4

Борис Грінченко

А на селі страшенно сміялися й глузували з Романа, лаяли за лежні та за те, що високо нісся. Його приятелі – писарь, урядник, дяк та инші – були до його прихильні, поки в його бряжчало в кишені, він частував їх горілкою. Та він давно вже повитрусював свої кишені, витрусив і материну скриню. На селі скрізь почали звати Романа голодрабом, ледащом. Приятелі почали одвертатися, стріваючись на вулиці. Про те, щоб хто його в гостину до себе закликав, Роман забув уже, коли це й було.

Дуже це йому було прикро. І не через то, що з тих приятелів якесь йому добро було, а так, сором, що от з усіма в товаристві був, а тепер занехаяно його. Він не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе своїх приятелів зрадливих… привернути, повеличатися трохи, щоб усім заціпило , та тоді хоч і з села.

Надто, що й обірвався вже. У його тільки й було одежі, що на йому. А одного разу вночі, через тин перелазючи, розідрав свого «піджака». Хоч і полатала мати, та вже не вдержиш його цілим, як почало дратися… уже он і лікті видко… Грошей, хоч кричи, треба, а де їх візьмеш?

Це було через скільки день після того, як вернувся Роман додому з лісу. Одного разу, місяшної ночі, ідучи від Левантини через тік до повітки спати, він побачив на току ворох пшениці. У його промайнула в голові думка:

– Якби набрати цієї пшениці та віднести до Рябченка!

Чого йому cпав на думку сей Рябченко? От, і сам він не знає… Так, чогось ізгадався.

Рябченко був такий собі чоловік у їх на селі. Він мало хазяйнував, трохи шив чоботи, а більше – подейкували люде – накладав із злодіями. Певне довести того ніхто не міг, але на селі кожне звідкісь знало, що хоч він сам і не краде, дак злодійське передержує. У його кільки разів і трус був, та не могли нічого знайти.

Ото ж він і згадався Романові. Цей купив би пшениці, якби однести. Звісно, воно так неначе крадіжка… а втім… яка там і крадіжка? Адже тут і його, Романове, добро. Адже й він один з трьох братів, то й йому ж належить частка. Хиба ж він винен, що батько та Денис не дають йому тієї частки? Коли не дають, то він може й сам узяти.

Таке думав Роман, лежачи в повітці, а далі встав та й пішов у клуню шукати мішка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!..

Він набрав з вороха мішок пшениці і хотів нести до Рябченка. Та ні, – треба спершу попитати його.

Нишком, обережно перелазючи через тини, пройшов городами до Рябченкової хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як він злегенька постукав у вікно. Ніхто не озвався. Він заторохтів дужче.

– Хто там? – почувся голос із хати.

– А вийди, дядьку, сюди!

Трохи згодом двері на двір одчинилися і крізь їх просунулася кудлата голова.

– Хто це? Це ти, Романе?

– Я.

– А чого?

– Пусти в сіни, – не хочу стояти на видноці.

Розкудлана голова сховалася, і Роман увійшов у темні сіни.

– Кажи, чого треба?

– Хочеш пшениці?

Рябченко не відразу відказав. Він зрозумів, яка то має бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не підводить. Може вмисне, щоб потім урядника навести. Темна постать Романова нічого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.

– Якої пшениці? – запитався врешті.

– З дому.

– Не брешеш?

– Чого б я став брехать?

Рябченко ще подумав і згодився:

– Добре!

– По чому даси?

Рябченко сказав півціни.

– Дешево.

– Знайди дорожче!

Роман знав, що дорожче не знайдеш, і сказав:

– Добре, зараз принесу.

– Трохи згодом, – як місяць зовсім зайде.

– Та він уже заходе.

Поки Роман вернувся додому, то місяць і справді зайшов.

Цієї ночі Роман одніс до Рябченка три мішки пшениці, і в його в кишені забряжчали гроші. Тоді з упокоєм заснув.

Другого дня Денисові здалося, що пшениці в воросі наче поменчало; але потім він подумав, що мабуть помилився, і нікому нічого не сказав.

Роман справив собі нову черкасинову жакетку, і в його нічого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нічого, то він набрав з коморі, з засіків, добравши до замка старого ключа. З цим ключем він і потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб ніхто не помічав.

Одного разу старий Сиваш уранці лагодив двері в повітці. Було до схід сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зійшло, потепліло, – скинув його та й забув у повітці. Там він і лежав увесь день.

