1. Напад татар на село Спасівку
Андрій Чайковський
На правому березі ріки Самари, яких десять миль від Дніпра, лежало українське село Спасівка. Даремно шукав би хто його в теперішню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато інших тогочасних українських сіл.
Спасівка не відрізнялася своєю долею від інших сестриць. Так само була схожа своїм зверхнім виглядом на інші села: такі самі хати з дерева та глини, вкриті соломою або очеретом.
Хати стояли рядком віконцями на південь, оточені огородами та садками. Посередині села велика площа-майдан, на якій стояла невеличка дерев’яна церква, а побіч неї вбоге попівство.
Не було тут видно зверху ніякої заможності. Кожен клав таку хатку, щоб легше перед стужею та спекою захиститися, а більш нічого. Ніхто і не думав витрачатися на будову гарних домів з хоромами, бо ніхто не знав, що завтра станеться, чи його праця відразу не спопеліє. То були страшні часи татарських набігів на Україну.
У тих часах вибирали люди під свої оселі такі місця, які, на їх думку, давали б найпевніший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигідніші умови до життя: отож недалеко від води або над водою, а відтак близько коло лісу або очерету, де б, на випадок татарського набігу, найбезпечніше було сховатися або звідки можна було легко втекти від поганської неволі.
Спасівку забудували саме на цьому місці тому, що тут ріс цілий терновий гай, та й до Дніпра не було далеко, де росли великі ліси, звідки можна було набирати достатком дерева.
Першою роботою спасівчан, що тут оселилися, було прорубати серед тернового гайка круті стежки та покопати схованки для своїх достатків на випадок татарської навали.
Розділивши відтак землю на оселі, вони обставились густим дубовим частоколом.
Ця праця тривала кілька років, поки були хати готові і село зажило як слід.
Спасівчани зайшли сюди з-за Дніпра також після татарського погрому, а тому що зупинились на тому місці на самого спаса, тож і прозвали своє село Спасівкою.
У той час, як починається наше оповідання, Спасівка була вже старим селом. Вказували на це старі, зеленим мохом порослі стріхи, утоптані вулиці, стара церковця і чималий цвинтар з дерев’яними, почорнілими від старості, похиленими хрестами; а далі, навкруги частоколу, повиростало чимале терня, з чого спасівчани дуже раділи, бо це також спиняло доступ до села не менш частоколу. Лише дві були на протилежних кінцях прогалини, зачинені воротами.
Спасівчани жили тут, начеб у якій фортеці. Походячи з козацького роду, вони розуміли вагу небезпеки і були настільки обережними, що на кожну ніч ставили по черзі сторожів коло обох воріт.
До того ще вони умовились з сусідніми селами, щоб у кожному були напоготові бочки зі смолою, які на випадок татарського набігу треба було запалити, аби тим способом повідомити інших про небезпеку.
Такий лад завів у селі старий досвідчений козак, котрий прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрім уже давно лежав у сирій землі, то спасівчани дотримувались тих звичаїв і далі.
Та якось спасівчанам до тої хвилі жилось безпечно. Чи Спасівка не лежала на шляху татарському, чи з якої причини, досить що дотепер нічого її не тривожило. Спасівчани жили безпечно, орали землю, годували товар і кохали пасіки, славні на цілу Задніпрянщину, та позаводили гарні сади. У Спасівці жив славний козацький рід Судаків. Вони славились тим, що не було між ними ні одного, який би не бував на Січі між низовим товариством. З цього виходило, що їх було мало.
Багато з них полягло головами в битвах, багато пішло в неволю, а жіноцтво переходило до інших родів.
Тому-то ці, що остались живими, багатіли на ціле село і через те були у всіх у великій пошані.
Рідня Судаків на той час складалася з старого Андрія – сімдесятирічного діда, сина Степана і його жінки Палажки, двох синів – Петра і Павла – та дочки Ганни.
Властиво Петра тоді вже не було дома, на Запорожжя пішов. Другому синові, Павлові, було п’ятнадцять, а дочці Ганні – тринадцять літ. Поки діти були молодшими, господарством клопоталися Степан з жінкою. Дід Андрій пильнував пасіки, доглядав хату і дітей. Вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла.
Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука і орудувати шаблею.
Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди з свого життя.
Діти слухали залюбки оповідання дідуся, а Павлусеві снилися відтак битви з татарвою, степ широкий, і він мріяв про те, коли й він підросте та стане славним козаком.
Павлусь і Ганна любилися дуже. Він її вчив потай від діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь часто повторював, що це не жіноче, а козацьке діло.
