2

Борис Грінченко

Другого дня Роман устав пізно. У його боліла голова, бо вчора таки добре випив. Він почав згадувати минулий день, лежачи на соломі в стодолі, і гнівався сам на себе, що «завів кумпанію» з парубками й дівчатами. З дівчатами воно ще нічого, до дівчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанібрата з їми бути, а він учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не біда, він зараз покаже, що він не те, що вони, а бери вище.

Роман устав і пішов у хату. Батько з Денисом та з Зіньком уже поснідали й поїхали на поле – останні копи забірати. Мати щось метушилась біля печі.

– Виспався, синку? – ласкаво озвалася вона. – Сідай же та будеш снідати.

– А от умиюся.

Умився, розчесався і сів за стіл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нічого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна і здались йому несмашні. Із’їв галушку, дві та й положив ложку.

– А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? – здивувалася мати.

– Штось їсти не хочеться, – одказав Роман і встав із-за столу. – Треба пойтить провєдать старих знакомих, – додав.

– Піди, синку, піди, одвідай!

Роман надів піджака й картуза з білим верхом, тоді глянув на чоботи:

– Ех, вакси просють! Ну, нехай другим разом! – і пішов з хати.

Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У його були колись товариші парубки, – тепер уже всі жонаті хазяїни, – та йому не хотілося до їх іти: що там од їх він цікавого почує? Хиба піти, щоб побачили, який він тепер став? Дак же нікого дома нема, – всі на роботі. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там може й надумає, куди піти. І він подався вулицею. Ішов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справді дивився, чи хто його бачить, чи ні. Та всі люде поїхали на поле, тільки деякі баби поралися по хатах. На вулиці бігали самі діти. Один маленький хлопець, побачивши Романів піджак і чоботи з блискучими рівними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дівчинки:

– Дивись! дивись! пан іде.

Роман усміхнувся, – йому це сподобалося. Але дівчинка глянула на його і відказала своєму товаришеві:

– Дурний! Со ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, мені мати казали.

– Еч, чортова патяка! – подумав Роман, – слова не вміє сказати, а ще й пащикує. – Він сердито глянув на дівчинку, крикнув: «Ну, ти тут»! і пішов далі, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одійшов геть-геть, а тоді, підбігши до хлопця, сказала:

– Людоцки, який страсний!..

А «страшний» ішов далі. Йому по дорозі була крамничка, а біля неї стояло двоє-троє чоловіків і жінка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходючи, але подумав собі: «От іще чортзна-кому куражку скидать!» – і поминув людей так, мовби їх і не помітив.

– Що це воно пішло? – спитав один дядько.

– Та це Сивашів салдат.

– Чи ба, яке пишне: іде й не здоровкається.

І дядьки з жінкою почали проміж себе судити Романа, що незвичайний, але він того не чув, а чимчикував далі і звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом’яних покрівель залізний дах на невеличкому будинкові. Вгорі над дверима прибито було дошку з написом: «Народное училище».

– А зайду до вчителя! – подумав Роман, хоч зовсім учителя не знав.

Увійшов у чималі сіни з кілочками й гвіздками по стінах задля школярської одежі. Став, не знаючи, в які двері йти, бо перед їм було їх двоє. Одні були трохи відхилені, і крізь їх чути було розмову. Сердитий голос, говорючи «по-панському», кричав:

– Почему ты мне сапог не почистил?

– Двір чистив, – одповідав другий, мужицький старечий голос. – Хиба я вам лакей? Я – сторож.

– Нанялся сторожем, – должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!

– Та що це таке справді? Я громаді пожаліюсь.

– Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи две колоды карт!

З дверей вийшов, бурчачи собі щось, сивий сторож.

– Чи дома вчитель? – спитав Роман.

– А он! – показав сторож на двері і пішов з школи.

– Кто там? – почувся з-за дверей голос. – Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!

Двері відчинилися від штурханця ногою, і на порозі став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без піджака й жілета, в самій сорочці, позакладавши руки в кишені в штани.

– Тебе чего? – спитався він, але побачивши на Романі не мужицьку одежу, повернув инакше: – Вам чего нужно?

– Моє поштеніє! – сказав Роман, простягаючи руку. – Сивашов.

