18. Похорон Олюньки

Андрій Чайковський

– Пане Цибульський! Може б ми пішли нині на ріку з волоком, га?

Так говорив знайомий уже нам Базьо до свого сусіда Цибульського, що займався також ловлею риби.

– Може! Я вже давно не був над рікою і не знаю, що там діється.

– Я був нині. Вода чиста як сльоза і цілком спокійна… лід уже відплив.

– Як так, то варто піти. Тепер великий піст, то можна буде добре продати… було б на сіль.

– І я так кажу, – говорив Базьо, – але з крошнею нема чого йти. Тепер повинна бути риба грубша, – то що крошнею зробиш? Волком то й сома витягнеш?

– А коли підемо!

– Хіба як смеркнеться. Ніч не дуже-то буде темна, бо тепер місяць цілу ніч світить.

– Добре, добре, я зайду до вас.

Увечері того дня вибралися Базьо з Цибульським на рибу. Умовилися, що затягнуть волок коло «стежки» і дійдуть до села. Коло тої «стежки» вода була спокійна, бо туди ніхто не гонив худоби до пійла.

Базьо виліз на під, здійняв свій волок, що там спочивав від осені. Оглянули його обидва при світлі, чи нема де діри, звинули і взяли довгі дрючки, котрими мали рибу з-під верболозів виганяти, взяли кварту горілки, хліба, солонини і сірників та кілька віхтів соломи.

Базів вихованець, котрого Базьо врятував під час повені з Дністра, сидів за той час на постелі й бавився якимись патичками. Була це гарна дитина з білим, як льон, волоссям.

Він придивлявся до тієї роботи.

– А куди ви, тату, йдете?

– Йду на рибу.

– А що мені принесете?

– Принесу тобі рибу, лише щоб ти мені за той час не плакав, бо прийде дика баба й візьме тебе…

– Ні, не буду плакати… Я піду спати…

Базьо дав малому трохи молока й кусник хліба, загасив світло, оглянувся по хаті, а відтак вийшли обидва з Цибульським. Базьо замкнув хату і ключ устромив за стріху. Дитина не плакала від того, що Базьо лишив її саму в хаті й погасив світло. Вона вже привикла до таких нічних екскурсій свого опікуна.

Ніч була досить темна, бо місяць ще не зійшов, а небо вкрилося сірими хмарами, їм не першина було так ходити, бо обидва були досвідчені рибалки й найчастіше нічною порою вибиралися до своєї роботи.

Цибульський ішов попереду. Був це чоловік середнього зросту й сухорлявий, а відзначався між пишнівською шляхтою тим, що носив усе довге, рівно, в кружок, підстрижене волосся. За ним ступав на своїх коротеньких, трохи вигнутих ногах грубий Базьо. Обидва несли звинений на держаках волок, підпиралися довгими дрючками і покурювали люльки. В повітрі була така тиша, що кожний з них чув биття свого серця.

До призначеного місця треба було йти з годину.

– Знаєте, пане Базилі, мені тепер прийшла на гадку Лукашева Олюнька. Не знати, що з нею сталося.

– Та що сталося? Втопилася та й уже!

– А мені здається, що ні. Якби втопилася, уже її вода певно десь винесла б.

– Не конче! Могла заплисти де під корч, то й цілий рік пролежить, поки риба її не з’їсть. Я гадаю, що якби не втопилася, то вже конче була б якась чутка про неї, а то ні слуху ні духу… пропала, як сіль на воді!

Обидва рибалки стали на призначеному місці. Потягнули горілки з пляшки й закусили хлібом.

Розвинули волок. Один мусив перейти на другий бік.

Базьові було байдуже й серед зими по воді брести. Він узяв чоботи на шию, підкотив штани, взяв в одну руку волок за держак, а в другу дрючок і спустився з берега в воду. Він пробував дрючком дно ріки й тягнув за собою волок. На другім боці взув чоботи й поправив волок.

