11. Опікуни кривдять Олюньку

Андрій Чайковський

По смерті Луця Олюнька ходила ще ту зиму до школи. Коли настала весна, вуйна й слухати не хотіла про школу.

– Хіба ж вона в школі і шлюб буде брати? – говорила Ганна до Андрія. – Таж то гріх, щоб така дівка дармувала над книжкою. Коли ж вона навчиться господарської роботи?

Андрій не перечив жінці, але, знаючи, що покійний Луць поставив над ним контролера, пішов тихцем, потай від жінки, до Шевка порадитися, що робити.

– То, видите, пане Якуб’є, покійний тато хотів, щоб вона ходила до школи, тому й я би не хотів його волі не виповнити (він соромився признатися, що таки боїться Шевка, щоб йому не відібрав опікунства}, а моя Ганна й говорити не хоче про те.

– Ваша жінка має рацію, що так робить, – каже Шевко.

Андрій аж рот роззявив, почувши таке слово. Він не міг зразу зрозуміти, чи Шевко каже правду, чи жартує. Та Шевко повторив іще раз, що Ганна має рацію.

Андрій привик дотепер-чути на свою жінку самі докори. Ніхто і ні в чім не признавав їй рації, а він сам ніколи б її говорения не слухав, якби не те, що боявся її як вогню.

– Так гадаєте? – питає недовірливо Андрій.

– Авжеж. Дівчині вже п’ятнадцять літ. Читати навчилася. Або вона буде книжки писати, чи буде ксьондзом? Нехай буде доброю шляхтянкою, а до того треба не самого читання й писання, але ще чогось: ознайомитися з господарством, навчитися кожної роботи – от що! А то якби її так усе посилав до школи, то далі забуде, на чому біб родиться, та й не буде знати, як вареха називається.

Андрій аж зрадів, що хоч раз його жінку розумні люди похвалили.

– Та, правду кажучи, пане Якуб’є, і я так собі мислив, але я, властиво, вас не хотів розгнівити… Тато так вас просили й бажали собі, щоб Олюнька ходила до школи.

– Який же ви чудний чоловік! Гадаєте, що покійний ваш тато бажав собі, щоб Олюнька до сивої коси ходила до школи? За що ж я мав би на вас гніватися? Коли ви й ваша жінка, а особливо ваша жінка, не будете Олюньці кривди робити, то я вам прикрого слова не скажу.

– А яку ж би я їй кривду робив? – оборонявся Андрій, зраділий тим, що не буде мати потреби перечити жінчиній волі.

– Ну, яку? Ви не знаєте, що значить кривда? Та ви як ви, ви добрий чоловік, але вибачайте, пане Єнджею, за слово, ви баба, і я на вашім місці, якби мені так жінка їздила по носі, то я би п за косу та так випарив, що пити просила б.

Андрій, маючи на гадці те, що він дуже підлеститься до Ганни, коли їй скаже, що Шевко її похвалив, не думав сперечатися з Шевком і пішов додому.

– Знаєш, Ганно, я також собі так розгадав, що Олюньку нема чого до школи посилати… Нехай уже буде дома та й навчиться чогось робити коло господарства.

– А я хотіла б видіти, що б з того було, якби ти інакше розгадав, ніж я говорю? – спитала Ганна і взялася попід боки та стала проти чоловіка. – Як то може бути інакше? Га? Хіба я розуму не маю чи що?

Андрія мов водою зілляв. Він відчув своє безсилля перед волею жінки.

«От іще щастя, – подумав Андрій, – що Шевко не сперечався… Що ж би я був тоді, нещасний, зробив?»

– Чого ти ходив до Шевка? – спитала Ганна гостро.

– А ти звідки знаєш, що я до Шевка ходив? Я не ходив.

– А от брешеш, бо ходив! Я виділа з комірки.

Годі було дальше заперечувати.

– Та видиш, Ганю, покійні тато установили його нібито наглядачем за Олюнькою, тому я хотів порадитися щодо тої школи.

– То ти, паскуднику, будеш із чужими людьми на мене змовлятися? А ти, поганий, уважай, бо як візьму макогона, то тобі голову твою дурну розчереплю!

– Та Шевко цілком так говорив, як ти. Казав, що Олюнька вже завелика до школи, – заговорював Андрій, щоб задобрити розлючену жінку.

– А ти гадав, що Шевко буде тримати сторону такого дурня, як ти?

Андрій не мав уже способу вкоськати жінку, то й, не роздумуючи довго, вибіг з хати.

Ганна ще довго буркотіла сама до себе.

Олюньки тоді не було дома. Коли показалася на порозі, вуйна каже:

– Поженеш завтра корови пасти!.. Розумієш?

Олюнька не відповіла ні слова, не гадала заперечувати, хоч усе ще мала дотепер надію, що буде далі вчитися, та в тій хвилі надія її розвіялася як дим.

Олюнька стала пастушкою, як і давніше була. Але тепер трохи інакше дивилася на світ, і зовсім не цікавили її пустощі та вигадки інших пастушків. Олюнька хотіла виконувати свої обов’язки серйозно – не сміхом та жартами, як інші.

Першої днини забрала Олюнька з собою книжку на пасовище. Гадала, що де-небудь присяде осторонь та прочитає дещо, а може, й котре з дітей буде цікаве послухати, то буде читати вголос.

Але як тільки Олюнька сіла під вербою і розкрила книжку, товариші підняли страшний сміх, стали її дражнити, бігати коло неї й називати її вченим рабином. Вона спочатку не зважала на те й робила вперто своє. Тоді видерли у неї книжку з рук, кинули в болото, а її саму потягли за руки поміж себе. Не помогли ні просьби, ні плач. Олюнька витягнула з болота книжку, пообтирала травою й сховала за пазуху. Треба було читання занехаяти. Але до гурту Олюнька не прилучалася. Через те її не злюбили всі і прозивали «панею», «попадею». Дійшло до того, що Олюнька вилучила свою худобу з череди й пасла окремо, далеко від гурту.

Найрадше пасла вона свою худобу коло цвинтаря. Тут була трава добра, і інші діти якось сюди не пхалися. Може, тому, що соромилися коло місця вічного супочинку кричати та сміятися. А Олюньці те місце найбільш припало до вподоби. Тут і під час найбільшої спеки був такий милий холодок, а що не було близько дерев, то вся пташня збиралася на деревах цвинтаря і проводила від раннього ранку до пізньої ночі свої веселі співи. Коли в полудень худоба збиралася в холодку під цвинтарними вербами, Олюнька заходила на цвинтар і сідала на могилі дідуся, під хрестом. Задумавшись тут, вона забувала про цілий світ і линула думкою кудись у не знайому собі країну… ген до дідуся. Так просиджувала вона цілими годинами.