Учитель дав йому й свою руку і покликав у хату. В невеличкій світличці, з ліжком, столом і кількома стільцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стіні гитара й рушниця, на столі стояв недопитий чай і пляшечка з написом: «Ром»; під столом спала собака. Учитель попрохав гостя сідати і надів піджак.

Роман сів, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, відчинив і простяг до вчителя:

– Не вгодно лі – хорошоє разліченіє.

Учитель узяв цигарку, і вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловіком», почав виясняти, чого він прийшов. Вернувся з города, ну, а на селі «скучно», бо скрізь сама мужва, і нема такого чоловіка, щоб із ним можно було про «образовані» речи розмовитися, – тільки й є, що вчитель та врядник та ще писарь… Дак от він і прийшов…

Учитель почав уже розуміти, кого він перед себе має, – спершу він подумав, що це щось инше. Сам учитель був з таких, як і Роман: через двохкласову, сільську школу потрапив до вчительської семінарії. Як довчився в їй, то його мали настановити за вчителя в його рідному селі, але він сам того не схотів, бо там з ним усі будуть запанібрата. Був з тих учителів, що, вилізши з «мужиків» у «пани», силкуються якомога дужче відрізнитися від мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним і виглядають собі якої багатої управителівни, чи дочки грошовитого глитая з мужиків, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсім «на панську лінію». Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка і не дивився. Тільки він іще непевний був, чи справді Роман мужик. От прізвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селі Сивашова… Але враз ізгадав:

– Та ви должно Пилипа Сиваша син?

Роман трохи почервонів і почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всі його на службі звали «Сивашов», бо як простий чоловік, то буде Сиваш, а як «образований», то – Сивашов.

Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом, – це тільки пошкодить йому, принизить його перед його «панськими» знайомими. Надто він був сьогодні сердитий: учора звечора він мало не до світу гуляв у карти у батюшки і програв сім рублів. Правда, він думає одігратися і ото має покликати до себе на карти всю компанію і вернути свої гроши, але добре ж, як пощастить! А влітку йому поганіше, бо взімку школярі раз-у-раз носють йому (вони в його муштровані!) всякі ковбаси [СТН ІР НБУВ. – Арк. 18 зв.] А в його саме не було тепер грошей, бо влітку на гроші скрутніше: взімку школярі (вони в його муштровані!) раз-у-раз носють йому всякі ковбаси, сало, а то так і сахарь навіть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як він сьогодні (має покликати всю компанію до себе) та одіграє, верне своє, а як же ні? Все це гнівало вчителя, і він сердито сказав Романові:

– Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…

Роман почервонів і встав ображений.

– Как завгодно…

Він простяг був знову руку, але тепер уже вчитель не дав йому своєї. Зовсім збентежений, Роман швидче пішов з хати і чув, як слідком за їм учитель пробубонів:

– Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!

Поки вийшов Роман на вулицю, його збентежіння минулося, і він тільки був страшенно лютий на вчителя за образу. – До кого ж би мені ще піти? – думав він і побачив зараз же біля школи волость. Повернув до неї.

Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писарь був його колишній товариш. Батько його ще хлопцем оддав до школи аж у містечко, – там він і вивчився на писарі. Цей сам добре вмів «по-образованому» і радий був Романові.

– Сідай, брат, сідай! У нас у волості нікого нема: старшина, староста і всяке начальство подалося снопи возить, – дак я сам тут і старшина, і староста, і все.

Роман сів біля столу, покритого зеленим, старим, скрізь чорнилом заляпаним, сукном. Писарь Григорій Павлович Копаниця був таких літ, як і Роман, але вже добре відпасся на волосному хлібі, і його заялозений піджачок був вузький на гладкі плечі. Він крутив свою руденьку борідку і залюбки розказував Романові, який йому великий клопіт у волості, що старшина дурний, він сам усе мусить робити, і за себе, і за старшину справлятися, а плата мала, а «так собі посторонній доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а більше й ні з чого…

Тоді почав розказувати Роман, як він жив у городі – спершу в салдатах, а тоді на службі в палаті; тільки він уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, надзираєть за йзданієм».

