2. [Епохи розвитку словесності]

Яків Головацький

Дня 20 січня (1 лютого) 1849

Як історія южної (малої) Русі, так і словесність наша ділится на три відділи (періоди).

Відділ первий зачинаєся від водворення віри християнської на Русі і тягнеся аж до упадку самостатності народа руського і княжеств руських а получення тих же будь з Польщею будь з Литвою, т. є. від 9 до половини близько 14 століття. Другий відділ зачинаєся іс половиною 14 віка, т. є. від часу пановання польського і литовського, і продовжаєся до второї четверті 18 століття, до появлення ся плодів нової народної словесності малоруської, а іменно до знаменитого писателя малоруського І. Котляревського. – Третій відділ початок бере іс Котляревським, продовжає і розвиваєся в наших очех до сего дне.

В первім відділі Русь жила життєм ісключно своїм, під впливом гречеського образовання, духом віри християнської. Язик церковно-словенський брав перевагу над народним, котрий предці же видобувався особливо в сочиненіях світського содержання. Суть і пісні народні, котрі до сего відділу віднести належит.

Другий відділ відстав від впливу греччини, а приляг близше до європейського образовання. Під сим впливом розвивалося горожанське життя, котре видало в законодательстві знакомитії діла а духовная словесність немало богословських і полемічних книг. Поезія плила з свого природного жерела, доставши новий сильний прилив в козацькій поезії. З сего часу маємо прекрасні українськії думи. – Третій відділ стараєся на чисто-народних підставах як найдокладніше зобразити свою родиму питоменну словесність.

Перейдім ще коротенько по колії всі три відділи умственного розвиття народного на Русі.

Християнство приняла Русь від народа, котрий був в тім часі найпросвіщенніший. Народ наш приняв святую віру з щирим серцем і поняв так глубину правд Христових, що віроісповідання християнське сталося нероздільне від русина, сталося народним. Тую віру приняв він посередством народа соплеменного. Близість обичаїв, соплеменність болгарських проповідателів, язик близький, побратимський не учинили насильства ні в домашнім життю ні переворота в звичаях, не змінили характера народного; но життя давне зіллялося з християнським в одно, позаяк не було противне новому ученню. Словенський церковний язик сам зрусчився на руській землі і в руських устах, усвоївся в народі, стався із болгарсько-словенського русько-словенським.

Многії повстают на церковно-словенський язик, що він псовав чистоту народного. Але ж бо не є він народові накинений, не є він чужої стихії, відмінного жерела. Романські язики зрослися з двох собі противних стихій, германський підпав сильному впливові латинському, так що до духа як до складу чужого. Наш народ приняв християнську просвіту в язиці соплеменнім, в дусі зсловенщенім, і ніколи вплив гречеський не був так сильний як на западі латинщина. Ієрархія духовная борзо завелася із родимців і удержовалася завсігди з виключенням чужосторонних. Так розвивалася первісна письменність на Русі під легким вліянням греко-християнським, як з другої сторони в законодательстві і горожанськім устрійстві не минула впливу духа варяго-норманського.

Неперечно, що язик наш підпав вліянню церковно-словенського язика: множество книг нових богослужебних і богословських, перві писателі духовного чина, монастир Києво-Печерський, сей первий розсадник християнського образовання, і другії многі, розсипані по цілій Русі, в котрих обучалася молодіж, дали таке направління, але нешкідливе духові язика. Язик словенський (церковний) єсть і завсігди буде скарбницею язико-словія, котрою наш язик засиляти будемо; духа старого словенського учитися, види (форми) нинішного живущого язика розвивати, об’ясняти не перестанемо; є то язик сили духовної, язик віри, висший над звичайний, розговорний, а однакже народу понятний, зрозумілий: язик той є язиком взаїмності словесної, язик, котрий нас іс другими словенськими язиками так тісно в’язав і завсігди в’язати буде.

Чим старший пам’ятник котрого будь словенського нарічія, тим подібніший язик в словарно-граматичеськім взгляді іс язиком церковно-словенським. Возьмім н. пр. молитви писані в корутанськім (іллірійськім) нарічію, видані ученим Копитаром, чеськії пам’ятники поезії, знані під назвою суда Любушиного і Короледвірської рукописі: кілько там найдемо слів і видів граматичеських, нині зовсім в тих язиках неуживаних, що в церковнім словенськім знаходящихся! Навіть в пам’ятниках польського язика, хоть далеко пізніших від тамтих, н. пр. псалтирі королеви Маргарити, багато є слів і форм подібних словенським.

А коли ж сі нарічія, котрі після розділення учених язикословів Добровського і Шафарика до іншого ділу, як церковно-словенський (або болгарський), належат, від котрих церковно-словенський язик віддалений був, мают тілько подобенства в своїх старожитних пам’ятниках до церковного, тим більше слів і видів, нині в руськім язиці утрачених, мусіло знаходитися в старій русчині, котру ми за словенсько-церковне уважати звикли.

