5. Визволені від татар бранці

Андрій Чайковський

Татарські бранці, що були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як йно почули свистілку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Бранці здогадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блиснула надія, що, може, їх визволять. Вони почули татарський бойовий клич та зараз і побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози і татарські гарби. Татари розмістили бранців за їх вартістю. Дівчат та малих дітей окремо, жінок та козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно і не розв’язували їм руки. Гіршу частину здобичі вели на мотузках рядом з кіньми.

Бідні бранці були дуже змучені і відчували велику спрагу. Коли татари розмістилися кошем, кожен бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки і босий, в одній свитині, із зв’язаними руками, він приліг на траві.

Татари кинули їм, як собакам, шматки якоїсь паляниці, і кожен пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. При згадці про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірш смерті. А він лежав тут безпорадний.

Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуз, та тим ще більше затягав вузол. Даремна праця. Степан повернувся боком, відтак догори спиною і, буцімто жуючи паляницю, став зубами розмотувати мотуз. На його радість, вузол попускав щораз більше. Степан оглядався на вартового і розмотував зубами вузол. Вкінці почув свої руки вільними.

Не встаючи з землі, він вийняв обережно з кишені ножа і найближчому товаришеві розрізав мотуз. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не здогадувався нічого. Поглянувши на бранців, що лежали вкупі, не рухаючись, він пішов далі. Бранці не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в ту мить пригналось до коша кілька татар і почали щось балакати. Від того в коші наче загорілось. Татари сідали на вози і вирушали з місця.

Бранці посхоплювалися і гуртом скочили над берег ріки, в комиш. За ними побігло багато й таких, що не встигли розв’язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тим, що осталося.

Хто не встиг утекти, мусив тепер бігти, мов собака, поряд з татарськими кіньми, а хто нездужав, тому зараз відрубали голову, якщо нагайкою не могли його підігнати.

За мить осталось лише потоптане місце, де стояв татарський кіш.

Утікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може, ще поганці вернуться? Здогадувалися, що була зустріч з козаками, – та хто побідив?

Настала темна ніч. Довкола було тихо. Аж тепер заворушилися втікачі.

– Не багато, відай, наших спасівчан спаслося, – каже один, зітхнувши.

– От ліпше не говори, – каже Степан, – бо серце ножем краєш. Моїх усіх, мабуть, у полон забрали…

– А моїх помордували на очах.

– Боже, боже! За що ми так терпимо тяжко! – стогнав другий.

– От мовчи, не стогни, а то ще біду накличеш.

– Всі ми на однім коні їдемо, усім досталося.

– Та, либонь, дехто заховався в тернину.

– Хіба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А скільки трупів лежало!

– А якби так були стали всі оборонятися, таки були б не дались. У нас було козацтво…

– Говори здоров! Та хто ж сподівався? Це вночі, усе спало.

– Гей, братіки, здійміть з мене мотуз!

– У кого ніж, признавайся!

Знайшовся ніж і стали розрізувати решту.

– Ах, бодай тебе! Руку мені скалічив.

– А хіба ж я вночі бачу?

– Братіки, їсти страх хочеться.

– Ходіть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось в нашу Спасівку, то, може, дещо і знайдемо.

Пішли всі до води. Вода була тепла. Відтак знову в комиш. Посідали колом, і кожний важко задумався. Всього тому доба, як кожен був щасливий у своїй хаті, серед любої сім’ї. Те щастя ніколи вже не вернеться.

– Ой, бідний мій синку, що з тобою сталося! – заплакав один. – Не побачать тебе більше мої очі на цім світі.

Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Уже розвиднілось, як утікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулись. Один підвів голову з комиша і крикнув:

– Наші!

Посхоплювалися. На місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.

– Гей, козаки-братіки, не дайте пропасти!

Втікачі бігли прожогом до козаків, хапали їх за стремена і плакали з радощів.

– Хлопці! – гукав Недоля. – Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини що мав і подавав.

– Коли б вас так передучора бог приніс був, не було б тої халепи, і хрещений народ не пішов би в неволю!

– Не журіться, догонимо.

У цю мить скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.

– Таточку, тату, де наша Ганна? – він обняв батька за шию і почав плакати.

– Пропала, синочку, пропала! – говорив Степан, хлипаючи. – Татарва піймала і Ганну, і маму.

– Маму – ні, її татарин убив, я бачив.

– А мене ж, тату, не пізнаєш? – обзивається Петро.

Степан не пізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.

– Сини мої, соколи, ось де ми стрінулись!

– Гей, люди добрі! – гукнув сотник. – Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.

Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався кого з своїх знайти, той і вертався. Інші взяли зброю татарську і пристали до козаків.

До них пристав і Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля оставив одних козаків при таборі, а з другими, вибраними, погнався слідом за татарами.

