Приказочки

Запис Я. Головацького

Ліпше своє латане

Як чужо хватане

Приповідка.

1

– Бабонько! їли-сте обід і горілочку-сте пили, так як і я; а чому ж за вами по одному снопові, а за мною по два? – приговорював господар бабці, що ся наймила у господаря жати.

– Ба! – відповіла бабка: – бо ви, пане господарю, собі робите, а я вам.

2

– Куме! нащо бо ви вашого сина жените? та то ще дитина, то дурне! – сказав раз кум кумові.

А тот відповів:

– Ба, кумоньку! та-бо то добре дурня оженити: як до розуму дійде, то не схоче.

3

– Чоловіче, бійся Бога, ратуй мене! – кричав потопаючий лихий пан. Хлоп, уздрівши го з берега, задумався та й каже:

– А як же вас, пане, ратовати. коли вас би за лоб тягнути, а ви наш пан?

– Тягни, як хоч, аби лиш смерті не пожити.

Хлоп думає, думає, аж надбігло більше людей та й кажут:

– Де ж пана можна за чуприну брати? що би він вже був за пан, аби го мужик за чуприну сіпав!

– Та певно, – обізвався знов котрийсь, – що не годится, бо видно, що панська чуприна не до того; то лишень мужицька чуприна на то на світі, аби ю пани тягнули, як хотят і куда хотят.

Отак люде радилися, радили та балакали на березі, що робити: а пан кричав: «хто в Бога вірує, ратуйте!» – кричав, кричав, та й утопився.

4

Зайшов подорожний до хати і просится на ніч, та саме надішов, що жінка мужа свого била.

– Добрий вечір!

– Добре здоров’я!

– Не приняли би-сте мене на ніч, коли ласка ваша?

– Та добре, ви хати не залежите. А з далекої дороги? звідкіль пан Біг провадит? що там чувати? – взяла питати господиня подорожного, забувши за свого чоловіка, же го била і лаяла.

– Ат, що чувати! – каже подорожний: – біда! б’ют та плакати не дают.

– От чуєш, старий псе, – обізвалась знов до свого чоловіка, – яка біда у людей, а тобі у мене що за лихо? наревешся що днини, кілько хочеш.

Та й ласкаво знов до подорожного:

– Сідайте лишень, таже ви трудні із дороги; що би вам зварити? може пиріжків зо сметаною, коли скоромно їсте, бо ми, бачите, понеділкуємо, – і все старому лепотіла, що у людей гірше, бо там б’ют і плакати не дают, а она єго хоть що дня виб’є, та плакати не боронит.

5

Хотів батько сина оженити, але сей, ні суди Боже, не дасться намовити. Закликав вже отець і сусіда, та й той намовляє і розважує, що «видиш, так в світі є, що он тот ся оженив, он сесь ся женит, а ти чому не хочеш? Коли-сь прийшов, хвалити Бога, до літ, так і тобі пора. Бачиш, твій тато чотирма роками молодший був за тебе, коли оженився, а предсі Біг благословив, щасливо прожив тілько літ з небіжкою».

– Ба, – відозвався син: – тато з мамою оженилися, а мені кажут чужу брати.

6

Ішов подорожний швець через село та вступив до одного господаря, а тут сідают до обіду, та швець питаєся:

– Чи нема якої роботи у вас, пане господарю?

– А що? ти ремісник?

– Таже ремісник.

– А що за ремісник, чи не кравець?

Швець думає: скажу, що не кравець, то може не дасть їсти, бо певно господар кравця потребує, коли ся за него питає; та й відповів:

– Та кравець.

– Добре, добре! та сідай з нами обідати, по обіді то дам тобі роботу (бо то було саме обідня пора, коли газда з челядью засіли до стола).

Швець не дав ся багато просити: сів, за ложку, та просто у миску.

Пообідали, подяковали Богу і господареві за обід, позбирали, та й господар показує сукно та й каже:

– Подиви ж ся, майструню, отут є сукно, та розміркуй, що з него може бути.

Швець розложив сукно, подивився та й каже:

– Буде два великих і оден малий.

– Як то? – задивовався господар: – я гадаю, що ледве витікне на оден великий а другий малий.

– Та що ви кажете, господарю? – спитав швець.

– Я кажу: два сіраки, оден великий а другий малий, – відповів господар.

– Гм! а я думаю три мішки, пане газдо, бо я не той кравець, що сіраки шиє, я шию мішки.

– О песій народе! – подумав собі господар: – наїв-єсь ся моєї праці, ще з мене кепкуєш!

7

Пан староста обводовий вийшов собі за місто та стрітився з весільним старостою на кладочці узенькій, так що розминутися ніколи. Весільний староста звичайно з весіллям ішов підпивши, то і підуфалий був, та й до пана старости:

– А що, пане старосто? І ти староста і я староста, хто тепер кому з дороги уступится?

Пан староста видит, що з нетверезим нема багато толку, усміхнувся та й каже:

– Я тобі ся уступлю з дороги, бо ти лишень нині а я заєдно староста! – і уступився простому міщанинові з дороги, бо добрий пан був, дай му Боже пановання!