Особливо на нашій южній, галицькій Русі, котра, займавши Карпатськії гори, сусідовала з одної сторони з великоморавським давним панством, іс дієцезією св. Методія, первого учителя слов’ян, з другої сторони через одноплеменних нам уличей і тиверців над нижним Дністром іс давним болгарським царством. А так в давних пам’ятниках розличати треба, що церковно-словенське а що питоме руське, не після самого нинішного усного язика але в соображенні з давними пам’ятниками других словенських нарічій.

В тім первім відділі южная Русь верховодила на цілім сіверо-востоці Європи. В Києві над Дніпром осадовили князі варяго-норманського племені свою власть і положили печать єдності державної; наша Русь южна називалася особливше Русью, она зосередила племена розличнії в єдно, єрархія духовна в тім же стольнім Києві в’язала також в єдність народну. Дух норманський возбудив і покріпив в словенах воїнського духа, князі покорили багато племен, сам Царигород не раз трепетав перед ратною силою русинів. Хотя Володимир поділив царство своє велике менш сини і роздробив тоє ж, хоть удільнії князі колотилися межи собою, но они уважали Русь за одно, землю руську за вітчину, за одну родину, під одною властію духовною, з одною вірою і законом, однаким способом правління, одним церковним і горожанським язиком, одним обичаєм, одною письменностію – за цілость.

Важне завдання відбула тая стара Русь южна в історії, она боролася віками іс напором азіатської дикості, азіатського барбаризма, она стравила силою своєю не одну орду наїздників восточних. Від часу усилення руського панства не могла жадна орда продратися до Європи. Одній навалі татарській мусіла Русь по страшній борбі уступити. Але і тую в наслідній епоці Русь в образі козаччини перемогла з часом.

Коли так воїнськая сила боролася і установляла політичний порядок, в тім часі по монастирях монахи працьовали для просвіщенія народа. Із Київського Печерського монастиря розходилися монахи і закладали монастирі всюди по руській землі, трудолюбии черці переписовали книги богослужебні, переводили із гречеського твори отців св., хронографи і другії письма. Кн. Ярослав В. закладав школи і казав діти приводити на «книжное ученіє». Василій, посиланий до кн. Василька теребовельського, пише, що був в Володимирі на Волині «смотрінія ради училищ і наставленій учителей». Отже при кінці XI віка були у нас школи і учителі. Знання наук гречеських давно у нас розширилося, наші літописці читали гречеських хронографів. Літописец волинський приводит слова із «Омира». Слідно, що Гомера наші предки давніше читали, коли ще в Європі за него і чутки не було.

В тім часі вже в XI віку появляются знакомитії писателі. Іларіон, митрополит київський, перший русин, проникнув глубину основну християнства, як то недавно одкритії твори єго доводят.

Нестор літописец в смиренній кельї печерського монастиря уважав діянія, розпитовав старих людей і списав первую Літопись руську, котра, продовжована другими, таке світло в історії мече на цілий сівер, як то справедливо осудив Шлецер, учений критик історичний німецький. Нестор писав також житія перших святих руської церкви, відкриваючі духовне життя тружеників нашої церкви.

По Несторові многії літописці продовжали діянія народні, межи котрими важнішая для нас Літопись волинська, писана, як здаєся, в Галичині і тягнущася до кінця XIII віка. Ходження паломника Даниїла до Ієрусалима і других святих місць, з XII віка, тогди, коли Запад свої крестовії походи (круціяти) відбував, є також важним забитком. Поученіє кн. Владимира Мономаха, коротке, сильне, показує нам давній дух релігійний князів руських. Слово Даниїла заточника оказує черту южноруського характера, впосліди так розвинутого на Україні. Проповіді туровського єпископа Кирила (XII віка) оказуют годного послідователя гречеської вимови.

Наконец маєм із того віку знакомитий пам’ятник світської літератури, знаний під назвою Слово о полку Ігоря. Твір той показує нам дух часу, віровання народнії, спосіб народного зображення в поезії. Є він тим важніший. що із старожитності одинокий лишився, коли давнішії пісні Боянові перегомоніли і не вернутся нам. Він є утвором южної Русі. і що до духа і що до язика, як уважав Максимович і другії. Притім має Русь і пам’ятники горожанського биту свого в законах, знаних під іменем Правди руської.

Таким образом южная Русь є і представницею всего умственного розвиття по всіх землях названих руськими. Тут принялося образовання гречеське і розвилося своєрідним способом.

Сильний удар татарської навали в первій половині XIII віку перервав се розвивання народне. Страшная тая сила розпрягла духовное образовання і гражданське життя. Київ утратив своє блистяще величіє, котрим здивував було западців, називавших єго вторим Константинополем. Але зато по других удільних княженнях найшли науки собі прибіжище; особливо у нас в Галичи-Володимирі сосередоточилась в XIII, віку як власть верховна так і просвіщеніє народне, як н. пр. за кн. Ярослава галицького, любившого добро спокою і не гонившого за воєнною славою. Князь Володимир волинський, названий в літописі філософом «якого же не было на Русі», сам читав, писав, переписовав, переводив книги, украшав храми, обділював церкви книжками.

