2. Козацька сторожа

Андрій Чайковський

Що це степ, про який у піснях співають?

Уявіть себе малим, дуже малим чоловіком, отак на палець завбільшки. Уявіть собі, що вас, того маленького чоловіка, поставили на широкій рівній оболоні, на якій зрідка стоять порослі травою старі мурашники. Оболонь вкрита травою, що вам сягає до пояса. Між травою квіти аж хапають за очі своїми кольорами. А гляньте довкола себе… Ніде краю не видно. Обрій неба, наче вижолоблена півкуля, кругом вас далеко спочиває на землі. Ніде ні лісу, ні гори, лише мурашники видно. А поїдете десять миль в який-небудь бік – те саме й те саме… Ні краю, ні берега.

Це степ, український степ зі своїми високими могилами. Це одинокі дороговкази для людей, що туди заблукають. Деякі могили й називаються своїми йменнями; а про деякі ніхто не знає – ні імені їх, ні звідкіля вони взялись.

Ось над одною з менших річок, які вливаються в Самару, стоїть висока могила, її прозвали Свиридовою. Ніхто не знав, чому вона так зветься, і ніхто не наполягав на тому, щоб її назвати інакше. Але всі старші козаки знали, де стоїть Свиридова могила, і кожний до неї потрапить, хоч би і вночі. Тому-то частенько козаки умовлялись збиратися на Свиридову могилу як на місце, де можуть напевно з’їхатися. Тут і річка під боком, де можна коня напоїти, і трава тут краща для випасу, і кущі над річкою, де- при нагоді і сховатися можна. Ось і тепер спить під Свиридовою могилою козак.

А лише на світ божий занеслося – озвалась степова звірина. Ціле степове царство прокинулось і загомоніло на свій лад.

Від цього гамору козак прокинувся. Сів на своєму кожусі, де спав, протер очі й перехрестився.

В одну мить став на ноги й почав розглядатись. На заході побачив широку заграву.

Козак став придивлятися та хитати головою.

«Що за мана? Вчора в цім боці заходило сонце, а сьогодні сходить? Хіба ж воно вертається?»

Козак швидко поліз на могилу і відразу зрозумів усе. Здогадався, що це якась велика пожежа. Це вже, певно, поганці десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ!

Промовляючи голосно молитву, пішов до ріки вмитися. Його вороний кінь, що пасся недалеко на припоні, як побачив свого господаря, заіржав весело, начеб хотів його з дниною привітати.

– Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? – заговорив козак, перервавши молитву.

Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою поголену голову.

Відтак вийняв із-за пояса малий гребінчик і скалку дзеркальця та став причісувати свій чорний довгий оселедець і закручувати його за вухо. Так само розчесав вуса і пригладив їх складно, по-запорозьки, вниз.

Семен Непорадний – він так звався – був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, як море, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка була подерта і замащена та на грудях широко розхристана, звідки визирали широкі косматі та на сонці засмаглі груди.. Миючись, засукав рукави поза лікті і показав жилаві руки з п’ястуками, мов довбеньки.

Непорадний на Січі мав славу неабиякого силача. Згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана.

Незважаючи на Семенову лицарську силу, його прозвали на Січі Непорадним за те, що в якійсь стрічі з татарином не вмів собі дати ради, аж поки товариші йому не допомогли.

Та він цим анітрохи не переймався. На Січі не питали нікого, як зветься, там зараз давали кожному ймення, з яким не розлучався вже до смерті. Хоч би як козака негарно назвати, він цього не соромиться. Козаки говорили: «Не ймення тебе красить, а ти його краси». Найбільш чванився козак тим, коли на ділі довів, що він не є таким, яким його при першій нагоді прозвали.

Причепуривши як слід свого чуба й вуса, Непорадний набрав в боклагу води і поніс коня напувати. Кінь пив воду, любуючись нею, а відтак торкав лобом свого господаря в плече, начеб йому дякував.