Олюнька мала ще одно місце, куди заходила час від часу. Був це холерний цвинтар. Він стояв на другому кінці пишнівецької оболоні, ген під самою греблею. Але тут не було так мило. На тім цвинтарі – ні однісінького дерева. Одним-єдиним стояв чорний високий дубовий хрест, а більше нічого, крім бур’яну між низькими могилками. Всі люди з острахом обминали той цвинтар. Але Олюнька заходила сюди, щоб помолитися за своїх.

Так минуло літо. Олюнька гонила пасти худобу вуйкову до пізньої осені – до снігу. Вона втратила півроку, не навчившись ніякої господарської роботи. Хіба що пасти корови вміла. За той час подерлось усе, що їй дідусь справив, і ходила, як жебрацька дочка.

Розпочалася зимова робота. Вуйна не давала їй нічого робити, хіба прясти. До іншої роботи – до шиття та до кухні – відправляла своїх доньок. Олюнька не сміла ні до чого доторкнутися.

– Не руш того, ти, бовване, нездаро, бо стовчеш! – кричала вуйна, коли Олюнька хотіла їй дещо помогти при варінні.

У хаті Андріїв звичайно всі мовчали. Ніхто не смів відізватися, хіба Ганна кричала, коли їй ішло не в лад. Всі навчилися сидіти, як коло хворого.

Олюнька була обдерта й боса. В брудній подертій сорочці сиділа на печі з кужелем і пряла, аж шкіра з пальців позлазила.

Андрії мешкали від часу повені в Олюньчиній хаті. Відібрали хату від Погана й туди переселилися. Хата Олюньчина була далеченько від хати Шевка, тож Шевко не заходив туди ніколи.

Одного разу, коли Андрієва старша дочка пішла до сусідів, Ганні треба було миски, і вона наказала швиденько обмити миску. Олюнька злізла з запічка, підтягнула рукави і схилилася над помийником. Миска була засохла від учорашньої страви й не відмивалась.

– Ну ж, нездаро, ти, зателепана помийнице, чи ти примерзла до миски?

Олюнька настрашилася крику й випустила миску з рук. Череп’яна миска розлетілася на шматки.

– А, чорте угняний, бодай тебе була холера стерла разом з твоєю мамою, поки тебе біда принесла мені на карк… О, шкоду мені зробила та погань… Марш, рушай мені з хати!

По тих словах кинулася на дівчину, стала її кулакувати, сіпати за волосся і витрутила надвір та заперла двері на засув.

Надворі було холодно, мороз, а Олюнька боса, в сорочці й одній подертій спідничині. Дівчину обвіяло холодом. Вона постояла хвильку на снігу, почала терти руки та хукати в кулаки. Ноги її почервоніли, аж посиніли, вона переступала з одної ноги на другу. Тряслася цілим тілом. Плакала і від холоду і від побоїв, котрих набрала за одну погану череп’яну миску. Далі почала стукати до дверей. Вуйна і не думала відчиняти. Олюнька вилізла на призьбу, але й тут їй не було тепліше. Вона заплакала голосно. Заглядала в вікно та просила вуйну, щоб ради бога впустила її, бо замерзне.

У тій хвилі вулицею надійшов Шевко. Побачивши обдерту дівчину, він очам своїм не міг повірити, щоб це була Олюнька, власниця двадцяти моргів грунту і шляхетська дитина.

Шевка огорнула лють. Він переступив через перелаз, опинився під хатою й здогадався відразу, що тут сталося, бо й зачув, як дівчина крізь плач просилася до хати.

– Відчиняй! – гукнув так, що аж шибки задзвеніли, і гримнув чоботом у двері. – Зараз відчиняй, бо двері виважу!

Ганна, почувши голос Шевка під дверима, раптом притихла, немовби її не було дома.

– А ти, собача віро! – заскреготав Шевко зубами і підважив двері своїми широкими плечима.

Двері піднялися вгору і зсунулися з бігунів – держалися хіба на засуві. Шевко потиснув двері вдруге, засув затріщав, відломився від одвірка – і двері впали на сіни.

Ганна хотіла защіпнути хатні двері, але Шевко саме в пору так сильно їх сіпнув, що Ганна аж до сіней випала.

– А ти, свиняче путо! То ти викидаєш дитину шляхетську на мороз з її власної хати?

Ганна хотіла попробувати свого язика.

– А то що, розбій? У моїй хаті двері вивалювати.

– А мав пес хату? Так ти маєш! То її хата! Вона тут дідичка… ти, заволоко! Як тобою потелепаю, то маззю розіллєшся!

Олюнька боялася тепер увійти до хати. Вона тряслася під порогом і плакала.

– Олюнько! Сюди ходи! – гукнув Шевко і потягнув її за руку. – Почекай, – звернувся знов до Ганни, – я тебе навчу розуму, як із сиротами обходитися… ти, суко!

Андрій молотив з сином у стодолі і не знав, що в хаті робилося. Тепер на той крик прибіг до хати та ще більше настрашився, коли побачив вивалені двері і зломаний засув.

– Що тут такого робиться? – питає.

– Е, що робиться? Ти ліпше повинен знати, що тут робиться, ніж я… ти, бабо!.. Твоя магніфіка хотіла сироту заморозити й викинула її, босу й голу, на мороз, як пса.

Андрій дивився з докором на жінку, мовби хотів їй сказати: «Видиш, Ганю, треба було того?»

– Збирайся, Олюнько! – сказав Шевко. – Підеш зі мною! Я тебе в тім пеклі не лишу, бо мене би покійний Луць прокляв з гробу.

Олюнька не знала, що їй робити. Вона тряслася ще від холоду і прикладала закостенілі руки до теплої печі.

– Ну, скоро, одягайся зараз!

Шевко на терпів непослуху.

– Та я не маю в що одягнутися, – сказала Олюнька несміло, крізь плач.

