3

Борис Грінченко

Три дні минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.

– Нащо? – спитав батько.

– Ге, хлопче! Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас і хазяйства не стане, – відказав батько. – Нема в мене грошей.

Роман грюкнув дверима та й подався на село. Він гнівався на батька й на братів страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розуміють, як повинні поводитися з образованим чоловіком. Але він те знав добре, що як батько затнеться, то вже з їм нічого не зробиш. Грошей він не дасть.

Треба справді піти в їкономію: а може пощастить. Їкономія була велика, і людей там служило багато. Роман зараз же й пішов у контору до вправителя.

– А що скажеш? – спитався той.

Роман почав виясняти, що служив на службі і хотів би мати якусь пристойнішу, ніж проста хліборобська, роботу.

– Яку ж то роботу? – попитав управитель.

– Хотів би прикащиком.

– Еге, не треба нам прикащиків, бо всі є. Та й хиба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся? – і вправитель повернувсь був до свого діла, але зараз же знов озвався: – Хиба шо… От у контору мені треба одного чоловіка… Тільки шоб добре письменного. Письменний?

– Так тошно.

– Сідай, пиши!

Роман сів і взяв перо у руки, а вправитель, не дивлючись на його, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Ні перо, ні пальці ніяк не слухалися Романа, і ледве встиг він вивести дві перші слові, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

– Позвольте, – я не послишав, как ви сказали… – припинив його Роман.

– Не оставайся позаду! – Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кільки слів, а все инше загубив.

– Позвольте, – не вспішусь…

Той глянув на писання і побачив, що з усього проказаного написано кільки перших слів великими недотепними кривими карлючками: Роман ледві вмів писати.

– Піди ж спершу навчись писать, а тоді приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

– Ні, до молотилки не хочу.

– І добре, бо лінивих мені не треба. Іди собі!

Роман вийшов зажурений і сердитий.

У його ще було в кишені трохи грошей, він зайшов у монополію, купив горілки і випив з горя зараз же під хатою на вулиці…

Другого дня вранці стара Сивашиха полізла в скриню, довго там щось перекидала аж на дні, а тоді витягла якийсь вузлик. Звідтіля вив’язала карбованця і, як Роман увійшов у хату, віддала йому.

– На тобі, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобі треба.

– От спасибі, мамо, хоч ви по-людському до мене, – не так, як батько.

– Та тільки ти, синку, шукай собі роботи, а то буде в вас гнів та сварка з батьком та з Денисом.

– Ходив уже в їкономію.

– А що ж?

– Взяли б з дорогою душею, дак усі прикащики єсть. Хоч я й салдат, ну – невозможно для миня человіка прогнать.

– Правда… От лишенько… А може ще де пошукати?

– Найдьом! Не поспішайтесь! Усьо будеть у свою припорцію і на небольшом разстоянії.

А сам собі Роман думав: мабуть, у матері не один вузлик з карбованцями. Треба так підкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збігло ще тижнів з півтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу він тільки в крамницю до його заходив, а далі й додому, – раз навіть обідати його зоставлено. Їли добре, – через те мабуть такі й гладкі були і сам Михайло Григорович, і його жінка Агахвія, і дочка їх Горпуша, дівчина років дев’ятнадцятьох. Сучкові Роман розказував, що він поки так собі, нічого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцію заводити, і натякав, що в його є на ту комерцію гроші. Це він вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: і вірив, і не вірив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився ще Роман і з дяком та з якимись «служащими» на залізничній станції. Туди Роман ходив розпитатися, чи не треба на залізниці жандара, – хотів ще туди податися, але на ті посади брано тільки унтер-офіцерів, а він був простий салдат. Роман раз-у-раз ходив по своїх знайомих і радий був, як траплялося там напитися чаю або що смашне з’їсти, бо дома того не було. Дома він так таки нічого й не робив; тільки посправляв собі вудки і ходив на річку рибу надити. Що вловить, – приносив матері, а вона йому варила юшку, – «вухою» він її звав, – або пекла рибу в сметані. Він підлещувався до матері, щоб видурювати в неї грошики, і мати справді йому давала з своїх схованок – поки було що давати. Він їй розказував, що його скрізь так гарно приймають, і ось-ось уже він матиме службу, а зараз не можно, бо… щось там вигадував!..

