3. [Усна словесність]
Яків Головацький
Дня 25 січня (5 лютого) 1849.
Звернім ще увагу на важнії забитки ізусної словесності, розвитої і захованої з того времени.
На востоці южної Русі, за Дніпром-Словутою. на згарищах руських міст і сел, руського горожанського биту і просвіти, розп’яли кочующі татаре свої шатра, грізно позираючи на запад. Они то знищили цілий давній бит народний на южній Русі. Сіверна Русь боролась іс татарином, но наконец піддалася своїй лихій пади, зігнула коліно перед могучими ханами і удержала яку-таку независимість, хоть під татарвою, утрималася в своїм горожанськім, громадськім биті.
Інакше діялося на южній, руській Україні. Тут татарин віссався глубоко русинові в тіло. Русин не хотів піддатися бісурману, але привикши до борби з половцями заузявсь поборотися з новим ворогом. «Лучше ны потяту, неже полонену быти», говорит князь Ігор в давнім піснотворі. «Лучше в землі гнити, ніж татарам служити, каже співанка руська. Бутні татаре, видівши сильний опір, з гіршим остервененням напирали, губили, нищили. Князі і бояре більшою частію погибли, городи, села спалені, народ розігнаний. Русин став на тім пограниччі бездомівником. В тім состояню збералися глоти таких безприютних людей по Дніпрових лугах і островах Запорожя і шукали там захисту, з-за котрого могли би неприятеля завсігди на оці мати а при спосібності і мстити лютому ворогові.
Є то вже в природі русина, що чим більше сопротивенство, чим більше насиліє, тим сильніший одпір, більше ділання, більшу силу розвиває. Провидіння насилало такі невзгодини на руський рід. Так утвержовався, сталився руський характер, поострювався до деятельності. В таких обстоятельствах зав’язалася перва козацькая Січ. Литва не збороняла тому зав’язкові, котрий видно стояв в обороні руської землі від нападів. Дальновидний Баторій дав єму войськове устрійство і учинив під своєю опікою сталою стражею. Тим часом і турки з юга посунули свої границі в сусідство Русі.
Окружені доокола ворогами, козаки віками боролися, не мігши на нікого спускатися, засиляючись із своєї южноруської родини, з котрої все дільніше (чільніше зерно народа) горнулося на Запорожя; они уповали лишень на свою рускую, незломную силу, на свою козацькую шаблю; они напосілися самі відстояти свою рідну землю, оборонити свою прадідну віру, свої народні обичаї, добути для себе лучшої долі. На утлих чайках пускалися долів Дніпром на Чорне море, неустрашимо полохали султана, дрімавшого в своїм гаремі, тогди, коли перед єго силою три часті світа тремтіло. Сміло, зненацька нападали на татар, досягали їх в самім гнізді, і в Криму дрожали татаре перед козацьким завзяттям.
В той-то час козацької слави, подвигів народних, повстали в народі прекраснії думи українські руськії. Всякий подвиг яко народний воспіван, перехований в пам’яті народній; кождий богатир, которий положив голову на поли битви за свою віру, за свій край, отримав чесну пам’ятку в пісні народній. Звичайно кінчилися тії руськії думи словами:
Полягла козацька, молодецька голова
Як від вітру у степу трава;
Слава не вмре, не поляже,
Лицарство козацьке всякому роскаже.
Така-то була нагорода за подвиги їх від родимців. Весь народ южноруський брав участь в сих подвигах хоть не ділом, то духом, сочувствієм; для того пісні тії відозвалися в серці народа, доки розширяєся язик малоруський, обичай малоруський. Аж по Карпати і Вислок співаются ще досі козацькії пісні. Осібний метр, ритм совсім свобідний відзначте козацькії думи. Они совсім розличні по своєму складу від других пісень: широкий, роздольний розмір, як степи України, ясний, чистий уклад, як южне небо Наддніпров’я, вольний, слобідний як душа козацька.
Здавалося, що южна, українська Русь добуде усилієм своїм народним своєї долі, своєї свободи, переборовши ворога християнства, ворога своєї народності і свободи, ворога європейського просвіщення. Але найшовся другий неприятель. Політика давної Польщі, політика латинської тогдишної єрархії, уважала в розвою так обширної руської сили небезпеченство для себе. Зачали з тої сторони утискати права народнії, роздвоювати в вірі. Що давніше одиноко тут або там з уближенням народних прав діялося, ставалося тепер системою. Тії распри релігійно-політичні розпалили велику довголітну війну, релігійно-народну.