Тоді збалакались за мужиків, і писарь їх лаяв, що народ став неслухняний і все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов і не тямить, що хоч такси й нема, ну, а всякому звісно, що, опріч годової плати, треба писареві і за кожну роботу – чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що – окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки пів мірки… і отак усе…

Гомоніли довгенько, аж поки писарь сказав:

– Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обідать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман тому був дуже радий. Вже виходючи, стріли на порозі врядника Івана Іллича, трохи старішого за їх обох чоловіка, непоганого з себе, з підстриженою гострим клинцем борідкою. Писарь зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обідати. Цей хоч і пообідав, та не мав зараз чого робити, то пішов.

Писарь жив у гарненькому домику, прибраному по-міщанському, з стільцями, з тапчаном, з комодою та стареньким «буфетом», поставляним у найпараднішу хату, з ясно-хварбованими малюнками під склом по стінах. Видко було, що добродій Копаниця даремне звав «так собі посторонній доход» «не значительно большим». Гостей стріла писарька – молода, одгодована і свіжа молодиця-моргуха.

– Улясю, – сказав весело писарь, – давай нам обідать та ще й швидко! Та ще й доброго!

– Буде й добре, буде й швидко! – сміючися привітно, відказала молодиця і побігла в пекарню.

Незабаром справді сиділи за столом. Писарь витяг з кишені пляшку горілки і поставив на стіл.

– Доброхотное даяніє? – спитав, підморгнувши, врядник.

– З капосного Омелька, – відказав господарь, – нада було б больш, та вже хай буде й стольки.

– Всяко даяніє благо, а надолужити можно не тепер, то в четвер, – порадив урядник.

– Истинно! – згодився писарь.

Випили по чарці, і хазяйка чарочку хильнула, і тільки взялись до борщу, аж у сінях щось затупотіло.

– А чи дома хазяїн? – почувся звідти товстий голос.

– А, Михайло Григорович! – сказав писарь. – Ідіть! ідіть! дома! – і він одчинив двері.

У світлицю ввійшов невисокий, але товстий рудий чоловік, убраний у гарну чумарку, з картузом у руках. Цього Роман знав, це був крамарь Сучок. Хазяї почали садовити його за стіл. Він повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упевняв спершу, що вже пообідав і зайшов за ділом, але таки сів. Випили знову й почали їсти смашний борщ. Поки під’їли, то мало розмовляли, але потім, уже по четвертій випивши (і писарька Уляся щоразу по півчарочки), зробилися всі веселі й гомінкі. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той і сам добре їв, важко сопучи. Пообідавши, позакурювали і пішли в садок – господарь із Сучком попереду, за їми Роман, а позад усіх урядник з писарькою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займає Улясю за стан, а вона, сміючися, свариться на його пальцем, показуючи, що побачуть передні. І Романові одразу стало заздро й шкода, що не він займає червонощоку веселооку писарьку.

В садку полягали й посідали на траві і знов почали розмовляти, кожен здебільшого про свої діла, і всі якось чеплялися за мужиків: одному мужики тим не догодили, другому иншим. Сучок казав, що мужик хитріший за чорта, а врядник доводив, що хоч він і хитрий, але дурний, і розказав, щоб підперти свою думку, про дурного Хому, як він мило поїв. Усі страшенно реготалися, а заохочений оповідач докидав одну по одній ще й инші брехеньки про мужиків: про те, як мужикові перемінили його хахлацьку голову на чортову; про те, як салдат і хахол кипіли в пеклі в казані: чорт сказав: Салдат! – А салдат: Ась? – Ну, вилазь! – Тоді до хахла: Хахол! – Шшчо-о? – Ну, сіді іщо! Вот тібе за хахлацький язик – у пеклі сиди!

Всі знову реготалися, а писарька навіть кричала тоненько:

– Ах, прелість! Ах, прелість!

Вона служила в панів за покоївку і там иавчилася так кричати.

Потім повернулися в хату і пили чай, і знову весело гомоніли…

Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.

В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, – сем’я саме вечеряла.

– Бач, от де й наш приблуда! – озвавсь, ласкаво сміючися, батько. – Де це ввесь день швендяв?

От, хиба в його нема тут добрих людей, знайомих! – і Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився, а тоді був у писаря, і як добре його там приймано… Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають, инші мовчали.

– Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! – припрохувала мати.

– Вот я таких страв наївся у писаря, што вже мині вашої вечері не хочеться.

Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він гарно живе та як добре бути писарем.