– Як-то, вона не має лаха на себе? – обернувся Шевко до Андріїв. – А ви, прокляті дідоводи! То її маєтком напихаєте собі горло, а вона ходить, як жебрачка? – По тих словах Шевко стягнув із жердки Ганнин кожух святковий з широким лисячим коміром, а з кілка її чоботи нові і звернувся до Олюньки: – На, на, одягайся зараз!

– Не руште того, то моє! – заверещала Ганна, прискочила до Шевка і взялася видирати кожух і чоботи з його рук.

Шевко аж запінився з лютості.

– Твоє, все твоє, а її де? А де ж та одежа, що по її мамі лишилася? Все ти поїла?

Він так сильно стиснув двома пальцями Ганнину руку в самій кисті, що Ганна заверещала, як кіт, коли йому дверми хвіст притиснуть, і пустила кожух.

Шевко насилу посадив Олюньку на лаві і казав взуватися, відтак одягнув її в кожух, стягнув іще якусь хустку з жердки, закинув Олюньці на голову й вийшов з хати, ведучи дівчину за руку.

– Пожди, я вас навчу, почому лікоть маслянки! – гукнув Андріям на прощання і тріснув за собою дверми.

Андрії стояли ще якийсь час мовчки, поки не затих хрупіт чобіт Шевка по замерзлім снігу.

Перший відізвався Андрій:

– Бійся бога, Ганно, що ти наробила? Шевко наробить нам такої біди, що в чистій воді не обмиємося…

– А хто ж знав, що його якраз тепер дідько наднесе? – відповіла Ганна зі злістю.

– Та бо й не годилося на таку лють дівчину голу надвір виганяти… могла захворіти.

– А коби її чорт уже злизав мені з очей, то я була б щаслива!

Андрій здвигнув плечима, не сказав більше нічого. Вийшов до сіней, пошукав сокири і почав справляти засув та вставляти двері на бігуни.

Шевкова не пізнала Олюньки, коли Шевко привів її в хату.

– Свят господи! А ти де таку шляхтянку знайшов? – каже до чоловіка.

Але Шевкова зараз зміркувала, що мусило статися щось незвичайне, бо Олюнька була заплакана, а Шевко насупив брови й нічого до жінки не говорив.

Шевкова кинулася до Олюньки і почала з материнською дбайливістю роздягати її. Зняла з неї хустку, кожух, та аж очам своїм не повірила, як побачила на Олюньці чорну подерту грубу сорочку.

– Ті люди хіба серця не мають, ні крихітки совісті! Матко найсвєнтша, та в мене пастушка, що безроги пасе, має ліпшу сорочку.

Шевко сів на лаві й тяжко сопів. Він не міг іще заспокоїтися з гніву.

– Та що ж, Мариню, думаєш над нею? Візьми умий та перебери в що, бо ще яка худоба порозлазиться по хаті з тих єдвабних саєтів.

– Ну добре, добре, але ти йди собі на другу сторону до кімнати.

Шевкова налляла в миску теплої води, зняла з полиці шматок мила й наказала Олюньці митися.

За хвилю вода в мисці почорніла, наче хто сажі насипав.

– Бійся бога, дитино, та хіба ти ніколи не милася?

– Або мені вуйна коли позволила митися? Все було промию лиш очі та й лице – і зараз за кужіль. Мені навіть гребеня не дали розчесатися. Вуйна все ховала гребінь у скриню, під ключ.

Олюнька ніколи не любила жалітися на вуйну перед чужими людьми. Але тепер докір Шевкової був звернений просто до неї, то вона боялася, щоб справді не вважали її за нехлюю.

Тим часом Шевкова розплела дівчині довгу чорну косу, взяла свіжої теплої води й мила та стала мити їй голову. Голова аж забілілася від мильної піни. За тим пішло чесання. Шевкова за кожним разом, як потягнула гребенем, плювала, обчищаючи гребінь патичком над мискою з водою.

– А господи, відколи живу на світі, ще не бачила такого плюгавства!

Опісля стала помалу розчісувати довгу косу, заплела її і звинула на голові за шляхетським звичаєм.

Прийшла черга на білизну. Шевкова вийняла зі скрині свою чисту сорочку й спідницю та якийсь кафтанчик і надягла на дівчину. Дівчина вмить змінилася. Вона здалася такою гарною, що Шевкова не могла очей від неї відірвати.

– Ото раз панна, бігме! Якуб’є! Якуб’є! Ходи-но сюди! – закликала чоловіка, відчинивши хатні двері.

Шевко увійшов усе ще насуплений і гнівний, та як побачив таку кралю – проясніло його чоло, й він усміхнувся.

– І таку ладну квітку гноєм прикинули, та й то на її власнім городі… Тьфу на їх голову!

Олюнька виглядала справді гарно. Її гнучка постать, обтягнена добротним кафтанчиком, рум’яне личко з чорними бровами і довга коса, що обвилася навколо голови, червоні губи, трохи з природи відкриті, й визираючі з-поза них рівні білі зуби творили одну пишну цілість чарівної дівчини.

Олюнька й собі усміхнулася, але вмить засмутилася знов, бо пригадала собі нужденну дійсність.

Аж тепер розповів Шевко жінці всю пригоду з Олюнькою. Обоє сердилися й наговорювали на Андріїв, що на язик попало.

– Я з тим зроблю порядок, але не знаю, кому то буде гірко! – сказав Шевко. – Поки що будеш її, Мариню, держати коло себе, вона буде в нас. На другий тиждень буду в місті і зроблю лад у суді. Олюнька дістане іншого опікуна, а Андрії мусять із хати таки зараз уступити. Нехай та чарівниця посмакує, як то добре грітися на морозі! За той час, Мариню, залучай Олюньку до всякої роботи – нехай навчиться дечого, поки стане сама господинею.

Саме тоді ввійшов до хати Дмитро. Він хотів щось говорити, але сказав лише «вуйку!» й урвав на слові та роззявив рота, коли побачив несподівано таку кралю перед собою.

Шевко моргнув на жінку помітно й усміхнувся. Відтак, бачачи, як Дмитро замішався, обернувся до нього й ніби сердито спитав:

– Ну, й що, «вуйку», скажете?

– Та я, – каже Дмитро, – хотів сказати, що Лиса має теля.

– Хвала богу! – промовила Шевкова. – Буде більше молока, а то тепер того добра так скупо, що вже мені аж голова сохне, як прийдеться тою одробиною челядь ділити.

– А що, теличка чи бичок? – спитав Шевко.