Тим часом по селу пішла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикащики, і як управитель давав йому писати. Парубки й дівчата на вулиці почали глузувати з Романа, – звісно не в вічі, бо він на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилася за його.

– І чого б я сміялася? Як не пощастило чоловікові, то хиба вже він і поганий? Та може ж те все ще й брехня!

– А ти це з якої речі так його боронити заходилася? – крикнули дівчата й парубки та й почали сміятися вже з Левантини, прикладаючи до неї Романа. Вона розсердилася:

– Тю на вас! Чи ви не подуріли? Чого ви мені його на шию чепляєте? Подавіться ви своїм Романом!

Бачучи, що вона сердиться, облишили її.

А Левантина, як одсердилася та верталася додому, то знов їй стало жалко Романа. І через що його так усі на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю «образованою» балачкою, та це всі салдати такі, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорють. Тільки погано, що він рукам волю дає. От уже вдруге він її перестріва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге він тихший був, хоч і не зовсім. Вдруге вона вже від його так швидко не втекла, і вони трохи постояли, погомоніли…

Так думала Левантина про Романа і згадувала його гарні вуси і чорні брови, і стан рівний…

А Роман і собі згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала. Якби її вбрати в панську одежу, то зовсім би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрівнялась би з нею! Та її й дражнють на селі панночкою. А це того, що мати породила її, дівчиною бувши, як служила в панів за наймичку. Казали за якогось панича… Мати вже вмерла, а дочка, як і матір, ходить тепер по наймах. Роман був недурний і незабаром помітив, що дівчині не подобається його занадто сміле поводіння і непроста мова. У городі дівчата до того позвикали, а тут – ні. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводються з своїми дівчатами сільські парубки. І говорити з нею почав тільки по-простому.

Дівчина помітила, що Роман до неї вже не такий став, і сама подобрішала трохи до його. А що про його погане казали, – вона те за водою пускала. Хиба люде не набрешуть? На неї саму таке раз-у-раз наплещуть!.. А він їй так усе гарно розказує про себе. Хоч він тепер і без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, і житиме він паном діло. А що він дома нічого не робить, дак раз, що він одвик од простої роботи, а вдруге, що він хоче краще навчитися писати, дак не можно чорної роботи робити, бо від того пальці задубіють, зашкарубнуть, і ніяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини: він і справді разів кільки сідав учитися писати, та довго не міг висидіти, бо це було таки нудно. Він і в салдатах учився більше з примусу.

Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи років мати тягала її з собою по наймах, а після семи й саму віддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрізь поштурхують та шматком хліба дорікають. А вона того шматка хліба ніколи дурно не їла: тільки на ноги зоп’ялася, то вже й велять хазяї менші діти хазяйські глядіти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за гроші живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами відбувала, хоч матері за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тоді вже й світ бідній дівчині потьмарився. Мати хоч і погрімає, і поб’є було, та й пожалує, – Левантині й сонечко засміється. Тоді було Левантина гнівалася на матір, як та часом ударить, а тепер би й руки тії цілувала, якби били. Та важка земля на грудіх. У наймах, кажуть, і батька не вжалієш. А вже сироту, то й не думав ніхто жаліти. Ходила й по снігу боса, їла й такий хліб, що собаці треба розмочити в помийниці, та й тоді вона не схоче. Що вже на вулиці хлопці та дівчата прикладки до неї прикладають, загадки: Вгадайте – що на світі найшвидче біга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує. Панночкою та приплентачкою дражнють…

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романові. А він жалів її, що вона, така гарна та молода, та поневіряється в наймах. Вона йому така вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, і казала про те, як їй і тепер важко жити в Струків, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на леваді, як вона сиділа й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою ні за що: хтось із хазяйських дітей побив лямпадку біля богів, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарікала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами і пригорнув до себе. Вона вже не пручалась і не зчулася, як він став її цілувати, і вона його цілувала… плакала й цілувала і звала братіком і милим, і рідненьким… і їй так гарно, гарно стало… і вона забула Стручиху з качалкою і все забула… сиділа з ним, обнявшися, і розмовляла… і ззиралася з ним очима при місяшному сяєві…