– Та воно добре, – озвався Зінько, – та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то… он і цей такий, що примів би, – дві шкури з тебе драв би.

– Ну, це, братуха, пустяк дєло, – одказав Роман, – на то щука в морі, шоб карась не дрімал. Кажен з свово ремесла можить сібе бариш брать.

– Нехай і бариш, та не здирство, – озвався батько, – а то цей був такий харпак, що сіряк на хребті не держався, а тепер уже бач у які достатки з тих баришів убився. Та ще й величається: мужики – дураки! Ти б, Романе, краще не водився з ним: він тебе на добро не напутить, а люде про тебе погане казатимуть.

– А какоє минє вниманіє до людей? – одказав Роман, здвигнувши плечима. – У нас своя кунпанія. Ну, што там розбалакувать, – врем’я спать!

Забрав одежу і пішов спати в клуню. Умощуючись на соломі, згадав, які високі й мнякі подушки, квітчастою ковдрою застелені, він у писаря бачив. І йому стало заздро і схотілося такої саме гарної світлиці, мняких подушок, доброї страви з горілкою і червонощокої жінки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люде в тій хаті… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такі… мужики!.. І поправді врядник та писарь з мужиків сміються, бо вони живуть так… зовсім «без понятія, как настоящая необразованая животная». Хиба ж він може так жити? Коли ж він тепер зовсім инший чоловік став.

Він усе думав про це і не міг заснути. Поруч із тим, що він бачив сьогодні, згадувався йому город, вулиці з лихтарями, світлиці в палаті, де він був за сторожа… цірк – оттуди щодня ходив би! А тут ця тісна хата з лавами, з рогачами… Цей батько або Денис, що як скаже слово, то так і верне язиком «на верле»… Репана мужва – аж смердить! А там, у городі, зовсім не такі люде.. А дівчата!.. І він почав згадувати городянських покоївок та куховарьок, які були до його ласкаві.. Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, шо ще дитина буде!).. Та хиба сама Машка? Були й поперед неї…

Устав, не можучи лежати, накинув піджака і вийшов з клуні. В кінці садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пісню.

– Шо воно співа в нашому садку? – подумав Роман, перескочив через тин, і пішов садком. Співало не в їх, а в садку в сусіди в Струка. Роман перескочив через Струків тин і потиху пішов садком униз до річки на той голос, що дзвенів у повітрі принадно-чарівним співом. Незабаром він побачив у березі дівочу постать Роман переліз і через Струків тин і потиху пішов поміж деревами униз до річки на той голос. Незабаром він побачив дівочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землі стояли відра, але вона забула про їх, причарована цією тихою ніччю і ніжно-звабливим плюскотом темних хвиль біля своїх ніг… Стояла й пускала голос у плин за водою, у плин за водою [СТН ІР НБУВ. – Арк. 24 зв.–25.]. Стояла й співала.

– Мабуть, Струкова наймичка, – подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями на щоках і тоненький стан, – так він тоді в танці обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонілася, задихані молоді груди високо здіймаються… вихопилась і втекла…

Роман тихо-тихо підійшов до дівчини. За співом вона почула його тільки тоді, як уже біля неї стояв. Жахнулась:

– Ой Боже! Хто це?

Хотіла вже тікати, але він придержав її за рукав.

– Це я…Роман…

– Чого ж це ти… ви тут?

– Послишал, как пойош та й прийшов.

– Ото ж! Чого б то ви до мене прийшли!

– Того, што харошінька! – і він хотів обняти її за стан, але вона випручалася. – Как тиб’я звуть?

– Левантиною…

– Харашо! – і він таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одіпхнула його, вирвалась і, покинувши й відра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

– Еч, яка прудка! – подумав Роман. – Моторна! А ловка дівчонка, треба б заходиться коло неї!

Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по відра. Не верталась. Пішов додому в свою клуню.

Туди вже тим часом прийшов спати Зінько.

– Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

– Не спиться какось.

– От і мені часом не спиться. Усе думки обнімають, та й спати не дають.

– Думки? – сказав Роман, і Зінькові на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи. – Што за думки?