– Га? – відповів Дмитро, що знов задивився на Олюньку. – Ая, теличка!

– А ти нею так утішився, що язика в роті забув, – дражнив його вуйко.

– Та де, о, та чого забув? – І Дмитро вибіг із хати.

Олюнька була кілька днів у Шевків. Вони поводилися з нею, як з рідною дитиною. Спала разом з ними в кімнаті. Шевкова не дала їй дармувати і все наділяла її тою чи іншою роботою.

По кількох днях Шевко каже жінці:

– Знаєш, Мариню, що я собі погадав, як побачив Дмитра коло Олюньки? Я погадав собі зараз: а то була би з них пара, аж любо! Прошу тебе, вона дівчина гарна й заможна, він хлопець працьовитий і добрий, а що в нім справжня шляхетська кров, то я це знаю. Що ти гадаєш?

– Та певно, що то було би добре, але до того ще далеко. А знаєш ти, Якуб’є, що вона нічого, анічого не вміє? Я не розумію, як її виховували. Така велика дівчина, а вона не вміє ні голки в руки взяти, ні горшка обмити, про варення й не говори! Яка ж з неї буде господиня, якби так мало бути?

– Та правда, що без того господині з неї не буде, але що вона тому винна, що та чортиця нічого її не навчила? Та я гадаю, що якби побула тут з тобою якийсь рік, то таки б дечого навчилася. То має бути дуже тямуща дитина – от як скоро навчилася читати! Учитель хвалив її; ну, а вже читання – більша штука, як миття горшків або як шиття…

– Будемо видіти! – відповіла жінка.

По тій пригоді Андрії охололи й стали роздумувати над тим, що сталося.

Ганна була страх яка лиха на Шевка; погрожувала, гадала собі, що Шевко вже не одно таке зробив, та й нічого з ним не сталося, бо він знається з панами. Але якби Шевко зробив те, чим їм загрожував? Якби так в Андрія відібрали опікунство, то-то була б біда! Відібрали б грунт, викинули з хати, а тоді хоч під пліт іди, і то під чужий, бо свого нема… А ще ті рахунки, що то покійний Луць заповідав, і Шевко часто пригадував… то скарана година! Обоє Андрії думали про ті прикрі можливості кожне про себе, тихо, бо Ганна ніколи не любила радитися з чоловіком, а Андрій, знов, боявся вискакувати зі своїми гадками перед жінкою. По кількох днях Ганна не втерпіла й каже:

– Що гадаєш, Андрію: зробить Шевко те, чим нам загрожував?

– Ніби що?

– Що-о? Дурень, не знаєш? А за ту дурну опіку.

– Я гадаю, що зробить, бо він завзятий чоловік.

– То була би біда…

– Ще й яка біда, – потакнув Андрій.

– Відібрали би грунт і хату…

– Певно!

– Казали би розрахуватися за стільки літ…

– Ая!

– Дурний ти зі своїм «ая»! Піди нині до Шевка… треба його якось уговкати.

Андрій почухався за вухом і скривився. Він боявся дуже туди йти, бо знав, що його порядно вичешуть.

– Я гадав би, що ліпше було б, якби ти, Ганю, пішла… Ти ліпше вмієш говорити, – сказав несміло Андрій.

– А тобі язик задубів чи що? Підеш ти! Ти менше винен, то на тебе не так дуже визвіриться.

Не було що говорити, бо так наказувала жінка. Андрій хотів лише трохи відволікти ту прикру місію.

– Та нехай буде… піду в неділю.

– Аж у неділю? Чи ти оцапів, чоловіче, чи тебе вже цілком запаморочило? Хіба не знаєш, що до неділі можемо вже бути під плотом? Підеш нині, зараз!

Наказ був твердий. Андрій зліз з лави, надягнув святкову капоту, взяв шапку й вийшов. По дорозі роздумував про те, як перед Шевком стати і що говорити.

Шевка тоді не було дома. Андрій застав Олюньку в сінях, щось заговорив до неї, але вона нічого вуйкові не відповіла і шмигнула до хати. Вона побачила, як спокійно пливло життя в Шевка, і тому дуже їй не хотілося повертатися під п’ястуки вуйни.

Андрій привітався з Шевковою і присів несміло на лаві. Коли довідався, що Шевка нема дома, був дуже задоволений. Все ж не потребував у тій хвилі переживати немилої зустрічі. Того можна було від Андрія сподіватися: він був чоловік слабкого характеру. З одного боку, він розумів, що прийшов у справі, яка, на його погляд, не була справедлива, і прийшов лише під моральним натиском жінки, котрій не мав сили заперечувати. З другого боку, він знав, що та прикра місія не обминула б його, а жінка ганяла б ним хоч би й десять разів на день, щоб ту справу полагодив. Андрій міркував собі тепер: «От хвала богу, що справа протягнеться, а потому нехай буде що хоче, аби не нині»…

Та треба було щось заговорити.

– Я, прошу пані Якубової, прийшов за Олюнькою…

Андрій сказав не думаючи; та коли вже сказав, то поміркував собі, що, може, так, без клопоту, вдасться забрати дівчину при відсутності Шевка, а тоді справа полагодилась би скоріше й легше, ніж він думав.

Такий чоловік, як Андрій, часом бовкне що-будь не думаючи, та аж як почує свій власний голос і зміркує, що сказав добре (часом буває навпаки), тоді на тім своїм сказанім будує дальшу дію.

– Як то «по Олюньку»? – спитала Шевкова. – Я без чоловіка не можу вам її віддати!

– Адже я їй вуйко й судовий опікун…

- Не моє діло вирішувати, а як на мій бабський розум, то й опікун не має права знущатися над дитиною… Поза тим мені до того нічого.

Андрій не мав що на те сказати, але гадка забрати тепер Олюньку додому крутилася вперто в його голові: «А то Ганна була би з того рада! Та й похвалила би мене…» I він сказав:

– Я таки, прошу пані, заберу дівчину…

– Ледве чи вона схоче з вами піти?

– То я візьму її силою, бо маю на те право? – почав гарячитися Андрій. – Хто би там питав її про те? Візьму за руку – та й кінець, і поведу додому. Вона має в мене бути!

Андрій став щораз більше підносити голос. Він почував себе відважним, бо тут не було його Ганни і нікого такого, кого боявся б.

– Не робіть мені тут криків, пане Єнджею, бо я без «мого» дівчини з дому не дам!