8

Козаки гуляли в корчмі та напивалися; та надішла баба жебрачка, підслухала під дверми та й думає собі: Тепер козаченьки підгуляли, то і по таляреві дадут милостині, а котрий підохочений, то богдай чи червінця не викине. Одхилила двері, улізла в хату, та й стала в куточку коло печі, та й отченаші говорит, здихаючи та покахикуючи. А козаки і байдуже, і не дивлятся на неї. От она підішла близше, та трясеся і просит:

– Будьте ласкаві, панове, дайте старовині який гріш, поратуйте бідную; я буду Боженька просити, аби вам дав здоров’ячка та щасливе пановання та войовання.

Оден козак обернувся:

– А що ти, бабо, трясешся, чи-сь змерзла?

– Тадже змерзла, паноньку; ось біда, зима іде, а я гола, нема в що і одягнутися, – сказала бабка. А козак борзо потішив єї:

– Не журися, бабо: я тобі кожух куплю.

– Бог да прости! дяковать вашеці, дай Боже здорове вашеці вам! – перебила дякуючи урадована бабка. А козак єї в одвіт:

– Здорова зноси, бабонько! – та й відвернувся до своїх, і всі козаки зареготалися. А бабка, постоявши, постоявши, обернулася та й пішла, думаючи собі:

– Отак, обіцяв пан кожух, та слово єго тепле.

9

Був в однім селі брехун на все село, уже такий, що де поступится, то збреше; де би був, хто заговорит до него чи що, то він уже певно відітне або вигадками або смішками або таки просто брехнею: от таки, правду сказавши, що ніхто від него правди не чув. та всі в села уже єго прозвали Іваном Брехуном.

Ішов раз він через село, та здибав єго пан та й каже до него:

– Ану, Іване! збреши не розмишляючи, дістанеш чвертку пшениці.

– Не маю бо, пане, коли, – відповів Іван.

– Що ж маєш за роботу? – питає пан.

– От іду, бо там конець села міняют попіл за сіль, та кваплюся, щоби не розхопили: треба і собі з діжку попелу проміняти. З сим розминулися.

Пан думає собі: «у мене попелу до сто мать, можна би і собі післати, та сіль здасться». І поспішив до двора та зараз казав паробкам понабирати повні міхи попелу та й понести конець села заміняти за сіль.

Хлопці набрали попелу, завдали на плече, аж погнулися, несут. Зайшли аж на конець села, питают людей: ніхто не видав і не чував; ходят, двигают, уже аж попріли, питаются: нема та й нема. Аж оден чоловік питає:

– А хто ж вам казав, що тут міняют сіль за попіл?

– Хто казав? – відповідают єдним голосом паробки: – та же пан казав.

– А панові ж хто сказав? – питає знов чоловік.

– Та либонь Іван Брехун, – обізвався оден паробок.

– Те! – засміявся чоловік: – або ж ви не знаєте, що Іван Брехун ще з роду правди нікому не сказав? ідіт, ідіт назад до дому.

10

Їхав раз Іван Брехун селом і віз дрова. Нагнав єго якийсь пан, та порівнавшись з ним, питає:

– А сконд ти, чоловіче?

Брехун відповів:

– То бо, пане, дубина, не гонти.

Пан гадав, що він єго не порозумів, та поправився:

– Але з якої ти всі?

Брехун все по своєму, ніби не розуміє:

– Та уже поїхали всі, що я оден зістався ззаду.

Пан хтів довідатися, який тут дідич в селі, та питає:

– Чий то став?

– Та чия гребля, того і став, – відрізав Брехун.

Видит пан, що не на розумного натрафив, все випитує:

– Хто у вас в селі найстарший?

А Брехун своє товче, ідучи попри возі:

– Парашка найстарша, у нас в селі нема нікого старшого від неї, она має уже либонь чи не сто літ і десять без двох.

– Але кого ви ся боїте? – питає пан, уже всердившися. Брехун і байдуже, каже:

– Бугай є в череді бодливий, той як з поля іде, то всі боятся єго та утікают.

А пан вже не стерпів, бо видит, що він з него покепкує, та палицею Брехуна через лоб, аж ніс єму провалив. Як зобачив пан, що кров люнула та тече як з веприка, так пожалів єго, виняв кілька сороківців та й дав єму і наказуючи каже:

– На другий раз не бреши!

Роз’їхалися, але Брехун все брехуном.

Поїхав раз тот пан на ярмарок, та їдучи здибав Брехуна на місті і не пізнавши го, хто він, питає:

– Чоловіче, не чути тут де вівса?

Брехун пана добре пізнав:

– Пане, – та обернувся наоколо і понюхав носом, як би вітрив: – ні, не чути нігде!

Пан дивится на него, що він робит, та й каже:

– Ой, не дурно ти ніс маєш розбитий, що ти так вітриш ним.

– Таже не дурно, пане, бо-сте заплатили, тогді а тогді в нашім селі.

Пан пізнав єго та й каже:

– Хто ся брехуном уродив, то брехуном і згине.