– Та всякі… От учора я все думав: як його так ізробити, щоб усім людям добре на світі жилося? А то от хоч би, сказати, про землю… Такого народу намножилося і дедалі, то все більше й більше людей на світі стає… Людей більшає, а землі не більшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалі все скрутніше, все скрутніше буде… і так колись ізробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тоді робити людям? Хоч з голоду гинь!

– Вот штука! – відказав Роман. – Не станить тут чого їсти, прикажуть переселяться на другое місто та й шабаш!

– Та я ж кажу: а як і на другому місці так буде? По всій землі так. Що тоді буде? Може про це в книжках, абощо, пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

– В каких там книжках? – одказав Роман. – Вот, будуть іщо такії книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как і што.

– Ні, – не згодився Зінько, – от я читав одну книгу про чужі краї, так у їй…

– А, пустяк вниманія! – перепинив його Роман. – Лучче давай спать!

Він одвернувся, мов хоче спати. Він був малописьменний, книжок не читав, хиба часом анекдоти про Балакирева. Тепер він бачив, що Зінько за його більше письменний і щось знає таке, що Роман його не знає, і йому стало ніяково. А Зінькові здалося, що Роман менше знає, ніж спершу він, Зінько, думав про його.

Другого дня вранці батько зайшов у клуню, збудив Зінька й Романа і звелів обом іти на тік молотити. Зінько зараз устав і пішов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсім не хотілося молотити, трохи навіть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собі дума? Що він буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не піти оце та й годі!

Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком і пішов на тік. Сонце ледві починало визирати з-за обрію, було росяно й холодно, і Роман аж тремтів. На току вже були батько й брати.

– А що, брате, холодно? – озвався Денис. – У вас там по городах тепер іще сплять. Та дарма! Як ціпом попомахаєш, то так угрієшся, що й потом тебе вмиє.

Роман нічого не відказав, узяв ціп і став ближче до Зінька. Ударило чотирі ціпи: три сміло й важко, один якось не до ладу. Роман зовсім одвик од цієї роботи. Він не потрапляв улад, замісто щоб уцілити бичем, бив у сніп кінцем ціпилна, а бич завертався вгору і заскакував назад. Він розсердився й гупнув з усієї сили. Бич одірвався, відскочив і вдарив Романа по руці дуже боляче. Роман кинув ціпилно й лайнувся.

– Еге, синку, – озвався батько, – та я бачу, що тобі треба довго привчатися, щоб ізнову добрим молотником стати.

– На чорта я буду привчаться? – визвірився сердитий Роман. – Разлі ви думаєте, шо я буду гупать тут із вами по остюках цепом?

– А хиба ж ти думаєш, що хліб сам буде робитися, сам і в рот кластиметься?

– Ану, як?

– Разлі я сібе служби не знайду? Вот пойду в їкономію і прикащиком поступлю.

– А шо ж, добра штука, – відказав спокійно батько. – Аби прийняли.

– Іщо би! Їм образованих людей нужно.

– Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан, клятий, не бере! – засміявся Денис.

– Ет, ви з вашими мужицькими вигадками! – розсердився Роман, кинув ціп і пішов з току.

Батько з синами ззирнулися, але ніхто нічого не сказав, і ціпи знову загупали по повноколосих снопах, далеко озиваючись у свіжому живущому повітрі веселого, сонцем осяяного ранку.

Сердитий Роман, не заходючи в хату, подався просто на село і опинився у врядника. Там він потрапив на чай, напився його добре, потім ще посиділи та побалакали. Романові хотілося, щоб його зоставлено й обідати, дак господарі або не догадались, або не схотіли того. Довелося йти обідати додому. Прийшов, як уже всі пообідали, і обідав сам. Мати, щоб йому догодити, зарізала й зварила курку. Виголодавшись Роман, не зоставив з неї нічого. Попоївши, зараз подавсь ізнову з дому.

Почув, що сьогодні тільки прийшов до Гриценків їх салдат, дак і повіявся туди. Він з ним не в одному полку був, да те дарма: салдат, то вже однаково, що й товариш.

