Добрі діти вінець

Запис Я. Головацького

(Можебилиця)

Господь прогнівився на людей, та й був через три літа голод великий на весь світ; нігде в світі не уродилося й зерно, а що посіяли миряне, то і не посходило від великої засухи, так що три роки ні краплі дощу ні роси не було. Ще оден рік люде якось ся живили: що було старого хліба, то помолотили, богачі гроші лупили, бо хліб дуже підскочив в гору; прийшло в осени, де хто мав старе насіння або і купив, то позасівали та Господа просили та надіялися на ласку божу, чей Бог уродит, чей простит гріхи наші!

Так ні! не перепросили ласки божої: як кинули насіння в земленьку святую, так тілько єго і бачили, щось оно покільчилося, парістки попускало, та таки і при землі зісхло. Біда та й годі! Ходит мир божий, та сумує та плаче, бо уже видко голодна смерть находит. Перебідовали якось зиму, прийшла весна, засіяли, де хто ще мав яке зерно. Так що ж бо? Є ще гаразд не уронилося, як взяла посуха та з вітром, ще ж в зимі мало що снігу було, та все висхло, що чорнісінька земля і лишилася. Отепер то до того приходило, і весь мир загине! Люде мрут, маржина гине, аж сум бере, так люде заводят!

А був тогді в якімсь-то царстві можний цар, та ще молоденький, та як звичайно молоде до молодого липне, так він заєдно з молодиками дружив: чи в раді чи в уряді чи в війську, все молоді, все молоді, а старому нігде і приступу не було до нічого. Отже як молоді недоспілі розуми радили, так і недоспіла їх рада була. Минув рік, минув другий, аж на третій як уздріли, що уже кругом біда, що уже до того приходится, що уже мир загине, зізвав молодий цар свою молоду раду, та взяли радити по своєму: радили, радили, і от яке уложили, що гріх і згадовати за сесе уложення. От наказав цар по їх раді, щоби всіх старих дідів витопити, щоби, каже, дурно хліба не збавляли, а хліб ся лишит молодим; щоби ніхто не важився під карою смерті жадного старика ані передержовати ані переховувати. От і розбіглися возні по цілім краю, всюди розголосили розказ царський, та й гайдуки брали старих, де подибали, та топили без милосердія.

Прийшов возний було і до нашого містечка; вибубнили, витрубили на чотири роги міста, та ще і на валах пахолок викрикав: «Панове мішане і передміщане і старозаконні, люде посторонні, а сходітеся до ратуші, бо будут гривнами карати!» Зішлося міщанство на ратуш, і от їм писар перечитав:

«Ми, з божої ласки цар (чи там король) такий а такий, великий князь такий а такий, пан дідичний і проче. Всім в-обец нашим вірним подданим дідичних наших панств і цілої річи посполитої і кождому з-особна нашу царськую ласку і милость ознаймуємо. Понеже з допущення божого притаковився великий неурожай во всіх наших дідичних панствах цілої річи посполитої, а з того недостаток в збіжю і голод слідує.

Ми, з божої ласки цар такий а такий, троскливо стараючися о добро наших вірних і послушних підданих, і чуваючи отцевським старунком о їх щасливость і добрий бит, урадили-сьмо з нашою премудрою і неустаючою радою, щоби зменшити з’їж хліба і всякої страви, то наказуєм: ажеби всіх старців, що мают більше п’ятьдесяти літ, яко непотрібних до роботи і неужиточних річи посполитій а тілько дармо хліб з’їдающих, побрати, пов’язати і потопити або подушити, а натоміст останется молодшим хліб тот, що би мали сії дармоїди з’їсти.

То приказуєм і наказуємо сурово всім нашим вірним старостам, старшинам, війтам, тивунам, десятникам і всім урядникам, аби в своїх підвласних країнах побрали всіх старців више п’ятьдесять літ маючих, пов’язали і в своїх ставах або річках потопили. А сей розказ, із нашої царської ласки і милості виданий, повеліваємо і строго приказуєм, аби виповнен був під утратою нашої царської ласки, всего іміння, честі і горла того, хто би ся важив супротивитися або переховати і перетримати, огню або води дати на смерть осужденим више реченим старцям. – Дан в наших дідичних панств столечнім місті такім а такім, дня того а того, місяця такого і того року».