З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха і поводилася з ним так, як звичайно дівчата на селі з своїми женихами поводються. І як звичайно на селі бувало, він став ходити до неї ночувати в повітку, і вони так любо розмовляли довгими ночами. І їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Він був такий, як і всі сільські парубки, поводився з нею чесно, по правді. І дедалі, вона його все дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючися від Левантини з повітки додому, раз-по-раз думав: Доки ж воно так буде? Його розпоганеній городянським життям удачі вже докучало чесне кохання, озивалася його звіряча природа…

А бідна дівчина того нічого не знала, не розуміла, віддавала йому всю свою душу і не помічала, що вона вже надійшла аж на край страшної безодні: ще раз ступни тією стежкою далі наперед, і враз зникне земля під ногами, і, скрикнувши страшно, як птиця підстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повітря, обриваючи тіло об гостре каміння… і падатиме довго, аж поки вдариться головою об останню в її житті скелю та й ляже на дно безодні вже бездушним покаліченим трупом…

Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. І синам звелів не займати. З Зіньком це легко було, бо той удався лагідної вдачи, та й сам так думав, як і батько. Але Денис лютував страшенно: він, такий невсипущий хазяїн, працював до крівавого поту, відпочину ніколи не знав і не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хліб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можно терпіти?!

Денис цього не розумів і сперечався з батьком та з матір’ю. Він був з тих селян, що поза господарством нічого не бачуть, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному – аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні инших думок, ні инших пориваннів, опріче тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі инші, не хазяйські, справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати більшого, – таких людей вони ненавидють як найгірших злочинців і лиходіїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудовницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю…

Але батько заборонив займати Романа, – сам хотів з ним, як прийде той час, говорити. Денис досі звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипіло, і він так поглядав на Романа, що той і без слів добре розумів, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але проміж їх уже зростала сліпа зненависть, поки ще німа, але дожидала тільки часу, щоб виявитися, вибухнути. І той час пристиг.

Одного разу Роман, проспавши, після безсонної ночі з Левантиною, трохи не до обід, увійшов у хату і саме натрапив на батька з Денисом.

– А що, Романе, як же твоя служба? – попитав батько.

– Прийде колись і служба! – відказав нехотя Роман.

– Чи вона прийде, чи ні, то ще хто його зна, – не вдержав язика Денис, – а поки виходить так, що ти собі паном діло живеш, а ми на тебе робимо.

– Атож! На то я Богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти!

– Не кажи дурниць, Романе! – озвався знову батько. – Адже инші салдати роблють мужичу роботу – он і Петро, і Карпенко, і Гриценко, – а тобі ж чом не можно?

– Коли роблють, то й хай собі роблють, а я не можу.

– Еч! – не втерпів знову Денис, – пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької роботи робити: біленькі ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панів!

– Денисе, цить! – сказав батько. – Я буду говорити.

Але було вже пізно.

– Ти мені не указ! – визвірився Роман на Дениса. – Можеш ти знать понятіє, необразована ти мужва!

Денис зовсім скипів. Побілів, зірвався з лави, стиснув кулаки і сказав, задихаючися зо зла:

– Тату! виженіть його з хати, а то я його зараз битиму!

– Ти смієш мене бить? – скрикнув Роман і кинувся до Дениса.

– Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? – спиняв їх батько. Мати скрикнула, білява Денисова Домаха так і заніміла, стоючи біля полу.

Брати на все те вже не зважали, Вони стояли один перед одним білі, як крейда постискавши кулаки, важко дихаючи.

– Ти смієш мене бить? – казав, тремтючи, Роман. – Ти, негодяй! хам!

– Я – негодяй? Ах ти падло салдацьке! – скрикнув Денис, але в цю мить Романів кулак ударив його по обличчю і припинив йому слова.

Денис скрикнув дико, як поранений звір, і кинувся на Романа. Але той здоровий, одгодований, не знесилений на праці, в один мент збив його додолу під себе і придавив йому коліном груди.

Жінки заголосили, діти закричали і вчепились за матір; батько кинувся відтягати Романа, але нічого не міг ізробити: розсатанівши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався відірвати його руку від своєї шиї.

В цю мить увійшов у хату Зінько. Побачивши лихо, кинувся до Романа і штовхнув його з усеї сили. З несподіванки той упав набік, і Зінько відтяг його далі.

– Романе! що ти робиш? Чи тобі й Бога не страшно? – скрикнув він.

Роман зірвався на ноги і стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

– Нехай не в’язне!.. – хрипко, крізь зуби сказав він.

