2. [Наріччя української мови]
Яків Головацький
Розваживши мову руськую в Галичині і у русинів угорських, показуєся трояке нарічіє одного язика южноруського: І. волинсько-подільське, II. галицьке або наддністрянське і III. гірське або карпато-руське. Кожде із них жиє в народі в своїх остро ограничених преділах. Они составляют один язик южноруський і розличаются одно від другого лишень деякими різностями в коренних гласних, по часті в різних граматичеських видах.
І. Волинсько-подільське нарічіє, котрим народ в сих обох областях бесідує, мало що розличаєся від українського або, лучше сказавши, є то саме, що українське, лиш різномова єго. Оно найобширніше із всіх нарічій южноруських, бо розлягаєся по цілій южній Русі а Галичини іно окрайки зафатило. Се нарічіє має найлучше вироблені, найдоконалшії види (форми), оно всюди одностайно образовано, що є порукою за давноту єго образовання і доконалення, як то зауважав г-н Максимович.
В пам’ятниках письменних южноруських встрічаємо ледви не всі знаки нинішного волинсько-подільського (українського) нарічія, або хоч натикти свідительствующії за существованням того нарічя в старині. Грамоти, договори, судовії діла і пр. писані майже тим нарічієм (хоть не без примітки церковно-словенського); ба й в галицькій Русі і Молдавії в XIV, XV і XVI віці писані грамоти носят п’ятно сего нарічія. Оно багате піснями народними всякого рода. В піснях, яко в ізусній народній словесності, утворився язик одностайний, пісенний.
З піснями (думами, думками) розширилося се наріччя ще давно по всій Галичині: самі горяне (гуцули, верховинці, бойки, лемки) співают пісні українського похоження (козацькії) по тамошньому виговору, коли тимчасом в ліричних співанках (коломийках, талалайках і др.) і обрядових піснях заховуют своє помісне наріччя. В найновіших часах зачали декотрі писателі книжно обробляти сесе нарічіє і видавати свої сочиненія чистонародним язиком писані. Котляревський первий показав дорогу, перелицювавши Енеїду і написавши кілька опер; за ним щасливо управляли сю ниву Основ’яненко в казці. Артемовський і Гребінка в байці, Могила, Галка. Шевченко, Забіла в думах і думках і пр.; що наші писателі в тім згляді учинили (Шашкевич, Устиянович, Мох, Левицький і др.), всім відомо.
В Малоросії уважаєся києво-переяславська мова, розпросторонена по всему Запорожському і Чорноморському краю, за головну, найчистішую і образцевую різність южноруського язика.
Волинсько-подільське (або українське) нарічіє любит широкії самогласні а і я, удержує для повноголосій є і о, і повне закінчення в 6 над. єд. ч. жен. рода ою, ею; приймає вставочне л і н, також у в словах був, бувши і пр.
II. Галицьким або наддністрянським нарічієм говорит мир руський по цілій юговосточній Галичині від вершин Лімниці. Бистриці і Чорногори аж до жерел Стрипи, Липи і верховин Гологірських. Серединою тої країни пливе поважний Дністер, а над ним стоїт в самісінькім осередку того нарічія Галич, давная столиця, давшая ім’я Галиції.
Галицьке наріччя, хотя досить розширене, не находится ціло в ніяких пам’ятниках сеї землі, хіба іно намеки в декотрих письмах южної Русі показуют давне существовання єго. – І се нарічіє мабуть так давне, як і другії; оно не утворилося упливом польського язика, хоть дещо до него подобніше ніж українське. Князі руськії (уже зослов’янщені), завоєвавши давную Хорватію, завели іс правительством і свій язик і обичай, котрий удержовався в письмі і правлінні, а сим часом місноє нарічіє переховалося у народі і перебуло всі переміни аж до сего дне. Ще до сеї пори в декотрих сторонах уважают в народі українське нарічіє буцім красче, благородніше. В Белзькій землі (повідают), говорят по містах ніби волинським а по селах галицьким нарічієм (?).
Із найновіших наших писателів також нікто не писав сим наріччям (хоть оно Шашкевичеві, Мохові, Устияновичеві родиме); бо і нащо ж би роздробляти без потреби один язик, котрий в складі дуже маленько розличаєся, лишень вимовою декотрих букв різнится, в чім одно правописання зарадити і до купи споїти може. І. Вагилевич переложив кілька пісень короледвірської рукописі, котрі сим нарічієм напечатані в Časopise cesk. Mus. 1838 Sw. III.
