Переклад

Продовження [§ 1] від 7-8 травня 1864.

Свідчить представник громади Йосип Гор(о)динський рицар фон Федькович і відповідає на питання § 1 як слідує далі:

до § 1

Простому гуцулу це було зовсім незрозуміло, що в той час як він при усіх розслідуваннях висловлювався правдиво, що усі підданські податки виплачувалися кумулятивно і землевласники, так само як і їхні господарські книги ці дані підтверджують, ц.-к. влади все-таки почали розділення цих податків і постійно їх намагались твердо встановити, що кожний з цих специфічних податків подавався за особливу милість землевласника, без того, щоб при роз’ясненнях давати віру обом сторонам.

Що викликало це розділення податків, громадам невідомо і можливо можна знайти сліди про це в старих актах розслідування.

Це свавільне введення податків мусило збуджувати незадоволення у горян і вони шукали захист і справедливість у ц.-к. влад, про що свідчать численні скарги в усі інстанції, котрі до сьогодні все ще чекають вирішення. А саме приблизно у 1814 було почато розслідування тодішнім повітовим комісаром Мюльбахером, але не було закінчене. Закінчення перейшло до повітового комісара Апіана і від нього до Фіклішера, Марошані, Збишевського, Сижисті Краля, ц.-к повітового комісара Вінклера і, нарешті, комісара уряду Штронера.

Що дали ці комісарські розслідування і з яких причин цей процес не був закінчений, свідчать відповідні акти. Відомо так багато, що громади при початку цього століття свідчать про надмірні податки і благають про захист ц.-к. округові та інші ц.-к. влади.

Навіть при встановлені і підтвердженні найвищою волею Його Величності у 1848 умов підданства скарги громад не були задоволені.

Тут треба замітити, що при усіх комісійних розслідуваннях встановлених у той час господарств, громади були представлені тільки поодинокими, для цього обраними громадами землевласниками і сліпо за нами слідуючими представниками громад, які не мали правосильності представляти громади, тому їхнім даним не можна безумовно довіряти, тим більше, що вони здебільшого комісіям подавали тільки те, що їм дозволяло узаконити своє панування.

Так, у 1844 або 1845 р. Ромашкан з деякими підданцями з громад Сторонець, Устя-Путила, Дихтинець і Плоска склали угоду відносно виплати боргів землевласників. За його прикладом пішли землевласники Айвасу. До цих угод відповідні землевласники диктували умови, і підданці мусили підкорятися зі страху на немилість землевласника і тих неприємностей, котрі могли бути її наслідком. Ці угоди таким чином не можуть мати для громад законної сили, тим більше, що вони не отримали ц.-к. затвердження. Після цих угод ті підданці, котрі не погоджувалися з ними, мусили терпіти жорстокі нелюдські біди.

Вони були жорстоко переслідувані землевласниками та їх підлеглими господарями, обвинувачувалися у збурюваннях та інших злочинах і більшою частиною бралися під варту уповноваженими громад.

Навіть мало місце кримінальне розслідування і прибуття в гори військової допомоги у числи 900 жовнірів, що я, оскільки не міг лишити непоміченим, у актах, які стосуються цих подій, показую, що витримали підданці і як їхнє терпіння і лояльність були поставлені на випробування. Пізніше ц.-к. повітовим комісаром Сижисті були розпочаті розслідування, які однак не дали результату, тому що громади більшою частиною стали недовірливими, а землевласники не були згідні один з одним. Хоча він видав повітове рішення від 28 березня 1848 року Число 4344 і довів до відома громад. Та оскільки це рішення не було сприятливим для громад, то вдалися вони до скарги, яка досі не задоволена.

При усіх розслідуваннях землевласники звичайно приводили факти на свою користь і які б могли дозволити надподатки. Так вони багаторазово заявляли, що усі вони до новішого часу врегульовані грунти, так як і решту, котра знаходиться у власності підданців, лишили їх у власність і зберегли для себе лише ті землі і ліси, які були чисто домінікальними і ніколи не були у власності підданців, і при цьому завіряли, що таке пояснення вони внесли до протоколу.

Якщо таке пояснення повинно знаходитися в актах і воно має законну силу, то мали би вони ним задовольнити підданців.

