Зелена туга

Микола Хвильовий

Вівсі Гутник

1

Напередодні злив

сумніву голубого

на кучері весни

я голову

кладу.

Хто не погас на зоряну дорогу,

а каравелі дум

в пустелю не веде?

Ах, пам’ятаю я

– повстання на Вкраїні,

заграли, дзвін пожеж

– на барикади, – крик,

тривожні ночі, степ

такий як ночі синій

і армії на Крим.

Та все це промайнуло

і поклик

не сурмить.

І чую я, як десь скиглить минуле:

– Амінь!

І чую я… а серце стогне в тузі,

ах, що цей, що цей сум?

Це спогадів мара…

Я бачив, як лосунь

підстрелений у лузі

весною умирає…

Я знаю його біль!

Напередодні злив

сумніву голубого

я б з місяцем пішов

в заулки сірих хмар,

де на мільйони гін

заблакитнів горохом

і снить Волосожар.

Але та путь далека…

І завжди я в журбі

похмурий на путях,

а навкруги мене –

кублиться-б’ється мряка

і шмаття від життя.

Але та путь далека…

І темна-темна ніч,

і спогад, як лелека

в забутому маєткові

самотній заблукавсь.

2

Секунди, дні і роки,

а з ними і віки

у вічі вічности глибокі

задивились.

Скоро прийде квітень.

Зелений кінь

в імлі рожевій забасує

і золоті коштовні вили

положе сонце на стіжки.

Що ж я?

Я тихий, як озерна заводь.

І на журби моєї танки

скоро буря не підведе руки..

…Із персі свій огонь

– о люба, о коханко!

у мозок

кинь!

3

На Сумській

запаштетився

гул.

На Московській

регіт.

А край міста

стогін

і я, колишній регент,

стою без дороги.

І знаю я тепер,

– о Валер’яне, о Михаиле!

чого зажурні ви

напередодні квітня –

дороги зацвіли

і в туманах зів’яли,

як стоси листя восени

досвітні.

і не присняться м’ні

оті пахучі ночі,

криваві і святі,

орлині, як орли.

А може… може так –

розірвана на клоччя

майбутнього мета?

І бачу я –

конають і вагранки

на степових полотнах гін.

…Із персі свій огонь

– о люба, о коханко! –

у мозок

кинь!

4

Моя люба любовнице!

Підійми м’єї творчости дух,

положи у мої груди сонце,

заголи свої перса на мить!

Слухай –

шумує!

Слухай –

гримить!

Повінь прорвала греблю

біля млина.

Цілуй скаженіше!

На божевілля!

(На божевілля!)…

… За шелюгою

в заснулий вечір

пливе весна.

За нею вітер,

за нею гуси –

увесь вирій.

Коханко люба!

У тьмяній тузі

умру!

Моя люба любовнице!

Підійми м’єї творчости дух,

положи у мої груди сонце,

заголи свої перса на мить!

5

Контрреволюція!

Контрреволюція!

Контрреволюція

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Товаришу! Товаришу крицевий!

Це ж я крізь мур важкий

вселюдської скорботи

в ставах прийдешнього

очима поринув.

Не кожний соколить,

не кожний в нетрях броде,

а я у нетрі йду

за золотом життя.

Куди звернуся я?

Дощі! Дощі

І мряка!

Куди дивлюся я?

– Запорошило,

– Ніч!

Крізь хуртовини

рев,

далекий дзвін на сполох,

дзвонар рятує десь,

а дзвони замело.

Куди звернуся я?

Дощі! Дощі!

І мряка!

І хмарний (цей!) заспів

самотньо закує:

в «Шляхах мистецтва» він

(о любий мій Коряче!)

– як в серце моє «неп».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Контрреволюція!

Контрреволюція!

Контрреволюція!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ах, Володимире –

мій друже Слобожанський –

і ти, непевних дум –

«Володька в галіфе»!

В жовтневих снах я був

під шепіт м’єї казки

( – новій Вкраїні ти –

червіньковий Орфей!)

І снилось мені так:

парує з луків кров’ю,

а луки – не степи,

не пчілка на устах,

і чуємо (не ми!)

шумує хмілем гомін

і кличе до повстань.

Волошки і пішли

(так дикі кози) – в місто,

а місто –

з піхви м’чі!

вже й цербер на шляху.

А далі – в далях дим!..

Гармати!.. Комуністи!..

І над землею –

гул!

І ще приснився сон

в Дружківці (там заводи):

ходив я на Дінець

в перепелиний день.

А потім вечір був –

співав мені про межі,

а сонце за лісами

сизіло на шляху…

І от в житах запахло,

запахло бур’янами,

а, може, й чебрецем –

не знаю! не скажу!

А потім по кварталах

посунулись комахи…

Комахи? – Я не знаю!

А по ярках – огні.

Запахло бур’янами…

Широкий степ – на гони…

Над вітром вечір – гони…

А по ярках – огні.

Шахтярські? Я не знаю!

Заводи? Я не знаю!

…І ранком я прокинувсь:

димів квітневий ранок,

а на душі – журба.

6

Секунди, дні і роки,

а з ними і віки

у вічі вічности глибокі

задивились.

І от по вулиці міській

проходжу звову я.

На бані ратуші

сковзається проміння

і нюхає кремезний брук,

гаражні пахощі моторів.

Затротуарилось повітря…

На Благовіщенський базар

поспішно кошики прямують,

на розі газетяри

«Селправду» й «Вісті» продають

І скринька з цигарками

заплуталась між ніг.

А ввечорі на «Тоску»,

щоб знову було тоскно…

А, може, й на Московську

кубло поетів.

А уночі додому…

Коли іду додому

…чи ліхтарів зідхання…

Та тільки мабуть люди

з голодної губерні…

А, може, і під’їзди

в розпуці завивають…

і холодніє час.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І сняться м’ні

вокзали, ешелони,

загони і шляхи –

червінкові шляхи.

Кіннота в бур’янах

і чебрецеві гони

і оксамити трав

задумливих могил.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 373 – 381.