Денис стогнучи встав і сів на лаві. Домаха припала до його, голосючи. Роман плюнув і пішов з хати.

Ішов вулицею і сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре було на службі! Звісно, він службу не по волі кинув, хоч і ховався з цим на селі. Він справді служив «при палаті» – хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нічого б і не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той і пожалівся на його, ще й виказав, як він одного разу піймав Романа, що той продавав казенні дрова. Тоді йому Роман дав карбованця, дак він мовчав, а тепер виказав. Велика сторія, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хиба того не робив? – тільки що ховатися добре вмів! Звісно, як прогнали Романа, то вже після цього важко було в городі знайти службу, та все ж легше, ніж тут. А тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополію, зайшов туди і купив пляшку горілки. Тоді пішов до жидка. У «лавці» горілки не можно було пити, дак зараз біля «лавки» жидок мав хатку і пускав туди людей, – так, ніби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навіть сам бігав по горілку. Роман прийшов туди і зострівся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тоді писарь послав по другу. Роман жалівся на батька й на братів.

– Чудний ти, Романе Пилиповичу! – відказав йому писарь. – Як отак тобі колотиться з їми, то нехай тебе батько відділить та й годі. Тоді як хотітимеш, так і житимеш.

Романові ця думка сподобалася. Боявся тільки, шо батько не послухається. Але писарь упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пізно ввечері п’яний і з заміром зараз же вимагати, щоб батько його відділив. Але, підійшовши до хати, побачив, що там уже погашено світло. Поторгав за двері, – засунені. Вилаявся і пішов спати в повітку.

Другого дня вранці ввійшов у хату, як там була вся сем’я. Ні на кого не глянувши, сів на лаві і сидів який час мовчки, торохтючи пальцями по столу. Всі мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на його, думаючи, що може покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нічого, – ждав, поки сам озветься.

– Знаєте шо, тату? – почав Роман – как так нам жить, дак ви лучче одділіть мене. Оддайте мою часть, то я сам собі житиму, а ви самі собі.

Це все він казав якось так, мовби то батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тоді спитався:

– А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

– То вже моє діло, – шо схочу, то й зділаю – одказав саме таким робом, як і попереду, Роман.

– Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже мені скажи, щоб я знав, нащо давати.

– Тату! – озвався Денис.

– Мовчи! – перепинив батько, боячись учорашнього. – Я й без тебе знаю, що робити, а коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

– Може хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частці? – питався знову батько.

– Не хочу я хазяйнувать, – кумерцію заведу, – відказав Роман.

– Кумерцію… Яку ж то кумерцію?

– Какую схочу, таку й заведу, а ви должні мені мою частку оддать.

– Повинен, кажеш? – спокійно говорив батько. – А як не віддам?

– То пойду в волость, то вас і присилують оддать.

– Ну, поки там присилують, а тепер я тобі ось що скажу: підожди ще трохи, навчися поважати батька й братів та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинк до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нічого тобі не буде.

По тій мові батько повернувся та й пішов з хати.

Роман остався ні в сих, ні в тих. Він тільки сказав: «Ну, я так не дозволю! Це грабіж!» – устав і пішов, мовби слідком за батьком.

Трохи згодом батько вернувся.

– А що, вже пішов?

– Пішов! – одказав насмішкувато Денис, радіючи, що так обійшлося.

– А як на мою думку, тату, – сказав Зінько, – то ви краще б ізробили, якби справді відділили Романа.

– Чого ж то так, що краще? – спитав знехотя батько. – Оддати, щоб він узяв та розмантачив працею-крівавицею зароблене добро?

– Та вже, тату, як він сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж і його частка тут є, – і він же робив. А може він як стане сам хазяїном, то візьметься й до роботи, шануватиметься.

– Авжеж! саме такий! – глузуючи, промовив Денис. – Видно й збоку.

– Та вже ж і ми його луччим не зробимо, а тільки буде сварка та лайка, та бійка. А як візьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сем’ї стане тихо, злагода знову буде, – доводив свого Зінько.

Мати встряла в розмову, хотючи допомогти Зінькові.

– А Зінько правду каже, старий. Послухайся його! І нам лучче буде, і Романові.

– Нехай же спершу покориться та пошанується! – сказав батько. – А марнотратові нічого не дам, і говорити більше про це не хочу.