Галицьке нарічіє відзначуєся вузькими самогласними е і є, скороченим 6 падежем на ов, ев, вимітованням вставочного л, н і пр.
III. Гірським нарічієм говорят (крім гуцулів, котрі галицьким говорят іс декотрими відмінами) всі горяне руські від Попрада аж до вершин Бистриці і Тиси. Оно розпросторонюєся самим хребтом і по обох убочах гір наших долів порічями горішнього Дністра, Вягра, Сяна, Вислока, а на угорськім підгір’ю понад ріками Ондавою, Лаборицею, Вугом (Ungh), Латорицею, Агом аж до долин потиских. Гірське наріччя грубше і менше розвиття, мов задеревіло, але за тоє заховало багато слів, ізреченій і видів стародавних, старосвітських словенських. Дещо оно збиваєся на язик словацький і чеський, так як галицьке на сербський. Є деякі пам’ятники сим нарічієм писані.
Гірське нарічіє має признаки обох тотих других, оно любит широкії самогласні а і я, скорочений 6 падеж на ов, ев, уживає часом полуголосне ь зам. е, розличає (грубе) ы і и особливо любит по гортанних г, к, х грубе ы, як в давнім руськім і церковнословенськім язиках.
Волинсько-подільське наріччя займає в Галичині меншу половицю Чортківського, около половини Тернопільського, Золочівського і Жовківського обводів, говорят же ним около 300 тисяч народа в Галиції. В Росії (взявши в-одно всі незначні різнорічія малоруськії) бесідує ним 10.370.000; разом з тотими буде 10.670.000 а тим самим є оно найобширніше на южній Русі.
Галицьке нарічіє займає середнюю часть Галиції т. є. южную половину Жовківського і Золочівського, западную половину Тернопільського і Чортківського. Буковину (позакілько тамки Русі), цілий Коломийський, Станіславський, Бережанський, Львівський, Стрийський (окрім юго-западного угла), сіверную часть Самбірського і восточний окраєк Перемишльського. Народа бесідуючого сим нарічієм можна раховати около 1300.000.
Ізлишнюю часть Галиції руської і сіверо-восточної Угорщини займає гірське нарічіє. Народа говорящого сим нарічієм буде около 1.060.000.
Огляньмося назад і прикмітуймо ще, яка сила южноруського язика, яку перевагу брала завсігди руська народність над другими народами. Кілько то племен чужеязичних розплилося, потонуло в южній Русі і ще в древності зіллялося з Русью! Грізнії племена обрів, печенігів, половців, ятвигів, все то потало в Русі, і сліду нема! Рід варягів борзо переслов’янився і ледви кілька слів лишив в заведенім ним горожанськім устройстві; цілі покоління князів і вельмож литовського племені, ба ледви не ціла Литва приняла була і язик і віру від русинів. Татарва спала як тая повінь і перемчала і зниділа, а руська народність знов зазеленіла мов трава: із Буджацької орди нині в Бесарабії і живої душі нема!
А возьмім і новіші часи: мало що більше як пів віку минуло, а сербськії поселенці на Україні вже по малоруськи говорят. Шваби колоністи на южній Русі в четвертім, п’ятім поколінні стаются русинами, хіба школа удержує в них німецтво; а у нас польськії заходці чи ж не лучше по руськи уміют, як по своєму, по мазурськи? чи не співают руських співанок? чи не переймили в декотрих сторонах і бесіду і обряди весільні і другі від Русі, хоть їх сокочено як мога від змішання іс русинами, не допускаючи ні дружитися з русинами, ні осідати Русі меж ними? Така то сила руського язика, руської народності, так глубоко она в народі вкоренена, так сильно розростаєтеся і дійствує; не чудно ж, що, помимо тілько нещасть і невзгодин на Русь, рід руський такий многочисленний. Велике призначення має наш народ, коли го промисл божий так заховує і благословит!
