Песнь первая
Поэма А. С. Пушкина,
переклад Є. Гребінки
Багатий дуже Кочубей:
Його ланам кінця немає,
Його отара скрізь гуляє
В зеленім лузі без людей;
А луг аж стогне під волами,
Під кіньми гарними й вівцями.
Багацько у його добра,
Атласу, хутра і срібла,
На видноті і під замками.
Та пишний Кочубей не тим,
Не довгогривими конями,
Не батьківськими хуторами,
Не злотом, бачите, яким
Його щогод дарує Крим –
Дочкою гарною своєю
Ти забагатів, Кочубею!
Та й правди нічого ховать,
Нігде нема Марусі рівні,
Вона мов квітка та дубрівна,
Що тілько стала розцвітать;
Тополя буцім на могилі,
Гінкий та гнучий стан премилий;
Як шум, біліє вся вона;
Кругом дівоцького чола,
Мов хмари, коси бовваніють,
Як маківочка – рот красіє,
Очиці – як зірки блищать.
Вродливая! Ні втять ні взять.
Та не одною ліпотою
Маруся звісна стала всім;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога,
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога;
Всім молодим – гарбуз як тут,
Аж ось свати гетьмана йдуть.
Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смутою;
Що ж? Дух Мазепи закипів,
І – знову гетьман полюбив!
Хоч він до пелеха сідого
Із парубіки молодого
Не перескочив – пережив.
Не сарна під байрак втікає,
Орла почувши на спині;
По сіням панна походжає
І жде, що скажуть: так чи ні.
Ось вийшла мати і з сльозами,
Приголубливими словами,
За руку взявши, каже їй:
«Бридкий, мерзенний, глянь, поганець!
Чи можна? Ні, паскудний ланець!
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі б, як то ведеться віком,
Хрещенициним батьком буть…
Його чорти у пеклі ждуть;
Він хоче буть їй чоловіком!..»
Маруся задрижала, з рук
Спустилась хустка шовковая,
Поблідши, ніби неживая,
Упала дівка на рундук.
Хоч одійшла вона, да знова
Зімкнула очі; ні півслова
Не каже; батько, мати тут
Біля її усе возились;
Хрестились, плакали, молились.
Вони того, сердешні, ждуть,
Щоб їй на серці легше стало,
Щоб дитятко хоч закуняло.
Не тут було; два цілих дня
Все мовчки хлипала вона,
Нічого ні пила, ні їла,
Опріч людей собі ходила;
Тинялась утінка, як гич
Од вітру гнеться при дорозі;
Було смутнесенько небозі,
Все рюмала, на третю ніч
Лиха годинонька настала:
Її світлиця спустковала.
Ніхто не знав, коли вона
Під нічку сплиснула з двора;
І тільки мов козацький гомін
Ту ніч в саду рибалка чув,
Та вранці слід на лузі був,
Що по росі скакали коні.
Не тілько парубоцький чорний,
Закручований ус моторний
Чарує молодих дівчат;
А деколи й старого взгляд,
Що дивиться, мов сич з-під стріхи,
Давно забувши жарти й сміхи,
Знаходить не дівчину – клад.
Не знаю, як робилось теє;
А швидко і до Кочубея
Такая звісточка дойшла,
Що, позабувши бога й сором,
Його дочка в гетьманський хором
Як полюбовниця ввійшла.
Що тут робить? І батько й мати
Соромляються вийти з хати,
Не слухають, що каже люд.
Да як хрещених обмануть?
Тогді усім, бач, стало явно,
Чого збентежила так марно
Вона веселость літ своїх;
Чого тихенько все здихала
Й на залицяння молодих,
Забаскаличившись, мовчала.
Чого в беседі за столом
Вона все слухала гетьмана,
Коли горілка шумовала
І чарка повнилась вином.
Чого все пісні ті співала,
Що він колись компоновав,
Коли його ніхто не знав,
Коли його ще доля спала.
Чого, мов парубок, вона
Любила військо, і коня,
І гук, і галас барабана,
Як тільки в чистий степ з двора
Блисне бунчук і булава
Ясновельможного гетьмана.
Нівроку, має Кочубей
Худібчину; мов і в людей,
В його приятелів багато;
Йому нічого, сидя в хаті,
В Пілтаві смуток заплодить,
Він здужа гетьману-злодію,
Сріблохвильовастому змію,
У серце ніж загородить,
Він здужа, здужа… да не теє
Лежить на думці Кочубея!..