Тепер козак взявся варити снідання. Вирубав між корчами над рікою три колики і застромив їх в землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка між коликами прив’язав мідяний казанок, до якого всипав з мішка крупи. Опісля налляв води і назбирав сухого бадилля на підпал.

З-за пояса вийняв кресало та губку, напоєну порохом, і викресав вогню. Запалену губку заклав у віхоть сухої трави і став нею махати, поки не загорілась. Тепер розвів ватру, що своїми жовтими язиками облизувала казанок з усіх боків. Вогонь палахкотів весело, бризкаючи іскорками на всі боки.

Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотілося розкласти ватру, бо комарі страх як кусали, та не зробив цього через татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видно здалека. Тож ліпше волів терпіти від комарів, ніж виставляти себе на небезпеку.

«От поки зварю кашу, то й товариші надбіжать, – думав собі Непорадний. – Та чейже вистачить цього добра на п’ять ротів».

Непорадний вийняв тепер люльку та гаманець з тютюном і став набивати. Поклав відтак вуглика і став пихкати, поправляючи ціпком ватру, в яку з любов’ю вдивлявся.

В тій хвилі його вороний форкнув два рази, підвів голову і настовбурчив вуха, якими став стригти.

Козак уже стояв на ногах. Кінь оглядався на господаря і повертав голову в той бік, де саме нині рано видно було пожежу. Непорадний підбіг до свого логовиська, вхопив рушницю і став на могилі. Тепер почув, як земля дудніла під кінськими копитами і в одному місці захвилювала трава.

Раптом у траві щось забіліло. Козак побачив мале хлоп’я в білій свитині на чорному татарському коні. Воно держалося обіруч гриви, а кінь мчав прямо до могили. Прийшовши до річки, кінь одним скоком уже був на другім боці. Такого потрясіння не витримав хлопчина і впав з коня в траву по цей бік берега.

Кінь побіг прямо до вороного і стали обнюхуватися, начеб старі знайомі віталися.

Хлоп’я лежало зомліле догори спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей у нього текла кров.

Непорадний приніс в боклазі води, роздягнув хлопця зі свитини й сорочки і став промивати рану. Нарвав відтак листків, приклав, віддер шматок свого пояса і обв’язав цупко. Відтак узяв хлопця наперед себе і заніс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав з заплющеними очима і важко дихав. Його лице було бліде, як у трупа. Від того, що він бачив цеї ночі і що пережив, можна і розум втратити, не то що…

Непорадний здогадувався, що бідне хлоп’я втекло з татарських лабет, та цікавий був дещо від нього довідатися. Козак відкрив хлопцеві рота, налляв йому туди трохи горілки з своєї пляшки та став нею натирати виски.

Хлопець скривився, а відтак відкрив очі: зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнів. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це наяву, чи, може, йому так сниться.

– Скажіть, дядечку, – каже Павлусь слабим голосом, – що зі мною, чи я ще живу?

– Живеш, небоже, і здоров будеш – ти звідкіля?

– Зі Спасівки. Татарва пограбувала, спалила все, людей вимордувала, мою маму, тата і діда вбили, сестру взяли, – хлопець скривився на плач і став дрижати, мов у пропасниці.

– На тобі, хлопче, ковток горілки, заспокойся, засни, все гаразд буде. Біля мене ти безпечний.

Павлусь послухав і перестав дрижати.

– Багато було поганців?

– Багато, дядечку, ціла хмара. Вони підпалили село з чотирьох кінців. Люди вийшли з хат – вони тоді ловили… Страшно було, ой, страшно!.. Сестру Ганну взяли… – і хлопець знову став дрижати і плакати…

«Нерозумно я чиню, – подумав Непорадний. – Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то відтак згодом про все дізнаюся».