З тим повернувся та й пішов з хати до роботи, а сини слідком за ним.

Роман тим часом сидів уже знов у жидка. І сьогодні знайшлись товариші, і як Роман вийшов на вулицю, то в його в голові вже здорово гуло. Ішов і думав собі:

– Кат його знає, шо його робить! Батько впертий, как пень. І громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, какби дав йому добре так, как Денисові, то може тоді помнякшав би!

Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?

Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тільки починати, бо мало було надії, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадійна.

Хиба як він купець, то така вже велика цяця? А Роман салдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його й пристаркувата, і з себе погана. Ще нехай і дякує, що посватає. Нехай оддає швидче, а то зостанеться на насіння. А його, Романа, за товариша собі прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Він там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати, – хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!

Роман повернув праворуч і пішов у двір до Сучка.

Як він увійшов до його в хату, то там нікого не було. Роман голосно кахикнув. З другої світлиці визирнула Суччиха Агахвія.

– Моє нижающеє! – поздоровкався Роман. – Как би мині Михайла Григоровича побачить?

– Він у лавці, – підіть туди.

– Невозможно в лавці: діло секретне, – треба на самоті.

– Шо ж там за діло? – зацікавилася Агахвія і вийшла до Романа. – Кажіть і мені!

Роман усміхнувся.

– Отличное діло! Будете й ви, Агахвія Івановна, знать современно, а тепер позвіть мині Михайла Григоровича.

Агахвії закоркотіло довідаться швидче, яке там діло, і вона пішла в крамницю. Незабаром відтіля прийшов Сучок.

– А за яким же це ви ділом? – спитався він, як поздоровкались та посідали.

– Пречудесне діло! Ось слухайте, Миайло Григоровичу, шо я вам скажу!

– Кажіть!

– Єсть у вас кумерція?

– А єсть.

– А помошник вам у кумерції єсть?

Сучок зітхнув:

– Нема!.. Не дав Господь сина.

Він завсігди журився, що в його нема сина.

– А я вам найшов помошника та ще й доброго.

– Хто ж то? – спитав Сучок, чудуючися з Романових слів.

– А хто ж? Я!.. А шо, хиба не ловкий кунпанійон?

– Та воно, звісно… – якось непевно відказав Михайло Григорович. – Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанії?

– Нашо там копитал? Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам – копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.

Сучок вирячив на Романа очі. А той, не помічаючи цього дивування, питався:

– А шо, правда, – хароша вигадка?

– Та воно, хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки віддавать.

– От, вигадки! А до каких же пор будете держать? Вона ж і так пристаркувата.

– Найдуться люде! – відказав, трохи вже образившись, Сучок і додав: – Знаєте шо, Романе Пилиповичу? Киньте ви це діло, бо це один пустяк!

– Пустяк? Шо ви думаєте, шо я не зумію торгувать? Дак ви дайте мині за Горпушою денег, то я сам заведу торговлю таку, шо тільки ну! Ого-го!

– Ну, це тоже пустяк діло! – зважливо сказав Сучок і встав. – Прощайте, – треба в лавку.

– Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбіраєте, чи що, шо я вашу Горпушу сватаю? – спиняв його Роман.

– Почему не розбіраю? Дайже очинь хорошо розбіраю.

– Ну, дак чого ж ви?

– Нема мого жоланія за вас її оддать.

– А почему ж би то й ніт? – спитався, дратуючись, Роман. – Чоловік я образований, понімающий… А што родителі в мене мужики, то ето нічого: я об них тогда буду без униманія.

Сучок починав уже лютувати і дедалі дужче сопти. Він уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бійку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, і розумів, куди він тепер ціляє: перевести, розтринькати всі ті грошики, що він, Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гніва почервоніло, і він, сам того не сподівавшися, крикнув на всю хату:

– Та шо ти собі думаєш? Ах ти, голяк! Іще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай скудова прийшов!

Так грімнув, що Роман збентежився враз і, ні слова не кажучи, пішов з хати. Тільки вже біля дверей схаменувся.

– Ти тоже не очинь! – крикнув він, повернушись до Сучка. – Смієш ти салдата, которий кров’ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать мені на тебе й на твою дочку.