Від цих оповідань вироблялася у Павлуся завзята козацька вдача. В такім молодечім пориві зробив він не одно таке, за що хотіли його батьки покарати. Тоді він утікав або до діда в пасіку, або в тернину, звідки не вийшов би був нізащо в світі, хоч не раз був дуже голодний.
Тоді вже Ганна просила за нього, вже так просила, так плакала, поки не випросила вибачення.
Тоді бігла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь сховався, і сповіщала йому добру новину.
Верталися разом додому веселі й щасливі.
Батько звичайно в такому випадку погрожував Павлусеві пальцем, а до Ганни промовляв:
– Козир-дівка! Тебе б йно в посли слати…
З цього завелась між дітьми така любов, що одне без одного жити не могло, і, здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив.
Було це одної літньої неділі в місяці червні.
Люди поприходили ополудні з церкви.
Надворі стояла гарна погода. Пообідавши, розійшлися спочивати. Старі полягали в холодку під деревиною. Жінки поралися з посудом. Молодь проходжалась по майдані. Так тривало, поки не задзвонили до вечірні.
Тоді все, що могло ходити, пішло до церкви, яка не могла всіх умістити.
Тож хто прийшов пізніше, ставав або сідав під церквою. Парубки пішли під дзвіницею, а дівчата ставали гуртками по другому боці.
По вечірні розбрелися всі по майдані. Старі люди посідали на призьбах під хатами або таки на траві. Недалеко церкви сиділи старші жінки, балакаючи.
Дітвора ганялась по майдані, а парубки, зсунувши бадьоро шапки на одно вухо, йшли повагом по вулицях, поглядаючи за дівчатами, що теж віддалік зібралися і ладились заводити «вулицю».
Як тільки сонце перестало пекти, взялися дівчата за руки і стали співати пісень. До них наблизилися парубки і стали собі ж підтягати.
Пісня привабила й старих людей. Вони теж оточили молодих, придивляючись до їх забави, хоч це була така звичайна річ в українському селі, яка кожного літа в неділю або свято повторялася. Віддалік від того гуртка те саме робило молодше покоління Спасівки: діти-підлітки – хлоп’ята і дівчата. А все те в святкових строях, вмите та вичесане, заквітчане і прибране.
Любо було глянути.
Навіть панотець Амврозій не витримав, а вийшов з попадею та дочкою на майдан подивитися на вулицю та послухати пісень.
Над самим вечором пригнали скотарі товар з пасовиська.
Знову новий образок. Скотарі вигукували і заганяли товар у ворота. Поважні корови та воли, гойдаючи головами, йшли поволі до своїх загород. Вівці мекали, тиснулись у гурток, а коні розбігалися по майдані та скубали траву.
Корови не обминали вулиці, а йшли в саму середину між дівчат. Зчинився великий крик і сміхи, усе розбрелось.
Дід Андрій сидів з сусідом Панасом на призьбі.
Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
– Цього року, мабуть, урожай буде, – каже Панас.
– Дай господи! Коли б лише в злу годину не вимовити!
– Ходив я сьогодні вранці в царину – аж душа радіє, таке все повиростало.
– Коли б хоч сарани не було.
– От і не говори! Хай свята покрова заступить, – сказав Панас і перехрестився.
– Та я собі цього не бажаю, але всіляко буває.
В цій хвилі надбіг гурток малих хлопців, що гнались за дівчатами-ровесницями та вигукували сміючись:
– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть.
– Не викликай чорта з пекла! – гукнув дід Андрій.
Та хлопці на це не зважали, а гонили далі. Один хлопець піймав Ганю за плече та так сіпнув, що дівчина впала на землю. В цій хвилі прискочив до нього Павлусь і піймав за в’язи.
– Як ти смієш? Це моя сестра.
Цей обернувся і схватив Павлуся теж.
Стали борюкатися.
Павлусів супротивник був старший і дужчий. Він ухопив Павлуся впоперек і тиснув цупко руками. Оба, червоні мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх інші й придивлялися, хто кого переможе, хоч усім здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю.
Тамтому стало соромно і, лежачи ще, став Павлуся бити кулаками.
– Гов! Півні! – гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих. – Досить з вас, оба ви браві козаки будете.
Хлопців начеб водою обілляв.
– Не зачіпай Гані, – говорив Павлусь. – Ніхто не сміє її торкнути, а то поб’ю.
– Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке «не чіпай мене»?
– Павлусю, ходи сюди! – кликнув дід Андрій. – Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та, бач, він це не навмисне, а випадково. Ну, досить. Спати час.