Язик ізусний народа є запевно правдиве і перше жерело для письменного язика, бо в устах народа найчистіше заховуются всі форми, цілий лад і склад язика, правий дух єго; задля того здавало би ся і нам, совсім так писати, як народ говорит, подібно як то зробили побратимці наші словаки і лужичане, котрі, не мавши підстави в старинних пам’ятниках свого язика, скроїли нове правописання, піднесли живущий народний язик до книжного, поповняючи єго словами із других словенських язиків. Але ж… чи і ми так убогі без забитків свого язика, чи і нас так давно давила змора чужеплемінної мови і не допускала розвиття народної? Ніт, браття! Глубше нам до самісінького дна заглянути треба. Задля того кличу тя, русине, великим словом твого народного любомудрця (т. є. народної приповідки): Пізнай себе, буде з тебе!…
Ми найбагатші із словен в пам’ятники словесності ще із тої пори, коли в Європі лиш трьома бесідами писано, т. є. гречеською, латинською і словенською. Переберім тії дорогії забитки, вчитаймося в них, заглубім душу в тій безодні руського духа і руського життя, а знайдемо скарбницю неперебрану! Не цураймося старою словенщиною (церковно-словенською). Словенський язик не є напрасно нам накинутий, добровільне приняли-сьмо від побратимців і колишніх сусідів наших тую не чужую, не противну нам, але побратимську сородну нам мову: є то язик, котрий нас іс шістьдесятью міліонами словен в’яже; не був то язик меча, язик насилія, але язик любові побратимської, язик віри і правди божої.
Отже пам’ятники тії нам приналежат, бо на Русі писані: русини їх писали, котрі від дитинячого віку по руськи думали і говорили, на Русі жили, руським життєм навскрізь проймилися. Хоть письма того віку дещо закидают на словенськії форми, але істинно кажу: більше є в них руського не скаженого духа, як в великій часті писателів нашого часу, котрі гадают думают по німецьки або по латинськи, а свої мисли переводят буцім на руське і руськими словами голосят.
Задля того кажу: все то, що писано на нашій Русі, маємо взяти під увагу, розібрати, ізслідити, іспитати, маємо витягнути, виссати все, що є наше, родиме, руське. Ізслідовавши сеє, покажеся ученому руському, де можна дослідити первісних саморідних правил язика, що они суть від віка в уснім язиці, та не треба го закручовати в чужі мреї, ні накладати чужі диби. Кождий признає, що язик, нині з уст народа взятий, недостаточний до вираження всего того, що наука тепер гребує; нащо ж нам голову ломати над творенням нових слів, котрі кто знає чи удадутся так зложити, щоб не були противні духові язика; сягнім до нашого жерела, до тої відвічної колодязі, там множество слів готових: хоть глубоко сягати, але здорова, чиста вода.
Тії то стародавні пам’ятники руські суть рідним накорінком, на котрім має вирости дерево народної словесності; чим дальше корінь сягає, тим буйніше било росте, тим більше дерево, тим ширше і красче розростаются галузя. На тім предвічнім тлі розмалюємо своєрідними красками образ нашого народного життя, на тій камінній цолті, на сім народнім цілцю, а не на утлім деревю самого простонародного язика побудуємо храм народного просвіщення, народної словесності, котра не буде хвилевою забавкою декого, але заживним кормом всего народа. Буде то храм народного розвити, котрий перестоїт віки і котрого жадна сила не здоліє ані звихнути ані повалити.
Примітки Я. Головацького
красче, благородніше – Коли паробок зайде за ріку Серет або Буг та перейме тамошню бесіду, а повернувши до дому стане закидати по їхньому, то посмівкуются єму: Ось диви, який мені шляхтич, вже навчився «теля, шапка» (вм. телє, шєпка) говорити. – Навіть строєм розличаются галичане і горяне від волинців, подолян і пр.; от н. пр. опанчі (з відлогою, бородицею) лиш доти носят по селах, доки засягає нарічіє волинсько-подільське, в преділах галицького окрім міщан, перенявших сю моду знать з княжого володіння, на селі нікто не носит, тілько сіраки (сердаки) і то з клинами по боках т. є іншого крою як волинський.
сим наріччям писані – У небіжчика М. Шашкевича я видів рукопись поучительного євангелія і житія святих туди ж гірським нарічієм писані около половини XVI віка, о котрій колись обширніше скажу.
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 243 – 250.