– А я таки візьму її!

– А я закличу парубків і накажу вас викинути за ворота, – сказала твердо Шевкова. – А гвалтів мені тут не робіть!.. Ганко, – звернулася відтак до наймички, – поклич сюди Дмитра, але борзо!

Ганна побігла стрілою надвір, хоч Андрій, почувши ті слова, не мав охоти ні кричати, ні силою брати Олюньку.

За малу хвильку з’явився Дмитро.

– Мене вуянка кликала?

– Зачекай тут трішки, бо від нас Єнджей хоче Олюньку забрати, а вуйка нема дома.

Дмитро подивився згідно на Андрія і глянув на свої кулаки. Андрій знав його силу, та знав і те, що в Шевка були ще два наймити, отже, вирішив відійти з тим, з чим прийшов. Не прощаючись навіть, хотів уже вийти, та на порозі зустрів Шевка. Андрія аж за спиною заморозило. Ось попався, добре ще, коли Шевко не скаже вибити, бо він це вміє, але й ціла справа буде утруднена тепер, коли Шевкова розповість чоловікові про його зухвалий виступ. Андрій зі страху не міг промовити слова. Шевко заговорив перший.

– А, гості! Що скажете доброго, пане Єнджею? Сідайте!

Перша буря проминула. Тепер небезпека була менша, бо шляхта коли кого просить до себе і гостем називає, то не зламає прав гостинності, якщо лише гість буде вести себе чемно і не дасть причини, щоб його треба було вибити. Андрій вирішив бути чемним, аж солодким, – наче перед ним стояла Ганна.

– Та я, пане Якуб’є, прийшов щодо Олюньки, – сказав Андрій покірним голосом. – Воно все так зле зробилося…

– І я кажу, що зле, – промовив Шевко, сідаючи на лаві. – Та й може бути ще гірше, а в тому всьому я анітрохи не винен. Ви знаєте, як мене просив про те ваш покійний тато… ну, а вже ж я не міг пропустити крізь пальці того, що я побачив на власні очі. Скажіть, може, я вам налазив до хати і шпигував? Ні! А тепер, коли я вже справу взяв у свої руки, то й докінчу її, бо на середині дороги ставати не вмію…

– Та я те все добре знаю, – сказав Андрій, – але прошу вас, пане сусіде, не робіть мені стиду та й вибачте, що моя жінка сказала вам прикре слово…

– Вона мені прикре слово? О, ще би, не позбирала б тоді своїх зубів! А ви гадаєте, що як?

– Та того вже більше не буде, – обіцяв Андрій, – на те маєте моє слово!

– Я повірив би вашому слову, якби не було вашої жінки, а так вибачайте! Поки ваша жіночка здорова, то не дасть вам слова дотримати, хоча й шляхетського…

Андрій не знав, що сказати. Він розумів, що Шевко говорить правду.

Шевко подумав хвильку й каже:

– Яким ви, властиво, чолом сюди лізли? Ви гадали, що я вам віддам дівчину? Чи я її з плюгавства очистив на те, щоб ваша Ганя волосся їй з голови обдерла? О ні, цього не буде! Мене прокляв би покійний Луць з гробу, що я слова не додержую. Ваша жіночка мудра. Вона не мала смілості тут носа показати і для того послала вас. Нехай-то вона сама потрудиться, а тоді будемо вже говорити.

– Та то все одно, чи я, чи вона, – сказав несміло Андрій.

Він заздалегідь боявся про таке «запрошення» жінці згадати.

– Нічого з того! – промовив твердо Шевко. – Хочете направду ту справу по-доброму залагодити, то нехай сюди прийде ваша магніфіка. Інакше не говорю нічого!

Шевко вирішив остаточно не наполягати на зміні опіки. Він знав, що в суді запропонують йому те опікунство, і він мусить прийняти, бо відповіднішого не буде нікого. Але тоді його вороги, котрих мав досить у Закутті, піднімуть гвалт, що «багач хоче збагатитися сиротинським добром». Шевко постановив тепер добре настрашити Андріїв та сироті запевнити ліпшу долю.

– Не схоче ваша жіночка до мене пофатигуватися, то завтра йду до суду, а тоді ви так будете опікуном, як на моїй долоні волосся виросте. Що забагато, то забагато!

Не було що робити. Андрій попрощався й вийшов.

Тепер Шевкова розповіла чоловікові, як тут Андрій спочатку поводився.

– Дуже добре ти зробила, а його щастя, що ти мені не сказала того, коли він тут був, бо я був би з ним собі побалакав інакше.

Тимчасом Андрій не знав, як зайти додому і що жінці сказати. Але що буде, те й буде, годі не йти. Андрій виглядав так, як той кінь, що вже привик до побоїв і байдуже вижидає, коли його батогом цьвохнуть.

Ганна зустріла його в сінях. Вона як побачила його крізь вікно, не втерпіла й вийшла до сіней.

– А що? – питає.

– Та зле; казав, щоб ти, Ганю, прийшла сама.

– А ти який чоловік? То ти не міг сам того полагодити? Як іде про старшинство в хаті, то ти хотів би бути першим, але як треба зробити діло, то ти рад би виручитися жінкою… Твоє діло розмовляти з тим гордим шляхтичем, розбійником, що на чужі хати нападає та двері вивалює, а моє діло горшки й миски. Ти такий голова в родині?

– Е, ти сама ліпше знаєш, який я голова, – каже Андрій, махнувши рукою. Говорячи ті слова, він скинув капоту і надягав свій старий кожух. – Хочеш, то йди сама Шевкові на язик! – докінчив Андрій, але вже тоді, як був на порозі.

Ганна хотіла ще щось докладніше розпитати та розглянути становище, але Андрій уже був у стодолі і молотив завзято…

Ганна поворкотіла ще трохи, але нічого було робити. Дуже не хотілось їй іти до Шевка, бо знала, що там її жде. Але ж треба було показатися перед чоловіком відважною, бо від цього дуже багато залежало: це допомогло б удержати його під кульбакою.

Коли Андрій відійшов від Шевка, Олюнька вийшла з кімнати і прийшла до пекарні. Була заплакана. Вона чула, що вуйко викрикував і загрожував, що забере її силою. Тому-то замкнула вона кімнату зсередини. Тепер підступила до Шевка і клякнула перед ним та склала руки, як до молитви.