І всі стали розходитися додому. Тепер залунала пісня по цілому селу між хатами. Нікому не хотілося розставатися з таким напрочуд гарним вечором…
Гомін став стихати. Де-де замекала в клуні вівця. Від степу долітали голоси дикої птиці. Дід Андрій, повечерявши з сім’єю, сидів ще довгенько на призьбі, покурюючи люльку. Він дивився на зорі, міркуючи, яка буде погода. Наставав час сінокосів, і треба було людям погоди.
Відтак зняв-шапку і став півголосом молитися.
Посеред молитви відчув якийсь внутрішній неспокій, начеб чого злякався. Шепочучи акафіст напам’ять, він пішов поглянути, чи вартовий біля воріт не спить.
Вартовий, загорнувшись кожухом, походжав з рушницею біля воріт, муркотячи якусь пісню під носом.
– Співаєш, Филимоне? – заговорив дід здалеку. Він знав, що наближатися до сторожа не можна.
– Не співаю, а підспівую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
– А не чути нічого?
– А хіба що? Тихо як у вусі… Що б воно таке мало бути чутно?
– Мені чогось страшно, начеб де-небудь недалечко вовкулака блукав.
– Ет! Який там вовкулака! Вам би, діду, спати пора…
– Здоров будь, Филимоне!
– Здорові, діду!
Дід Андрій завернув у село, продовжуючи акафіст далі від того кондака, на якім було зупинився.
Йому було соромно самого себе, що без причини боїться. Вже не йшов на другі ворота, а прямував до хати.
У цій хвилі пролетів над сивою головою діда лилик і легенько зачепив його голову крилом. А може, лише вітрець від крила повіяв. Та від цього дід аж набік відскочив.
– Господи! Що мені сталося? – заговорив сам до себе… – Хіба ж мені вже смерть у вічі заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такій небезпеці бував, та не боявся, а ось і лилик настрашив. Тьху на тебе! Господи, спаси, помилуй!
Старий зайшов у хату. Вже всі спали. В хаті було душно. Дід не зачинив дверей і ліг на лаві.
Серед тихої ночі залунав церковний дзвін на тривогу.
Дід Андрій, який щойно задрімав, схопився перший і поглянув у віконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Значить, пожежа!
– Ану, дітки, вставайте, – гукав дід, – в селі пожежа!
Усі посхоплювалися. Дід вибіг надвір. Тут уже гамір і крики. Він розглянувся. Пожежа розгорілася на всіх чотирьох сторонах села.
Дід зміркував відразу, що це не випадок, а підпал. Це неодмінно татари.
Він скочив у хату і схопив довгий спис у руку.
– Степане! Зброю бери! В селі татари!
Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати…
Надворі стало ясно від пожежі. Ціле село прокинулося. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мізерію. Виганяли товар зі стайні та виносили з хат свої пожитки.
Про рятунок палаючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом’яні покрівлі, висушені сонцем, займалися одна по одній.
У селі стало мов у пеклі.
Товар ревів, вівці мекали та завертали до горючих повіток, коні бігали мов скажені по майдані та збивали з ніг людей, налякані птиці кружляли навколо полум’я. Діти плакали, жінки голосили, козаки кликали один одного, та ніхто нікого не слухав. Кожен робив як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, і стояв без діла.
Але татари не показувалися…
У таку скрутну хвилю люди лише знають виносити з хати що під руку попаде, а більше нічого.
Судаки найпізніше повставали та й ще не встигли повиносити всього добра з хати та з комори. Увихалися всі, аж попріли…
– Аллах! Аллах! – залунало з обох боків, де були ворота.
Цей крик був такий могутній і дикий, що приглушив усі крики та зойки в селі. Та не те що приглушив, але від того чортового крику усе в селі притихло. Лише тріскіт горючих хат та ляскіт падаючих покрівель і стель було чути. Все замовкло, ніби зачароване. Навіть товар занімів. Кожний стояв мов закам’янілий і не знав, що робити.
– Зброю бери, чого став? – гукнув якийсь голос.
І знову всі заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що під руку попало і ладився до оборони.
У цій хвилі з обох боків на майдан сунулась чорна валка, збита докупи. Здавалося, що якась чорна як ніч хмара впала на землю і суне лавою з двох боків у село. А з тої хмари без упину лунав чортячий крик: «Аллах, аллах!» Почулось декілька вистрілів з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майдані. Тепер можна їх було при світлі пожежі розпізнати. Вони розбіглися і стали ловити людей.
Дехто був так наляканий, що давав себе без опору в’язати. Деякі стали оборонятися, хто чим міг.
Дід Андрій зі Степаном стали зі списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбі сиділи налякані діти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хаті. Павлусеві приходило на думку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур’яні. Та йому здавалося, що за плечима тата та діда безпечніше. Дрижали зі страху, він голубив і заспокоював сестру.