11

П’яний чоловік їхав волами, та здибався в селі з своїм дідичом, що чотирма кіньми їхав, та му з дороги не вступився. Пан казав го об’їхати, а обминаючи питає п’яного:

– А пізнав ти мене?

– Пізнав.

– А хто ж я такий?

– Дідич.

– А чиє село?

– Моє! – відповідає мужик.

Пан поїхав.

На другий день рано казав закликати хлопа, щоби му пам’ятку дати, хоть з п’ятьдесять буків. Приходит хлоп уже тверезий: закликав пан перед себе:

– А пізнав ти мене, коханку?

Хлоп аж задрижав, бо як пани кажут ласкаво: коханку, або муй коханий, то уже певно не минут буки, – та й відповів, кланяючись аж до коліна:

– Пізнав, вельможний пане!

– Хто ж я?

– Наш пан дідич ласкавий.

– А чиє то село?

– Нині ваше, вельможний пане, а вчера моє було, бо я п’яний був.

Пан удобрухався і даровав му загаданую кару.

12

В славнім якімсь місті засіли в раді славетнії лавники з вельможним паном засідателем (презесом), і зачали радити о чімсь-то дуже важнім – уже ми не знаєм, о чім, бо нам не повідано. Радят, говорят, бесідуют: хто говірливий, то договорює: котрі тихенькі, то мовчки покивуют лисими головами та потрісуют бородами – бо то, бачте, ще тогді ся діяло, коли вся старшина з бородами ходила. Так всі собі поважненько та тихенько радят без всякої суперечки та судят право; та уже не скажу, чи так і мудро і розумно, як поважно, бо без мала чи не в тім-то суді було, що коваль завинив а шевця повісили, – ба й хто скаже, що не розумно присудили, коли коваль оден був на ціле місто та всякому потрібний, чи чоботи підковати жовті та червоні (бо обцасових ще тогді відав у нас і на світі не було), а шевців було до лиха, так що ж? одного повісят, то двайцять буде.

Отже до тої ради прибрали за лавника сина, молодого без бороди, так що отець сидів на лаві поруч з сином. Прийшло до ради, всі згодились, як батько сказав, лиш оден син не хоче та все доводит із письма, що не так повинно бути, що всі зле судят, та правду щиру сказавши, і батькові у очі сказав, що зле, і так дотинає, що і годі. Батько розсердився, що вже не знав, що єму відповісти, як відверне руку, так і затяв сина у лице:

– Мовчи, дурню, так тато каже!

Тут всі оторопіли. Син засоромився, що єго, лавника, у лице вдарено, та ще в суді при всіх, встав, підняв руку та й хотів тою же міркою відміряти; аж поглянув: сива голова батькова, гріх, думає, не годится, та й відвернувся і відлів сусіда-лавника по пиці: «чергою, пане брате, то ся і батькові дістане!» Сусід сусіда лусь, лусь, пішло доокола від лавника до лавника, аж на батькові стало.

Отакі то колись мудрі лавники бували!

13

Їхав пан з цюрою на війну, стали на ніч:. Пан ліг спати, а слузі казав сторожити цілу ніч та все, що ся обудит, то ся питає:

– Ти спиш, Іване?

– Ні, не сплю, пане.

– Що робиш, Іване?

– Думку думаю, пане.

– Та що думаєш, Іване?

– Де ся дерево діває,

Як хто цвяшок забиває?

– Розходится, дурний Іване.

Та й заснув пан; аж прокинувшись ранком:

– Ти спиш, Іване?

– Ні, не сплю, пане.

– А що робиш, Іване?

– Думку думаю, пане.

– Що ж думаєш, Іване?

– Хто сідла понесе, пане?

– Або коні де, Іване?

– Хтось украв, пане.

– А ти спав, песій Іване?

– Ні, не спав, милость-пане!

14

Наварила баба у пісний день скоромно. Дома їсти якось не ялося: она винесла горнець на улицю, та сіла собі на дорозі, та й їсть, що аж за ухами тріщит. Надішли люде та скричали на бабу:

– Ци ти Бога не боїшся? що ти дієш? та сегодне піст святий, де нині хрестянин їсть скором!

– Нічого! – обізвалась баба, не змішавшись: – най пан Біг проштит, бо я шобі подорожна!

15

Баба з донькою ходили на поле колосся збирати, та що у жнива назбирали, то в осени з’їли. Прийшло в зимі, нема що їсти, заробити ліниві як одно так друге, вибігли знов на ниву та балуются по снігові за колосками. Над’їхав пан саночками, та питаєся: що ви по снігові бродите, за чим шукаєте?

– Ох, паночку! ми бідні, їсти нема що, ходимо ци не дасть Біг знайти якого колосочка.

– Дурна, де тепер колосочки! прийди до мене, я тобі цілу мірницю ячменю дам.

– Боже заплать, паночку, дай вам Боже здоров’ячко!

Пан рушив з місця, а донька ще ся запитала:

– А чи опиханий, паноньку, ячмінь?

– Так тобі опиханого хочеся? зароби собі, небого!

Не варто лінивому що подаровати.

Примітки

Так тобі опиханого хочеся – подібно до поезії М. Шашкевича «Опихане, пане?».

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 188 – 197.