Маруся

Євген Гребінка

«Я знаю, Марусе, дівочу натуру! –

Так мати старая казала дочці, –

І я дівовала, була молодою

(Тогді парубки все були молодці!) –

На грищі співала, на досвітках пряла,

На улиці часом до світа гуляла…

А бувало, стане скушно,

Серце ниє та болить,

В грудях важко; плачеш, плачеш…

Божий світ не веселить!..

У садку пташки щебечуть,

По степу цвітуть квітки;

Як послухаєш, як глянеш –

Плачеш бозна од чого!..

І знати не знала, чого я бажала!

І все, було, доню, я так сумовала,

Поки твій отець мене кохати не став,

Поки з моїм любим нас піп не звінчав…

Кинь лихом об землю та будь веселенька!»

І думає дочка, схилившись до неньки:

«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»

1843

Примітки

Вперше надруковано в альманаху «Молодик на 1844 год», Спб., 1844, с. 73.

Автограф зберігається в ДПБ (ф. 1000. Собрание автографов, Стихотворения Е. Гребенки; фотокопія – в ІЛ, ф. 65, № 18). Початок останньої строфи в автографі дещо різниться від першодруку:

І все, було, доню, я так сумовала,

І знати не знала, чого я бажала!

Поки з твоїм батьком нас піп не звінчав…

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Гулак-Артемовський П.П. Поетичні твори. Гребінка Є.П. Твори. – К.: Наукова думка, 1984 р., с. 164.