Як перечитали такий розказ царський, так потягли всіх старців, де йно в котрій хаті був, всіх потопили, бо всі ся бояли утрати ласки царської. Ож були в місті три брати рідненьких, та мали отця старенького, так они як учули за тот розказ, та сказали батькові; а батько: «Та беріт, синоньки, воля божа і царська воля, та несіт мене, най я уже гину, аби лиш ви, дітоньки, прожили, я й так уже одною ногою в гробі». – «Ні, татоньку наш рідненький, помремо, а тебе не видамо», в один голос закричали добрі сини, та аж припали до него: «ми тебе сховаємо, самі від губів будемо віднімати а тебе годувати, татоньку. рідненький, голубоньку сивенький».

Взяли три брати рідненькії свого батька старенького, завели в комору, прокопали під помостом, вистелили ряднами, сіряками (бо соломи було дасть-Біг) та й посадили старого та й принесли му бохонятко хлібця, що чорний як земля свята, та й накрили помостом. Сидів там старий місяців чи два чи три, а сини все підносили му, що мали. Минуло літенько без жнив, без кісьби, минув і маїк, минула осінь без радості, минула й зима, уже прийшла весна: сонічко пригріває, уже пора сіяти, а насіння нема. Який світ великий, а уже хлібного насіння не було: одно спотребовалося, друге посіяли люде, надіючися що ся уродит, та як кинули у земленьку святую, та й там і струпішіло. От прийшлося уже як конець світа!

Аж прийшли три сини до свого батька, питают: «Тату! що робити? Пора сіяти, уже Біг і дощики зсилає, земленька упарилася та як крупа розсипаєся, а насіння дасть Біг, хотьби зерночко, то нема». – «Беріт, синочки, здирайте стару стріху з хати та молотіт сніпки, та сійте полову». Обдерли хлопці хату та стодолу (однако їй порожно стояти), молотят стріп, аж піт з чола, тече, так таки сніпки ціпами на мак покришили. Як посіяли, дав Біг гаразд, так за тиждень і зазеленілося як тая рута, за місяць, за два, а збіже як лава, як лава, та всяке насіння найшлося там: є і житце, є й пшеничка і ячменець, ба відав і по стеблі гречки та проса було.

Куди світ світом зійдеш, нігде не видко пашні, все поле травами, бур’янами та бодяками захрасло, а у них пашня як ліс! Що ся люде дивовали та чудовали! пішла слава по всему світу, дісталася звістка і до самого царя: що є в такім а такім місті три брати рідненьких, та у них уродилося збіже на весь світ, та ще яке красне, див дивом не жито! Казав цар ставитися трьом братам перед царське лице.

Учули брати, та й об поли ударили руками: тепер же нам буде і амінь! Пішли знов до батька: «Тату! кажут нам перед царя ставати! порадь, тату, що робити! – «Ідіт, синочки! що буде, то буде, а ви перед царем таки щиру правду кажіт». Пішли брати, приходят до царя. Цар грізно питає:

«Чого ви окаянники, переховуєте пашню, коли такий голод був, що тілько миру з голоду померло? Кажіт правду, а ні, то кажу вас мучити і катовати аж у смерть».

Брати росказали все, як було, від початку до послідного: «тепер, царю милостивіший, віддай в яку хоч катушу, або помилуй, коли ласка твоя». Царське чоло вигладилося, оченька вияснялися. Казав сейчас привести старця-батька перед себе, і посадив єго поруч себе коло свого трона, і слухав єго ради до смерті, а синів єго нагородив так, що ну! Тото збіже зібрати казав по колоскові і в руках вим’яти, та порозсилав по всіх царствах на насіння, і від сего розплодився хліб святий на весь світ.

Примітки Я. Головацького

Головацький підписався під сею казкою: Я[цко] Балагур, а до дальших своїх казок, приказок і байок пододавав: зібрав Я. Балагур.

Всім вобец… – Се – вірне наслідування давних урядових оголошень зо спольщеною мовою.

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 158 – 162.