Песнь третья
Поэма А. С. Пушкина,
переклад Є. Гребінки
Щоб краще одурить Петра,
Прикинувсь хирявим Мазепа.
Всі знахарі, хто із шатра,
З Німещини хто, з лісу, з степу,
Всі панькали біля його.
Він дивиться у домовину,
На його груди і на спину
Набгали враг знає чого;
Коржами тім’я обліпили,
У хаті ладаном кадили.
Цураючись від усього,
Бажав він тільки одного,
Щоб так умерти, як хрещений,
Архієрея він зове;
Й по голові його мерзенній
Святеє миро скрізь пливе.
Московщина все шведа ждала,
Чи швидко в гості причвала,
І мовчки військо зобирала,
Щоб певно прочухрать з двора.
Тогді пізнали злу личину:
Дременув Карл на Україну;
Мазепа миттю з ліжка встав.
Той, що п’ять раз вмирав учора
І єле ворушивсь, конав,
Тепер – йому немає горя –
Він став Петрові ворог злий,
Не мав він страху за плечима;
Блискотючи кругом очима,
Обзирює козацький стрій.
Скрізь сяя вістка полетіла.
Україна заклекотіла:
«Мазепа москалю змінив,
Він став тепер полигач вражий».
Негарная зійшла зоря –
Зоря кривава.
Хто розкаже
Всю злість правдивую царя?
Гетьмана увесь люд кепкує,
Його обличчя кат шматує,
А душу у церквах кленуть;
На раді кожний коверзує
Гетьмана іншого добуть.
Від річки, кажуть, Єнісея
Увесь рід Іскри й Кочубея
Назад якмога привезли.
Додому їх Петро вертає,
Сріблом і злотом обсипає.
Відтіль, з тієї ж пак землі,
І Палія притеребили;
Він не любив, крий боже милий!
Як не любив Мазепи він,
Як дуже на його сварився.
На шибениці не один
Моторний парень опинився:
Ізгинув Чечель, мов блоха,
Да і вельможного, бач, пана,
Із Запорожжя отамана,
Щось доля не була плоха.
Коханець військової слави,
Синьокаптанковатий швед
Надвинув на степи Пілтави;
Петро туди ж повів перед.
Насупротив вони постали,
Як треба, військо вгамовали,
Все під мушкетом ні белмес.
І бачить Карл зовсім не теє,
Тут не рушеннє військовеє,
Не нар[в]ських бачить неотес;
Тут військо все було одбірне
В строю, і пішеє, і кінне,
Штиків блискучих цілий ліс.
І він сказав: «Ось завтра вранці
Я вам, москалики, поганці,
Цибульки піднесу під ніс».
Ніч світ обкутала собою;
Москаль і швед уже хропе.
Ген під палаткою одною
Щось то шушука, то гуде.
Мазепа
Послухай, Орлик, ні, я бачу,
Що тута добре обмиливсь!
Зробив без глузду, на удачу,
Із Карлом рано подруживсь;
Він хлопець нібито проворний,
До різанини геть моторний,
Регочеться против гармат;
Та не йому, мені здається,
Петра посмикать доведеться,
Петро – йому не панібрат.
Карл приндиться да упирує,
На долю все свою кладе,
Про Нарву тільки і товкує.
Не знаю, як нам припаде,
Соромляюсь, та що робити!
Здурів і я, на старі літа
Кругом себе оцирклював.
Орлик
А я б не так оце казав;
Підождемо кінця ми ділу,
Як поскубем цареву силу,
Дамо замир’є москалю.
Мазепа
Ні, пізно вже тепер царю
Зо мною, братику, мириться,
Не те в душі моїй сидить,
Давно мій дух на його злиться
І серце ниє і кипить.
Вночі – Азов як воювали –
З царем у ставці ми гуляли,
З його бояр тут дехто був,
Я не до шмиги щось белькнув:
Злякались гості, обомліли,
Цар з серця чарку упустив
І за оції уси білі
Мене – чи чуєш – ухопив!
Замовчав я, зігнувши спину,
У грудях злість мою здавив;
Її, мов мати ту дитину,
До сього часу доносив.
Тепер нехай собі літає,
Її не треба хоронить!
Я знаю, як Петро бажає,
Щоб знов мене за ус водить.
Та ще побачим, хто здолає,
Кому тікать. Коли б зоря!..
Сказав і очі зачиняє
Ізрадник білого царя.
Дав госпідь світ, настав день білий;
Блиснула на траві роса.
Ревуть гармати; дим пресивий
Геть-геть пішов під небеса.