Надзвичайно заплутаний стан постигнув достопам’ятний 1848 рік. У цьому році, який становить дуже важливу епоху, найвищою волею Його ц.-к. Величності були скасовані повинності підданців, такі як панщина та інші податки і натуральні поставки, підданців було піднято до рівня вільних землевласників і усі грунти, які в цьому році знаходилися у будь-якому володінні і користуванні, були об’явлені їхньою власністю.

З невимовною радістю і задоволеним серцем вітали усі піддані народи Австрії і також мешканці окола Руського Кимполунгу, над якими знущалися та експлуатували землевласники та їхні домінії, які бідніли через присутність війська і жадібність жидів і мало не доводилися до жебрацтва, це був найвищий законодавчий акт, що приніс їм благословення, і вони були твердо переконані, що висловлена у цьому документі найвища воля буде виконана і вони стануть повними власниками своїх грунтів.

Тільки доля не дозволила скористатися тим законом повністю. Хоча панщина була скасована в 1848 р., землевласники дозволили собі ще у 1849 р. ввести підданські поставки, а саме овечій і сирний податок. Спрямовані проти цього численні скарги і підняте повітовим комісаром Кралем розслідування лишилися безрезультатними і принаймні до сьогодні нема відносно них жодного задоволення.

Оскільки після скасування панщини також були значно зменшені прибутки землевласників в околі Руського Кимполунгу і це зменшення не могло їх задовольняти, то вигадували вони, під яким би приводом прибутки збільшити. І дивіться: подумавши зроблено, тим більше, що поведінка землевласників ніколи не наштовхувалася на спротив. Вони об’явили громадам, що умови підданства стосуються тільки ріллі і луків.

Горяни дивувалися цьому, бо знали, що в горах рільництво не практикувалося і луки були не настільки великі, щоб забезпечити засоби існування підданців, і що ділянки лісу і пасовиська, які знаходилися у їхньому володінні, дісталися їм від батьків у спадок і що останньому землевласникові вони були передані як прикріплення.

Кожне заперечення було безплідне, численні скарги не задовольнялися і землевласник мусив мати прибуток. Землевласники об’явили, що тільки тим підданцям буде залишене право використання пасовиськ і лісів, що знаходяться у їхньому володінні, які про це домовляться з відповідними землевласниками.

Репліка підданих, що вони свої корчування використовують як пасовиська і що на частині з них з часом повиростали дерева і тому утворюють їхню власність, не мала успіху, не дивлячись на те, що землевласникам багато разів пояснювали, що грунти, пасовиська і ліси, які знаходяться у володінні підданців, є їхньою (підданців) власністю, і що також було встановлено частково попередніми розслідуваннями і частково визнанням землевласників відсутності лісів у громадській області, хіба би там були кущеподібні хащі.

Землевласники власне продавали ліси жидам, які перетворили їх зовсім у пустелі, особливо ліси Михайла Ромашкана були настільки знищені жидами, що там тепер на їхньому місці можна найбільше тільки побачити шутер. Підданці спочатку не хотіли звертати уваги на заяви землевласників, та вони однак через своїх слуг на пасовиськах, що хоча знаходилися у володінні підданців, конфісковували худобу, яка на них паслася, стягували значний штраф у відшкодування збитків, і при цьому також підданцю забороняли вирубати деревину на ділянках лісу, які була у його володінні, то мусили підданці рубати самовільно в ділянках землевласників і лісовий та пасовищний чинш платити, бо землевласники стверджували, що хоча панщина була скасована, усі ліси і пасовиська, хоча повинні були знаходитися у володінні підданців, залишалися власністю землевласників і тому кожний підданець мав купувати дрова і пасовиська у землевласників.

І тому з 1849 року майже кожен підданець незалежно від того, чи володів він худобою і власним будинком, мав платити лісовий і пасовищний чинш у розмірі 5 – 30 – 40 австрійських флоринів.

Хоча підданці оскаржували це і направляли свої скарги у всі інстанції, ц.-к. міністерству і навіть найвищому тронові, продовжувалося обкладання чиншем, котрий більшою частиною реалізовувався шляхом судового виконання, до 1861 р., коли тодішній шляхетний ц.-к. голова краю пан Мортина не приїхав в околе Руського Кимполунгу. Громади впали в ноги панові голові і просили письмово про захист і звільнення від цього жорсткого тягаря. Пан голова милостиво прийняв письмове прохання і запевнив інщіаторів скарги розробити законний захист і для цієї мети послати в гори якнайшвидше урядову комісію для розслідування пунктів скарги і скасування тяжкої повинності.