Тепер треба було ступати поволі й тягнути волок серединою ріки.

– Форвертс! – скомандував Базьо.

Рибалки рушили проти води, йдучи берегами. Вони вдаряли дрючками по прибережних верболозах, щоб виполошити рибу з кущів і нагнати її до волока.

Треба було подивитися, чи що не зловилося.

– Завертайте до мене, пане Цибульський!

Цибульський стягнув чоботи, підкотив штани і став обережно, пробуюючи дрючком, прямувати на другий бік.

– А то холодна вода, аж кістки ломить! – сказав Цибульський, коли вилазив на другий берег.

Базьо вхопив за наставлений йому дрючок і поміг Цибульському вилізти з ріки. Цибульський сів зараз і почав натягати чоботи. Базьо наказував поспішати.

– Скоріше збирайтеся, бо риба втече!

– Вже тепер не втече, коли волок стягнений.

– Ну, тепер разом на берег.

Стали тягнути волок.

– Чекайте, чекайте, за щось зачепився… Обережно, щоб не роздерти! – говорив Базьо.

– Ну, тепер відчепився… Далі!

Підтягли до берега.

– Тепер – раз-два-три!

Стали щосили витягати волок на берег.

– Ов! Щось тяжке… Може, груда льоду попала до волока… Ану подивімся!

Волок уже був на березі.

– Господи! Та то якийсь чоловік! – каже Цибульський, що перший придивився.

Базьо випустив волок з рук, запалив віхоть соломи і став приглядатися при світлі.

– Пане Цибульський, таж то Олюнька!

– Та, бігме, Олюнька!

Стали хутко розвивати волок на березі. Вже й не зважали на зловлену рибу, що підскакувала на березі, а декотра пірнула-таки у воду.

На березі лежала справді Олюнька. Була одягнена в зимовий кафтаник, у спідницю й чоботи. З голови зсунулася хустка геть на шию. Олюнька була синя на лиці – звичайно утоплена. Одного ока не було та й вуха: риби понадкушували. Волосся з половини голови облізло геть; лишилася ще її чорна довга коса, що розвинулася й лежала на її грудях, як гадина.

Обидва рибалки присвічували соломою, стояли над трупом та приглядалися до нього. На їх лицях малювався переполох.

– Що будемо робити? – питає Цибульський, коли не стало чим світити.

– Треба дати знати до села.

– Ходімо!

– Е, та обидва не підемо. Може за той час забігти вовк або пес який та покусати тіло. Я гадаю, нехай один лишиться тут, а другий побіжить до села.

– Я тут не лишився б за жодні гроші! – каже Цибульський.

– То я лишуся, а ви йдіть!

Базьо став зараз збирати сухе бадилля і рубати тернину сокирчиною, що мав з собою. Цибульський збирався йти.

– Ага, пане Цибульський, лишіть мені плящину, бо буде скучно.

Цибульський подав Базьові горілку і хліб, а сам пішов поспішно до села.

Тим часом Базьо розклав огонь, приніс із недалекого стіжка цілий оберемок сіна, постелив коло вогню й ліг. Олюнька лежала обернена до нього лицем. Базьо, покурюючи люльку, став пильно розглядати її при світлі полум’я. Губи були скривлені й отворені, ніби тільки що кричала, поки бідна її душа вийшла з тіла.

Базьо заодно докладав нарубаної тернини до вогню; йому було при світлі відрадніше. Від трупа не міг відвернути очей та ворушив своїми мітластими вусами.

В повітрі була мертва тиша. Вогонь тріскотів весело, кидаючи іскрами. На тім широкім просторі, коло спокійно і тихо пливучого Дністра, під сірим нічним небом лежала нежива сирота Олюнька, а біля неї сидів сумний старий рибалка…

«Щось-то мусило між ними бути, коли аж таку смерть собі знайшла… Але щоб вона сама на себе руку наложила, в те мені чогось не хочеться вірити. Та де ж би? Така молода, гарна, багата і така богобоязлива… То не може бути!..»