– Еге ж, хлопче! Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш – козаком станеш, тоді й засоромишся. Ти заспокойся, проспись. Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у бога за пазухою. Не я сам тут. Інші прийдуть – буде нас більше, безпечніше. Цить же!

Непорадний став своїми грубими руками загортати хлопця кожухом.

Павлусь знов заспокоївся і став засинати. Непорадний підвівся потихеньку з землі і пішов до ватри. Каша вже кипіла. Він помішав її і вкинув у казанок добрий шматок сала.

Він задумався. Тож саме тоді, як він ось тут спав, татарва різала народ хрещений. Боже, боже! Як воно буває на світі: одному добре, весело, а другому біда та смерть. Тепер згадав Непорадний про Павлусевого коня. Кінь стояв біля вороного і хрупав траву. Непорадний припняв його і зняв сідло.

Хоч який був сильний Непорадний, воно видалось йому важким.

Він став його обмацувати та й усміхнувся…

«Далебі червінці! О, і таляри… Ну, дав бог сироті долю. Доброго коня собі вибрав. Ото поганець награбував, а як поховав штудерно. Я бачу, що в татар вартніше сідло, ніж сам кінь з татарином».

Заніс сідло до своєї лежанки і поклав біля Павлуся, що тепер спав, аж хропів.

«Та коли б хоч татарин не надумав гнатись за ним зі своїми побратимами, поки мої над’їдуть. Ну то що ж? Не дам себе так ні за що в каші з’їсти».

Згадав про кашу і подався туди.

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кінь Павлуся рвонув з місця, та міцна припона не пустила, і він зупинився.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою до сходу сонця, – значить, не туди, звідки татар сподівався.

Непорадний був уже на могилі з рушницею і побачив гурток козаків, що звідти над’їхали.

– Пугу! Пугу! – гукнули козаки, побачивши Семена.

Семен не відгукнувся, щоб не збудити хлопця.

– Це ти, Семене? Чому не відгукнешся?

Непорадний збіг з могили і подався до них.

– Тихше, братіки, тихше! Дитину мені збудите.

– Ого! А ти звідки взяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

– Та ви не глузуйте з мене, я правду кажу. Сьогодні раненько над’їхало до мене поранене хлоп’я зі Спасівки. Вирвався з татарської петлі. Бідне, змучене, що аж жаль дивитися. Небагато міг я розвідати, зараз і заснуло.

– Зварив, братіку, їсти? – запитало кілька голосів.

– Та трохи зварив, – каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козаків. – Не сподівався стільки гостей. Я готував на п’ятьох, а вас, слава богу, чи не п’ятдесят.

– Вгадав, отаманом будеш, – далебі, нас п’ятдесят. Стрінули по дорозі ватагу Тріски Остапа, – знаєш? Та й з’єдналися…

– Як не знати? А де ж він?

– Здоров, Семене! – озивається Тріска, злізаючи з коня. – Ну, не турбуйся, решту доваримо самі та й наїмося.

– Хіба ж ви цілу ніч їхали?

– Авжеж. Від вечора дотепер.

Козаки поглянули на сонце. Воно ж уже підійшло високо й озолотило своїми променями степ. Від того стала роса випаровуватись.

Козаки розсідлували та припинали коней, відпинали казанки, збирали паливо і заходились коло варіння каші. Поклали на двох розсохатих колисках списи і повішали на них казани.

Вогонь розгорівся з усією силою.

Тепер стали козаки підходити тихо до Павлуся і придивлятися до його блідого лиця. Між тими козаками був старий січовий дід Панас.

Йому було вісімдесят літ зроду; та хоч час було спочити старим костям у якому зимовику, він не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою й співом. Приставав від одної ватаги до другої, і всюди його приймали. Правда, що не міг шаблею гаразд вимахувати, зате стріляв з рушниці так, що птиці під час льоту не промахнув. До того, він знав лічити рани зіллям, та через те радо його приймали до гурту. Його знала ціла Україна як такого, що знає, як заворожити кулю, щоб у нього не влучила.

