7. Павлуть рабом у татар

Андрій Чайковський

Павлусь, виплакавшись, заспокоївся. Він сидів на татарській гарбі, підігнувши коліна під бороду, і замислився, що йому тепер робити.

Татарин підсунув йому шмат паляниці й кухоль молока.

Павлусь був страх голодний. Він з’їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно було від кобили.

«Може, воно так ліпше, – подумав Павлусь, – що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, й сестру легше знайду».

– А куди ви їдете, люди добрі? – осмілився спитати.

– Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами: як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабували. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм сподобався. Через кілька днів освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був тямущий, і татари не могли надивуватись. Інші бранці були якісь недоступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послуговувався ними в розмові задля вправи.

– Ти від нас не втечеш? – питає його раз найстарший татарин з сивою бородою.

– А куди мені тікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я і не знав, що між вами такі добрячі люди бувають.

– Ми купці. Ти останься між нами, нашу віру прийми.

– Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба між вами хрещених нема?

– Нема. Ти мусиш зректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.

– Я перше хочу вивчити вашу мову, а це опісля.

– Добре, певно! – говорив татарин. – Коли станеш муслемом, то й вільним станеш, а потому можеш до великої почесті у нас дійти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим візиром у падишаха в Царгороді.

– А що це «падишах»?

– Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, Знаєш, цар, одним словом…

– Того не знаю. У нас на Україні немає царів, а є гетьман, а на Січі кошовий отаман.

– То ще більший. Вашого гетьмана можуть скинути, а вибрати іншого. У нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерті ним буде.

– А скільки ви за мене заплатили тій собаці? – питає іншим разом татарина.

– Двадцять золотих.

– Ов, так мало! – каже Павлусь, сміючись.

– А ти вартий більше?

– Я був би вам дав за себе вдесятеро стільки.

– Хіба ж у тебе є гроші?

– Тепер нема, а були в сідлі; той собака-харциз забрав разом з конем.

– Чому ти нам не сказав цього? Ми були б його одбили.

– Може, я колись з ним стрінуся. Як він зветься?

– Ми його звемо Карим.

– А чи у вас татарів продають теж?

– Ні, не можна людей своєї віри продавати: за це велика кара.

– Ось бачите, а він свою віру продав.

– Він не має віри. Ми знаємо його. Він з нами торгує.

«Такі-то й ви, – подумав Павлусь, – що із злодіями крамарюєте!»

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарі, і спитав раз про те татарина.

– Добрих хлопців ніхто не продає, а держить собі.

Павлусь не хотів з цими купцями розлучатися. Він гадав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так і сестру відшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантажені гарби волоклись поволі, а вже кожна переправа через ріку була дуже тяжка. За той час Павлусь підучився татарської мови настільки, що розумів, як до нього заговорили, і знав дещо відповісти.

Хлопець вдавав з себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно.

Татари були ним задоволені і були певні, що він збусурманиться. Хлопець видався їм наївним: розказував прямо, про що його питали. Він розказував їм, як татари зруйнували Спасівку, як він тікав та як потім козаки розгромили татар. Лише не сказав (і це заховав собі на дні душі), що він їде в Крим, щоб врятувати сестру з полону. Коли б не те, він уже давно був би втік, не задумуючись, бо мав для цього багато нагод.

Татари дуже здивувалися, коли раз, зустрівши в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб ті його викупили та взяли додому. Під час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам’ятати кожну річку, кожний брід – все те, по чому цю дорогу можна б упізнати.

Так заїхали аж до Перекопу. Павлусь уперше побачив море, і в нього сильніше забилось серце.

Тепер починалася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив перші татарські улуси. Які ж вони були не схожі на українські села! Чужина аж била в вічі. Павлусеві тепер стало страшно. Поки ще був степ, йому здавалося, що він дома. Тепер ні сліду по Україні. Його звичайна відвага кудись пропала, і він мало що не заплакав.

Проїхали кілька улусів. Ватага і тут тяглася поволі. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитував про своїх знайомих, що пішли загоном по Україні.

Та купці не знали, що на це сказати: вони ні з ким не бачилися.

Нарешті зупинились у селі Коджамбаку, де була їхня оселя.

Сулейман-ефенді, той старий з сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатим татарським купцем. Він вів широку торгівлю між Царгородом та всіма приморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому його оселя мала вигляд малого містечка. Стояли тут рядком кам’яні будинки, звичайні і двоповерхові, були шопи для возів й коней, склади з крамом, а при однім боці стояв великий двоповерховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім примикав до великого городу. Усі ті будівлі разом були оточені густим частоколом з двома ворітьми навпроти.

