9. Визволення з неволі
Андрій Чайковський
Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снігу, як на Україні, що дерева все ще зеленіли, хоч деколи й холоднувато було. Та він, сердешний, збився з рахунку і не міг зміркувати, коли буде різдво.
Минулого року такі веселі свята були! Він ходив з хлопцями колядувати, ковзався на санках, а тепер і не знає, коли свято…
Те саме думала й Ганна. Їй теж весело було тоді, коли внесли до хати дідуха, як покійний дідусь благословив усіх, як кидали кутю до стелі та рахували рої. Вона вже привикла до гаремного життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась!
Павлусь непокоївся, чи посланці Девлет-Гірея застануть ще Мустафу живим. Ганна розповіла йому про свої пригоди.
А старий хвилювався теж. Вже більше місяця минуло, як посланці поїхали, та слух по них пропав. Він знав, що посланцям нічого боятися, що козаки вшанують звичаї міжнародні і не торкнуть їх. Та він боявся харцизяк або татар-ногайців. Ті певно не вшанують нічого, а, пронюхавши у них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто і не дізнається, де ділися.
Девлет-Гірей розставив гінців від самого Перекопу, щоб зараз звістили його, коли посланці повертатимуться. Нарешті!
Одного дня причвалав гонець з доброю вісткою, що Мустафа їде живий і здоровий. Девлет-Гірей звелів сідлати коні й виїхав з цілим почтом назустріч.
Коли про це довідався Павлусь, не втерпів і полетів до жіночого відділу.
Сторож не хотів його пустити. Стали обидва шарпатися. Коли б це був хто інший, сторож неодмінно штрикнув би його ножем. Але цього невільно було торкнути, бо так наказав пан усім слугам.
– Та чорт з твоїм гаремом! – кричав Павлусь. – Сестру мені приклич!
Викликали Ганну.
– Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо вільні! – Більше не говорив нічого. Наказав якнайшвидше осідлати йому коня і побіг навздогін за почтом, але вернувся з дороги.
«Яке мені діло до нього! Добре, що живе; тепер хай і зараз здохне за ту кривду, яку нам заподіяв. Чорт їх бери, усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас замучили… Заждіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди, може, і не раз, та не на посторонку, як невільник, а з козацтвом, як лицар! Заждіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не то що…»
Так міркував Павлусь, вертаючи до дворища. Надворі вже смеркало. Пішов до своєї кімнати і ліг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не міг. В його голові гуділо, як у млині. Думка думку переганяла, усе перемішувалося.
Що буде тепер? Чи вертатися їм таки зараз, чи переждати до весни? Взимку на степу небезпечно. Можна цілу юрбу вовків здибати, заблукатись та й замерзнути. А тут так скучно жити між татарвою…
А що було б, коли б татарин не додержав слова та не хотів пустити на волю? Правда, він їм цього не обіцяв, лише говорив про велику винагороду. Та чи може бути більше добро, як свобода?!
Коли б татарин не хотів пустити їх на волю, тоді Павлусь уб’є сестру, татарина проколе ножем. Хай тоді повісять або кіньми розірвуть… все одно.
Він сердився, поки не заснув.
Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір’ї. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-Гірей вернувся з сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім, що аж улискувався, коні і усміхався до батька, котрий аж сіяв з радості.
«Бач, який тепер бадьорий! – подумав Павлусь. – А на аркані у Непорадного то скривився, начеб кислицю вкусив. А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортові сини! Колись я з вами ще стрінуся. А особливо з цим паничем Сулеймановим. Ми собі ще поговоримо, і я тобі нагайки-дротянки пригадаю!»
Та зараз йому стало соромно від тих слів. Це ж негарно. Ось той Девлет-Гірей так поводився з ним, як з сином, а він йому загрожує.
«Еге ж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як і інші, вся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемось ще!» Павлусь погрозив до вікна кулаком. Саме тоді його прикликали до Девлет-Гірея. По дорозі зустрів Ганну. Її теж туди вели. Стали обоє перед ханом, що тримав сина за руку, наче боявся, щоб його знову не забрали.
– Ви казали правду. Тепер я хочу здержати своє слово і винагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтесь з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.
– Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лиш волі. Пусти нас…
– Хіба ж вам зле в мене?
– Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх бачити.
– Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж з весною. Кого зимовий степ обійме, тому і не жити більше. Оставайтесь ще моїми гостями.
– Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі не чіпали.
– Авжеж, дістанете грамоти і охорону, поки до своїх не доїдете.
– Тепер, коли ти вільний, подай мені руку, мій друже, – сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. – Мені вже розказували, який ти бравий козак. Та одно скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?
– Ось я це й хотів сказати, – говорить Павлусь. – Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її наказав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.
– Хитрун же з тебе, небоже, хитрун! – каже мурза, всміхаючись. – Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!
В ту мить Павлусь згадав щось. Він почервонів увесь, мов буряк. Йому соромно стало, що забув, що мав сказати. Взяв це за великий гріх.
– Вельможний Девлет-Гірею! Коли ти мене так обласкав… то я про одне тебе прошу, не відкажи мені цього.
– Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, й цього не відмовлю.
– Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулеймана-ефенді живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його викупити і подаруй мені.
– Хіба ж він тобі родичем доводиться?
– Ні, а лише земляк. Та він мені був рідним батьком, коли я у неволю попав. Він завивав мені рани, коли мене зрізали нагаями. Я поклявся віддячити йому. Хочу йому волю випросити.
– Добре в тебе серце, хлопче! – сказав Девлет-Гірей. – Остап Швидкий, невільник, вернеться з тобою на Україну.
Девлет-Гірей велів написати грамоту і послав гінця в Коджамбак.
У Павлуся потекли сльози з очей.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 333 – 335.