– Вон! Пошов во-он! – аж затупотів ногами Сучок, але Роман уже був у дворі, а далі й на вулиці. Сором і злість мордували його, сором, що так їм погордовано, злість за цю зневагу й за те, що нізвідки він не бачив помочі. Усі вони однакові: і батько, і Денис, і цей Сучок! Життя за їми нема, способу ніякого нема! Так би їх усіх!.. Не знає й сам, що він зробив би їм, тільки віддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони!… вони – всі, усі ці прокляті мужлаї!.. Які вони дурні й гидкі тепер здавалися Романові!

Він не пішов ні додому, ні до кого, бо на всіх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байраці і вже над вечір вернувся додому.

Пішов просто у садок і стрівся там із Зіньком.

– А я тебе дожидався, брате, – сказав Зінько.

– А шо? – спитавсь нехотя Роман.

– Хотів щось тобі сказати.

– Кажи! – промовив Роман байдужно, лягаючи на траву під деревом.

– Бач, Романе, що я думаю, – заговорив Зінько, й собі сівши біля його. – Почались у нас у сем’ї сварки… А дедалі, то ще й дужчі будуть. Тобі недобре, та й батькові невесело так із тобою жити. Він би тебе й одділив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так ізроби, щоб не боявся батько.

– А как же його зробить? З таким батьком разлі шо зробиш?

– А неправда ж, Романе, – нема чого нарікати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того добра нічого не буде.

– Понімаєш ти там!

– Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобі ще ніякої нема, може й довго не буде; одділяти тебе батько не хоче. Доводиться тобі поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?

– Пущай мене не зачіпають!

– Та де ж вони тебе зачіпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можно дурно хліб їсти. І Денисові кривдно: він же робить. Уже от ви й билися, а далі ще гірше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботі… поки знайдеш собі службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, і одділить тебе… Хоч крутись там на роботі, – я вже тобі пособлятиму так, що вони й не знатимуть, – аби щоб сварки не було.

Зінькова прихильність таки зачепила за серце Романа. Ходючи сьогодня по байраку, він уже багато думав про те – як він далі житиме в сем’ї. Нічого не міг вигадати, хоча й бачив, що так далі жити не можно. Він одказав Зінькові:

– Як же я покорюсь? З мене ж люде сміяться будуть.

– Чудний ти! А тепер із тебе люде не сміються? Та все село вже тебе взяло на глузи. Чого ж ти тепер не боїшся того сміху, а тоді його тобі страшно? А я тобі так скажу: тепер з тебе сміються і дурні й розумні, а тоді коли й сміятимуться, дак самі дурні.

Роман подумав трохи й відказав:

– Ну, пущай… Може б я й зробив… Не задля їх, а задля тебе, шо ти такой до мене добрий… Та как же його зробить? Не пойду ж я до їх кланяться!

– Та й не ходи. А тільки візьми та й вийди завтра на роботу та й роби. А там воно вже якось саме станеться…

– Пущай же подумаю, – може й вийду…

І справді, другого дня вийшов городити тин із Зіньком. Денис глянув на його з-під лоба, батько здивувавсь, але ніхто нічого не сказав. Тільки Зінько дуже зрадів, клопотався з Романом, гомонів і все зводив, щоб і з батьком та з Денисом у їх розмова була. Мати йому допомагала. Одначе ті мовчали.

Роман робив увесь день. У його заболіла спина, руки, ноги. Другого дня він вийшов був на тік, але робив тільки до снідання. Поснідавши, він уже не пішов туди і більш уже не брався до роботи. Зінько і вмовляв його, і прохав, та нічого не помоглося. Романові здавалося дуже важко робити, батько не зласкавів одразу, та й сором було перед селянами, що він високо літав, а тепер низько сідає.

Тим часом чутка про його сватання в Сучка пішла по селу. Дочулась про це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романові, що він її покидає, бо сватає Сучківну.

– Тю на тебе! – відказав Роман. – То все дурниця! То я був випивши та для штуки й пішов, щоб посміяться. А вони з великого розуму думали, що я й справді на їх ступу-Горпушу оком накинув.

І він почав її цілувати і пригортати, і казав, що він її ні на кого не зміняє і свататиме скоро – от зараз, тільки службу знайде… Все це вона вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вірити. І вона вже вірила йому й казала:

– Гляди ж, Романочку, не зрадь мене! Бо як ти не пожалієш, то хто ж мене пожаліє? Находь службу швидче, бо…

Левантина замовкла, а Роман знов почав її улещати і вона забула свій сум.