За білого царя Петра…
(Колись давно робилось дуже)
Він був розумний, гарний, дужий,
Шмигляв – в шатро і з-під шатра
За тридев’ять земель в чужбині:
Дививсь на дивовижі там
І те заводив в Московщині,
Що льготою було людям.
Попавсь небіжчик в анацію,
Як швед крутив, бач, веремію,
В Москву слав військо звідусіль.
Поки не вивчивсь воювати
Петро, та й дав поганцям знати!
Оддяковав за хліб, за сіль.
Вершляг хоч шклянку розбиває,
Та штуку з криці вигинає.
Карл, постягавши німців силу,
Ішов війною на Москву,
Змітавши москалів дружини,
Як вихор пил жене з долини
І на облозі гне траву.
Тогді Украйна мурмотала,
Мов літом бджіл на сонці рій.
Вона до себе Карла ждала,
Щоб волю дав скоріше їй.
Кругом гетьмана обзивався
Негарний гвалт: пора! пора!
А все, здавалось, оставався
Мазепа вірним до Петра.
Буцім не чуючи нічого,
Гетьман ні на що не дививсь,
Цуравсь умисне од усього,
З бенкетами тощо водивсь.
«Що ж гетьман! – парубки гукали.
Чого він жде, старий Йовтух?
Годи та праця зопсовали
У його отаманський дух.
Чого жіночою рукою
Іще він носить булаву?
Тепер ушкварить би війною
На ту ненависну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко
І Самойлович молодий
Або Палій і Гордієнко
Із козаками стали в стрій,
Тогді в снігу, в лихій годині,
В Москві не дохли б козаки…»
І скрізь по селам України
Рушали сотні і повки.
Хто зійде в річку, як покриє
Ізверху крига річку ту?
Хто з вас, підлизи, темноту,
Лукавого хто врозуміє
Єхидковату простоту?
Чим серце у кого поганше,
Тим з виду він буває краще.
Плохенький, буцім ягненя,
Мазепа з дідусем товкує
О старосвітських гарних днях;
Із безталанним сам жалкує;
З бурлаками собі міркує
Про волю, се то те плете;
Дівчатам меле про кохання
Із молодим про залицяння,
З дурним розумну річ веде.
Давно у пазусі під боком
Мазепа гадину зогрів,
Та Кочубей орлячим оком
Ту злість гадючу прослідив.
«Я сором свій і сором жінки
Не [заховаю] меж людей, –
Скрегоча, каже Кочубей, –
Я не займу твої будинки,
Тюрму Марусеньки моей;
Ти не спечешся на пожарі,
Втечеш і шабельной [ти] кари,
Тобі се трохи; ні, в Москві,
Як в’юн в’ючись в кліщах московських,
В гарячій пливучи крові,
Іскорчившись од мук бісовських,
Ти проклянеш той день і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І беседу, де повну чашу
Тобі я з честі наливав,
І ніч, як голуб’ятко наше
Старий шульпіка заклював!»
Колись то врем’ячко бувало,
Вони братецьки мов жили;
Укупі їли хліб чимало
Або й вареную пили.
Колись і на полі скакали
Їх коні поруч на невір;
Дня не було, щоб не вітали
Вони один другого двір.
Балакаючи з Кочубеем,
Тогді гетьман не постерігсь;
Бач, закидав на те, на сеє,
Та в дурні нівідсіль постригсь.
Тепер одно суддя кохає,
Бажа умисне одного:
Дочку од лиха одволає
І ворога свого здолає
Або іздохне од його.
Він, злість у серці затаївши,
Прикинувсь, буцім забував
Свою біду; і дочку гірше
Перед народом кепковав.
Але промеж рідні шукав
Собі товаришів вірніших.
І жінці нишком розказав,
Що на гетьмана він доносить.
(Мабуть, самий нечистий просить
Жінок до діла вербовать.)
Ні їсти не дає, ні спать,
Все шепче жінка Кочубею,
Домовиком за ним літа,
Щоб листи слав він до Петра,
Гарчить з докукою своєю:
«Мабуть, не зробиш? Забожись!» –
«Ну, добре, тільки відступись!»
І він кленеться перед нею.
Помірковали, погадали,
Зробили все, як добре знали,
Скомпоновали лист Петру,
Лист на гетьмана препоганий,
І Іскра, Кочубей і пані,
Що знали, все мостили тут.
Та хто ж яснішому цареві,
Московському государеві,
Папір сей вірно донесе?
Вродилось на біду усе:
Був найкращий меж козаками
Один ще молодий козак;
І сей з другими парубками
Гарбуз ізхрумав неборак.
Марусеньку кохав він дуже,
Про його все було байдуже,
Але про милую гадав
І в думках ніченьки не спав.