З початку XIV віка ослабляєся сила політичного биту народного, раз підтята диким мечем татарина, міста розорені, спалені, знищені не могли ся піднести до давного цвіту, княжеські роди позводилися. Князі наші стали писатися князями Малої Русі, як кн. Георгій волинський в грамоті договорній з Меченосцями 1333. Київ не здужав уже більше обновитися, піднестися до давної величини і слави. Народ руський мусів в іншім місці шукати своєї середоточної сили, щоби боронити віру, язик, обичай против грозящій єму татарві. Меч Гедимина, князя литовського, побідившого щасливо татар, показався русинам певною охороною, і стали ся горнути під знамена єго для спільної защити. Тим способом дасться об’яснити так скорі завойовання Литви, народа завсігди малочисленного. Нашу галицькую Русь загорнув, видівши народноє безсиліє, Казимир В.; Русь піддалася на услов’ях, хоронящих єї віру і обичай, новому призначенню.

Так переходимо до второї епохи політичного биту і умственного розвиття южної Русі.

В тім новім складі річей Русь прилучена до Литви зовсім сталася пануюча в цілім сім великім княжестві. Князі литовськії не чинили жадного насилія ні вірі ні язикові ні обичаям, але охотно самі приймали і віру і народність руську. Руський язик як був правительським і урядовим давніше, так і тепер в цілім литовсько-руськім панстві остався. Як перший відділ розвив найбільше духовную словесність, найбільше видав письм богословського содержання, так сей другий багатий в писання історичні, має багато забитків грамот, договорів, діл судових.

Зразу удержовався язик народний, чистий, южноруський, но через сполучення южної або малої Русі і білої з Литвою брала перевагу вимова білоруська, вироблювався язик грамотний, діловий. Язик той водворився не тілько на Литво-Русі, але пізніше по прилученню Литви з Польщею був урядовим у первих королів Ягелового роду. Ба аж за границі давної Литви і Польщі засягав тот же язик; грамоти, договори, записи, жаловання господарів молдавських аж до XVII віку писані тим же язиком. Навіть татаре уживали в зношеннях і угодах з королями польськими того ж язика книжного, руського.

Статут Литовський, уложений на підставі давних звичаєвих прав Русі, багато літописей і збір грамот, знаних під іменем Метрики Литовської, писані тим же язиком. Стоси паперів урядових, так званих судів земських і городських, лежали в давних воєводствах на Русі, писані також руським письмом і язиком.

Через зближення Русі литовської з Польщею зачав в пізніших часах сильно впливати польський язик, як і цілая южна Русь, зближившися до європейського просвіщенія, підпадала вліянню Запада. В тім же язиці писано багато творів духовного содержання, видаваних по многих печатнях юго-западної Русі; суть і граматики і словаре уложені в XVII віку.

Попри тую горожанську руську словесність текла повольним потоком церковно-словенськая письменність. Після винайдення книгопечатання (друку) южная Русь живо учинила ужиток із сеї нової умілості. Перша книжка церковно-словенська кирилицею напечатана була старанням русинів в Кракові 1491 р. в печатні Швайполта Фіоля (Осмогласник і Псалтир). Перша біблія в словенськім переводі явилася на Волині в Острозі, в печатні великого руського мецената князя Константина Острожського 1581 года. При печатованні богослужебних книг наука язика словенського церковного обновилася. Смотрицький перший видав граматику словенськую в Вильні 1618.

І о переводи письма святого на народний (або тогдишній книжний) руський язик старалося. Др. Ф. Скорина перекладав біблію і печатав в Празі чеській а апостол в Вильні в початку XVI віка.

Більше переводів таких в рукописях лишилося, н. пр. перевод старого завіта, сочинен трудом Луки з Тернополя 1596 (наход. в библ. Варш.); євангеліє, переложене на западноруський язик Михаїлом Василєвичем, сином протопопи сяноцького 1556 – 1561 (хоронящоєся в києво-переяславськ. мон.); наконец перевод ветхого завіта, соч. Димитрія з Зінкова, також із середини XVI віка (находящ. в библіот. св.-онуфрейськ. монаст. в Львові) і др. мн.

XVII вік, вік спорів релігійних, видав в печатнях южної і білої Русі множество книг духовного, аскетичного і полемічного содержання. Значну хвилю в тім відділі становит унія з римською церквою. Она роздвоїла сили народні… але поперла діятельність, сталася поводом многих сочиненій. Наша галицька Русь ділила, совсім долю рідних своїх братій, до тої ж держави належавших.

Під конец сеї епохи часть одна южної Русі, злучена з царством російським, підпомогла взростові російського письменництва. Літописі і пам’ятники о козаччині множатся також під конец сего відділу.

Примітки

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 254 – 263.