8. Павлусь знаходить сестру

Андрій Чайковський

Девлет-Гірей мешкав у столиці кримського хана, в Бахчисараї. З Коджамбака треба було їхати туди яких три дні. Під час дороги обдумав собі Павлусь, що йому робити далі.

Спершу він дуже радів, що уникнув суворої кари і тепер почував себе зовсім безпечним. Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати і визволити сестру. Він склав собі цілий план, як це зробити. Знав добре, що Мустафа-ага, певно, живий у полковника і що його знайдуть, як лише покаже їм дорогу. За це відкриття можна надіятися великої винагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом з сестрою на Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися, й вірив, що йому бог поможе сестру відшукати.

Коли наблизився до Бахчисарая, побачив щось таке, про що досі не доводилось і чути. Здалека від сходу сонця ясніло щось високе з білими плямами на вершку.

– Що це таке? – спитав Павлусь у мулли.

– Це гори.

Павлусь не зрозумів, бо такого татарського слова ще не чув. Він не допитувався більше. Це пояснив йому другий татарин, що знав українську мову. Павлусь зроду гір не бачив, йому стало страшно.

– Хіба ж ми тамтуди поїдемо?

– Ні, Бахчисарай перед горами.

І справді перед ними лежало місто – столиця татарського хана. Про нього він чув від дідуся і рад був, що його побачить. Дворище Девлет-гірея лежало по тім боці міста. І випало їхати довгими вузькими вуличками. Домівки великі, оточені високим муром, вкриті червоною або зеленою черепицею. Поміж дворищами густі садки, з яких поспадало листя.

По дорозі стрічали піших і кінних татар. Вони кланялися муллі і сходили з дороги.

Заїхали в дворище Девлет-Гірея. Воно дуже було схоже на оселю Сулеймана. Слуги вже сповістили Девлет-Гірея, що мулла вертається з якимсь молодим гяуром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, що зараз до нього вийде.

Слуги забрали від них коней, і мулла повів Павлуся наверх до свого пана.

– Хай буде прославлений аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б’є. Салем алейкум!

Мулла вклонився низько головою, відтак приклав руку до чола, зігнув її, як лук, до грудей і звідси зробив рукою низький поклін.

– Вітай, добрий мулло! Що приніс? Алейкум салем!

– Цей молодий гяур, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбака, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.

– Приклич сюди українського товмача! – заговорив Девлет-Гірей до чорного слуги.

За той час міг Павлусь придивитись до Девлет-Гірея. Це був чоловік дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.

– Не треба, пане, товмача, – обізвався сміливо Павлусь і вклонився низько, по-татарськи, Девлет-Гіреєві: – Я сам умію по-татарськи розмовляти.

– Ти ж недавно між нами.

– Недавно, а ваша мова мені подобалась.

– Гарний з тебе хлопець. Тобі і віра наша сподобається, коли між нами останешся; а тоді жде тебе гарна будучність.

«Собача ваша віра!» – подумав Павлусь.

– Говори, що знаєш про мого сина, та гляди: коли твої слова будуть правдиві, жде тебе велика винагорода; коли ж збрешеш, так хай тебе аллах…

– Я скажу всю правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я на власні очі бачив Мустафу-агу в битві; а що відтак з ним сталося, це знає вже моя сестра Ганна Судаківна.

Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що тому страшно стало.

– Чи ти глузуєш з мене?

– Анітрохи. Вона все бачила. Коли б її лише знайти; вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками. Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганна.

– Яка Ганна?

– Сестра моя, Ганна. Вели її відшукати, вона знає.

Павлусь налякався грізного погляду Девлет-Гірея і сказав усе, приховуючи лише одно, що могло спасти сестру.

Девлет-Гірей подобрів. Він сплеснув руками і наказав прикликати свого завідчика.

– Слухай! – каже йому. – Випитай цього молодого гяура про його сестру і зараз мені її відшукати між бранцями. Коли б її не було в Криму, то привезти її за всяку ціну хоч би з кінця світу.

Завідчик став випитувати Павлуся про Ганну, про її літа, зріст, волосся.

Павлусь розказав так, наче образ малював.