Блукав щодня або край річки,
Або ховався у порічки,
Щоб подивиться, як вона
З господи куди-небудь йшла.
Коли ж меж людом про Марусю
Негарний поговір літав,
Не переміг свою він душу,
Про єї мовчки жалковав,
А все кохать не перестав.
Ім’я пресучого гетьмана,
Мов жид якесь ім’я Гамана,
Кусавши чорний ус, ворчав.
Хто місяцем та по зорі
Закато скаче на коні?
Чий кінь, мов крим[сь]кий хірт піджарий,
Степом так швидко, прудко парить?
Козак в Московщину летить;
Козак не їсть, не п’є, не спить
Ні в чистім полі, ні в дуброві,
Ні на дубу, ні на поромі.
Як скло, шаблюка так блищить,
Капшук у пазусі бряжчить;
Не спотикавшись, кінь порскливий
Біжить, пуска по вітру гриву.
Забавка шабля молодцю,
Дукатів треба ж, бач, гонцю;
Коня собі в підмогу має,
Та шапці грошей не складає.
Радніший він за єї дать
Коня, дукати і булат;
Її б оддав хіба б, як куля
Його з коня навзнич зіпхнула.
Чого ж за шапку він крепить?
Бо в шапці тій папір лежить,
Папір на лютого гетьмана
Царю од Кочубея-пана.
Гетьман хуртовини не чує,
По-своему усе мудрує.
Якийсь то старець, то чернець
Щовечір лізуть у дворець
І там всю ніч, мов розбишаки
Або у вівчаря собаки,
До світа білого гарчать.
Недобре щось вони товкують,
Землею рідною торгують,
Торгують богом і царем
З невірним шведським королем.
Поганці, наймити гетьмана,
Від річки Ворскли до Лимана
Пускають меж народ ману;
Заворушились запорожці,
Загомоніли чорноморці,
Гудуть станиці на Дону.
В Очакові, землі турецькій,
Зібралась щось не по-братецьки
Песиголовців череда;
В Москві король воює шведський,
Гогоче кримськая орда.
Як же, псяюха, він злякався,
Коли над ним ушкварив грім;
Коли йому з Москви прислався
Папір з доносом тим самим,
Що на його відсіль послали.
Боярство із Москви писало
Ласкавий до його привіт,
Таким-сяким його вітало
(Бо вовка за ягнятко мало) –
Такий і був, і буде світ!
Сам цар Петро, вельможний, білий,
Муштруючи великі сили
Насупротив німецьких військ,
В смуті не розібрав доноса
І нахвалявсь утерти носа
І вибить з невгомонних віск.
Облившись теплими сльозами
(Хоч, мабуть, тер попід очами),
Мазепа лист царю писав
І так йому слебезовав:
«То бачить світ і госпідь знає,
Що я гетьманом двадцять літ
Цареве все, що я не маю!
І я – тепер нікчемний дід –
Коверзовав би ще про зраду?
Глянь, що не вимудрує зло!
Нащо мені бентежить славу?
Хіба ж не я то Станіславу
Відказ одрізав наголо?
Хіба ж не я поклонів хана
І цареградського султана
І чуть, і бачить не хотів?
Не жалуючи праці й крові
Із одної к царю любові,
Щораз попереду повків
Кришив паскудних ворогів.
Хіба ж не я?.. Та що й казати!
Тепер же, йон, його я мати,
На мене навели туман!
Чого я не чував ізроду!
Мабуть, із пальця смокчуть воду
І Кочубей, і Іскра-пан:
Я з ними жив, як із братами!..»
І з прикидливими сльозами
Бажає смерті їх гетьман!
Чого ти хочеш, песький сину?
Чого єси ти забажав?
Ти кочубейськую дитину
Хіба давно як обнімав?
Маруся! Бідная Маруся!
Ох, страшно, вимовить боюся,
Коли б пізнала те, кого
Вона до серця прихиляє!
Про те вся Україна знає,
Одна не знаєш ти того.
Примітки
Кочубей Василь Леонтійович (1640 – 1708) – генеральний писар (з 1687 по 1699 р.) та генеральний суддя (1699 – 1708) Лівобережної України, власник великих местностей на Полтавщині й Чернігівщині. Дотримувався орієнтації на Російську державу, разом із полтавським полковником І. Іскрою зробив спробу викрити зраду гетьмана І. Мазепи, але, обмовлений останнім, був страчений.