Довго козаки терпіли, довго допоминалися правною дорогою о свої свободи, жаловалися на ускорби своїх прав, від можновладців польських і єзуїтів їм нанесені, аж увидівши, що все надаремно, взялися по необходимості за меч. Хмельницький розвинув огромную силу, але той же Хмельницький сам доходив свого права у короля, і не кинувся до борби, доки не учув із уст самого короля: «Чи не маєте шабель, силу силою відперти?». Русин чинит все з розвагою, мірит кроки свої, доки поступит: «Десять раз мір, а раз утни», каже приповідка народна. Русини домагалися тілько рівноправності для себе в вірі і в політичнім состояню. Повстаючи против надужитям тогдишного можновладства, не зривали послушенства з королем. Королевська верховная власть свята була для них, закон як святий шановали.
Але і тая борба довголітна не принесла народові ожиданого хісна. Україна в своїх отвертих границях, без моря, без гір, о котрі би ся оперти могла, не в силі була самостатно остоятися, Хмельницький в крайній потребі принужен був піддатися восточному (московському) царю, на услов’ях захоронивших віру і народнії права. Але тим перевісилася важка на ту сторону, но не удоволена надія України, надія русинів. Так ошуканий, заведений в своїх надіях русин видав в своїй народній поезії тую недовольність, досаду, нарікання на свою нещасную, як пісня виражає, щербатую долю…
Для того-то в піснях малоруських (каже Бодянський) тоє невдоволення, тая досада, тоє нарікання на долю вповні відбилися, во всіх точках проникают їх. Чувствуючи своє достоїнство і повне право на лучшую падь, но при всім усилованні не діставши єї, природно із груди русина мусіли вирватися гіркі жалоби на такий вирок, глубокая туга, сильна жура мусіла облягчи серце єго. Дуже часто учути в пісні стогни, крики, такі свіжії, живії, що в чужині заплачеш, обільєшся горячими слезами; безнадійність нігде (в жадних чужих піснях) так болізно, так нестерпимо-мрачно, так невиносно-тяжко для серця, так могильно не рисуєся, таким гробовим холодом не проймає, не дише, як в (наших) малоруських піснях…
Тепер перейдім до третьої епохи.
Через поділ Польщі дісталася більша часть южної Русі під пановання царів російських, а наша галицько-перемиська Русь під власть тепер нами володіющого високого австрійського дому. Вже давніше споминали-сьмо, що наші учені южноруськії, наші родимці, в южноруських школах виучені, допомагали взростові російської літератури. Они-то поставили підставу для новішої епохи їх словесності.
В царстві російськім, до котрого южная Русь пригорнута, через заведення європейської просвіти зачалися підносити всі науки, пересаджені із Європи. Класично-французька поезія зо всіма єї недостатками живцем переселилась до столиць царства і осіла по високих школах і багатих дворах. Небавком вже Росія сталася величати своїми Гомерами, Гораціями, Есхілами і пр.: учені, найняті доктори гадали, що, утворивши щось подібного в формах до діла за класичне узнаного, уже все учинили для просвіщенія, для поезії, що вже заселили свій Парнас. Подібно ж і в польській літературі, котра в тім часі, обтрясшися із єзуїтського згубного для неї впливу, очнулася до нового життя і зачала взмагатися, всі писателі поезії послідовали тим же чужеземним взорам, не раз не дбаючи за народність. Так діялося при кінці минувшого [18], ба ще на початку текущого [19] століття.
Тогди-то жив на Україні Іван Котляревський. В молодих літах займавшися виучованням молодежи у можних панів на Україні, він прислуховався пісням народним, учащав на забави, ігри народні, присмотрювався забиткам народа, повір’ям, забобонам, приглядався хибам і недостаткам своїх родимців, іспитовав характер їх, так ізучовав властивим єму талантом свою родиму народність. Призбиравши так собі матеріяли, на тій підставі зачав писати свою Енеїду, на малоросійський язик перелицьованую.
Було то тогди, коли ще Парнас зо всіми богами в великій почесті був у поетів. Котляревський, перенісши свого богатиря на Україну, перестроївши го в козаки, поволік цілий давній Парнас за ним, оказав в посмішних образах неприличність взивання богів, котрі давно не суть в честі у жадного народа. Блюмав’єра травестована Енеїда дала му запевне перву мисль, но Котляревський не послідовав Блюмав’єрові, котрий ся шамотав своїм дотепом найбільше на надужиття монашества і пр., а так мав свою часову важність.