Коли Павлусь в’їхав на той майдан, то йому аж голова закружляла. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі здавалося Павлусеві, що татарва – то найчорніші люди на світі. Тепер побачив ще чорніших з Африки, що звивались тут, прислужуючи. Їх Павлусь найбільш боявся.

Сулейман приїхав на своїй гарбі під самий рундук будинку. Звідси повиходили слуги і низько кланялися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, який під час відсутності батька завідував цілим його майном.

Коли привіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:

– Хто це?

– Цього хлопця привіз тобі на гостинець, я його купив. Поклонись новому твому панові, – наказав Сулейман Павлусеві. – Будь слухняний, як досі, і буде тобі добре.

Павлусь скинув шапку і поклонився по-своєму.

Мустафа сказав щось якомусь татаринові, той узяв Павлуся за руку й пішов між челядь.

Челядь мешкала внизу. Горниця була призначена для панів.

Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна нагорі були заслонені густою дерев’яною решіткою.

Увійшовши до челяді, Павлусь не знав, що робити. Прийшов найстарший між слугами і став його з усіх боків оглядати.

– Ти звідкіля? – питає по-українськи.

Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.

– А ви, дядечку, теж з України? – спитав Павлусь.

– Мовчи! – гукнув татарин і вийшов. До Павлуся приступив один невільник-українець.

– Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб’є.

– Та за якого біса мене бити має? Хіба я йому щось зробив?

– Тут б’ють хоч і нема за що. Він, бач, потурнак, то хто його спитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризе, що покинув Христа і збусурманився. Тому він і злющий такий на нашого брата, мов пес, гірш татарина.

– Ви давно тут живете, дядьку?

– Років п’ять, небоже! – він тяжко зітхнув.

– Тут важко жити?

– Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулейман добрий чоловік, та його більше нема дома, ніж є. Мустафа гордий і ненавидить нашої віри; а цей потурнак Ібрагім – то сам чорт.

– Не пробували втекти?

Невільник усміхнувся сумно.

– Поки добіжиш до Перекопу, то п’ять разів зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть. А все випарять так, що душа вилазить.

– А я знаю, що багато люду звідсіля втікає.

– Бо тут і багато є хрещеного народу, то декому і вдається втекти.

– Як вас, дядьку, звуть?

– Остапом Швидким.

Саме тоді вбіг до челядної чорний невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору і вступив до світлиці. Вона була проста і мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, вкриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. Стіни були помальовані червоною, синьою та жовтою фарбами в квіти та лінії. На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик, на якому диміла велика, мов кадильниця, люлька, з котрої Мустафа потягав цілі клуби диму, а далі лежали різні ласощі.

Павлусь зняв шапку і вклонився.

– Приклич товмача, – звернувся Мустафа до слуги.

– Не треба, – каже Павлусь, – я знаю по-вашому.

– Чи так? Ну побачимо. Як тебе звали?

– Павлом Судаченком мене звуть.

– Ні, тебе так звали; ти будеш зватись тепер Гусейном.

– Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри!

– Дурень ти! Не прийняв, то приймеш.

– Ні, не прийму! І моєї християнської не зречусь.

– Як приймеш нашу, будеш вільним.

– Не хочу нізащо в світі.

– Я тебе вибити звелю.

– Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти.

Мустафа засміявся з наївності хлопця.

– Кажу тобі, що вільним станеш.

– Я й так визволюся, коли захочу.

– А то як?

– Втечу та й годі.

Мустафа засміявся знову.

– А знаєш ти, що в нас втікачам роблять?

– Знаю. Повісять. А як не піймають, то таки пропало.

– Я хотів тебе взяти до покоїв за слугу.

– Беріть куди хочете; я доти буду добрий, поки мені буде добре.

Павлусь навчився говорити з татарами прямо і відверто. Та це не подобалося Мустафі. Він насунув брови і сказав:

– Ти, хлопче зухвалий, як ти до мене відзиваєшся?

– Хіба ж ви не чоловік?

Мустафа сплеснув у долоні.

Увійшов потурнак-наставник.

– Цього зухвалого гяура випарити і до конюхів дати!

Потурнак схопив Павлуся за руку і повів униз.

– У тебе, хлопче, загострий язик, гляди, щоб не відрізали.

