого навчитися тут коло мене…

– Коло тебе навчиться хіба язиком молоти, а більше нічого, – сказав старий, – а я таки хочу, щоб дитина ходила до школи і навчилася бодай читати. Ти своїх дітей посилай або ні… Вони мають батька, нехай займається ними. Якби Андрій не був такий фартушкевич, як є, посилав би дітей на науку, – але Олюнька не має батька, то я хочу їй заступити його. Так мусить бути! Коли ж будеш перечити, то піду до суду і попрошу, щоби дали для Олюньки іншого опікуна, а тоді не знаю, кому гірше на тім вийде…

Андрій, що все уступав жінці й потакував їй, настрашився погрози батька та став собі вимагати, щоб Олюнька ходила до школи, і його діти будуть також ходити.

Жінка кілька разів бралася отямити чоловіка своїми блискавичними поглядами, але Андрій цим разом не уступив. Він моргнув на Ганну, щоб вийшла за ним до сіней, і сказав їй на вухо:

– Бійся бога, жінко! Якби так тато справді зробив, як каже, то нам хіба з торбами піти… Новий опікун забере від нас Олюньчин грунт, а мені скажуть розрахуватися за те, що я за дев’ять літ придбав. А ти сама добре знаєш, як є. Дай спокій, не переч!

– Або старий зробив би так справді?

– Чому ні? Старі люди бувають уперті, а ще він ту Олюньку так дуже любить…

Ганна зміркувала, що таки справді може бути зле, і не противилася більше тому, щоб Олюнька ходила до школи.

Луць поїхав до міста купити дитині, що треба, щоб, як казав, виглядала якось по-людськи.

Прибрану в нове плаття Олюньку повів Луць сам разом з дітьми Андрія до школи.

Пишнівська школа стояла посеред села рустикальних Пишнівців. З Закуття було досить далеко. Школи етатової тоді ще не було в Пишнівцях, не було також і шкільного примусу, тож діти вчилися хіба взимку, а ціле літо вакаціювали при різній господарській роботі або при худобі.

В Пишнівцях учив дяк Пришлай. Був це інтелігентний чоловік, начитаний, а щонайважніше – не був п’яниця. Він скінчив дяківську школу в Перемишлі, а це в тодішніх часах значило дуже багато. Одягався по-шляхетська, ходив у сурдуті. Пришлай був і не,без педагогічних здібностей. Він міг тим похвалитися, що діти дуже його любили, а це рідко трапляється поміж дяко-вчителями. Однак засобів, якими розпоряджався, зовсім не вистачало до втілення в життя його педагогічних планів.

Пишнівська школа містилася в низенькій сільській хатині з одною-однісінькою кімнатою. В тій кімнаті стояла велетенська сільська піч з припічком і запічком, дві лавки, стіл, одно крісло-і ліжко для старої баби Параньки, що мешкала з дочкою в школі. Не було тут наочного приладдя, яке тепер можна зустріти і в найбіднішій школі.

Наука відбувалася без плану. Діти сходилися? коли котре могло, і приносили книжки, яку котре мало. Для того годі було посортувати дітей так, щоб хоч десятеро вчили разом. Діти вчилися всі голосно, кожне для себе, а з того наставав суцільний гармидер. Кожне складало слова для себе окремо, як було в книжці. Учитель викликав по одному, по двоє на середину, казав читати, поправляв, пояснював і задавав далі. Це не перешкоджало іншим дітям виводити співучим голосом: «Баба, га-ла-ма-га…» Так само не перешкоджало дітям, коли учитель виконував тілесну екзекуцію над неслухняним учнем…

Діти сиділи на лавках стиснені, як оселедці в бочці, не було місця викласти вигідно руки на лавку. Означеного місця ніхто тут не мав; хто скоріше прийшов і засів яке місце, сидів там уже цілий день. До школи ходилося раз на день. Ополудні оголошував учитель малий відпочинок, а тоді кожна дитина, що їй було далеко додому, виймала полуденок з торби і їла. Ціла наука обмежувалася читанням з книжки, яку хто приніс, і писанням.