Тим часом Цибульський дійшов до села, перебрів ріку й пішов просто до префекта. Тут була злюща собака, і її з ланцюга спустили на ніч. Цибульський перейшов через перелаз і мусив пильно обганятися дрючком, бо пес насів на нього з усієї сили і так гавкав, що відлунювалось аж за селом. Від того обізвалися собаки по цілому селу і зчинився лемент, як проти вовка. Цибульський добрався нарешті до вікна й постукав.

– А хто там? – питають з хати.

– Вставайте, пане префекцє, то я… Цибульський.

– А чого вам треба?

– Ми пішли цеї ночі з Базьом на рибу та й витягли з води Лукашеву Олюньку.

В хаті заметушилися. Префект став будити своїх. Блиснуло світло. Старший префектів син відчинив двері й вийшов з коцюбою відгинати собаку. Пес гавкав скажено й забігав з різних боків коло Цибульського, щоб його схопити хоч раз за литку.

– А підеш, Мурин! Марш! Ти, песя кров!.. Прошу до хати!

Цибульський увійшов до хати, держачи дрючок позад себе.

– Добрий день чи добрий вечір, уже й сам не знаю…

Префект узув чоботи, одягнув кожух і шукав шапки.

– Та що ви кажете, пане Цибульський? Сьвєнтий Антоні, а то тобі бідна сирота, аж у Дністрі знайшла долю! Кажіть, як то було?.. Ага! Андрусю, – звернувся префект до сина, – іди зараз збуди Яневого Яся, асесора, нехай сюди приходить!

Поки Андрусь одягався, Цибульський каже:

– Та ми йшли на рибу з Базьом. Затягнули волок проти «стежки» й тягнули сюди до села, звичайно, як рибу ловиться. Опісля тягнемо на берег, а тут щось не пускає… ми гадали, що волок зачепився за якийсь корч, та тягнемо обережно. Волок зрушився, але все ще тяжкий. Ми до берега. Наперли обидва щосили… ба! Я дивлюся, а то чоловік! Базьо засвітив соломою, і зараз ми пізнали, що то Олюнька… Бідна, вже одного ока не має та й вуха, щось понадгризало…

– Що з нею могло статися?..

– Господь знає!

– Ви обидва прийшли?

– Ні, Базьо лишився там коло тіла. Могли би пси поїсти, та й на вовка або лиса за рікою не трудно.

– Дуже добре ви зробили! Треба послати по комісію до суду, а якби пси тіло розволокли, то и комісія ні на що здалася б… Вежа, хоч самовбивця, а все ж то християнське тіло.

– Ей, мені, панє префекцє, здається, що вона сама собі того не зробила…

– То дасться видіти… Доктори пізнають вам зараз.

Надійшов Янів Ясьо, перший асесор. По дорозі Андрусь розповів йому, що сталося.

– Дзінь добрий, панє префекцє! Ну, що будемо робити?

– Підемо збудити Дмитра, нехай запряже фіру, і ми зараз поїдемо по трупа. А далеко то? – питає Цибульського.

– Може, буде сто кроків від стежки сюди… Але труп лежить за рікою.

– Ну, ходімо!

Вийшли всі три з хати префекта й пішли просто до хати Дмитра.

Надворі світив місяць.

Всі три переступили через перелаз і стали під вікном. Префект постукав у раму.

Дмитро спав на лаві під вікном. Він зараз схопився й заглянув у вікно.

– Хто там стукає?

– Я, префект… Відкривайте зараз!

– Та чого вам треба вночі?

– Відкривайте, скажу вам у хаті… то справа урядова!

Дмитро ще не отямився добре зі сну й не міг гаразд зміркувати, чого хочуть від нього. Поки пішов відчинити двері, Костиха засвітила.

Префект, асесор і Цибульський увійшли до хати.

– Панє Дмитше, запрягайте зараз коні, поїдете по жінку.

