3. Татарин-«побратим»

Андрій Чайковський

Навкруги царювала тиша. Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава сама з собою розмовляє, бо щось заодно у ній бриніло, як це буває в літню спеку.

Непорадний, дивлячись у сторону Спасівки, помітив незадовго, як хвилювала трава, а далі побачив татарина на коні. Татарин їхав поволі та все заглядав за слідами, куди рано проїжджав Павлусь. Від того часу потоптана трава вирівнялась, роси не стало, і слід стерся. Тому татарин так поволі проїхав ту віддаль, яку Павлусь проминув ще рано.

Непорадний сховався в траву, аби його не помітив ніхто, і пильно зиркав за татарином. Коли він наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготові рушницю…

Татарин приїхав аж над саму річку і зліз з коня.

«Тепер пора», – шепнуло Непорадному в душі, і він став прицілюватися.

Татарин прив’язав коня до куща, а сам пішов убрід на цей бік…

Але Непорадний відразу поклав рушницю біля себе і став мерщій назад зсуватися з могили вниз.

«Дурень я, та й годі! – подумав, наближаючись поза могилу до свого логовиська. – Чи то штука на таку віддаль татарина вбити та й товаришів розбудити? Я його живого впіймаю».

Він вмить відв’язав від сідла свій аркан і скочив за могилу так, що татарин його не помітив.

Непорадний митець був арканом орудувати. У цьому була найбільша його заслуга. Ніхто з товаришів не пам’ятав, щоб Непорадний не втрапив. І славний був у нього аркан: весь шовковий, тонкий і дуже міцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, судака. Непорадний аж усміхнувся, беручи свій інструмент у руку. Затягнув на аршин петлю, відтак на таких самих віддалях поскладав увесь аркан. Один кінець держав цупко в лівій руці, а в праву взяв петлю зі складками мотуза. Приготувавшись так, він, ховаючись поза могилою, слідкував, що татарин робитиме.

Татарин підкрадався до обозу, як кіт. Він, ще коли сидів на коні, бачив, що козаки спали, мов мертві, що сонце пекло їхні голови, і знав добре, що коли людина спить на сонці, то має важкий сон, начеб зачаділа. Такий не легко прокинеться…

Йому блиснула думка в голові зайти сюди і порізати всіх, мов баранів, поки один видасть з себе голос. Задум татарина можна було розгадати з його роботи. Хлоп високий і плечистий, він засукав рукави своєї свитки, поправив шапку і витягнув з-за пояса довгого ножа. Ніж заблищав проти сонця, мов срібло. Татарин поправив ще щось на собі і взяв ніж у зуби.

Цю мить використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги і махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повітрі, став блискавкою розгортатися і впав на голову татарина, коли той брав ножа з зубів у руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша штука з арканом є потрапити петлею як слід, то ще більша штука тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пійманий щоб не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пійманий на бігу, – тоді він сам засиляється. А тут татарин стояв на місці, і треба було його засилити.

У Непорадного бігали руки, як у ткача. Він великими куснями стягав аркан до себе, а відтак сіпнув з усієї сили, і татарин упав горілиць на землю.

Миттю прискочив до нього Непорадний і вхопив лівою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. Татарин, пійманий в петлю, випустив з руки ножа. Він став пручатися і вивернувся настільки, що мав вільні руки. Непорадний зміркував, що татарин дужчий за нього. Гукнути б на товаришів, щоб помогли? Знову би його прозвали та ще й насміялися. Ні! Мусить собі сам дати раду. Скрутив татарина з усієї сили. В обох налилися кров’ю очі. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабрякали, мов мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистою щелепою до грудей так сильно, що вона аж заболіла. Хотів її висмикнути, та не міг. У цю мить вихопив татарин з-за пояса Непорадного гострий ніж. Саме тоді Непорадний вирвав свою руку і схопив татарина за руку, в котрій той держав ножа. Ще хвилина – і Непорадний зацідив з усієї сили татарина кулаком межи очі.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам’ять, а відтак, поки отямився, вже був зв’язаний на руках і ногах. Непорадний устав з землі і так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

– Гей, козаки! Уставайте! – кричав захриплим голосом. – Маємо гостя!

Деякі козаки посхоплювалися з трави. Кожний був заспаний і не міг зараз очунятись. Яскраве сонце освітлювало їх. Одні протирали очі та й лягали знову, другі, повстававши, ходили один поза одного сонні.