Внизу, в челядній, вибили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця бігли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні разу не застогнав. Він сів на землі, здригаючись усім тілом. Ось попався… Гадав собі зовсім інакше, а воно ось що! До нього підійшов земляк Остап:

– Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?

– Нічого. Підмовляв мене на бусурманську віру, та я не хотів… Я говорив з ним як з людиною, а то звір.

– З ним не можна просто балакати, як з нашим братом. З ним треба хитрувати, низько кланятись. Що ж ти сказав?

– Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.

– Дурень ти! Хто ж так говорить? Тобі треба було вдавати покірного, тебе лишили б у горниці на послугах.

– Не хочу, – каже Павлусь. – Найліпше коло коней ходити.

– Куди ж тебе призначив?

– До конюхів.

– Не думай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім проти нього ангел. Там найтяжче.

Остап скинув з Павлуся сорочку і помастив якоюсь маззю його рани після нагайки.

– Ти, братіку, зле зробив; там тебе замучать.

– Адже я першої ночі втечу, – відповів Павлусь. – Дорогу я знаю добре і з коня не впаду.

– Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб’ють або продадуть першому-ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить. Ти вижидай кращої пори.

– Аж до смерті?

– Ні, не до смерті. Тут можуть кожного дня надбігти запорожці! От такої хвилі всі християнські бранці ждуть як спасіння. Тоді пора втікати…

– Скажіть, дядечку, де тут у Криму може бути моя сестра? її цього літа полонили татари.

– Скільки їй років?

– Тринадцять буде.

– А гарна вона?

– Як намальована.

Остап похитав головою.

– Ледве чи ти її знайдеш. Тут продають дівчат з рук до рук. На всіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то і в Туреччину, за море вивозять кращих. А тих базарів тут много-много…

– А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?

– На те треба багато грошей.

– Я їх не маю.

Розмова перервалася, бо саме ввійшов у челядну Ібрагім-потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів.

Павлусь встиг лише обмінятися поглядом з земляком.

Вийшов на подвір’я. Тут сидів татарин на коні. Павлусеві вказав на коня, на якого велів сідати без сідла. Той татарин не знав української мови і не говорив ні слова.

Павлусь оглянув цілу оселю. Хоч страх боліла спина, він дивився на татар згорда.

«Допоможіть мені, господи спасе і свята покрово, визволитися та козаком стати! Усі ці шаласи я з димом пущу і з землею зрівняю».

Павлусь, їдучи майданом, зняв шапку і молився.

Коли виїхали в степ, він важко задумався над тим, про що довідався від земляка. Він втратив надію, щоб сестру визволити.

Старший над конюхами був уже літній татарин. Він відразу здогадався, що хлопчисько десь дуже провинився, коли його сюди послали. «Привітав» Павлуся долонею по спині. Спина заболіла так, що малий аж скрикнув з болю.

– Дай йому спокій, Муйо! – каже татарин, який привів Павлуся. – Його тільки що вибили.

– Тут іще не так виб’ють, як буде неслухняний.

Павлуся примусили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис. Не було йому супочинку від світанку до ночі. Та він робив своє діло, слухаючись у всьому Муя. Биття він боявся, мов огню. Так тривало три тижні.

Тепер послав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота і було більше вільного часу.

Павлусь любив коней.

Тут обдумував способи втечі. Коня вже вибрав найліпшого. Готувався до втечі повільно і розумно. Він став обкрадати конюхів. В одного вкрав ножа, в другого – сумку та харчі, у третього – вуздечку. Усе те ховав уночі в дупласте старе дерево. При цім був покірний, слухняний, усім служив охоче, так що ніхто його не запідозрював.

Павлусь обдумував, чого йому в дорозі буде треба, і зараз те для себе ховав.

Одного дня виїхав Сулейманів син Мустафа оглядати табун. Він пізнав відразу Павлуся і прикликав його до себе.

– Добре тобі тут?

– Добре, дуже добре.

– А спина загоїлась?

– Ні знаку нема.

– То навчився бути покірним?

– Навчився.

Муйо визнав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець і слухняний.

– Позавтра вернешся до покоїв.

– Як накажете.

А собі подумав: «Чорта лисого швидше побачиш, ніж мене в покоях».

Інші невільники дуже заздрили Павлусеві.

Мустафа застав коло коней великий порядок. Похвалив усіх і нагородив Муя.

Настала ніч.