– По яку жінку? – питає ще заспаний Дмитро.

– Та я не знаю, чи багато ви мали жінок… Я лише одну знаю – Олюньку.

– Але Олюньки нема! – каже настрашений Дмитро.

– Є, знайшлася… От пан Цибульський витягнув цеї ночі з води.

Дмитрові щораз більше морозило спину зі страху та корчило в животі. Він не знав, що казати.

– А де ж вона? – питає Костиха.

– Там, де її витягли… за рікою. Треба її сюди привезти.

– Я… я… за жодні гроші не міг би на неї подивитися! – каже Дмитро.

– За гроші не подивитеся, але таки так… Наказую вам запрягати коні й зараз їхати! А то що, аби я ще форшпанами вашу жінку возив?

– Не можу! Ой, бігме, не можу! – проситься Дмитро, складаючи руки перед префектом.

– Мусите! – гримнув префект і тупнув ногою.

Дмитро став плакати, трястися, а далі метнувся з хати і сховався кудись.

– Здурів чоловік чи що! – каже асесор. – Що будемо робити?

– Та що з дурним порадиш? – відповідає префект. – Ходім до його тіточного брата Антося, нехай він їде.

Пішли.

Дмитро, босий, без шапки і свитинки, втік до стайні і сховався під жолоб.

Коли префект з людьми відійшов, Костиха вийшла на обійстя і стала кликати сина:

– Дмитре! Дмитрусю! Вже пішли… ходи до хати, бо замерзнеш…

Дмитро вбіг до хати. Він став такий, що страшно було на нього глянути. Очі витріщив, лице скривилося, волосся наїжилось, а весь трясся як у пропасниці.

– Ой, мамо, мамуню, рятуйте мене! Я згину… вони сюди ще раз прийдуть і скажуть їхати, а я не можу… ой, не можу…

– Не бійся, я тебе сховаю… Лізь під перину.

Дмитро скочив на постіль і з головою накрився периною.

За хвилю вернувся префект, але вже до хати не заходив. Асесор і Цибульський допомагали Антосеві ладити віз і запрягати коні. Антося збудив префект і казав, що він як найближчий свояк мусить їхати по братову, бо Дмитро кудись утік.

Антось виїхав з обійстя; з ним поїхав Цибульський. (Префект і асесор зайшли поки що до хати й ждали, коли ті привезуть труп). По дорозі збудили писаря, щоби підготував письмо до суду, котре треба було рано вислати. Мусили об’їхати через міст, щоб дістатися за ріку. Здалека побачили вогонь і їхали просто до нього.

Базьо почув, як віз тарахкотів, устав зі свого логовиська, приткнув руку до очей і дивився, хто їде.

– А то ви, панє Цибульський?

– Ая!

Під’їхали. Антось глянув при світлі на труп, похитав головою, зітхнув тяжко та перехрестився. Постелили на возі сіна і положили Олюньку. Базьо залишив коло Олюньки волок, а сам пішов коротшою дорогою до села.

Фіра приїхала до села аж над ранком. Префект стояв уже серед села з асесором і дожидав. Казав утоплену завезти на обійстя Дмитра і сам тамтуди пішов городами.

Тим часом Костиха, як фіра поїхала і на обійсті стало тихо, хотіла Дмитра заспокоїти.

– Мав би ти, сину, розум! Та чого так боятися, як мала дитина? Не бійся, вона вже не встане… От добре, що її знайшли та вже напевно знаємо, що чорт її взяв… Тепер маєш світ вільний і зараз по великодні пошукай собі яку жінку… Я тобі сама вишукаю. Тепер уже безпечно зможеш оженитися, і ніхто про те зле не подумає. А так треба було бозна-скільки чекати, поки б її знайшли… З того тобі лише тішитися б… Не хочеш її видіти, ну, то не будеш – її повезуть тепер до громадської канцелярії, а потому поховають – та й буде спокій голові…

Дмитро на ту потіху не відповів ні слова. Одно хіба йому подобалося з материної бесіди, що не буде потребувати видіти Олюньки, бо її повезуть до канцелярії громадської. Дмитро одягнувся…

Відчинилися двері й увійшов префект.