Повки ряди свої зімкнули,
Стрільці шатирять по терну;
Черкають ядра, свищуть кулі;
З штиків збудовано стіну.
Ізвикши змалку побивати,
Знай, лізуть шведи на гармати;
Мов вихор конниця летить, –
Піхота швендяє за нею.
Все поле як огнем горить,
Не чуть нічого за різнею,
Скрізь гвалт, зик, галас, скрізь гримить,
Аж ось – куди нам лучче стало!
То там, то там втікає враг:
У суточки дав Розен драла,
Іздавсь сердега Шліппенбах;
Синьокаптанників здавили,
Багацько склизло їх значків.
Сам бог дав москалеві сили,
І їх царя і праве діло
Святий з небес благословив.
Меж військом моцно щось гукає –
Почули реч царя Петра:
«За діло з богом!» – Із шатра
Він сам з боярством виходжає,
Мов матка з роєм вилітає.
Цареві підвели коня,
Він сів; кінь огирем гарцює,
Стриба, навзаводи басує,
Кача в середину огня.
Уже обіди; сонце гріє;
Ущухла трохи гуркотня.
Не де козак зачервоніє!..
Нема ні диму, ні огня.
Агу! Все поле заревіло…
Скрізь обізвалося «ура!»,
Повки побачили Петра.
За ним бояри копотіли,
Чоло Москви один в один:
І Шереметев благородний,
І Брюс, і Боур, і Репнін.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ген перед шведами своїми
Карл із носилок виглядав;
Він лупав, мов сова, очима
І щось пильненько сумовав.
Не залюбив небіжчик кулі,
Його що вранці підоцькнули!
Рукою мовчки він кивнув
І на Петра повки пужнув.
Зійшлося військо знов на полі;
Тріщать, бряжчать шаблюки голі,
Грім із гармат заклекотів,
З гвинтівок кулі засви[с]тіли;
Заржали коні, захропіли.
Уруч схопилися повки,
Москаль, і швед, і козаки;
Як дрова, народ так кришили;
Шпигали під боки штики,
Меж людом ядра заскакали,
Від крові люд[сь]кої шкварчали,
Кругом ревіло та гуло.
Прямеє пекло там було!
Усе староство військовеє
Якмога на поле глядить.
Хто б’ється дуже, хто не теє,
Хто драла дав, а хто стоїть,
Кому післать підмогу треба,
Кому іти куди пора,
Про те балакають меж себе.
Біля московського царя
Стоїть дід, дуже, дуже сивий;
Кониченько хвилястогривий
Його до війська не несе.
Під руки два його держало;
На білий світ дививсь він мало;
Для його повмирало все.
Палій! Сибір тебе зсушила!
Уже на жак твій козаки
Не позбираються в повки;
Захляла молодецька сила!
Чого ж він так замізковав?
Чого він став темніший ночі?
Чого так страшно світять очі? –
Оце Мазепу він пізнав!
То ворог, серце заболіло,
Свій рік, своє немоцне тіло,
Мабуть, уперше він прокляв.
Посередниці сердюків
Та денеяких козаків
Мазепа ходячи сумує.
Іззаду вистріл. Він зирнув:
То Войнаровський так лигнув,
В його руках мушкет димує,
А недалечко молодий
Козак в пилу в крові валявся;
Почувши волю, кінь порский
Геть степом вибриком побрався.
Козак на гетьмана скакав,
Його убить козак бажав.
До його гетьман під’їжджає,
Чогось у його ще питає,
Та пізно вже питать тепер:
Козак мовчить, козак умер!
Із любиш, загубив він душу,
З любків і голову поклав.
Бо м’я коханеє Марусі,
Вмираючи, іще шептав.
Настала гарная година:
П’ятами шведчин накивав,
Москаль утришия погнав;
Дала до лясу німців сила,
За ними конниця піра,
Шаткує, наздогінці коле.
Від крові червоніє поле,
А мертвих скрізь лежить гора.
Петро на радощах гуляє.
Він шведів плінних сам вітає,
Вітає і бояр своїх
І чарку повну наливає,
Мовляв: «За спекторів моїх!..»
Та де ж той Карл, що в гості ждали,
Кого, мов щіпку, обчухрали,
Чому до гурту він не йде?
Нема-бо тут його нігде:
Король, укупі і Мазепа,
Далеко парять серед степу,
І вавку Карл свою забув;
Якмога день і ніч чухрає,
Насилу челядь з ним з’їжджає.
Так з-під Пілтави він дмухнув!
У Карла збоку гетьман скаче,
Кругом очима обзира.
Гульк – хутор у степу побачив;
Ушкварив прудко край двора,
Щось буцімто його злякало.