Дійсно, крайовий урядовий комісар пан Штронер був призначений для розслідування, і горяни отримали надію, що нарешті їхня справа буде закінчена. Але і на цей раз на інтереси громади не було звернуто уваги, і мусили вона далі пережити гірке розчарування.

Пан Штронер власне не розглядав кожний з пунктів скарги, а лише питав громади, чи віддавали землевласникам вівці.

Хоча вислухані уповноважені громад одноголосно це підтвердили і виразно пояснили, що здача овець направлялася землевласникові разом з іншими податками, однак це було скасоване у 1848 р. і хоча вислухані більше, ніж 20 свідків ці свідчення уповноважених підтвердили і хотіли це підтвердження скріпити клятвою і хоча уповноважені усно (?) вручили панові Штронерові документи і привели факти, котрі підтверджували права власності і нарешті поставили останнє бажання мати у власності ті ліси і пасовиська, якими володіють, так само як заявили, що вони з 1840 до 1861 рр. не поставляли панам овець, останні однак витискали з них надмірні чинші, то не було приділено цим свідченням жодного визнання і без участі громад незрозумілим способом було видано тимчасове рішення від 20 грудня 1861 р. Ч. 837.

В усякому разі підданці нічого не внесли у видання цього рішення, воно вийшло за допомогою і сприянням землевласників.

Замість того, щоб чекати на полегшення горян в результаті діяльності цієї комісії, всупереч сподіванням, їхній стан тільки погіршився.

А саме було збережено тимчасовим рішенням те, що кожний підданець окола Руського Кимполунгу має поставляти за задоволення своїх потреб у рубці лісів і випасанні своєму колишньому панові щорічно до Рахманського ярмарку у Вижниці таке саме число овець, яке постачалося перед скасуванням панщини, а саме у 1847 р., або тоді готівкою відповідно до цін на Рахманському ярмарку (5 травня), за що буде дозволене непорушно подальше задоволення потреб у правах на випасання і рубку ліса на тих ділянках, на яких задовольнялися потреби до скасування панщини фактично до 1848 року.

Цим рішенням були в горах встановлені незнайомі сервітутські взаємини і на підданців було звалене постачання овець, скасоване разом зі скасуванням панщини, хоча їм були збережені у володінні тільки ті ділянки, які до 1848 року знаходилися у їхньому первісному володінні і які завдяки скасуванню панщини стали їх повною власністю, тим більше, що вже був введений поземельний податок і землевласники були відшкодовані.

Громади були у твердому переконанні, що овечій та сирний податки, так само як і решта поставок були скасовані разом зі скасуванням панщини, і тільки з тимчасовим рішенням їм стало відомо, що овечий і сирний податки не відшкодовані і перший навіть всупереч усякому розумові та встановленій у горах практиці і введеному поземельному податку, був законно збережений як винагорода за позірний сервітут. Таким рішенням громади очевидно не були задоволені і воно також не подобалось деяким землевласникам і особливо баронові фон Гуденасу. Громади подали скаргу до ц.-к. міністерства, але вона всупереч сподіванням була відхилена.

Громади бачили себе обдуреними і опиралися добровільній поставці овець. Наслідком було покарання введенням війська, за допомогою якого овечий податок був сплачений на користь панства. Хоча тимчасове рішення було видане в останні місяці 1861 р., а громадам було доведене, як мені здається, у 1862 р., стягувався податок за 1861 рік, чого не мало би бути.

Одночасно в тимчасовому рішенні було встановлено, що той підданець, котрий не має овець або жодних не хоче віддавати, за це мав платити грошима в сумі порахованою за цінами на Рахманському ярмарку (5 травня).

Більшість громад належало до повіту Путили, отож це було б дешевшою і правильною справою, щоб вартість овець рахувалася за цінами в Путилі. Крім того, Рахманський ярмарок був призначений на 5 травня. Знаний у народі Рахманський Великдень, до якого прив’язаний ярмарок у Вижниці, не позначений у жодному календарі і припадає на середній день між грецько-східною пасхальною суботою і грецько-східною Трійцею.

За цим розрахунком Рахманський ярмарок у Вижниці проходив 29 травня в 1861 р. і 14 травня у 1862 р. Виявилося однак, що ціна встановлювалася не на справжній Рахманський день, а на встановленому у тимчасовому рішенні 5 травня, тому стягувалося від селянина за одну вівцю 8 – 9 флоринів.