Котляревський виобразив цілий свій народ, цілий бит єго описав. Досить перечитати місця, де описані поминки по Анхизові, хід до пекла, або війну Турна з Енеєм і пр., аби ся о тім переконати. Все тоє позістане завсігди в своїй красі, в своїй свіжості, бо є народне. Кромі того писав Котляревський опери малоросійськії, в котрих завсігди старався народність малоруську піднести, язик малоруський підвисити, ставлячи го або в противоположності до книжного або російського (великоруського).
По Котляревськім зачали малорусини старанніше вишуковати забитки своєї народності. Появилися збірники пісень народних, приповідок і т. д.
Тимчасом переборолася в літературі російській і польській велика борба так названих класиків з романтиками. Мала Русь не потребовала участвовати в ній, бо єї Котляревський вже рішив за народною і сам дорогу показав. Великії люде заєдно предшествуют важним епохам і оказуют якоби віщим духом направління народові, куда єму стремитися належит.
По Котляревськім виступив Квітка (Основ’яненко) з своїми незрівнаними повістями. Як Котляревський в гумористиці народній незрівнаний, так Квітка недосягнутий в ніжних образах, малюючих серце правдиво руське. Єремій Галка, Амврозій Могила, Лев Боровиковський, Гребінка і др. доказали сил своїх творчеських в ліричній, епічній, ба навіть в драматичній поезії. Старання їх всіх було – висказати все народним малоруським духом, малоруським словом, щоби відзначити єго від книжного російського, виявити самостатним. Для того часом впадали в другу крайність, простонародного невмісного висловління.
Южноруська народність так багата в пісні, забитки питоменного рода, що впливала навіть і на нову польську і російську поезію, на польських і російських писателів повістей. Російська словесність не одного має поета і романописателя, котрого одушевила, натхнула Україна: а в польській новішій словесності так умножилося число поетів наслідовавших поезію тую народну, що аж критики називают їх поетами осібної української школи. Тілько образців для поетів має южная Русь, так багата історія, бит народний і сама природа тої благословенної країни в матеріяли і образи для поезії, що дві сусідні літератури ними збагатила; яким же прекрасним величієм окажеся она, сли виступит сама зо своїми рідними талантами, в своїм язиці, своїми барвами, живим життєм народним!
Роздільно від України, без всякого сообщення і порозуміння, під іншими вліяніями зачала ся розвивати народова словесність руська на нашій землі галицькій.
Початок тому народному почуттю дав цісар Йосиф II. Він показав признання народності руської і потребу образовання язика руського заложенням філософічних і богословських катедр при всеучилищи львівськім. Школи тії не принесли пожаданого пожитку, бо борзо перемінені зістали по загальнім устройстві на предподавання в других язиках, нім ще народ міг переконатися о пожиточності їх.
Сорок літ минуло, як умовкло слово руське на університетській катедрі, но зерно раз посіяне видало плід. Насіння, вержене в рілю, мусит стліти, щоби з него виросла нова стебелинка. То зерно довго кільчилося в землі, ждало ясного сонінька, теплої росиці, щоби вистрілило на верх і зазеленіло на ниві рідного просвіщення. І так від двадцяти літ появлялися вже одинокі парістки народного почуття, народної словесності. (Шашкевич, Устиянович, Левицький і др. – ото суть тії цвіточки первовесняні, котрі перші зацвіли на ріднім дереві.) В наших очех так сильно рухнуло, як по теплім дощику веснянім, тілько сил до образовання народної словесності, що нам найкращу надію і поруку будучності подає…
Так проглянули-сьмо одним мигом ока тільковіковий бит народа руського, обізріли-сьмо головні точки єго умственного розвиття, виділи-сьмо усиловання народа, бачили і завади та перепони, які єго розвиванні в дорогу кидалися; тепер стаємо на тім місці, де новая доба життя народного розпочинаєся а чоловік покушаєся кинути гадку в будущеє, відкрити пришлість. – Но будущеє в руці Божієй – Розважаємо минувшеє, видимо теперішнє, но марне спокушення рукою тлінною відхиляти заслону, котрою будуще перед оком нашим закрите, і прорікати тоє або другое… Однак для того іспитуєся минувше, ізслідуєся, проникаєся теперішнє, щоби вислідити науку і пересторогу для будущого ділання, поступати наперед в мудрості.
Галицькії русини, як нині видится, мают призначення, в крузі соплеменних слов’янських народів розвинути свою родиму словесність, своє питоме життя, поповнити тую розгрань, яка межи слов’янами без них появляєся, впливати на образовання міліонів свого племені і переносити європейське просвіщення тихим розвоєм на весь южно-руський народ.
Примітки
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 263 – 272.