Без народу стояв той двір,
Де перше вешталось чимало;
Знай, вітром хвірткою качало,
І сад став, сказано, пустир.
Пізнав будинок ти, гадюко,
Де заплодив і смерть, і муку,
Хоч перше й весело було,
Де ти гуляв не раз, поганин.
Де чарку пив в беседі гарній,
Ховаючи своє жало;
Поки до того не влестився,
Що зло компоновать пустився:
Дитину уночі украв
Од батька рідного… пізнав?
Скрізь хмари небо застилають;
Ночна доба. Біля Дніпра
На березі собі куняють
Невірні вороги Петра.
Забувши військо, і Пілтаву,
І москалів велику славу,
На спориші Карл гарно спав.
Та сон Мазепу облітає,
Покій від його утікає;
Йому все жарко, він стогнав,
Аж чує, хтось його позвав;
Зирнув… із ляку затрусився:
До його близько хтось схилився.
Обшарпана, худа, блідна,
Дівоцьку косу розпустила,
Очима, ніби звір, світила,
Нагнувшись перед ним, вона.
«Що се таке? Се ти, Маруся?»
Маруся
Мовчи, почують нас, боюся,
Тихенько шепоти тепер,
І мати й батько мій умер!
Мазепа
Та що ти мелеш, бог з тобою!
Маруся
Послухай, що вони зо мною
Хотіли зараз ізробить!
Як мусили мене дурить!
Куди втікать в такую пору?
Куди діваться з поговору?
Як річ скажених зупинить?
Вона мені тепер казала,
Що батька вже мого нема;
Його я голову держала,
Да то не людська голова…
А вовча… Бачиш, як дурила
Вона Марусю, чуєш ти!
Щоб не гадала й не хотіла
З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?
Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона.
Ізнов, не перевівши духа,
Вона казати почала:
– Я знаю, празник, тиск народу,
І мертвяки, якого зброду!
Туди я з матір’ю ішла.
Та де ж ти був? З тобою різно
Нуджуся, далебі, що я!
Ходім додому, глянь, як пізно…
Скрутилась голова моя;
Тебе я мала за другого,
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А речі від огню жарчіші.
Від снігу ус його біліший.
А твій помазаний у кров.
І з реготом завизкотіла,
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проньмав.
Мов смертю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.
Ізсклизла ніч, і небо сяє;
Ось швидко сонечко блисне.
Швед не хропе. Доба другая
Ізнову на коня жене.
Потраву козаки варили,
А ген, на березі Дніпра,
Драбанти коників поїли.
Прокинувсь Карл: «Ого, пора!
Вставай, Мазепо, вже світає…»
А він давно, давно не спить;
Туга ввесь дух його спирає
І серце теплеє крушить.
Він мовчки чорного сідлає;
За королем покопотів –
І очі гетьмана блищали,
Коли вони перескакали
Конець українських степів.
Уже сто літ перевернулось,
Як се робилось на землі.
Давно і плем’я те минулось;
Сини шукать батьків пішли.
Рушення військового слави,
І різанини, і побід,
Як дим, пропав червоний слід.
І тілько ти, сподар Пілтави,
Меж людом моцної держави,
За те всі дякують тобі,
Втяв гарну пам’ятку собі.
Де вітряків окіл крилатий
Бендери мов обгородив,
Де бродять буйволи рогаті
Меж дуже давнішніх гробків,
Там видно цегли ворох цілий,
Та цегла мохом поросла.
І кажуть, що от відтіля
Король, до дуру дуже смілий,
Всю челядь під мушкет зібрав,
Востаннє з турком жартовав.
А про Мазепу ні півслова
Ні од кого і там не чуть,
Його заклекотіла путь;
І тільки, бач, що год, то знову
В церквах анафему кленуть.
Да є святая та могила,
Де Іскра й Кочубей лежать;
Їх церков з миром схоронила.
Цвіте в Диканьці цілий ряд
Дубів, вони підчас шумлять
Онукам, як дідів згубили,
Бо приятелі їх садили
Тогді на пам’ятку у сад.
А де ж дочка? Ніхто не знає;
Не чуть про єї ні словця.
Ніхто не зна її конця.
Хіба в селі як старець грає
На кобзі, всячину бриньчить,
Про єї пісню заспіває:
Кругом козацтво аж кишить;
Сльозки в очах дівчачих сяють,
Чубами парубки кивають,
А дід насупившись сидить,
Згадавши стародавній світ.