Бо й справді дід Панас бував у походах у Крим, в Польщу, в турецьку та волоську землю, був не в одній біді, а ніколи жодна куля ані шабля його не дряпнула. Не зважав на свою старість – голив чисто лоб і бороду, заплітав по-молодецьки свого сивого чуба і чесав довгі, на аршин, вуса, що двома мітлами звисали аж на груди.

– Чи ти йому промив рану? – питає дід Панас Семена.

– Промив водою і приклав листків.

– Це пусте. Рану промивай горілкою, бо вода нечиста буває. Та ми побачимо, як прокинеться.

– То, кажеш, Спасівка в попелі? – питає один козак.

– Либонь, що так: я бачив сьогодні на світанку велику пожежу з цього боку. Хлоп’я говорило, що Спасівку спалили татари решти не допитався, бо хлопець заснув.

Козак зажурився і похнюпив голову.

– Ну, а ти чого?

– Е, не питай! Я ж і сам зі Спасівки. Там батька-матір залишив.

– Семене! А як хлоп’я називається?

– Не встиг спитати.

Козак присів біля Павлуся і став до нього пильно приглядатися.

– Стій, козаче! Так не можна, – каже дід Панас. – Наврочиш хлопця, то й умре з того. Ось йому сонце в лице світить. Зле, йому холодку треба.

Дід Панас приніс два колики, застромив у землю і розвісив на них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини.

– Чи у вас, діду, були свої діти?

– Чому питаєш?

– А тому, що ви заходитесь коло нього, мов пістунка.

– Хіба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто зна, що з нього виросте? Тоді і спасибі скаже…

– Та я питаю вас, чи були у вас діти?

– А хоч і були, то що? Тепер нема своїх, та хай і чужими попіклуюся.

– Що ви, люди добрі, таку нерозумну балачку завели? – обізвався один. – Яке діло кому розпитувати? Це ж не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобі треба. Нам би краще ось танець завести, повеселитися, – хто зна, що буде завтра? Нуте, діду! Замість дітей лікувати вшквар дещо, щоб аж жижки задрижали!

– Та я прошу вас, товариші, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, – говорив уже сердито Непорадний.

– Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собі його за пазуху або де-небудь. Степ широкий!

Дід Панас присів осторонь та й став підстроювати бандуру. Він затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.

Той, що хотів танцювати, був незадоволений цим, переступав з ноги на ногу, чухав потилицю і спльовував крізь зуби. Але перебивати не смів. А далі відійшов набік і ліг у траві.

Дума була довга сама собою, та коли її став дід витягати та переплітати грою, вона вийшла ще довша.

Настала тиша. Гамір замовк. Усі слухали.

Від монотонного співу деякі стали дрімати, не виспавшись уночі.

Дід закінчив, ударивши ще кілька акордів.

За той час і каша зварилася.

Порозбирали казани. Кожен вийняв з-за халяви ложку і голосно сьорбнув, дмухаючи в кашу.

Дід Панас був з себе радий. Ось чого він доказав своєю піснею: заспокоїв козаків, що було вже починали сваритися.

А той козарлюга, що так хотів танцювати, хропів у траві.

– Чого йому танцювати забаглось? У животі гуркотить, аж гримить, цілу ніч не спав…

– А хіба ж ти його не знаєш? У нього така вдача, що й у могилі танцювати буде. Раз були у поході, його поставили на варті. Усі були змучені, кожен був радий, що приліг у траві, а він не витримав та й, підсвистуючи, пішов навприсядки.

– А з ворогом теж любить потанцювати бравий козак?

– Та й хропіти уміє неабияк!

– Ану, Петре, скажи що-небудь. Твій язик не любить дармувати.

– Не можу, братчики.

– А то чому?

– Кашу їм.

– Хіба ж не можна їсти й говорити?

– Можна, та не при каші. Каші шкода.