Другого дня Роман лагодивсь іти ще в якусь їкономію шукати служби. Устав рано, – ще всі спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко вісіло в хаті. Спав він у повітці і побачив долі біля дверей батькового кожуха… Удяг його.

В їкономії нічого не добувся: там уже знали про те, як він був сторожем у лісі.

– Ех, жисть мотузяная! – нарікав, вертаючися додому. Сонце вже припікало, – довелось скинути кожуха й нести. – І якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Піду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити. Ніхто ж не бачив, як я вдягав його.

Завернувсь і пішов у город. Від їкономії туди було верстов чотирі. Швидко їх перейшов і подавсь у город просто на базарь. Там жидки торгували ношеною одежею, сидючи кожен над купою свиток, кожухів, чумарок, жакеток, штанів та иншого старого дрантя, кинутого долі або на брудному рундуці. Покупців не було, самі жиди й жидівки завзято шваркотіли проміж себе. Роман підійшов до одного.

– Жиде, купи кожух!

Жид подивився на кожуха.

– Скілько хочеш?

– Десятку давай!

– Оддай його своєму тателе, – може на онучі здасться, – і він кинув од себе кожух.

– А ти ж скілько даєш?

– Два.

– Нехай же твій тателе їми подавиться!

Роман пішов далі, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.

– Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини – як нас город од Одес.

– Що ти брешеш, жиде? Він іщо зовсім новий, мало й ношений.

– Якби він був новий, то я б тобі за його дав десять рублів, а як він такий старий, як беззубий собака, то я тобі дам за його десять злотих.

Ледві продав добрячий кожух за три рублі. Гаразд пообідав, випив пива і пішов додому.

А дома батько вранці кинувся кожуха й згадав, що забув його в повітці. Пішов туди – нема.

– Мабуть те ледащо вдягло, – подумав Сиваш і не став більше шукати.

Але Роман прийшов увечері без кожуха.

– Ти хиба не вдягав кожуха? – запитав його батько.

– Стану я вдягать ваші кожухи! На чорта він мені здавсь!

Кинулися тоді всі шукати, тільки Роман – ні. Не знайшовши старий Сиваш нічого, почав лаяти Романа:

– Коли вже нічого не робить ледащо, то хоч би вже, йдучи, двері в повітці зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потім узяв.

Роман аж розсердився:

– Шо я буду за всяким доглядать та прибірать? Самі розкидають, а я одвічай!

Усі дивувались: хто б міг украсти? Нема, здається, й злодіїв поблизу, а вкрадено.

Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сінях висіло велике сало – пудів зо два. Двері з сіней у двір засувалися засувом. Він уночі нишком одсунув ключем засув, зліз по драбині на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотів приняти:

– Буде трус, може й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де небудь, нехай перележить, – тоді візьму.

Роман пішов од його лихий. Візьме, як перележить! Байдуже йому тоді! Тоді Роман і сам одтаска його в город та й продасть дорожче, ніж тобі. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.

Одначе, не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хиба в тому байрачку, що праворуч од дороги, як іти в город? Там є одна норя… Недавно Роман ії бачив, як ходив там. І добре буде потім узяти, щоб нести на базарь.

Роман пішов не вулицею, а городами і вибрався за село. Пів верстви від села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерьку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тоді мерщій вернувся додому.

Другого дня Сиваші сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, – так їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бідкався і ніяк не міг зрозуміти: де ті злодії беруться? Тільки Денис не бідкався, але страшенно лютував, не казав ні слова і щось собі думав. Роман поки ще любісінько спав.

Послали Зінька покликать старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сіни, подивилися, що в їх нема сала…

– Отут і висіло? – розпитував староста.

– Отут і висіло.

– І забрано?

– А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! – кляла стара Сивашиха.

– Мабуть же його таке забрало, що вже й заховало добре! – сказав староста.

– А мабуть! – додав хтось з людей.

– Шкода ж, коли так і шукати! – і староста повернув, щоб уже додому йти.

Але Денис зазмагався: Як же то так? Таку шкоду зроблено та й покинути, та й не шукати?

– Та де ж його шукати? – дивувався староста, бо йому не хотілося клопотатися.

Денис намігся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пішли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не сміють його «порочити», не дозволяв трусити і вимагав, щоб Денис заложив десять карбованців, а тоді вже й трусив. Денис такий був певний знайти в його сало, що заложив гроші; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко радий був і тому.