– Ой, не давайте мене вуйні, не давайте! Вона мене тепер уб’є! Я все чула, що вуйко говорив. Вони готові мене колись на вулиці схопити.

– Не бійся, не схоплять, устань, – сказав Шевко. – Проти моєї волі тобі волос з голови не впаде. Але приготуйся до того, що треба буде повертатися додому. – Олюнька, почувши ті слова, зблідла як стіна. – Та не лякайся так зараз. Я вже тебе обезпечу, не бійся! Я казав твому вуйкові, щоб сюди зараз прийшла вуйна, коли тебе хоче мати в себе. Вона певно прийде, бо знає, чим то пахне, якби я зробив те, що сказав. Почуєш, що ми тут будемо говорити. Інакше, видиш, дитино, не можна зробити, бо вони свої, а я чужий.

Олюнька не сказала нічого, але ще не заспокоїлася та аж тремтіла від тієї гадки, що знову треба буде надягти брудну сорочку та ходити босоніж по снігу.

Відчинилися двері й увійшла Ганна.

Олюнька не мала часу втекти та лиш уступилася за піч.

– Дзінь добрий! – сказала Ганна.

Вона набрала дуже смирненького вигляду, згорбилася, губи стиснула так, що були схожі на нитку, впоперек лиця перев’язану, а руки склала перед себе.

– Дзінь добрий і вам! – відповів насуплений Шевко і навіть не просив її сідати за шляхетським звичаєм. – Що доброго скажете?

– Ох, я сама не знаю, що сказати по тім, що сталося…

– Певно, що трудно говорити після всього, що сталося… Чого ж ви прийшли до мене?

– Та ви, пане Якуб’є, казали мене прикликати.

– Я? То неправда! Приходив сюди ваш чоловік полагодити справу з Олюнькою, а я йому сказав, що з ним не маю що говорити, бо він передо мною не дотримає того, що обіцяє. Це знає добре ціле Закуття, що ви в хаті голова, а ваш чоловік віхоть… Я йому сказав, що як хочете що робити, то прийдіть самі, отже, я вас зовсім не кликав, і мені вас погрібно до хріну…

– Та нехай уже буде й так, як говорите, бо в вашій хаті ваша правда мусить бути, – каже Ганна з притиском. – Але що будемо робити, бо я дівчину забираю…

– Ого, а як я не дам? Цю правду, що вам тут, у моїй хаті, кажу, можу вам повторити всюди, а з дівчиною зроблю так, як мені моя совість наказує… кривдити її не дам!.. Вибийте собі те з вашої премудрої голови, що ви її заберете без моєї волі, навіть якби по неї посилали таких відважних ландедрагонів, як ваш чоловік… Щастя його, що я не знав, який він тут був зухвалий, поки я прийшов, бо був би так йому дав, що його всемогуча жіночка була б у нього того не відняла…

Ганна закипіла злістю, але вгамувалася вчасно.

– Та яке ви, правду кажучи, маєте право до неї? Я її вуйна, а мій чоловік опікун.

– Тільки ви не виїздіть з тим опікунством, як купець з крамом, бо за кілька днів дістанете з суду, що ваше опікунство чорт узяв, та ще й рахуночки при-йдеться складати… ну, а розуміється, що у вас рахунки ті в порядку… Адже всі знають, що ваш чоловік продавав збіжжя з Олюньчиного поля, складав гроші і докупив їй грунту, придбав їй худоби ладної… ну, а Олюнька має повну скриню всього добра, і білизни, й одежі, і всього-всього, – хоч зараз до шлюбу!.. І не ди-вота, що стільки всього є, бо було з чого придбати. Двадцять моргів шляхетського грунту в році щось приносять!

Глумливі ті слова цідив Шевко одно за другим з такою вдаваною повагою, що хто не знає, як є насправді, подумав би, що це свята правда.

Ганна стояла, як на вогні, і кожне слово кололо її як голкою. «Ото якби мій чоловік наважився таке мені сказати, я б йому коцюбою голову розбила!» – думала собі Ганна. Але ті слова говорить не Андрій, лише Шевко. На його боці була правда й сила, то треба було жовч проковтнути. Ганна бачила, що не жарти і погрозою нічого не вдіє.

– От не сміялись би ви надо мною, бідною, – каже Ганна крізь сльози, котрі або були удавані, або таки плакала зі злості, – чи ви не знаєте, як у мене є? Мій чоловік баба, не має своєї волі і треба його на мотузку водити, ні про ідо не постарається, а тут троє дітей, та й покійний тато стільки літ був коло нас…

– Говоріть це комусь іншому, не мені! – сказав на те Шевко вже сердито. – Я знаю добре, що ваш чоловік, хоч баба… я те сам кажу… але господар добрий і нічого з хати не винесе, а покійний тато Луць дарма хліба не їв та й своє мав, навіть на похорон собі склав.

– Та то правда, все свята правда, – каже Ганна, втираючи сльозу хусткою, – але я вас дуже прошу, не робіть мені стиду, не подавайте до суду і віддайте мені дівчину.

Ганна вклонилася Шевкові в ноги.

Тою покорою вона його роззброїла. Але хотів іще поторгуватися.

– Я не можу! Тепер якби ви дівчину дістали в свої руки, гіркий був би їй світ… А хто мені заручить, що так не буде?

– О боже мій святий, які ви невірні! Та вже вам ручу, що так не буде, а якби що найменшого, то вже тоді зробите, що вам схочеться.

– Ну нехай і так буде, ловлю вас на слові. Але пам’ятайте, коли що-небудь побачу, тоді нічого вам не поможе, тоді грунт віддавай, з хати марш і рахунки на стіл! Тож глядіть…

Шевко погрозив їй пальцем. Ганна хотіла поцілувати його в руку, та Шевко не давав руки. Ганна таки зловила за руку і цмокнула з цілої сили. Відтак кинулася до Олюньки:

– Ходи ж, ходи, моя дитино! Забудь, що було, більше воно не повториться…

Вона хотіла взяти Олюньку за руку. Дівчина відступилася від неї і притулилася до Шевкової.

– Е, ба, за позволенєм! – каже Шевко. – Чекайте трохи, не так скоро…

Ганна стала серед хати здивована. Вона не знала, чого Шевко хоче, і вже боялася, що, може, зречеться того, що сказав.