Примітки
…його обличчя кат шматує… – Як відзначено в щоденнику Петра І (цитованому Пушкіним у примітці до цього рядка поеми), 9 листопада 1708 р. «персону (куклу) оного изменника Мазепы вынесли и… оную персону бросили в палачевские руки, которую палач, взяв и прицепя за веревку, тащил по улице и по площади даже до виселицы, и потом повесили» (див.: Пушкин А. С. Полн. собр. соч. в 10-ти т., т. 4, с. 308).
Палія притеребили… – Повернутий Петром І із Сибіру, C. Палій брав участь у Полтавській битві.
Чечель – прибічник Мазепи. Захищав Батурин від російських військ, якими командував О. Меншиков. За наказом Петра І був страчений у Глухові 10 листопада 1708 р.
…доля не була плоха. – Можливо, в своєму перекладі Є. Гребінка спробував виправити неточність, припущену Пушкіним, який вважав, що запорозький кошовий К. Гордієнко був страчений Петром І 1708 р. після викриття зради Мазепи (див.: Пушкин А. С. Полн. собр. соч. в 10-ти т., т. 4, с. 292, 307). Насправді К. Гордієнко, співучасник зради Мазепи, втік разом із ним та Карлом XII у Бендери і продовжував домагатися підкорення України Туреччині.
…не нарвських бачить неотес… – Йдеться про капітуляцію російських військ під Нарвою 19 листопада 1700 р. в одній з перших битв російсько-шведської війни 1700 – 1721 рр.
…Азов як воювали… – українські козаки брали участь у походах Петра І 1695 та 1696 рр. на турецьке укріплення Азов під час російсько-турецької війни 1684 – 1699 рр. за вихід Росії до Чорного та Азовського морів. Мазепа ж під Азовом не був, він воював на Дніпрі.
Розен Густав-Фрідріх (1688 – 1769) – шведський генерал.
Шліппенбах – шведський генерал, у Полтавській битві командував кіннотою; був узятий в полон військами О. Меншикова.
Шереметев Борис Петрович (1652 – 1719) – фельдмаршал, сподвижник Петра І. У Полтавській битві командував центром російської армії.
Брюс Яків Вілімович (1670 – 1735) – російський державний діяч, сподвижник Петра І, брав участь у кримських та азовських походах. У Полтавській битві командував артилерією.
Боур (Баур) Родіон Хрістіанович (1667 – 1717) – генерал російської армії, колишній шведський ротмістр, що перейшов на бік Росії під час Нарвської битви 1700 р. У Полтавському бою командував правим флангом російських військ.
Репнін Аникита Іванович (1667 – 1726) – генерал, сподвижник Петра І. У Полтавській битві командував центром російської армії.
Рядком крапок у перекладі Гребінки позначено пропущену згадку про фаворита Петра І – Меншикова Олексій Даниловича (1673 – 1729), який був сином придворного конюха:
И счастья баловень безродный,
Полудержавный властелин.
Войнаровський Андрій (? – 1740) – племінник І. Мазепи, співучасник його зради. Після Полтавської битви втік у Бендери, згодом підтримував П. Орлика, намагаючись організувати інтервенцію Туреччини або західноєвропейських держав проти Росії. Заарештований 1716 р. у Гамбурзі, був виданий російському урядові і засланий Петром І до Якутська, де й помер.
«За спекторів моїх» (в оригіналі: «за учителей своих»)… – йдеться про саркастичний тост, проголошений Петром І на бенкеті після перемоги під Полтавою за здоров’я шведських генералів, яких він назвав своїми вчителями військового мистецтва, бо вони навчили його перемагати.
востаннє з турком жартовав. – Зазнавши поразки в Полтавській битві, Карл XII утік до Туреччини, де безуспішно намагався організувати спільний турецько-шведський похід проти Росії. Турки вимагали, щоб він виїхав з Туреччини; справа дійшла до збройної сутички.
…в церквах анафему кленуть. – За наказом Петра 19 листопада 1708 р. Мазепа був підданий церковному прокляттю – анафемі, яка відтоді повторювалася щорічно.
…святая та могила… – страчених Мазепою В. Кочубея та І. Іскри в Києво-Печерській лаврі. Як свідчить надгробний навис (відтворений Пушкіним у примітках до поеми «Полтава»), «року 1708, месяца июля 15 дня, посечены средь Обозу Войскового, за Белой Церковью на Борщаговце и Ковшевом, благородный Василий Кочубей, судия генеральный; Иоанн Искра, полковник полтавский. Привезены же тела их июля 17 в Киев и того ж дня в обители святой Печерской в сем месте погребены» (див.: Пушкин А. С. Полн, собр. соч. в 10-ти т., т. 4, с. 309).
Ніхто не зна її конця. – Мотрона Кочубей померла в монастирі.