Слід був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся віднайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слід вів до берега ріки.

Вже було коло полудня, як передні козаки сповістили, що помітили татарський табір.

Недоля казав напоїти коней і відпочити. Тепер уже татарва не втече.

Попас тривав недовго. Ополудні найліпше нападати, бо і видно, і татарин лінивий від спеки, неповороткий.

Посідали знову на коней і рушили.

Татари рушили теж у похід. Вони спішили до Криму.

Щоб коней не мучити, козаки їхали підтюпцем.

Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об’їхати колом і забігти татарам збоку. Так і сталося. Козаки наближались з двох боків. Вони бачили табір, мов на долоні. Він тягнувся довгим ланцюгом понад берег, наче повзла велика гусениця. Воли тягли вози, а татари на конях їхали збоку.

Тепер козаки помчали з усієї сили. Татари побачили їх і зараз вирішили отаборитися возами так, як це робили козаки. Стали підганяти волів батогами і заїжджати на боки. Але було запізно.

Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбованим добром попав у руки козаків. Степан з Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На кількох гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків…

– Де Ганна? – кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.

– Нема її, синочку! – обізвалась одна молодиця. – Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні і погнали, мов чорти.

Степан лише руками сплеснув. Павлусь рвав волосся з голови і страшенно плакав. Уся надія пропала.

– Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай накаже доганяти. Ми їх піймаємо певно… Боже мій, боже, що з Ганею сталося! – він ще дужче заплакав.

– Цить, Павлусю! Так не можна, – заспокоював Петро. – У пана сотника інше діло. Проте хоч би хотів, не піймаєш: вони дуже далеко.

В цю мить привели впійманого татарина. Павлусь страшенно був лютий за сестру. Він витягнув шаблю і рубанув з усієї сили татарина по голові. Жбухнула кров, і татарин повалився на землю. Павлусь, закусивши зуби, рубав ще та викрикував:

– Злодії, пси, чорти! Ви дідуся вбили, ви маму вбили, ви сестру забрали! Ось тобі, ось тобі!

Він був схожий на божевільного. З очей сипались іскри, а сам почервонів, мов буряк. У цім татарині він бачив усю орду татарську і мстився на ньому, аж засапався.

– Годі, хлопче! – гукали козаки. – Мертвого рубаєш.

Справді, татарин уже не жив. Тепер Павлусь отямився. Він перший раз убив людину. Йому стало страшно, в очах потемніло, і він зомлів. Його взяв на руки Степан і став відтирати. Хлопець очуняв.

Козаки не втратили в цій сутичці нікого.

Недоля наказав спочити тут довше. Козаки отаборилися, зарізали кілька волів і заходились пекти м’ясо.

Спасівчани, які тут були, порадились і вирішили з возами, кіньми і відібраним добром вертатися вранці додому. Степан попросив сотника, щоб пустив і Петра. З цього не був радий Павлусь. Він знав з оповідань Андрія, що то значить татарська неволя, в яку попала Ганна. Кожна дитина на Україні знала, що поганці виробляють з бранцями, як їх продають, мов товар, на базарі. І він уявляв собі свою любу сестричку, як її татарин веде на мотузі на базар, як її поганці оглядають та торгують, а відтак везуть у далеку турецьку землю, геть за море, і звідти ніколи їй не вернутись. Він збирався на плач.

– Хіба ж, тату, так її, нещасну, залишимо без помочі?

– Так мусить бути, коли не годен інакше, – каже батько. – От ліпше не рви мого серця. Не вона одна…

– Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її визволимо.

– А знаєш ти, братіку, де Крим? – обзивається Петро. – Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та й її не відшукаємо. Пропало!

Павлусь затяв зуби і не говорив більше нічого.

Вже надвечір надійшла решта козаків з табором. Настала ніч. Всі полягали спати. Павлусь лежав між батьком та братом і хропів. В обозі затихло.

Тоді Павлусь устав потихеньку, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями у брата, його два пістолі, мішечок з кулями і ріжок з порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові, поміж сплячих козаків прямо до того місця,, де паслися коні. Знайшов свого коня і якомога обережніше виїхав поміж горючі ватри вартових козаків у степ. Від’їхавши на таку віддаль, що його кулею не досягнути, він притиснув стременами коня і погнався галопом.

Тепер поглянув на зорі і завернув коня на південний захід. «Там і Крим лежить», – думав собі хлопець. Бо покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре собі запам’ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий Віз, – повторяв собі Павлусь, – а ця зоря над нами – то показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь». І туди він поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулись, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони відразу здогадалися, що завзяте хлоп’я поїхало шукати сестру, а звідти, напевно, не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолі, він говорив:

– Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 310 – 314.