– Мулло, – каже Девлет-Гірей, – візьми цього малого до вітальні, і щоб йому нічого не бракувало!..

Павлусь вклонився в пояс Девлет-Гіреєві і пішов за муллою до вітальні.

– Чи відшукають її? – питає у мулли. Йому треба було до повного щастя ще й певності, що сестра знайдеться.

– Наказ мого пана – це закон, – каже мулла. – Вони її знайдуть, де б вона не була; з самого Царгорода її привезуть. Мій пан має велике слово не лише у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що під таку сильну руку попався. Та коли ти сказав би неправду… знаєш? тобі б язик відрізали. Мій пан усіх брехунів і наклепників так карає.

– Мене так не покарає, хай лише сестра знайдеться.

Оставшись у світлиці, вистеленій м’якими турецькими килимами, впав навколішки і почав молитися:

– Боже наш? Я бачу твою руку в цім усім. Я, бідний невільник, пустився навмання, бачачи в цьому моє спасіння. Ти вдержав мене і завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вбити, та твоя могутня рука спасла мене. Чи гадав я, куди мене твоє святе провидіння заведе? Боже, боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допоможи мені! На тебе моя надія!

Павлусь ревно плакав, а коли заспокоївся – заспівав уперше відтоді, як утік зі Спасівки.

Він сам не впізнав свого голосу: так довго його не чув.

Тепер жилось йому дуже добре. Йому подарували волю, зробили те, чого забажав. Виходив, коли хотів, у місто, знайомився з ровесниками з багатих татарських родин, їздив на коні, стріляв з лука та рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-Гірей наказав видати йому гарну одежу, і тепер годі було впізнати в Павлусеві того обідраного невільника, кінського пастуха.

Девлет-Гірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулися з походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була стріча з козаками і там пропав його син-одинак. Більше татари не могли сказати нічого.

Девлет-Гірей і Павлусь побоювалися одного: а коли дівчини не знайдуть?

У такій непевності жили три тижні. Аж одної п’ятниці, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-Гірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець з вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській гарбі.

Молитви не вільно було переривати, тож чекали всі, поки Девлет-Гірей не закінчить її.

Гонець розповів, що дівчину знайшли в Анатолії, прибережнім місті Криму, що її мали вивезти до Царгорода для якогось турецького баші та що її вже тоді захопили, як мали сідати на турецьке судно з іншими вибраними бранцями.

– Слава нехай буде аллахові! – проговорив Девлет-Гірей, підносячи руки.

– Слава ж тобі, господи, – сказав Павлусь, знявши шапку і перехрестившись.

Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-Гірея не посміли йому нічого сказати.

– Вельможний пане! – заговорив Павлусь, низько кланяючись. – Дозволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилося за нею. Дозволь мені…

– Дати йому доброго коня! Ти візьми другого, – каже до гінця, – проведи хлопця назустріч.

Зараз вивели осідланих коней. Павлусь скочив на коня, мов птах, і, вклонившись Девлет-Гіреєві, поїхав. Його серце скакало з радості.

А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собі: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря і оборонця».

Павлусь так чвалав на коні, що утомлений їздою гонець ледве за ним встигав. Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.

– Це вони, – сказав гонець.

– Чи та дівчина знає, що я тут?

– Я й сам не знаю, хто ти є. Велів вельможний Девлет-Гірей відшукати і привезти таку дівчину, то ми і зробили по наказу.

– Я тобі скажу: я її рідний брат, – вимовив Павлусь, а сльози радості покотились у нього горохом. Раз лише блиснуло йому в голові: «А може, це не вона?» Та зараз відігнав від себе цю злу думку і почвалав щосили.

Наблизились до ватаги.

Павлусь мало очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку. Її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був накритий плахтою.

Павлусь став біля воза, зупинив його і миттю зіскочив з коня. Татари, побачивши так по-панськи одягненого хлопця, не противилися йому.

– Ганю! Ганнусенько! Серце моє, чи жива, чи здорова?

На цей оклик Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосу брата, але, побачивши його в татарському вбранні, не впізнала та видивилася на нього.

– Ганно, сестро! Хіба ж мене не впізнала? Братіка свого Павлуся.

Ганна закричала не своїм голосом і зомліла.