– Ану, зладьте стіл у хаті, щоб було де трупа положити, поки приїде комісія…

В Дмитра наче громом ударило. Він боявся глянути на Олюньку, але не менше й настрашився комісії. Він не взув уже чобота, що держав у руках, – таки в однім чоботі приступив до префекта і став його крізь плач просити, щоби Олюньку поклали бодай у шопі.

– Та де ж утоплену в хаті класти? Бійтеся бога, панє префекцє, змилуйтеся… Я до хати не міг би ніколи більше увійти та страви до губи взяти.

Дмитро, а за ним і Костиха, склали перед префектом руки, як до молитви.

– Та нехай уже буде і в шопі! – погодився вкінці префект.

Поки що Дмитро натягнув другий чобіт і метнувся з хати, щоб не бачити, як Олюньку будуть знімати з воза.

Заїхала фіра на подвір’я. В шопі поставили дві порожні бочки, поклали на них дві дошки, що ними возять гній, і занесли туди Олюньку. Поклали горілиць і склали руки на грудях.

Сумно і страшно було подивитися на ту так марно зів’ялу квітку. Олюнька, що кілька тижнів лежала у воді під льодом, не дуже змінилася, і її можна було ще пізнати з лиця. З колишньої краси осталася її довга чорна коса, що тепер лежала коло неї на дошці і звисала вниз.

Люди, що посходилися, клякали в шопі і тихо молилися. Зайшов і Шевко з жінкою. Вони зараз довідалися, що сталося. Шевко насупив брови й не говорив нічого. Шевкова утирала хусткою сльози.

Префект казав накрити трупа простирадлом і замкнути шопу, поки приїде комісія.

Вістка про те, що знайшли Олюньку, рознеслася блискавкою по селі. Кожне було цікаве про все щось докладніше довідатися. Отже, люди не давали спокою ні Цибульському, ні Базьові. Вони обидва спочатку оповідали по кілька разів, аж у горлі їм засохло, але відтак було їм того забагато, й вони позамикалися в хатах. .

Було вже сполудня, як приїхала в село судова комісія. Приїхав слідчий суддя з писарем та двома лікарями. Префект повів їх на Дмитрове обійстя. Відчинили шопу і зняли з Олюньки простирадло.

– Хто ж її найближчий, щоб сюди прийшов і пізнав її? – спитав суддя.

– Та Дмитро Костів, – каже префект.

Дмитро сидів весь той час у хаті. Заткав очі долонями і ні до кого слова не хотів промовити. Костиха вговорювала його, аж плакала, але нічого не помогло. Дмитро сидів як заклятий.

Тепер увійшов до хати префект, а за ним кілька шляхтичів.

– Дмитре, пан суддя кличе… ходіть сюди!

Дмитро, як почув ті слова, затрясся всім тілом, підвів угору голову, але не відповів нічого, ані з місця не рушив.

Префект зі шляхтою ухопили його за плечі і вивели силою з хати під шопу. Підвели його до Олюньки. Дмитро опирався як міг, а тепер затулив собі очі й не хотів глянути на трупа.

– Е-во, то мусить бути! – сказав сердито префект і відірвав Дмитрові долоні від очей. – Подивися, чи вона?

Дмитро глянув на Олюньку, скочив назад, начеб йому хто розпаленим залізом до очей тикнув, і закричав несамовито:

– Вона, вона, Олюнька! Гвалт, пустіть мене!

При тих словах Дмитро видерся з рук шляхти, побіг, як божевільний, до хати і присів на запічку в самім куті. Тепер уже не затикав очей. Він дивився в якусь страшну, темну даль. Був блідий, як труп, уста напіввідкриті, з вишкіреними зубами, дрижали судорожно.