Гриценки були вбогі люде і не закликали бесіди так, як Сиваші, але і в їх були гості: двоє-троє родичів. Рудий, поганенький салдатик сидів за столом, радий такий, що аж сяє, і розказував про всячину, яка з їм була, а всі инші залюбки слухали. [СТН ІР НБУВ. – Арк. 28 зв.] Білявий поганенький салдатик сидів за столом радий такий, що аж сяє, і розпитував про хазяйство, про родичів, про товаришів, бажаючи знати все, що сталося на селі, відколи його не було дома. Романа посадили за стіл, шанували…

Вернувся Роман додому аж увечері і ліг зараз спати. Другого дня пішов зранку, поблукав по гаях до обід і прийшов додому так щоб ізнов обідати самому. Вже кінчив обідати, – ввійшов батько з току:

– А де, Романе, був? Чи не в їкономії?

– Де був, там був! Поспіємо ще з їкономією!… Современно все зробиться. – Та й вийшов з хати.

– А що, стара, робитимемо з синком-салдатиком? – запитався Пилип у жінки, як Роман вийшов.

– А що ж там робити? – відказала Параска питанням, мов не розуміючи, бо це справа про ії мазунчика була.

– Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?

– Оце ще що вигадай! Дитина тільки приїхала, натомилася, – і відпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи візьметься.

– Ні, каже, що не хоче братися, а буде в їкономію прикащиком поступати.

– А може ж і поступить! Він же в нас образований.

– Треба там таких!

– Ти вже нападешся! Перечасуй, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш грімати, то тільки сварка зчиниться.

– Добре, я перечасую, помовчу трохи, – побачимо, які з його люде будуть.

І батько справді замовк і не казав Романові нічого.

Примітки

[…] прибито було дошку з написом: «Народное училище». – у початкових народних училищах в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. початкову освіту могли здобувати діти всіх соціальних станів;

Вернувся з города […] – прообразом міста у повісті слугував Чернігів;

[…] та врядник та ще писарь […] – врядник (урядник) – представник нижчого чину повітової поліції в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст.; писар (писарь) – посадова особа, один із двох (разом зі старшиною) обов’язкових членів волосного управління;

[…] побачив зараз же біля школи волость. – волость – найнижча адміністративно-територіальна одиниця, підрозділ повіту, одиниця селянського самоврядування; у тексті йдеться про будівлю волосної управи;

[…] старшина, староста і всяке начальство […] – волосний старшина, сільський староста – виборні посадові особи, члени волосного управління;

[…] свіжа молодиця-моргуха. – моргуха – тут у значенні кокетки;

Доброхотное даяніє? [….] Всяко даяніє благо […] – алюзія на заповіді новозавітних апостолів, зокрема Павла (2 Коринт. 9:7) та Якова (1:17);

[…] про дурного Хому, як він мило поїв. – відома низка українських прислів’їв на цю тему: «наївся, як дурень мила», «налигався, як Мартин мила» і т. п.;

[…] примів би, – дві шкури з тебе драв би. – приміти – могти, бути в змозі (в умовному способі);

[…] цей був такий харпак, що сіряк на хребті не держався […] – харпак – злидар, бідняк; сіряк – теплий верхній одяг з грубого сукна;

[…] так і верне язиком «на верле»... – навверле – грубо, прямо (сказати);

[…] книжок не читав, хиба часом анекдоти про Балакирева – Іван Балакирев (1699–1763) – придворний слуга (за поширеною версією, блазень) російських монархів: Петра І, Катерини І, Анни Іванівни. 1830 р. у Москві вийшла книга Ксенофонта Полєвого «Полные избранные акнекдоты о придворном шуте Балакиреве, любимце Петра I» (Ч. 1–4), яка вміщувала дотепи та комічні історії різних країн Європи, приписані Балакиреву. Збірник витримав понад 70 перевидань (переважно лубочних) під різними назвами: «Анекдоты о Балакиреве», «Балакирева полное собрание анекдотов, шута, бывшего при дворе Петра Великого» та ін.;

[…] замісто щоб уцілити бичем, бив у сніп кінцем ціпилна […] – бич (било) – коротка частина ціпа, якою б’ють, вимолочуючи колос; ціпилно (ціпильно, ціпильна, ціпило) – держак ціпа;

Вот пойду в їкономію і прикащиком поступлю. – їкономія (економія, окономія, якономія) – землевласницьке господарство; також у значенні власне господарських будівель; прикащик (прикажчик) – найманий працівник, що виконував різні доручення поміщика або керував господарством;

Современно все зробиться. – современно – переінакшене рос. «своевременно»;