Хто мав починати вчитися писати, приносив аркуш паперу та гусяче перо і все те складав на вчительський стіл. Учитель затинав перо, складав папір учетверо, лініяв, списував першу лінію зразком письма, починаючи з букв. Ті діти, що не писали, виходили на середину, щоби іншим було просторніше писати, й сідали з книжкою де попало, і далі кожне бубоніло своє. Старших хлопців учив Пришлай церковного співу й єрмолойських сольок. Місцевий парох рідко коли показувався в школі, а як часом прийшов, то питав молитви, старшим казав співати, і на тім кінчалася його наука.

Про інші предмети, котрих тепер учать у народних школах, не було тут і бесіди. Часом лише пояснив учитель розумнішим дітям дещо з того, що читалося, та й годі! А проте пишнівські люди, як шляхта, так і хлопи, дуже радо посилали дітей до школи, коли дитина не була конче потрібна у господарстві.

До такої-то школи привів Луць одного осіннього дня своїх онуків.

Олюнька була гарна дитина. Її чорне волосся й чорні очі та смагляве личко, рум’яне від зимного вітру, гарно відбивалося від червоної хустини, яку купив їй дідусь у місті. Олюнька увійшла несміло до школи, приступила до вчителя й поцілувала його чемно в руку.

Старий Луць розповів, кого привів до школи, й учитель записав їх до свого каталога.

Учитель знав добре Луця й поважав його, як усі люди в селі. Привітавшись, попросив його сідати на лавці, що стояла коло вчительського стола.

– Особливо, пане реєнцє, поручаю вашій опіці мою сирітку Олюньку, – сказав Луць. – Не знала вона гаразду з немовляти, то нехай би хоч під вашим оком трохи віджила й мала яку веселішу годину…

Старий зітхнув важко.

– Таж я про все добре знаю, – відповів учитель. – Будьте спокійні, я їй кривди не зроблю.

По тих словах прикликав Олюньку до себе, погладив її по голівці і спитав:

– Як називаєшся, дитино?

– Олюнька.

– А скільки тобі років?

– Либонь, десять.

– Знаєш молитви?

– Знаю, дідусь мене навчили.

– А маєш ти книжку?

– О, має, має! – відзивається дідусь.

Старий був гордий тим, що купив онуці книжку.

Учитель поглянув на книжку, а відтак узяв дитину під бороду, погладив по лиці і каже:

– Ну, а тепер будемо вчитися. От, бачиш, моя Олюнько, як пізнаєш оці всі значки, як вони називаються, будеш їх складати докупи, і вийде з них ціле слово. Зараз тобі покажу… А хочеш ти вчитися?

Учитель говорив до Олюньки лагідним голосом, яким промовляв до неї хіба дідусь. Вона осміліла і зараз-таки полюбила вчителя.

– О, хочу, хочу! – промовила, а очі її аж засвітилися.

Вона схопила вчителя за руку й поцілувала щиро.

– Ти, Олюнько, будеш отут сидіти, – показав їй учитель місце на лавці, – а ви, хлопці, не робіть їй збитків, бо вона сирота, то і бог покарає, і… лінійка буде в роботі!

Учитель виконував конечні тілесні екзекуції сильною сливовою лінійкою.

Зараз розпочалася перша лекція читання. Учитель показував Олюньці поодинокі букви і називав їх. Олюнька виявилася дуже понятливою дитиною. Дідусь з радості аж не міг всидіти на лавці. По закінченні науки питається вчителя:

– А що гадаєте?

– Буде добре. Видно, розумна дитина.

– О, дуже розумна дитина! Я вам кажу, що розумна. Такої другої годі знайти, – старий Луць випростався з радощів. – Пане реєнцє, припильнуйте її, прошу вас, а я буду вам дуже вдячний за те… Я розуміюся на чемності.

Це означало обіцянку окремої винагороди.

Луць погладив іще раз свою любу внучку по голівці і вийшов.

Ідучи дорогою, старий тішився, яке то буде для нього щастя, як то він буде собі в неділю лежати – взимку на печі, а влітку в садку, – а Олюнька буде йому вголос із книжки читати. «Й по музиках та вечорницях не буде волочитися, як засмакує науку, – закінчував старий свої веселі міркування, – а це в нинішніх часах значить дуже багато. Го-го! А то все темнота та й тільки. Ціла забава в них гуляти, пити та до хлопців зуби сушити!» І старий махнув рукою, начеб хотів відігнати всі ті злі спокуси від своєї внучки.

Луць увійшов весело в хату, – це в нього рідко траплялося, – зняв з себе новий кожух, повісив на жердку над полицею та й каже:

– А що? Не говорив я, що все буде добре!