…дочкою гарною своєю… – Йдеться про Кочубей Мотрону Василівну. Закохавшись у свою 16-річну хрещеницю, Мазепа сватав її, обіцяючи розірвати свій попередній шлюб. Після відмови батьків Мотрона сама втекла до Мазепи і стала його позашлюбною дружиною.
За білого царя Петра… – Петро І Олексійович (1672 – 1725) – російський цар (з 1682 р.), імператор (з 1721 р.).
Карл XII (1682 – 1718) – шведський король з 1697 по 1718 р. Прагнучи розширити володіння Швеції на Балтійському узбережжі, провадив загарбницьку політику. В ході Північної війни 1700 – 1721 рр. вторгся в Росію і намагався прорватися до Москви через Україну, спираючись на підтримку гетьмана І. Мазепи. Зазнавши поразки, втік до Туреччини, звідки продовжував боротьбу проти Росії.
Вона до себе Карла ждала… – неточний переклад рядків поеми:
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг,
де йдеться не про Україну в цілому, а про ту частину старшинської верхівки, яка намагалася розірвати союз із Росією, керуючись власними егоїстичними інтересами.
Дорошенко Петро Дорофійович (1627 – 1698) – гетьман Правобережної України в 1665 – 1676 рр. Провадив лінію на відрив України від Росії, укладав союзи з Туреччиною та Кримським ханством, брав участь у загарбницьких походах польських військ на Лівобережну Україну. 1669 р. підписав зрадницьку угоду про перехід України під владу Туреччини.
Самойлович молодий – Григорій Самойлович, син Івана Самойловича, гетьмана Лівобережної України з 1672 по 1687 р., засланого Петром І до Сибіру за обмовою І. Мазепи.]
Палій (Гурко) Семен Пилипович (40-і рр. XVII ст. – 1710) – білоцерківський і фастівський полковник, керівник народно-визвольного руху на Правобережній Україні проти польсько-шляхетських загарбників. Очолив селянсько-козацьке повстання 1702 – 1704 рр. Був підступно заарештований І. Мазепою і за його доносом засланий до Сибіру. Повернувся на Україну після викриття Мазепи.
Гордієнко Кость (? – 1733) – кошовий отаман Запорізької Січі.
…в снігу, в лихій годині… – Йдеться про невдоволення на Україні тим, що царський уряд залучав козацькі полки до воєнних дій проти Швеції, а також використовував їх на тяжких будівельних роботах. До відповідних рядків своєї поеми О. С. Пушкін зробив таку примітку: «20 000 казаков было послано в Лифляндию» (див.: Пушкин А. С. Полн. собр. соч. в 10-ти т. М., 1957, т. 4, с. 37).
Давно… Мазепа гадину зогрів… – Перші спроби встановити зв’язки з польським та шведським королями з метою відриву України від Росії Мазепа зробив наприкінці 1705 р.
…як в’юн в’ючись в кліщах московських… – Запідозрених у зраді Російській державі, за наказом Петра І, піддавали катуванню, щоб вивідати подробиці та співучасників. Зокрема жорстоких тортур зазнали у Вітебську В. Кочубей та І. Іскра, коли Мазепі вдалося виправдатися перед Петром І.
…скомпоновали лист Петру… – В. Кочубей спершу зробив на Мазепу кілька усних доносів (через мандрівного монаха Никанора та Петра Яценка); коли вони не подіяли, в серпні 1707 р. за допомогою І. Іскри було направлено листа Петрові І через охтирського полковника Осипова та київського губернатора Д. Голіцина.
…якесь ім’я Гамана… – Гаман (Аман), біблійний персонаж, який палав заздрістю до свого суперника Мордухая.
…гудуть станиці на Дону. – За таємною угодою з Карлом XII Мазепа зобов’язувався схилити на свій бік не лише запорізьких, а й донських козаків.
Очаків – турецька фортеця на Чорноморському узбережжі в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману. Вторгнення Карла XII на Україну передбачалося використати для посилення тиску Туреччини та Кримського ханства на Росію.
Лещинський Станіслав (1677 – 1766) – польський король у 1704 – 1711 рр. Був обраний королем на вимогу Карла XII, війська якого окупували тоді Польщу. Відвівши від себе перед Петром І звинувачення у зносинах із С. Лещинським, Мазепа насправді уклав з ним таємну угоду, за якою Україна мала стати польською провінцією. Після поразки Карла XII в Полтавській битві С. Лещинський утік до Франції.
Іскра Іван Іванович (? – 1708) полтавський полковник з 1696 р. Брав участь у походах проти турецьких, польських, шведських загарбників. Прихильник Росії, протидіяв зрадницьким планам І. Мазепи, який 1703 р. позбавив Його полковництва.