Почали трусити. Обнишпорили хату, хліви, город – скрізь. Нічого не було. Денис сам по кільки разів перекопав усі закапелки і все ж не знайшов сала.

Рябченко радів: три карбованці зоставалися йому – несподіваний бариш. А Денис пішов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованці. Дома він мокрим рядном напався на батька:

– Як собі хочете, тату, а я так далі жити не буду! Нащо ви потураєте Романові? Розледащів, нічого не робить, та ще й краде!

– Як то – краде? – спитався понуро батько, начуваючися нового лиха.

– А так, що це Романове діло з салом… та мабуть і з кожухом.

– Як то Романове? Хиба в Романа що знайдено? – спитав батько ще похмуріше, хоч у самого вже тремтів голос.

– Хоч нічого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.

– Та як же ти смієш це казати? – грімнув батько, зірвавшися з лави.

Денис глянув на його і аж перелякався: батько стояв перед їм блідий, очі палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.

– Як ти смієш це казати на свого брата, нічого не знаючи? У нашій сем’ї зроду не було злодіїв і нема, – чуєш ти! А ти сам на свою сем’ю будеш неславу пускати?!

Денис схаменувся, побачивши, як роздратував батька.

– Та нехай і по-вашому, але за що ж ми з жінкою будемо робити на ледацюгу? Або проженіть його, або нехай робить, або мене відділіть! Що це таке справді?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рішитися.

– Мовчи ти, блазню! – знову розсердився батько. – А то я тобі такого дам, що в тебе останній твій дурний розум з голови вискочить! – Еч, розумніший уже за батька зробився! І сам без тебе знаю, що треба робити, і зроблю.

Саме на цю розмову наскочив Роман.

– Слухай, Романе, що я тобі казатиму! – озвався до його батько гнівно. – Годі вже панувати! Або берись до роботи; або йди собі, куди знаєш!

– То що? І піду! – відказав Роман так спокійно, мов це йому байдуже було. – Піду в город, – там собі швидче службу знайду. Як розвеличались!.. Обійдемось і без вас!

Повернувся та й з хати.

Він цього сподівався, що таки Денис колись під’юдить батька вигнати його, – він певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже воно й лихо. Піде в город. продасть там сало… Поживе трохи, поки службу знайде… А коли й не знайде… ну, там видно буде, що робити!..

Але Денис на тому не перестав. Мав на Романа велике пересердя і за сало, і за пропащі три карбованці. Пішов до Струка та до кума Терешка Тонконоженка і розказав їм усе, що думав про Романа. Тоді втрьох заходилися його сочити: куди той не піде, то все якийсь з їх на його оком накидає, пасе. Батько ж із Зіньком нічого про це не знали, бо звелів Денис не казати їм про це.

Днів через два Роман пішов у город. Так зібрався й пішов, що сем’я й не знала про це, ні з ким і не попрощався, навіть з матір’ю. У непевних Денисових поглядах він бачив, що Денис думає за сало на його, – боявся, щоб не присочив. А тепер, пішовши нишком, думав, що вже буде і в городі, поки дома побачуть, що його нема.

Але три його вороги замалим не назирці ходили за ним ці дні. І Струк таки присочив його, як він подався з дому. Зараз кинувся до Дениса.

Ще Роман тільки виходив із села, а вже вони втрьох, пробігши манівцями, сиділи біля дороги в кущах у байрачку.

Недовго й дожидалися: іде Роман та просто в байрачок. Двоє зостались там, де сиділи. а Струк поплазував обережно поміж кущами слідком за Романом. Він був стрілець, то звик по лісах до звіра підкрадатися.

Роман ішов сміло, не боячись нічого. Струк рачкував за їм здалека. Ось Роман спинився, озирнувся, – нікого не побачив. Положив долі свою торбу і почав одкидати хмиз од печерьки. Поодкидав і витяг щось велике. Струк догадався, що це сало, і мерщій метнувся до своїх.

Вони заховались на доброму місці: Романові неминуче треба було проз їх іти, бо вони сиділи аж на тому краю байрачка, що до города.

Роман вийшов з байраку на шлях, знов озирнувся туди й сюди, – нікогісінько нема. Тоді швидко пішов у город.