– Що таке? – питає невістка.

– Та професор казав, що Олюнька дуже розумна й понятлива дитина… будуть з неї люди. Боже, дякую тобі за ту ласку й потіху! От славна дитина, на ціле село…

– А що ж казав на наші діти? – питає Ганна.

– Що? Нічого не казав… не було коли… Та я й не питався.

– Бо ви лиш одну внучку маєте, – каже Ганна з досадою.

– Одну не одну, таж і ваші діти люблю та кривди їм не роблю. Але Олюнька сирота, і крім мене ніхто нею не журиться, а твої діти мають тата, маму, нехай вони ними турбуються. На мою стару голову трохи забагато клопоту… Та й яка ти смішна, Ганю! Хіба ти сама не можеш більше зайнятися своїми дітьми? Тобі здається, що як даси дитині їсти й чисту сорочку, то вже досить з тебе. Візьми лошатко: як його не попестиш, не заговориш до нього по-людяному, то до руки тобі не піде. Так і чоловік, і дитина. А від тебе що воно почує? Гнів, крик, прокльони, – то які твої діти будуть? Ну, ну, не дай боже!.. А твій чоловік не міг би трохи про дітей подумати? Та ба, він тільки дивиться, чи з жінки фартушина не злітає… тьфу!

Старий перестав говорити. Ганна закусила губи, але боялася огризнутися. Андрій стояв засоромлений, м’яв у руках шапку й не знав, що з собою робити.

Олюнька ходила до школи цілу зиму. Кожного вечора запитував її Луць, чого навчилася в школі, що має задане, казав їй повторювати вдома з книжки й силувався вгадати, чи Олюнька добре знає знаки. Старий протирав очі, придивлявся до не знайомих йому, німих букв.

Олюнька робила великі поступи в науці. Коло різдва складала вже слова, а у великий піст таки вже й читала.

А Луць аж помолодів з радощів. Коли лише який сусід зайшов до нього, а Олюнька була дома, зараз кликав її до себе й казав читати, а перед кожним хвалився своєю внучкою, що нема такої другої в селі.

– Бо то, видите, сусіде, – говорив він, – така кругла сирота без родичів, об-штовхана, оббита, а має добру голову й золоте серце! – І цілував Олюньку в чоло, в очі, і пригортав до грудей.

Люди знали добре, яка була доля Олюньки у вуйни, тому й признавали правду Луцеві та завидували йому за таку добру дитину.

Одного разу зайшов до Луця шляхтич, котрий ходив колись до школи в місті, й усі вважали його дуже вченим. Старого ж закортіло й перед ним похвалитися розумом своєї внучки, хоч дуже боявся, чи проба піде добре. Старий міркував собі: «Що іншого перед людьми, які не вміють читати; хоч і скаже щось не так, то зійде, – але тут буде тяжче. Ану ж дитина помилиться, а він розголосить по селу, що Олюнька нічого не вміє! Тоді й вийду старим дурнем…» Але кортячка перемогла, і старий попросив пишнівського вченого, щоби «виагзамінував» Олюньку.

Учений розкрив книжку й казав Олюньці читати. Олюнька читала поволі, але виразно й певно.

Учений сказав до Луця:

– Дай вам боже, дідусю, діждатися з неї потіхи. Як дотепер, то вона читає дуже добре, над свій вік.

Старий аж почервонів з радості і не міг промовити слова, лише притиснув Олюньку до своїх грудей так сильно, що дівчинка мало не закричала. Зараз другої днини пошпортав щось старий у своїй скриньчині, від котрої ключ носив усе на шиї, і сказав, що мусить поїхати до міста. Був це ярмарковий день, то неважко було йому присісти до кого-небудь на віз.

Вернувши з міста, старий пороздавав дітям Андрія калачі, коники й ляльки. Олюнька стояла коло запічка, дивилася своїми чорними оченятами на діда та дивувалася, що дідусь не привіз їй нічого. Луць прикликав дівчинку до себе, казав їй замкнути очі, а сам повісив їй на шию кілька шнурків гарних коралів.

– Ану, отвори очі та подивися! – каже, а сам обертає дитину в різні сторони і приглядається до неї з радістю.

Ганна аж затряслася з заздрощів. За її рахунком коралі варті були яких п’ятдесят ринських.