По втечі Дмитра слідчий суддя глянув значуще на лікарів, але не сказав нічого.

Казали зняти з Олюньки одежу. Один лікар вийняв ніж, і почалася робота. Другий лікар спостерігав пильно за роботою свого товариша. Суддя за той час проходжувався з кутка в куток і курив папіросу одну за другою.

На обійсті юрмився народ з усіх сторін. Заглядали одні другим через голови, ставали на пальці, вилазили на плоти де хто міг. Бо ж то не мала річ – бачити, як людину ріжуть…

А поки що на обійсті збили теслі домовину, цілком просту, з негладжених дощок, старих, які попались під руку…

Лікарі покінчили свою роботу й поскладали порізане тіло в домовину та пішли до хати писати протокол. Один лікар каже:

– Гарна була дівчина, нічого казати! Шкода, що так молодо зійшла зі світу…

– Та де то, прошу пана, дівчина? – відізвався префект. – Та вона вже більше трьох місяців була заміжня…

– Заміжня? То не може бути!

– Як же не може бути, коли так є? – каже префект з повагою. – Оце її чоловік.

Префект показав на Дмитра, що сидів непорушно на запічку в куті.

Лікар глянув на Дмитра.

– То цей панич такий мудрий? Тепер я й не дивуюся, що вона від такого мужа втопилася…

На тілі Олюньки не знайшли сліду якого-небудь насильства, отже, лікарі ствердили, що тут було самовбивство.

Суддя став далі питати Дмитра, але той не відповідав ні слова. Виглядав так, ніби нічого не розумів.

Лікар приступив до Дмитра й узяв його за руку. Дмитро відтрутив його від себе. Лікар придивився до нього ближче і сказав до судді:

– Ледве чи він вас розуміє, пане суддя…

Суддя став питати Костиху, і вона розповіла все так, як Дмитро був її навчив.

Випитали ще Базя й Цибульського, списали все до протоколу, і комісія поїхала до міста.

Коли це діялося, теслі забили віко домовини й поклали її на віз. Антось поганяв коней і віз братову на цвинтар. Священика не треба, бо це самовбивця, отже, християнського похорону не може бути, навіть хреста не було. Шевко хотів бодай свяченою водою покропити, але води у Костихи не було. Повезли так. А все-таки за домовиною Олюньки йшло ціле Закуття. Всі її любили і сердечно жаліли, жінки плакали.

Сумно виглядав Олюньчин похорон. По такій великій громаді людей, що йшла за домовиною, можна було думати, що то вмерла якась знатна особа. А то бідна сирота, утоплениця, гола, порізана лікарським ножем, складена в просту скриню зі старих дощок, ледве кілками позбиваних, на простім возі, без полукішка, на якім звичайно гній возять… Нема ні корогвів, ні хреста… не чути співу…

Бідна Олюнька! Ціле життя пройшло їй по тернині, ні одної рожі, ні одної веселої години… Та й смерть не ліпша між кригами розбурханого Дністра… А похорон страшний! Навіть жебрака так ніколи не ховають…

Привезли Олюньку на цвинтар пишнівський і закопали під самим плотом у кутику. Вона певно була б собі бажала лежати коло дідуся… Годі, самовбивців ховають у кутику під плотом…

Бідна Олюнька! Вона за життя, дуже любила цей цвинтар. Любила тут просиджувати цілими годинами, думати, летіти думками аж під самі хмари, і ще дальше – в незнану країну, де її дідусь… Любила слухати, як тут літом пташки щебечуть…

Тепер здійснилося її бажання… хоч раз здійснилася! Тепер її душа з дідусем і розповідає йому, яке тяжке горе мусила пережити, поки до нього добралася. Відтепер над її бідною могилкою від ранньої весни щоднини пташки щебетати будуть… завжди, завжди.

Щаслива тепер Олюнька…

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 116 – 124.