Троє товаришів незабаром почули його ходу… от уже й видко його: іде й щось мугиче собі під ніс. Сало на плечах.

Одним скоком вони стали круг його.

Роман спинився вражений і одну мить, з несподіванки, не знав що робити.

– А куди це ти, Романе, сало несеш? – спитався, глузуючи, Денис. – Може тобі пособити?

Здоровенний Романів кулак ударив Дениса по уху, що аж каганці тому засвітилися. Денис поточився, трохи не впав, а Роман тим часом, кинувши й сало, побіг шляхом.

Очманівши від кулака, Денис на мить спинився, не розуміючи, що сталося. Але зараз же побачив.

Попереду біг Роман а за їм, дуже близько, Струк, а трохи віддалік Терешко. Денис кинувся за ними.

Але Роман добре бігав і незабаром далеко покинув позад себе і Терешка, й Дениса. Тільки Струк гнався за ним близько, зігнувшись наперед усім своїм довгим тілом, закидаючи назад швидкі цибаті ноги.

Він розпалився. Так він колись біг за вовком підстреленим: ніколи було вдруге рушницю набити, щоб стрельнути і він напружував усю силу, щоб наздогнати закрівавленого звіра і добити з рук, розтрощивши йому голову. Так він біг і тепер, сам не розуміючи, не думаючи про те – нащо йому ловити Романа і що йому той Роман зробив. Біг і кричав инколи:

– Не втечеш!.. Задавлю!…

У його перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п’яти, притискалися до боків висунені назад лікті. Ці лікті все ближчі, ближчі стають… Струк виразно чує, як важко дихає втікач… почуває це дихання… Напружується з усієї сили – от-от досягне, але й Роман напружується… Та ненадовго. Одним останнім стрибом падає Струк на спину Романові, валяє його додолу. Але ту ж мить Роман вивернувся й зірвався на ноги. Струк, лежучи на шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся і знов упав і вони зчепилися проміж себе, качаючись у пилу на шляху.

– Не втечеш!.. Не втечеш!.. – хрипів Струк. – Не попущу!

– Чого тобі від мене треба? Що я тобі зробив? – так саме хрипів Роман, пручаючись. – Пусти!

Враз іще двоє впало на його, вхопило його, притисло.

– А, дак ти так! – ревів розлютований Денис. – Красти!.. биться!.. тікати!.. Злодій!.. Душогуб!.. От я ж тобі покажу!..

Роман визволив праву руку і почав бити кого й по чому попадя. Його пригнітили так, що він застогнав, і скрутили йому назад руки поясом.

– Тепер тікай! – знущався Денис, – да тільки не в город, а до волости!

Підвели його і стояли, відпочиваючи, всі четверо – задихані, знеможені, в подраній одежі, з умазаними обличчями у кров, змішану з шляховим пилом. У бійці Денисові розбито носа, а він поплямив своєю кров’ю й инших.

– Ходім! – смикнув Денис Романа.

– Не піду!

– Ходім, бо потягнемо, як падло!

– То й тягніть! – Роман упав на шлях.

Але Денис ухопив його за вірьовку й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.

– Уставай же, бо ще гірше буде!

Роман устав. Пішли до села. На дорозі забрали покинуте сало. Терешко йшов з ним попереду, а далі Роман, а за їм Струк із Денисом, держучи його за кінець пояса, що зв’язував руки. Мовчали всі. Так увійшли в село.

– Куди ж ти? – спитав Струк.

– У волость, – одказав Денис.

– А може б до батька його? Нехай повчить! – порадив Терешко.

– Такий, що повчить! – одказав Денис. – У волость!

Повернули до волости. Здивовані люде спинялися, поглядаючи на цю чудну, незвичайну процесію, і не могли нічого зрозуміти. Дехто підходив і питався, але ті, поспішаючися, йшли далі.

Увесь час Роман мовчав. Але як уже підійшли до волосного рундучка і він ступив на його ногою, – тоді повернувся до Дениса:

– У, ирод! – і плюнув йому межи очі.

Денис рвонувся був до його, але зараз же спинився.

– Постривай, – побачимо, що в холодній заспіваєш! – утерся, і всі вкупі вступили до волости.

Там були писарь, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили. А Денис, не зважаючи на те, почав оповідати, що ось вони піймали злодія з салом, і вимагав, щоб написано протокола і посаджено злодія в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсім йому невідомого й чужого.

– Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся? Брата?! – дорікав йому старшина.

– А хоч і брат, та коли таке ледащо…

Тоді озвався Роман: вони на його напали, калічили, нівечили його!.. Денис завсігди пеклом на його дихав… І тепер хоче занапастити… Зовуть його злодієм! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може йому батько сам його дав.

Волосні з урядником не знали, що їм робити. Їм було жалко Романа і гидко Дениса слухати, а проте все ж це було злодійство. Допоміг писарь:

– По закону так: коли б син у батька що і взяв, а як батько простить, то й суда нема ніякого.

– Це правда, так! – додав урядник.

– А коли так, дак що тут казати? – озвався старшина. Це не наше діло, а батькове. Сторож, роз’яжи його!

Сторож укупі з Струком розв’язали бідолаху. Струк тепер уже зовсім прохолов і сам на себе гнівний був, що в таке встряв. І Терешкові було ніяково.

– Ми всі тут діло бачили й чули: коли що треба буде, то всі будемо свідками, а протоколу нема нащо списувати! – рішив старшина. – Ідіть собі з Богом!

– Спасибі вам, господин старшина! – подякував Роман і зараз вийшов з волости.

Понурившись, вийшли за їм Струк і Терешко, а позад усіх Денис.

Денис гнівавсь на волосних. Голова його боліла, закрівавлене обличчя розпухло і щохвилини нагадувало про Романа.

Як він увійшов у свою хату, то там були всі дома.

Зінько аж з місця зірвався, побачивши Дениса.

– Денисе! що це тобі?

Не відмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:

– Ото ж ваш синочок наробив.

– Хто? Роман? – спитав батько. – Знову билися? З чого ж це?

– А з того, що ми – кум Терешко, Струк та я – піймали його з салом у байраці.

У старого Сиваша затремтіли руки.

– Та й били його?

– Або він нас бив, поки йому руки назад скрутили.

– Нащо ж ви йому руки крутили?

– Щоб у волость одвести. Шкода тільки, що старшина не схотів у холодну посадити.

– І ти вів його зв’язаного… через село в волость?

– А то ж би ніс, чи віз на собі?

І відразу всі очі повернулися до старого батька. Він устав білий, увесь тремтючи, як лист під вітром і звів угору проти Дениса руку.

У хаті зробилось так тихо, мов усі перестати й дихати.

– Бодай же ти довіку був…

Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, і він, як стояв, упав на стіл головою і заплакав старими, тяжкими, як камінь, як огонь пекучими сльозами.

– Так мене зганьбив!.. Увесь рід наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалів!.. Хоч би мене, старого, пожалів!.. Мою стару голову таким соромом, такою ганьбою покрив!..

І ні слова більше. Тільки чути було, як мати хлипала, стоючи в кутку біля дверей. По Зіньковому обличчю котилися сльози…

Примітки

[…] не хочу стояти на видноці. – на видноці (на виднаці, на видноті) – на вікритому, освітленому місці;

Роман справив собі нову черкасинову жакетку […] – черкасин – різновид бавовняної сірої тканини;

Швидко їх перейшов і подавсь у город просто на базарь. – наприкінці ХІХ ст. торгівля у Чернігові зосереджувалася на Олександрівській площі (територія сучасного Центрального ринку);

[…] кинутого долі або на брудному рундуці. – тут рундук у значенні невеликої будівлі для роздрібної торгівлі;

– Оддай його своєму тателе […] – тателе (ідиш) – батько, татко;

[…] а як він такий старий, як беззубий собака, то я тобі дам за його десять злотих. – злотий (злот) – тут у значенні монети вартістю 15 копійок;

[…] у сінях висіло велике сало – пудів зо два – пуд – міра ваги, що використовувалася до запровадження метричної системи мір 1918 р.; близько 16,4 кг;

[…] батько це говорив з направи. – направа – намова, підбурювання;

Тоді втрьох заходилися його сочити […] – тут сочити – підстерігати, стежити;

[…] закидаючи назад швидкі цибаті ноги. – цибатий – довгий, тонкий;

Його пригнітили так, що він застогнав […] – пригнітити – тут у значенні придавити своєю вагою, силою;

[…] уже підійшли до волосного рундучка […] – тут рундук у значенні ганку;

[…] побачимо, що в холодній заспіваєш! – холодна – приміщення для арештантів при поліцейській дільниці, волосному суді, тощо;