Олюнька не вміла оцінити гаразд того дарунку, але таки тішилася дуже, що дідусь привіз їй гостинця з міста.

– От бачиш, Олюнько, – каже старий, – ледве чи я дочекаю поблагословити тебе під вінець, а хотів би, щоб ти мала гарну пам’ятку по мені… Тепер ти ще замала до тих коралів… дай вуйні, нехай сховає і дасть, коли тобі буде треба.

Олюнька поцілувала діда в руку, зняла коралі з шиї і понесла їх до вуйни.

– Нате вам, вуянко, сховайте мені, – каже, цілуючи вуйну в руку.

Ганна підступила до вікна й оглядала коралі.

– А скільки дали ви, тату? – питає.

– Е, що дав, то дав… дарованому коневі в зуби не заглядають…

Він, либонь, не хотів, щоб Олюнька знала, що коштують коралі.

Надійшла весна. Ганна хотіла перервати Олюньчину науку й відправити її з худобою в поле, але Луць і говорити їй про те не дав.

– Вже того не буде! Зачала ходити до школи, нехай ходить, бо забуде через літо, чого взимку навчилася.

Ганна не сподівалася цього. Вона гадала, що Олюнька буде вчитися лише взимку, а тут і влітку не буде мати з неї пожитку, і даром треба годувати такого непотріба.

– Та що бо ви, тату, кажете? Таж усі діти в селі так роблять, а вона панна чи що, щоб мені худоби не попасла влітку? А їсти хоче…

– Як не хочеш давати їй їсти, я тебе не силую, але дитині кривди не дам зробити. Ще нині поїду до суду, щоб їй дали іншого опікуна, а може, знайдеться такий, що вигодує її з двадцятьох моргів грунту та й до школи буде посилати…

Ганна вже змовчала, бо таки боялася, щоб у неї Олюньчиного грунту не відібрали. Не було іншої ради, як лишити Олюньку в школі й через літо.

У тій порі ходило дуже мало дітей до школи, то Олюнька могла навчитися більше, ніж узимку. Ціле літо, особливо в погідні дні, відбувалася наука в садку під грушами, що колом обсіли пишнівську школу.

Олюнька робила великі поступи в науці, а вчитель порадив Луцеві купити Олюньці другу книжку. Не треба й казати, яка радість огорнула старого діда.

Луць мав уже понад сімдесят літ і побоювався, що як умре, то його улюблена Олюнька залишиться на неласкавій ласці вуйни. Для того роздумував старий над тим, кого б то вишукати, щоб хоч частково заступив бідній сироті дідуся. До того треба було або виконати погрозу й дати дитині другого опікуна, або знайти чоловіка, котрий би мав силу й відвагу остерігати Ганну та заступатися за сироту. Першого способу не хотів Луць хапатися.

Йому жаль було сина, що мав би великий клопіт з рахунками при зміні опікуна. Все ж таки, хоч називав Андрія фартушкевичем і бабою, любив його і не хотів йому лиха. «Та нехай там, – думав собі. – Олюнька не збідніє, а він трохи відживе… У нього троє дітей…» Так старий задумав здійснити другий свій план. Такого, власне, чоловіка, якого йому треба було, знайшов в особі Шевка.

Довго розбирав Луць цю справу на всі боки, вкінці вирішив піти одної неділі до Шевка. Шевко привітав щиро старого Луця та попросив його на другий бік – до «ізби».

- Я до вас, пане Якуб’є, прийшов з просьбою, – почав старий, – та знаю, що ви добрий чоловік і не відкажете мені. То, бачите, діло сиротинське, й мені дуже лежить на серці. Я гадаю за мою внуку, Олюньку. Моя невістка трохи прикра і, правду сказавши, таки недобра жінка. Поки я ще жию, не дам дитині кривди зробити, але я вже над гробом, а мій син – от, бодай не казати, скаче коло неї, як песик. Легко, отже, вгадати, що буде по моїй смерті. Ганні конче треба когось, кого б боялася, а хто б за дитиною уймався. До того були б ви, сусіде, найліпші. Ви, даруйте за слово, таки громадський опікун. Не дав бог своїх дітей, то маєте, нівроку, опікунств багато… може, вам ще й то одно не затя-жить. От зробіть мені ласку, а бог вам заплатить!