– А в чім же ви хочете її брати? Так вона не має на собі ні сорочки, ні спідниці своєї! Те все моєї жінки, а чейже не хочете, щоб я давав їй моє, коли вона має, богу дякувати, своє. А її єдвабна сорочка й спідниця, що ви їй дали, пішли на сміття. Навіть каглу годі було ними заткати, бо мені б «худоба» хату занечистила…

– То я їй зараз принесу свої речі, – сказала масненько Ганна.

– Ба, «свої», а дома здерете з неї й натягнете на неї знов онучі… Так не йде! Олюнька не піде від мене, поки не вшиєте їй шість сорочок, дві спідниці і два кафтаники та ще й порядні чоботи. Ідіть і поспішайте з тим, бо я від свого не відступлю ані на крок. Але поспішайте, бо як за чотири тижні не буде готове, то я відмовляюсь від того, що сказав, а Олюнька буде мати іншого опікуна.

Нічого було й казати, хоч Ганна казилася зі злості. Вона попрощалася, як могла найсмирніше, й швиденько вийшла.

Аж на вулиці відсапнула. Ганна була така зла, що була б вербу кусала по дорозі, щоб лють свою зігнати. Її лютило не так те приниження, якого зазнала, як те, що на все дивилася Олюнька, котра перед нею дрижала від самого погляду.

В хаті застала чоловіка. Вона ще не змінила за дорогу свого покірного вигляду. Андрій аж здивувався. Він ще не бачив своєї жінки такою солодкою й покірною, то й насмілився її запитати:

– А як же?

Замість відповіді Ганна плюнула чоловікові в самісінькі очі.

– Отак, ти, бовване проклятий! Я стільки наслухалася задля твоєї чортової сестрінки, бодай її був дідько взяв ще до того, як я її побачила!

Андрій не слухав далі. Він обтер лице рукавом і пішов до стодоли.

Ганні треба було братися до шиття. Вона закликала собі ще одну бабу-швачку, винесла з комори полотно, покроїла сорочки, і взялась удвох до роботи.

Андрія послала до міста з одною сусідкою і сказала, що той має купити. Він був тому радий, бо хоч би щось не таке купив, як треба, то міг би усю провину скласти на сусідку.

Коли вже все було готове, Шевко прийшов до Андріїв, оглянув, порахував сорочки і каже:

– Ну, тепер приходьте обидвоє за Олюнькою!

Андрії вибралися до Шевка, як на празник або в свати.

Шевко прикликав ще кількох шляхтичів-сусідів і «префекта. При людях розказав усе, як і що, а відтак, звертаючись до Андріїв, сказав:

– Але тут вам кажу, при шляхті, що як не будете з дитиною обходитися, як бог приказав, то гіркий ваш світ буде! Пам’ятайте!

Ганна пообіцяла обходитися з Олюнькою по-людяному й забрала її додому, добираючи для неї слів наймиліших, які лише знала.

Шевко затримав у себе шляхту на почесне, а з ними й Андрія.

Ганна, що при таких оказіях ніколи не пускала чоловіка самого, тепер, коли діло так добре повелося, забула про нього.

Шляхта перейшла до світлиці. Шевко послав за горілкою й гараком. Шевкова поставила на стіл хліб і масло. Зварила ковбасу, поставила миску капусти з солониною, пироги, голубці – одним словом, празник. Шляхта посідала за столом і стала частуватися. Чарка кружляла між шляхтою. Гості стали їсти, попиваючи горілку. Коли вже миски стали порожні, внесла Шевкова горщик кип’ячої води, поставила склянки, цукор, і всі стали запивати «окропок», тобто гарячу воду з гараком.

Розв’язалися язики й почалася гамірлива розмова. Розуміється, бесіда йшла про Олюньку.

– Добре ви діло зробили, пане Якуб’є! – каже префект. – Тепер сирота буде трохи інакше дихати.

– Певно, що добре! – відзивається Петро Ясів. – Якби не пан Якуб, то ніколи так не було б, й Олюньку була б далі нендза їла…

– Їла не їла, – каже Андрій, що розігрівся від напою, – або я від чого? Я був би терпів-терпів, але таки була б колись терплячка урвалася, і я був би всьому кінець зробив.

Всі зареготали.

Обізвався старий Стефан Юзів:

– Не говоріть, не говоріть, пане Єнджею! От нащо то хвалитися, коли ми всі знаємо, що жінка вас на мотузку водить і при ній забуваєте язика в роті…

– Що забуваю? Бо не хочу з бабою сваритися, але якби було треба, то й виб’ю! – боронився Андрій, б’ючи кулаком об стіл. Шляхта знов зареготала. – Та бо не смійтеся з мене, пані браця, бо як кажу, що так, то так! – кричав Андрій.

Він горілки майже ніколи не пив. На оказії ходив лише з Ганною, а вона пильно за ним наглядала, щоб не пив більше, як треба. Тепер, добравшись до чарки й не чуючи коло себе Ганни, перебрав мірку.

Михасів Ясьо, знаний збиточник, задумав собі штуку і хотів її таки зараз виконати.

– Пане Єнджею, за ваше здоров’я!

Андрій випив один і знов розговорився. Підсунули йому ще.

– А я таки кажу, що ви боїтеся жінки, як чорта! – дражнив його Ясьо.

– Я ні чорта не боюся, ні жінки, і випарю її, що буде аж пищати… як лиш захочу!

– А я б’юся з вами об заклад, що ні! Як жінка лише крикне на вас, то зі страху влізете під лаву…

– Не під лаву, а в мишачу діру! – підхопив хтось з гурту.

– О що заклад? – питає підпилий Андрій.

– Який заклад?

– Я ще нині мушу жінку вибити, мушу, аби я так здоров був!

– Добре! Нехай буде заклад! – каже Ясьо.

Подали собі руки. Шляхта розбила, але ніхто не знав, на що заклалися, а п’яний Андрій забув спитатися, що Михасів Ясьо ставить.

– Ну, ходім! – каже Ясьо.

– Добре, ходім!

Андрій встав і, заточуючись, попрямував до дверей.

Була вже пізня пора.

Михасів Ясьо, потираючи руки, моргнув шляхті, і всі гуртом пішли на віддалі за Андрієм.

Андрій ішов у чотири боки. Горілка робила своє. Перед ним танцював світ. Верби крутилися, місяць з нього кривився.