Павлусь не хотів відкладати втечі. «Або втечу і вернуся сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше так жити не можу, а бідної Ганни, мабуть, не відшукаю, пасучи табуни або вислужуючи татаринові у дворищі».

Коли всі позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевісив сумку з паляницями через плече, узяв сідло і пішов між коні.

Свого вибраного ще звечора припняв на мотузі. Тепер осідлав його, перехрестився і вирушив на північ до Перекопу.

Павлусь мав уже досвід. Він знав, як зловити в ріці рибу, як застрілити з лука птицю, а ще знав, що таке харциз і як його треба берегтись.

Коли б тільки за Перекоп, а там уже степ. А в степу може й козаків зустріти. А ні, то навпростець на Січ Запорозьку… Павлусь і не думав про те, що не знає на Січ дороги.

Він обминав татарські села і їхав навмання степом.

Коли розвиднілось, годі було хлопцеві не стрінути татар у степу. Та вони його якось не чіпали. Дехто і питав, куди він їде. Тоді Павлусь говорив, що його послали у справі і він має вертатись зараз. Його не спиняли.

Та трапився один татарин, що йому не повірив. Він пізнав Сулейманового коня. Павлусь назвав інакше улус, звідки буцімто виїхав. Татарин зв’язав йому руки і повів прямо в Коджамбак, де сподівався взяти винагороду за пійманого втікача.

Павлусь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та. дарма, така вже козацька доля. Про це він багато наслухався від покійного дідуся. Він теж козацька дитина і не гірший від інших. Як гинути, то гинути. Він піде сміливо на смерть з козацькою піснею на устах. Ворог, певно, не побачить його плачу. Та він ще вилає всіх татар і їхнього Магомета. Отож татари будуть лютитись, коли він, поки йому відрубають голову, гукне на все горло: «Ви всі свинячі пута, а ваш Магомет – ціла свиня!» Павлусеві стало від цього смішно і він справді засміявся вголос.

– Чого ти смієшся? – питає татарин.

– Хіба ж не можна?

– Ти певно не знаєш, що тебе жде.

Павлусеві блиснула в голові спасенна гадка. Він відповів:

– Як відрубають голову, то не одну, а дві.

– А то як? Хіба в тебе дві голови?

– В мене одна, а в тебе друга, то чейже дві.

– Хіба ж мені за що?

– Побачиш. Ти сподіваєшся плати за втікача?

– Еге ж. Сулейман-ефенді багатий чоловік і заплатить добре.

– Так, як усе?

– Так, як усе.

– Коли-бо ні. На цей раз або голову зітне, або вибатожити звелить.

– Тобі б язик відрізати за твою дурну балачку, – сердився татарин.

– Та не сердься, бо я правду кажу. Та одно тебе спитаю: чи ти мене пустити їхати, куди я вибрався?

– Ні.

– Значить, привезеш мене до Сулеймана?

– Етуті.

– Ну, добре, мені вже тепер нікуди їхати, а прямо додому.

– А хіба ж ти не втікав на Україну?

– Йок. Мене послав пан по знахаря. В степу знахар живе. Я знаю його печеру. У мого пана син-підліток занедужав. Що не робили, нічого не помагає. Та бранці сказали панові про нашого знахаря. А він мені дідусем по мамі доводиться. Пан Мустафа кличе мене, гладить по голові та й каже: «їдь по того славного чоловіка. Бери найліпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, коли поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть». Тепер хай буде тому смерть, що мені не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефенді гарненько тобі подякує…

– А ти, певно, брешеш.

– Незабаром побачиш, чи я брешу. Їдьмо скоріше.

Татаринові стало страшно. Він знав, що Мустафа суворий чоловік і жартів не знає. Тепер ще Павлусь почав поспішати.

– Чому ти відразу мені цього не сказав?

«Бо мені самому таке на гадку не прийшло», – подумав собі Павлусь, а голосно каже:

– Тепер можу тобі сказати все. У нас так: коли їдеш по знахаря для хворого, то ані не оглядайся назад себе, ані не кажи нікому, куди їдеш, а то вся знахарова сила пропаде, і хворому не поможе. Як прийдеш до знахаря, він зараз тебе спитає: «А не оглядався назад себе? Не казав нікому, куди їдеш?» Ти скажеш правду, то він і вусом не поведе і не поїде. А коли ти оглядався або сказав комусь, куди їдеш, і не признався йому про це, то він поїде, але не вилічить. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав і він приїхав, а не поміг, то Мустафа-ефенді накаже йому голову відрубати; а мені його шкода, бо кажу тобі: він мені дідусем доводиться і славний знахар. Йому 150 літ зроду. Борода в нього по саму землю, а вії такі, що ціле лице заслоняють. Казала моя покійна бабуся, царство їй небесне, що він народився з зубами, з оселедцем і з вусами.