Татарка кинулась її рятувати. Винесла її з воза і поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

– Ганю, голубко, та що бо ти? Я стільки світу обійшов, поки тебе відшукав, моя ластівко. Отямся! – говорив крізь сльози Павлусь та, припавши біля неї, став її пестити та цілувати.

Татарка встигла принести води. Обілляли дівчину, і вона відкрила очі.

– Ну, слава богу! – закричав Павлусь. – Вставай, Ганю, поїдемо. Мені з тобою багато говорити… Ось так, ну…

Ганна підвелася й сіла, розглядаючи боязко татар, які її оточували.

– Що з тобою сталося?

– Утома, братіку. В тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялась тебе або кого-небудь побачити. Звідкіля ти взявся тут?

– Ну, опісля розкажу. Чи ти знаєш по-татарськи?

– Дуже небагато, хоч мені весь час товкли в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, коли не хотіла вчитися.

– Тепер не будуть… Слухай… То чого ми ждемо? Їдьмо. Тобі, може, на коні було б ліпше.

– Ой, так, так, Павлусю! – вигукнула Ганна, аж у руки сплеснула. – Я вже так давно на коні не їздила.

– Дати для неї коня! – наказав Павлусь.

Один татарин привів їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого.

Тепер їхали побіч. Татарці це не сподобалось. Їй здавалося, що везе знатну особу, жінку, на яку не сміє вітрець подути, а вона, як простий татарський хлопець, на коні гарцює.

– Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні.

– Чи тато живі?

– Живі, і Петра знайшов між козаками.

– Де ж вони тепер?

– В степу, пішли з козаками. Я від них утік вночі, щоб тебе знайти.

– То ми вже вільні?

– Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-Гірей Ібрагім шукає свого Мустафу. То, знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу піймав на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів козакові Тихонові відвести його лубенському полковникові. Пам’ятай, сестро! Ти вдавай, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене на товмача. Я тобі лише для того кажу, щоб ти знала. Може бути, що на товмача покличуть не мене, а когось іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля, або неволя, або смерть.

Поки доїхали до гірейського дворища, Павлусь розказав їй по дорозі все, що пережив від тої хвилі, коли почули дзвони церковні, як напали на село татари та її схопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворності.

Павлусь одного лише боявся, але цього Ганні не сказав, аби її не злякати.

Коли б так лубенському полковникові спало на думку Мустафу втопити або голову йому відрубати, тоді їм було б амінь. Ганна хотіла розповісти Павлусеві про свої пригоди, та вже часу не було. Вони побачили дворище і, залишивши татарську ватагу, почвалали щосили вперед.

Татари погнались за ними стрілою, залишивши гарбу з татаркою. Вона верещала за ними вслід, та це їй нічого не допомогло. Мусила сама взяти віжки в руки й поганяти коней. Девлет-Гірей стояв на галереї і вижидав гостей.

Павлусь зняв шапку і ще здалеку почав до нього вимахувати.

– Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, – говорив Девлет-Гірей до свого завідчика.

Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці.

Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

– Могутній лицарю Девлет-Гірею! Приносимо тобі добру вістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра. Вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.

Девлет-Гірей розпитував її по-татарськи.

Ганна глянула на брата, зробивши вигляд, що нічого не розуміє.

– Питай її ти! – каже до Павлуся.

Павлусь почав її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.

– Добре! – каже Девлет-Гірей. – Я зараз посилаю послів з багатим викупом до лубенського полковника, на той час ви зостанетесь моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика винагорода, коли ж… – він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати.

– Та тепер житимете трохи по-нашому. Дівчина піде між жінок до гарему. Не годиться і закон не велить, щоб дівчина такого віку ходила з відкритим лицем та говорила хоч би й з братом.

Павлусь і Ганна переглянулись з жалем, що їх розлучали знову.

– Хіба ж не можна нам і словом перекинутись хоч би через заслону? – запитав Павлусь. Він відчув, як йому перехопило горло.

– Можна, але здалека…

Розійшлися. Її повели між жіноцтво. Павлусь пішов до своєї кімнати, щасливий з того, що йому бог дозволив дожити до такого дня.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 329 – 333.