– Я кажу, що виб’ю, то виб’ю… бігме! А вона, собача віра, не буде вже командувати мною… вже не буду називатися фартушкевичем… бігме! Досить того! Або я не шляхтич, як і інші, чи що? Чому моя жінка не така, як інші? – Він став проти верби, що стояла при вулиці, начеб хотів від неї почути відповідь. – Як тебе вціджу, то побачиш, що значить Лукашів Єнджей! Ти, малпо одна!

Він замахнувся і ледве не впав. Закрутився млтднком по снігу й пішов далі, повторюючи своє: «Малпо, малпо зателепана!»

Шляхта йшла за ним, ховаючись поза плотами, та аж душилася від сміху.

Андрій зайшов проти своєї загороди. Тут закінчив монолог, переліз обережно через перелаз і пішов уже трохи певніше до дверей. Відчинив з ляскотом двері і став на хатнім порозі.

Шляхта стала під вікном і дивилася з цікавістю до хати.

Андрій стояв зухвало на порозі, заклав шапку на вухо і взявся під боки.

Олюнька сиділа на лаві, Ганна поралася коло печі.

– Замикаєш двері чи ні, ти, дрантє?

– А коли мені не хочеться замикати! – відзивається Андрій.

Ганна зміркувала, що він п’яний.

– Будеш мені холоду напускати? Ти, пияку проклятий! Я тобі голову розчереплю!

– А коли… мені хочеться… Я тут пан… я шляхтич… розумієш? А ти так шануєш шляхтича, свого мужа?..

– Як тебе вшаную, то голова тобі облізе! Ти мерзенний. Марш надвір! – крикнула Ганна з усієї сили й замахнулася великою лопаткою, що нею м’яла коровам варену бараболю.

Андрій миттю переступив поріг, схопив одною рукою лопатку, видер її з руки Ганни, а другою вчепився за волосся.

– Почекай ти, малпо одна!.. Потанцюємо собі, як ще ніколи не танцювали!.. Не все ти будеш на мені їздити… нехай я на тобі трошки поїжджу!

Андрій говорив ті слова, мовби був уже цілком тверезий. Здається, та важка хвилина, коли брався виконати те, що по-п’яному постановив, вибила йому хміль з голови.

Ганні злетіла хустка з голови. Вона аж тепер налякалася, бо ніколи чоловіка таким не бачила. Андрій обмотав її косу навколо своєї руки і став пражити лопаткою куди попало! «Оце за моє, за тую зневагу, маєш, от маєш, суко!» – повторював і бив, аж засапався. Ганна верещала щосили, проклинала, кликала дітей на поміч, але все було даремно. Діти завмерли зі страху й здивування. Вони ще зроду такого не бачили, та жодне не сміло рушили з місця.

Ганна пробувала видертися з Андрієвих рук, оборонятися, дерлася з нігтями до його очей, дряпала по лиці, але Андрій на те не зважав і бив далі. Тепер Ганна стала проситися:

– Ай, пусти мене, Андрію, Андрусеньку! Пусти! Не буду вже, не буду, вже буду тебе шанувати, як рідну маму.

Нічого не помагало. Андрій обкладав її дальше. Він розлютився, як дикий звір, що виломився з клітки і гризе свого дозорця, хоч би той не знати якими солодкими словами приговорював до нього.

Шляхта, що стояла під вікном, надіялася, що Ганна насварить на чоловіка й він утече, а тоді вже будуть мати з чого сміятися. Тепер зміркували, що розлючений і п’яний чоловік може вбити жінку. В одній хвилі скочило кілька шляхтичів до хати і схватили Андрія ззаду та видерли йому лопатку з рук. Але Андрій не давався. Він оборонявся ногами, а коси з руки таки не гадав випустити і повалив жінку на землю. Шляхтичі з тяжкою бідою розмотали косу з-поміж пальців і звільнили Ганну. Вона, побита й люта, лягла на запічку і стала стогнати та плакати зі злості.

Андрія, який ще поривався до жінки, посадили насилу на лаві і стали вмовляти:

– Та майте розум, пане Єнджею, уб’єте жінку…

Андрій тяжко сапав, але вже протверезився.

– А видиш ти, суко, що збанок воду носить, поки вухо не увірветься!… А ти гадала, що ціле життя будеш на мені їздити?..

– А бодай тебе холера стерла за мій біль! – каже з запічка Ганна крізь плач.

– Тихо, ти, гадино, – ще сичиш? – закричав Андрій, аж вікна задзвеніли, й затупотів ногами. Ганна замовкла, а Андрій говорив далі: – Через тебе моя біда… Через тебе мене бабою прозивали та й ціле Закуття мене висміювало… Через тебе я й від Шевка сорому набрався… Тепер буде інакше: мусиш так танцювати, як я тобі заграю. А як мені будеш Олюньці кривду робити, то тобі за кожний раз зроблю, як тепер. Спишу тобі плечі, що аж…

Андрій, попробувавши раз своєї сили, почув, що його зверху. Його тішило те, що нарешті вирвався з тої тяжкої залежності; тішився, що його грізна жінка замовкла, і тепер не хотів випустити захопленої таким чином власті зі своїх рук. Він сидів на лаві, сперши голову на руки. Шляхта мовчала. Ганна стогнала і ойкала на запічку. Кожне міркувало своє.

Андрій дивувався, чому він давно вже так не випарив жінку, а було б усе інакше. Він пригадав собі, що то йшло про якийсь заклад, і благословив ту хвилю, коли пішов до Шевка, і ту горілку, що йому додала відваги. Ганна знов зміркувала, що її панування скінчилося, і того було їй більше жаль, ніж побоїв. Та й Олюнька раділа в душі, що тепер настане для неї ліпша доля, коли вуйко, а не вуйна, буде орудувати в хаті.

Шляхтичі посиділи ще, поки Андрій не заспокоївся. Не довіряли йому, таки змусили його лягти на постіль. Андрій був змучений і перепоєм, і бійкою, і це заспокоїло його.

Шляхта вийшла надвір.

– А що, програли заклад, пане Янє!

– О що ви закладалися? – питає хтось.

– О ніщо, – каже Ясьо. – Але тепер думаю собі так: і найміцніша гребля не втримає, як багато води набереться… В Андрія прорвалася гребля.

– Добре їй так, бо вже не знала міри, тепер буде трохи смирніша…

– Але то буде сміху на ціле Закуття!

Другої днини ціле Закуття оповідало, як річ дуже незвичайну, що Андрій вибив жінку.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 72 – 87.