Коли татарин розігнався до них – висовувався довгий спис, начеб гадючий язик, і той злітав з коня. Перед ними лежало вже декілька татарських трупів. Та в цій хвилі, начеб шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилі татарська шабля розчерепила йому голову. Оборона пропала. Діти закричали в один голос і задерев’яніли.
Татари позлазили з коней і зв’язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дівчину. За неї вчепився з усієї сили Павлусь. Татарин тягнув обох.
Павлусь у розпуці схопив татарина зубами за руку і вкусив так, що той аж засичав з болю. Він пустив Ганю і вдарив з усієї сили Павлуся кулаком по голові. Павлусь втратив пам’ять і впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин піймав її за довгу косу і став тягнути до себе.
Тепер стала на порозі Палажка.
В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі налились кров’ю з лютості та розпуки. В руках держала сокиру.
Поки татарин зв’язував Ганю, Палажка кинулась, мов поранена левиця, і розрубала йому голову. Відтак скочила перед дитину і, закриваючи її своїм тілом, рубала сокирою на всі боки.
Татари нерадо вбивали жінок. То була для них найкраща здобич, коли впіймали жінку. Один зайшов збоку і схопив Палажку в обійми. Другий вирвав сокиру з її рук.
Тоді Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, і зубами. Не могли її подолати, бо коли побачила, як її Ганю таки взяв татарин на руки і поніс, зомлілу, вона, мов несамовита, кусала і била кулаками та розкидала татар, мов околоти.
Не було іншої ради. Татарин добув ножа і вдарив її в груди, в саме серце. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала і повалилася мертва.
В тій хвилі відкрив Павлусь очі й побачив труп матері. Тепер уже нікому його боронити, і він проліз поза хату і сховався в бур’яні.
Звідси міг бачити все те, що тоді діялося.
Небагато було таких, що оборонялися. Татари порізали або пов’язали тих, що були на майдані, а тепер ганяли за дівчатами, ловили їх, в’язали та звозили в одно місце коло церкви. Деякі кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як панотця витягнув татарин за бороду і таки під церквою відрубав його сиву голову. Попадю, що рвалась до чоловіка, вбили теж. Попівну, зв’язану, повели до гурту. Татари стали витягати козацькі вози, запрягати пійманих волів та вантажити награбоване добро.
Вони раділи, мов чорти. Добича була добра, бо Спасівка була селом дуже багатим. Татари розбивали сокирами скрині і витягали гроші та ліпшу одежу, а все інше кидали у вогонь.
Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись не раз під ніч оповідання дідуся про татар, він бачив інколи такі сни. Тоді плакав, здригаючись, поки його хто не розбудив. Тепер ніхто його не розбудить. Йому ще шуміло в голові від татарського удару. Голова боліла. Він знав, що це не сон; а все ж таки не міг зрушити з місця, так задерев’янів увесь.
З того одубіння прокинувся від плачу полонених людей, що стояли купою під церквою. Церкви татари не підпалювали, аж поки не повиносили все. А хата займалася одна за одною, і було ясно, мов удень.
Лише мала частина спасівчан змогла втекти в тернину і сховатися.
Про тернину згадав і Павлусь. Та йому треба було бігти майданом, а там повно татарви; певно піймають…
Він хотів бодай побачити Ганю, та її не міг помітити мук бранцями.
Пробудилося в ньому почуття самоохорони. «Втекти, втекти куди-небудь з цього пекла!» – відзивалось йому в душі. Та він не мав сили зрушити з місця. Його наче приковано до того пекельного образу, який бачив. Татари увихались по селі. Їx стіжкуваті шапки і догори вовною обернені кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що, дивлячись на них, кров замерзала в жилах. Павлусь не раз бачив татар, але то були крамарі, які заходили в село. Він не раз сміявся з них, прозивав їх з іншими ровесниками, скубав за кожух, а не раз і грудками за ними кидав. То були люди спокійні, а при тім смішні, смішні…
Тепер не те. Ці татари, хоч і похожі на тамтих крамарів, але страшні тепер при своїй розбишацькій роботі!
А село все ще палахкотіло і присвічувало їм.
Раптом помітив Павлусь, що татари, виловивши або перебивши людей на майдані та між хатами, пішли поза хати шукати по бур’янах тих, що сховалися. Знову розпачливий крик пійманих дітей, яких зносили татари, мов баранів, на майдан.
Павлусь стрепенувся і нишком, вибираючи такі місця, де не світилося, побіг прямо до частоколу. Тут знову бур’ян. Кропива обпікала йому руки та лице, але він на те не зважав.