– Та що ж ви? Перепились чи що? Кажу, татарина піймав.

Найскоріше отямився дід Панас. Він перший прийшов до Непорадного.

– Гей, діти, пробудіться! – гукав дід. – Воно не жарти. Один татарин уже тут, а за хвилину може їх бути більше.

Непорадний поспішив до татарського коня бо то була його воєнна здобич. Козаки стали сходитися.

Татарин пручався з усієї сили.

– Хіба у нас ножа немає? – гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. – Чого з ним воловодитись?

– А не сором тобі зв’язаного різати? – каже дід Панас. – Живий все ж більшу ціну має, ніж мертвий, не руш його.

Козак відійшов, сплюнувши. Дід Панас наблизився до татарина, котрому кров текла з носа й заливала уста.

– Як би воно помогти, щоб не околів, – каже повагом Тріска. – Його язик може нам придатися. Принесіть, хлопці, води, а ти, діду роби що знаєш, щоб татарин живий був.

Принесли води. Дід присів до татарина і змивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи і заскреготів зубами.

Дід Панас знав татарську мову і каже:

– Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе буду питати, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартів. Не то щоб тебе вбили, ще мучитимуть спочатку.

Татарин знов став злитися і страшно проклинати.

– Що він каже? – питали козаки.

– То ж то і біда, що нічого не каже. Ти мені кажи зараз, скільки вас було цеї ночі в Спасівці і де тепер твій кіш буває?

Татарин – ні слова, лише відвернув голову набік.

– Заговорить, коли гарненько попросимо! – промовив один козак, наближаючись з розжареним залізом. – Я заздалегідь приготував. Трохи припечемо п’ятки, то скаже, все виспіває. Подержіть, хлопці, ноги.

Козаки підняли татаринову ногу вгору.

– Не дай пекти ноги, – каже татарин до діда, – я все скажу.

– Лишіть його, хлопці! – каже дід. – Ну, говори, а не бреши!

– Ми були цеї ночі в Спасівці. В нашому загоні було чотириста чоловік. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея. Ми пішли на Вкраїну на свою руку грабити й брати ясир. Що зі Спасівкою сталося, чи багато взяли бранців, я не знаю, бо я стояв за частоколом на варті, а відтак погнався за якимсь хлопцем.

– Чи варто було за хлопцем гнатись?

– Так наказав ватажок – значить, ніхто не смів утекти. Ми знали про Спасівку, що там живе багатий люд. Це донесли нам крамарі, татари. На це село ми давно збирались. Де тепер наш кіш, я не знаю. Мабуть, додому повертається.

Тріска уважно прислухався до тієї мови, бо розумів її.

– Багато вас перебили в Спасівці? – питає.

– Не знаю. Я в Спасівці не був, а за частоколом вартував.

Тріска мотав усе на вус і підсміхався, бо вже мав у голові готовий план, що йому робити: треба до татар приблизитися, а вночі на їх кіш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з награбованим добром та з ясиром ідеться поволі.

– Аллах! Аллах! Аллах! – заревло з усіх боків, аж луна степом пішла.

Козаки усі розскочились від татарина і кинулись до зброї. Дивляться, а їх з усіх боків оточили (більш як сотня) козаки.

– Чорт батька твого! – сердяться козаки. – От як налякали!

– Ха-ха-ха! – сміялися ті, що тепер прийшли. – Правда, що налякали?

Попереду виїхав сотник Андрій Недоля на буланому турецькому коні.

– А у вас до біса який звичай? Вас би слід палицями! Збились, мов вівці над сіном, та й про світ забули. А де вартові, де сторожа?

– На якого біса нам удень сторожі? – обізвався Тріска. – Хіба ж ми посліпли?

– Видно, що й посліпли й поглухли. Ми під’їхали під самісінький обоз, а ви нічичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками, тьху, крамарі! Татарина торгують.

Трісці кров підступила до голови через таку зневагу.

– Ти не гримай! – каже і вдарив рукою по шаблі. – Ти нам не кошовий. Забирайтесь і к чортові, степ широкий.

– А нам саме тут подобалось. Як тобі тісно, то забирайсь до лисого полуднувати.

– Побачимо! – гримнув! Тріска і витягнув шаблю.