Ідучи Роман од неї додому, сам собі думав про те, що треба справді службу швидче знаходити та тікати звідсіля. А то, гляди, ще Левантина дитину знайде, то клопоту повна голова буде.

І другого ж дня пішов у сусідню їкономію. Сього разу йому пощастило. В їкономії був ліс, а в лісі два сторожі. Один несподівано покинув службу й пішов додому саме в той день, як Роман туди прийшов. Зваживши на його салдацький білет, управитель узяв його за підстаршого сторожа до лісу. Не вподобалась Романові ця служба, та иншої не було. Жити доводилося в лісі, в одній хаті з старшим сторожем. Цей раз у раз посилав Романа на ніч обходити ліс і вартувати там. Спершу Роман ходив, а далі йому очортіло, та й за Левантиною занудивсь. Однієї ночі, замісто щоб обходити ліс, майнув до неї (верстов з вісім туди було) і з того часу почав навідуватися до неї ночами частенько. А тим часом люде з того села, де була окономія, заходились коло Романа. Вони були дуже вбогі на дерево, то часто крали його в панському лісі, – часом нишком од сторожів, а часом, як сторож був не лихий, то купували в його дерево за дешеву ціну: дадуть йому якого рубля, чи пів рубля, та й нарубають чого треба. Ліс великий, то не скоро помітиш кожне зрубане дерево. А сторож ніби того й не знає. Романа вони не довго вмовляли, і він почав добувати собі таким робом гроші. Він зовсім не берігся і попускав рубати стільки, що вже й видко стало. А тут іще один чоловік, не поєднавшися з Романом за ціну, та й виказав на його. Все виявилось. Романа прогнано зо служби, ще й грошей не віддано… хоч він не багато й заробив, бо не прожив там і місяця. Довелося знову до батька вертатися.

Примітки

Роман зараз же й пішов у контору до вправителя. – вправитель (управитель) – керуючий справами, розпорядник фінансів поміщицького господарства;

[…] він зайшов у монополію, купив горілки […] – монополія (монополька) – тут у значенні корчми, шинку; у тексті повістей уживається також на позначення горілки. В автографі «Під тихими вербами» містяться свідчення інтересу Грінченка до історії запровадження винної монополії у різних регіонах Російської імперії наприкінці ХІХ ст. Письменник слушно занотував, що на Чернігівщині її було запроваджено постановою від 1 липня 1896 р. (ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 1 зв.);

Туди Роман ходив розпитатися, чи не треба на залізниці жандара, – хотів ще туди податися, але на ті посади брано тільки унтер-офіцерів […] – залізнична жандармерія виконувала загальнополіційні обов’язки на території залізничних доріг, всіх будівель і споруд у цій смузі. Зокрема, вони забезпечували точне виконання завдань працівниками станцій, забезпечували порядок і збереження майна, розглядали скарги працівників, а також подорожуючих, здійснювали паспортний контроль. Унтер-офіцер – звання молодшого командного складу із солдат;

[…] хлопці та дівчата прикладки до неї прикладають […] – прикладка – прізвисько, дотеп (переважно глузливий);

Панночкою та приплентачкою дражнють… – приплентачка – приблуда, волоцюга;

[…] хтось із хазяйських дітей побив лямпадку біля богів […] – йдеться про посудину з гнотом, запалену перед іконами;

Вони […] біленькі ручки покаляють! – покаляти руки – замастити або понівечити руки брудною чи важкою роботою;

[…] білява Денисова Домаха так і заніміла, стоючи біля полу. – піл – широкі грубі дошки, покладені між піччю та протилежною стіною; слугували як лавою, так і ліжком;

[…] щоб він узяв та розмантачив працею-крівавицею зароблене добро? – мантачити – тут у значенні витрачати, тринькати;

– Моє нижающеє! – переінакшена етикетна форма вітання і прощання, рос. «Мое нижайшее почтение»;

Ходючи сьогодня по байраку […] – байрак – яр, балка, що поросла лісом, чагарниками;

[…] для штуки й пішов, щоб посміяться – штука – тут у значенні витівки;

[…] верстов з вісім туди було […] – верста – міра відстані, 1066,78 метра; тобто, у наведеному фрагменті тексту йдеться про понад 8,5 км;