– А як той знахар називається?

– От цікавий! Сказати б тобі ще, де він живе? Вибачай. Не можу. Не радив би я вашому братові до нього заходити. Він з чортякою побратаний і все має кілька чортенят на послугах, за чурів, значить. Коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зірвуть голову, а туловище з душею в пекло понесуть.

– То він татар не може лічити, коли так.

– Тож-бо і є, він лічить усіх без розбору – і татар, і скотів… Лише не в своїй печері, а дома в недужого… Та чого ми стали?

– Я розв’яжу тобі руки.

– О ні, вибачай: я ще хочу жити. Як верну ні з чим, так Мустафа велить голову відрубати; хай рубає тобі, а не мені, розв’язати себе не дам!

Павлусь стиснув коня ногами і став нібито тікати. Татарин таки налякався. Він Павлуся придержав і розтяв ножем мотуза.

– Еге, татарине, я тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зі мною до мого пана і все гарненько розповісти, бо мені не повірять.

Татарин хотів утекти, та Павлусь схопив його коня за поводи і почав плакати. Татарин повірив тепер. Він закляв люто і вийняв ножа.

– Хочеш мене зарізати? Добре. Мені все одно. Заріжеш ти, то не відрубають голови. Мені з головою ліпше вмирати. Та це тобі не допоможе. Кінь мій побіжить додому, за мною пошлють шукати, і вся правда вийде наверх, бо мій пан мене любить за те, що я так скоро навчився татарської мови, та ще до вас пристану зовсім! Ну, ріж!

Павлусь пустив поводи і наставив шию. Того лише татарин і чекав. Він завернув коня і щосили поскакав. Павлусь гнався за ним і кричав:

– Агов, чортів сину, зажди!

«Ну, слава богу, відв’язався. Тепер мені до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завів. Я знаю, що в татар менше карають, коли бранець сам вернеться з доброї волі. Моя казка про знахаря була добра. Геть татаринові голову замакітрив. Попробую колись удруге, може, вдасться. Та й ще не на коні мені втікати, а пішки бур’янами».

Павлусь вернувся до табуна надвечір.

Коли того дня рано донесли Мустафі про втечу невільника Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він розіслав гінців і назначив кару сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, то продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу, і він замінив засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, аби їм відійшла охота втікати.

Коли Павлусеві сказали про це, він зовсім не злякався. Ніби нічого й не сталося, Павлусь заснув міцним сном. На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім: у нього була тверда рука.

Він вийшов на середину і почав невільникам виголошувати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його спочатку на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив їх на двадцять.

Мустафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде як слід виконаний та яке зробить враження на невільників.

Саме тоді в’їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато одягнених слуг. Усі розступились. Він виїхав на середину й тут виголосив співучим, трохи гугнявим голосом:

– Слухайте, невірні гяури! Мій пан, ханський Ібрагім і любимець, – нехай йому аллах дасть довгий вік, – звелів у своїй ласкавості спитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милості Девлет-гірея, славний лицар Мустафа-ага, що цього літа ходив з загоном воювати з невірними на Україну для слави аллаха і його пророка Магомета. Хто виявить його місце, стане достойним його ласки і нагороди його милості. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його обов’язково повісять.

Один татарин брався виголошувати те саме по-українськи.

Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарськи:

– Я знаю, де перебуває твій пан.

Мулла подивився згорда на Павлуся:

– Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.

Потурнак Ібрагім, зігнувшися в три погибелі перед муллою, ствердив, що Павлусь привезений саме цього літа.

– Так? Ну, то говори! А коли збрешеш одно слово, то тобі відріжу язика.

– Не тобі скажу, а твоєму панові.

Мулла закусив губи.

– Цього невільника забираю зараз до його милості Девлет-Гірея Ібрагіма. Відтепер він під моєю рукою.

Усі невільники зітхнули. Вони зраділи, що Павлуся обминула кара.

– Сідай на коня і їдь зі мною.

Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу:

– Чи тепер звелиш бити, чи аж як вернуся від його милості?

Мустафа стягнув брови з досади.

Павлусь засміявся йому в вічі. Він знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-гірея та що його тепер ніхто не сміє торкнути.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 320 – 328.