– Ба, та бо то, видите, пане Лукашу, Андрій їй вуйко й має більше право до опікунства, ніж я – чоловік чужий. Треба би вам поїхати до суду і все сказати, як воно і чому Андрій не має бути опікуном…

– Ей, бо ні, я не так гадаю. Воно б так і треба, але з того .вийшли б великі неприємності для мого сина, а мені його таки жаль, бо він хоч дурень, а все ж моя дитина. Я гадав би, щоб у суді було, як є, але щоб Ганна знала, що хтось її пильнує, і щоб було кому на неї деколи посварити. Я тут розглядаюся між сусідами, – та хто ж це потрафить, та й хто схоче лізти під Ганнин язик? Хіба ви одні. Вас респектують, і вона буде вас боятися.

– Та коли так лише, то добре. Я вам обіцяю… Чому ні? З тим великого клопоту не буде.

– Давайте мені на теє слово!

– Даю вам слово.

– Але шляхетське слово!

- Так єсть, шляхетське слово! – каже Шевко і подав старому руку.

– Я тепер цілком за Олюньку спокійний, хоч би мене й зараз пан-біг до себе покликав, – каже Луць. – Тепер би я вам, сусіде, хотів сказати, як би то дальше повести Олюньку. Вона тепер має тринадцять літ, ходить до школи і дуже добре вчиться, має двадцять моргів грунту власного, а ще дістане п’ять від мене, то вже щось значить. Привчиться трохи, а дівчина буде колись ладна. Може б, удалось їй вийти за вокомана або до міста… все воно щось більше значить.

– Фе! Сусіде, як можна таке говорити? Гадаєте, що вокоман щось таке, за чим варто розбиватися? От служить нині в того пана й мусить його труби слухати, а завтра вже на вулиці. Та й такий вокоман не буде вам на селі господарити на таких моргах. Йому схочеться зараз бути паном – звичайно, лагуминець. Такий привик до питльованого хліба, разового їсти не схоче, а на двадцяти п’яти моргах годі питльованцями сипати. Так само й до міста! Хто вже вродився на селі, нехай же там і живе. Інша річ, як нема з чого на селі жити. Але ваша Олюнька, як піде за порядного шляхтича, буде панею-шляхтянкою на ціле село, а в місті згубиться, й ніхто на неї не подивиться. Вже то буде моя голова в тім, щоб їй вишукати порядного шляхтича, але лише шляхтича, як я або ви, – хлібороба, а не якогось там сурдутовця-вокомана. Що ж він має? Хіба нагайку… Тото, що дівчина ходить до школи, воно добре. Але я не радив би дуже її вчити. Нехай знає прочитати молитву, та й буде з неї, а великої філософії не раджу її вчити, бо відвикне від того, до чого її бог сотворив…

– Та ви, може, й добре говорите, сусіде, – замітив Луць, – але я все гадав би, що таки, даймо на то, вокоман трохи делікатніший від нашого брата-шляхтича та й, може, інакше обходився б з нею. Дістав би яку добру службу у грабйого, одного або другого, та й було б їй добре…

– Го-го! А я бачив таких делікатних вокоманів, що пражили своїх жінок нагайкою, як хлопа на панщині. То, сусіде, ніколи не вгадаєте, який хто буде. Вже скоріше про шляхтича вгадаєте. От росте межи нами змаленьку та й бачимо який, а такий зайда підлеститься до дівчини, а потім ціле життя неволя й біда. То, кажу вам, сусіде, нема як шляхтич на своїм загоні! Хоч тепер хочуть нас зрівняти з хлопами, до війська нас беруть, але все-таки що шляхтич, то не хлоп! Ніхто йому не сміє сказати: «Уступися, посунься!..» А в шкіру як б’ють, то на дивані… Але шляхтич мусить бути правдивий і тямити те, що він шляхтич, що його батьки заледве королеві кланялися та що воювати вміли…

– Та воно, сусіде, правду кажучи, ще час про те говорит… таж то ще дитина…

– Ну певно, що так, але я все своє кажу, що в мене порядний шляхтич більше вартий, як ціла сотка тих нагайкевичів-вокоманів, з котрих майже кожний злодій, обкрадає свого пана…

– Нехай і так, бог вам заплатить за те, як обороните сироту при потребі. Дякую вам за добре слово. Бувайте здоровенькі!

Луць вийшов від Шевка заспокоєний. Він знав, що ніхто не оборонить його внучки так, як Шевко.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 32 – 39.