– А хіба ж воно як?

– От недотепний! Сказано: мовчи, язичку, – їстимеш кашу. Балакати будеш – кашу відберуть.

Всі засміялися.

– Не бійсь, не відберуть. Ось ти що-небудь збреши та душу розвесели, а ми всі подбаємо, щоб у тебе каша осталася.

– А знаєте ви, братчики мої любесенькі, від чого каша гаряча?

– Від чого?

– Еге ж!

Ніхто не відповідав. Кожен задумався, яку дати б відповідь, аби й дотепно і не по-дурному. Воно щось у тім є, коли Петро таке загадав. То дуже штудерна голова.

– Ніхто не знає?

– Та від того, що на вогні варилася.

– Овва! Буцімто ми цього не знали! То не штука!

– А чого ж не сказали, коли знали?

– Воно, братчики, так: я тобі покажу коня та питаю: це кінь, правда, а чому він кінь?

– А може бути й кобила.

– Може, але воно тому кінь, бо має чотири ноги, хвіст, гриву, вуха і можна на нього сідати.

– Ти щось нині недотепний. Тобі спати хочеться.

У ту мить Павлусь прокинувся і сів на лежанці.

Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня. Він підійшов до хлопця.

– Ти, хлопче, зі Спасівки, це я знаю, – та чи знаєш ти там Судаків?

– Як не знати? Це мій рід. Я Павло Судак.

– Братіку мій рідний! – заговорив Петро і кинувся хлопця обіймати. – Ти й не пізнав мене, я ж Петро.

Павлусь дуже зрадів.

– Скажи, Павлусю, чи живі батько-мати, сестра Ганя вже, мабуть, велика буде. Та й ти виріс неабияк. А що дідусь Андрій?

– Батька і сестру в ясир узяли, дідуся і маму вбили на моїх очах.

У Петра показалися сльози на очах, він їх обтер, аби ніхто не бачив, та перехрестився.

– Як же ти втік? Розкажи.

Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, і він став розповідати всі свої пригоди.

– Ось чого Петро сумний був, мов сова в полудень, – говорили козаки.

– Тепер, панове товариші, нам би подумати ось що, – говорив Тріска. – Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерізати, а добичу відбити?

– Воно б гаразд було! – обзивається хтось з гурту. – Тепер татарин як спутаний кінь або свиня, що добре наїсться. Він неповороткий. А воно б пішла слава, що ми відбили християнські душі з ясиру.

– Дайте і мені, старому, слово сказати! – говорив дід Панас. – А відтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робіть як знаєте.

– Говори, діду, говори! – гукали.

– Воно було б гарно та й по-молодецьки ось так злетіти на татарву та відбити здобич. Та ось воно говориться: не скачи у воду, як не знаєш броду. Ми не знаємо, скільки поганців є. Я гадаю, що їх буде більше, як нас. Коли б менше, вони б не наважилися нападати на Спасівку. Там були славні лицарі, січовики, а було їх багато. Ну, коли б так ми напали на Спасівку, то як нас є п’ятдесят один, ледве чи вийшов би хоч один живий.

– Правда, діду, твоя правда.

– Це би все гаразд розвідати, а тоді, коли можна, то помагай боже! Коли ж покажеться, що ні, то годі починати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б. Вам би насамперед розвідати.

– Пошлімо кількох. Добре, гарно!

– А друге діло таке: наші коні хай спочинуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений здобиччю, лізе, мов рак. Його не штука здогнати хоч би й завтра, не втече!

– Ось так і зробимо, – гукали козаки. – Спочиньмо, а відтак побачимо.

Всі згодились з тим, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, що досягала декому по пояс.

За той час дід Панас перев’язав як слід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знов.

Один Непорадний зостався на варті. Ліг на могилі з рушницею і закурив люльку.

Сонце підходило вище і стало припікати. На небі не було ні одної хмарки, а ті, що зранку зібралися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 292 – 299.