Оглядаючись навкруги, він видряпався на частокіл. На другім боці частоколу – густе терня, а за ним стоїть татарин і пильно розглядається…
Павлусь відразу зсунувся з частоколу в бур’ян. Коли оглянувся, побачив, як біля їх хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бур’ян. Тепер Павлусь був би певно попав у татарські руки.
І звідсіля треба було тікати. Поганці й сюди прийдуть. Павлусь став розгортати бур’ян і втікати попід частокіл. Час від часу підводив голову і розглядав, чи за ним хто не стежить.
Так дійшов аж до воріт і тут мусив втратити всю надію на втечу. Біля воріт крутилися татари піші й кінні. Вони щось говорили, чого Павлусь не розумів.
При воротах стояли осідлані коні, поприпинані до частоколу.
Павлусь підкрався під самі ворота і сховався в гущині дикого бузку. У нього сильно билось серце. Ціла увага звернена була на те, щоб відопняти коня, сісти і непомітно втекти.
Та це видалось йому неможливим. Татарам і не снилось відступати від коней.
У ту мить захвилювало на майдані. Залунали татарські крики, начеб за кимсь гнались. Павлусь розхилив галуззя бузку і придивлявся.
Крики наближалися саме до цих воріт, де був Павлусь. Він побачив, як кілька волів зі страшним ревом і задертими вгору хвостами гнались по майдані в бік воріт, розбиваючи всіх по дорозі. Павлусь таке вже не раз бачив влітку на степу, де паслися воли. Саме тоді, коли муха дуже тяла, рогатий товар бісився, зривався і втікав у село. Тоді ніяка сила не годна його спинити. Але тепер не було ні спеки, ні мух, отже, від чого воно таке сталося?
Невже ж вони налякалися чогось, щось їх сполошило, і тепер летять, мов несамовиті?
Справді воли посатаніли. Вони рвонули у ворота. Татари, що тут стояли, хотіли їх спинити.
Вони заревли глухо, вдарили на татар, мов тараном, і кинули їх під ноги. Кілька наляканих коней зірвалися з припон і погнались в степ. Остався лише один кінь, осідланий, що стояв збоку. Він теж налякався, але не міг зірвати вуздечки й, хоч став дуба, залишився на припоні, а воли пробігли біля нього.
Цю хвилю використав Павлусь. Він виліз з куща, відв’язав вуздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию і видряпався на сідло.
Кінь, почувши людину коло себе, заспокоївся.
Тепер Павлусь усівся на сідлі і рушив щосили з місця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не помітили цього.
Зате один дозорець-татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив утікаючого Павлуся. Хлопець був у білій свитині і відрізнявся від чорного сідла.
Татарин здогадався, що це хтось з бранців, і пустився наздоганяти. На щастя, кінь у Павлуся був швидкий, а сам хлопець не важив йому стільки, що дорослий татарин. Поганець зміркував, що бранець втече. Він узяв з-за плеча лук та став у нього націлюватись.
Павлусь почув, як стріли свистіли йому понад голову. Від цього кінь налякався і став гнатись мов вихор. Хлопець не міг досягнути своїми ногами стремен, і вони били коня по ногах. Під час такої шаленої їзди міг він легко злетіти з коня, мов пір’ячко. Тому схилився і обіруч тримався за його гриву.
Він уже був певний, що татарин його не здожене. Та раптом щось у нього заболіло за лівою лопаткою, начеб ножем різнув. Хлопець помацав рукою. З-за плеча звисала стріла, що зачепилась залізцем за жупан. Павлусь почув, як щось тепле пливло йому по спині, і дуже цього налякався. Але чутно було, як тупіт погоні втихав.
Надворі стало на світ заноситися, коли» Павлусь опинився над рікою Самарою. Не чуючи за собою погоні, стримав коня. Через ріку пустився кінь вплав. Павлусь чув від дідуся не раз, що татарський кінь уміє по-майстерному плавати, і не боявся анітрохи, що кінь утопиться. Кінь форкнув, підгулькуючи вгору, поки не доплив до другого берега. Тут видряпався на сухе і так сильно струснув собою, що трохи хлопця з себе не скинув.
Настав ясний день. Павлусеві здавалося, що йому тепер більш небезпечно, ніж уночі. Тепер його з усіх боків видно. Татарва снується по степу, його побачать і тоді зловлять.
Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою силою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар; та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли. І він знову став тікати, хоч сам не знав, куди і до кого, аби лише далі від цього страшного пекла, в якому він недавно був.
Він в’їхав у широкий степ.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 284 – 292.