Я тільки з тієї причини історично зобразив стан і досвід горян, щоб, як я вже сказав вище, переконати хвальну комісію і високі ц.-к. влади, як бідні мешканці гір переслідуються долею і як з ними поводяться землевласники доміній і ц.-к. влади і як вони позбавляються правового захисту.

Повсякчасний непослух і опозиція державним органам ні в якому разі не знайшли поживного грунту у цих вірних, добросердечних і лояльних владі мешканців гір, але невирішені скарги і, крім того, більше ніж сторіччя триваючий процес, який привів їх на грань жебрацтва, так само як надмірні податки, жорстке поводження землевласників і домініїв викликали в мешканців гір недовіру, зробили їхнє існування незносним і викликало незадоволеність життям.

Оскільки високошановний граф Амадей як теперішній голова краю зволив обіцяти громадам призупинення овечого податку, через це знову віджила довіра громад, що цей процес нарешті закінчиться. З цієї причини ми хочемо стягти непроникну завісу над триваючим станом, оскільки те, що коїться, не може бути не очевидним, і попередні негаразди і переживання, що тривають майже покоління, лишити у тихій і холодній могилі минулого для новіших часів.

Якщо буде нам наданий належний правовий захист, будуть збережені наші права і буде захищена наша власність, і одночасно ми будемо звільнені від овечого податку, то знайдемо ми в цьому велику втіху і вірну силу до нового життя і будемо себе завжди проявляти як віддані, слухняні і лояльні громадяни.

М’які, мудрі, справедливі закони Австрії нададуть нам безперечно правовий захист і тільки відновлять справедливість, бо наші бажання не є надмірними і завжди базуються на законності, справедливості та рівності.

Усі громади околу Руського Кимполунгу ставлять насущні бажання у наступному:

а) щоб усі пасовиська, ділянки і ліси, які від віку знаходяться у володінні і використанні громад і власне окремих мешканців, були визнані і об’явлені як їхня єдина і виключна власність. Далі.

б) щоб тимчасове рішення від 20 грудня 1861 Ч. 837 було повністю анульоване, оскільки в околі Руського Кимполунгу нема сервітутних стосунків, тим більше, що окремі члени громади проводять випасання і рубку ліса на власних, ними викорчуваних ділянках. І в наслідок цього.

в) щоб громади та їхні окремі члени були повністю і назавжди звільнені як від майбутніх, так і минулих овечих податків і тому

г) овечий і бринзовий податки були об’явлені як чисто матеріальні податки і були скасовані повністю. Далі.

д) щоб якнайшвидше були повернені самовільно відторгнуті землевласниками сільські господарства, оскільки, особливо відібрані Ромашканом найліпші і найродючіші господарства, законним шляхом, пов’язаним з великими витратами, можна буде відновити лише через багато років.

Якщо, на що ми сподіваємось, ця скарга буде задоволена, то не буде жодної мови про сервітутські стосунки, яких ніколи не було в горах, і кожен підданець випасав худобу і вирубав ліс тільки на пасовиськах і в лісах, які належали йому особисто, тому також і громади пояснили, що вони відмовляться від сервітутного права на пасовиська і ліси, які знаходяться у виключній власності землевласників, тим більше, що і без того вони їх не використовують.

Оскільки однак корчування, зарослі лісом, і ліси у володінні окремих підданців з давніх часів продаються землевласниками жидам і зовсім знищені, то суворо вимагає закон землевласникам це нищення припинити.

Цим і власне поданими скаргами можна добре бачити і одночасно оприлюднити предмет суперечки, про яку багато років йдеться в околі Руського Кимполунгу. Оскільки предмет суперечки не має виділеного більшого комплексу, а має лише пасовиська і лісові ділянки, які здавна знаходяться у володінні окремих підданців як їхня дотація, то точна фіксація окремих об’єктів неможлива, вони однак від більше, ніж півстоліття виділені, зазначені і розлогами обгороджені, границі яких відомі з документів і судових документів про спадщину, тому кожен об’єкт може бути тільки на місці описаний і зафіксований методом огляду місцевості.

Федькович власноручно.

Цим перервав підписант

Клюсіг власноручно.

Кршенек власноручно.

Переклад Валентина Стецюка