– Годі, люди добрі! – обізвався дід Панас. – Татарин на спині, а ви сваритеся чортзна-чого! Ну, здоров, Андрію-сотнику! Злазь з коня і будь нашим гостем. Ти, Остапе, сховай свою шаблю для кого іншого. Я вас обох знаю. Гарні ви люди, а битись не дам. Хіба коли воля, то зарубайте мене першого.

Дід став між ватажками. Вони охололи і заспокоїлись. Недоля зліз з коня і віддав його молодому козакові.

– Ну, не сердься надто, – сказав Недоля і подав Трісці руку в знак згоди.

– Ось так і гарно! – обізвався дід Панас. – Звідкіля господь привів?

– Що тут у вас сталося? – питає Недоля.

Дід Панас розповів йому все.

– Гаразд, хлопці! Робота буде, лише коні трішечки спочинуть. Як тебе, товаришу, звуть?

– Я Остап Тріска, ватажок.

– Ось і добре! – каже Недоля. – Вип’ємо на згоду.

Він добув пляшку й чарку. Випили разом з дідом Панасом.

– Пристаєте, панове козаки, під мою руку? – гукнув Недоля.

– Нема що говорити, а треба пристати! – каже дід Панас. – Хай буде один ватажок, бо де дві газдині, там хата неметена. Сотника Недолю я знаю добре і кажу вам: бравий козак.

– Хай буде і він, аби добрий! – гукнули козаки.

Недолині козаки пустили своїх коней у річку, а відтак поприпинали пастися.

Недоля, узявши Тріску і діда Панаса під руку, пішов з ними на могилу порадитись.

Тим часом козаки забавлялися з татарином. І між ними були такі, що знали по-татарськи.

Татарин просив, аби йому дали їсти. Йому розв’язали руки, дали чарку горілки і піднесли казанок з кашею. Татарин був голодний мов вовк і жваво напихав у себе кашу. Тепер стало йому весело, і він почав розмовляти.

– Може, тобі показати того хлопця, що ти за ним гнався?

– Ану, покажіть.

– Павлусю, ходи сюди!

Павлусь, побачивши татарина, задрижав усім тілом. Не хотів іти.

– Ну, ходи, не бійся. Він тобі нічого не зробить тепер, – підбадьорювали його козаки.

Павлусь дивився зляканими очима на татарина.

Татарин махав до нього рукою і усміхався.

– То бач, сину, воєнне діло! До цього треба звикнути, – пояснював один козак. – Зловиш ти його, то ти йому пан, а зловить він тебе, то і в ясир пожене.

Павлусь справді осмілів. Він став до татарина приглядатися зблизька. Це справді такий, як ті крамарі татари, що в село заходили. А які вони вчора були страшні! Він гадав, що перед ними ніхто не встоїть, а тут ось піймав його сам Непорадний та зв’язав, мов барана.

– Ти налякався вчора? – питає татарин.

Павлусеві перевели ці слова українською мовою.

– Ти мене, чорте, стрілою у спину влучив, – каже Павлусь.

Татарин засміявся.

– Ну, вибачай, це воєнне діло; я не знав, що попаду на бігу. А де твій кінь?

– Пасеться.

– А сідло є?

– Еге ж!

– Ти мені подаруй твоє сідло, а я тобі своє дам. Заміняємося та побратимами будемо.

Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши останні слова, не зрозумів, чого татаринові треба. Він знав про козацьке побратимство, але з татарином хіба ж можна?

– Міняйся, хлопче, це можна, – кажуть козаки. – Коли треба, то і з чортом покумайся.

– Може, він поможе тобі сестру відшукати, – радив йому хтось.

Коли йшло діло про сестру, то Павлусь не жалів нічого – себе самого віддав би.

Згодився. Татарин подав руку і дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сідлом, та стрінув Непорадного і розповів йому про обмін сідлами.

Непорадний його затримав.

– Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?

– Вже й заміняв.

– Еге ж? А ти ж маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна здобич – і ти, і твій кінь, і твоє сідло.

Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного.

– Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, ось що! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

– От штудерний поганець! – говорили козаки, сміючись. – Якого побратима знайшов. Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі.

Татаринові штука не вдалася.

За той час оба ватажки постановили підійти під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Попереду підуть козаки з Тріскою і стануть татар зачіпати, щоб їх з коша виманити. Тріска зі своїми втікатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля і привітає їх гарненько. Коли ж би татари не рушились в погоню, тоді значить, що їх небагато і можна на кіш вдарити. Татарина поведе на аркані Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками і звелів сідлати коні.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 299 – 303.