В електричний вік

Микола Хвильовий

Красномовного мудреця Бояна

в хуртовину

промайнула

Тінь.

І обіжно на подій екрані

фаркнув люкс.

І чигали:

Степи Залізняка і Гонги,

а на зорі –

гайдамацький рев.

То ведмідь блакитноокий

біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона

на релях не закурявила лист,

бо тендітне досягнення гроно

упаде на траурні ріпи.

І молився я:

Отче наш електричної системи віку!

На твоїх крицевих віях

шпеклася мапбупя сльоза.

Твоя напруженість воліє

на патлах буйних лшв

провести лябіринти смаку.

Да святиться –

твоє ім’я.

Да буде твоя непохитна воля

там –

на землі,

як гул

в заводі.

І глузували над святим святих,

і в сміх

підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок

І шлях той бурьовий,

що нас виховував

тримати руху стяг.

Ix розуміння, що порожній

у діжці звук.

Ix приборкала тирса, поле,

і шелести журби,

а клуні рип колись повісив

життя їх на снопи.

І казав я:

Покиньте мріяти мертвим!

Давайте, посолодимо сучасний мент.

Ви хочете, мабуть, жерти?

Гак і я ж хочу!

Чусте?

Ах, не варт!

Вас розбуркас лишень Марат.

А я (я не покину ранок!)

і ваших і своїх дітей

уберу у віяло фазана

і поведу в майбутнє.

1

А вчора степ шумів…

Ох, як метушився степ!

Чекали у місто гостей

троглодитного віку.

Тулились до будинків

примари переляку,

десь скавучав собака,

а потім вив

на хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока дівчина.

Але була виснажена душа –

кинено її знову в лабети…

Ша!..

Серце моє, де ти?

Прив’язане на нитку

і мусиш під’агатити кров?

Невже воли і корови

кізяками нагодують їх?

Невже мукання золотої телиці

вартує ударів по ковадлові?

Ні! «Сила солому ломить»,

а їхня воля

за гратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в’язницю.

У ній і мені – атому мільйоноголового тіла

було гарно гріться

на комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша,

дзвіночки в вербах шарудять похило,

а легіт припоясав межі,

розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні,

і так боязко було кинути голосівку…

Хотілось забрести до самих фараонів

і дмухати на нетутешню музику.

Все це я знаю… Має насолоду і

пелюшковий сморід.

І от на годину

у ланцюжку чоловічого життя

ви маєте ще раз посьорбати

отрути.

А я, як лаврик,

покину сад улітку під морозом

своїм зраненим оком.

Хай! Я почекаю!

І брук мій – у глушінь, майдани

притаяться…

Я ж біля машини стану.

І ремінь заспіває про іншу перемогу,

про авіо часи…

2

І буде так –

я вмить скричу:

Гей, просторніш мені дорогу!

Це буде перший сказ.

За ним заспівають і перетворяться

в блискучу мантію

дійсности

казки утопістів…

Я не схотів бути Па-де-Кале і Ля-Маншем

і роздирати землю.

Я хочу нести вісті

з берегів електричного царства.

Але я – не Гастів, не Маяковський,

не Єсєнін,

я з української діжки беру хміль.

Я лишень (по персіянськи) пенід.

І кому ж, як не мені,

мисль свою пускати амазонкою

в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою

біля вас,

бо ви розіб’єте коштовні вази,

і будемо укупі плакати

ще один вік.

Ви розумієте мене?

Я – це фуга!

Во ім’я ваших –

Отця і Сина, і Святого Духа –

Я – ми.

Слухай, чоловіче:

Да не будуть тобі бозі другі,

тільки моє засмажене обличчя.

Це – не наруга –

це сердешна порада,

бо мені вклоняються не лишень

Дніпрові русалки,

але й океанські наяди…

Хто міжпланетних мрій

таємність розпутляє?

Я.

Я лоно страдниці-землі

в троянди уквітчаю,

а кров

і бризки мозку під мечами

перетворю в вино й желе.

А фаворити мої – бурі

гієні очі попечуть,

і потечуть

часів Адама ріки…

Ах, швидкувати б, заарканити

цю мить!

3

Степ замовк.

Мовчить.

Гризе наші виснажені крижі.

І я мовчу. І в цій мовчанці

ховаються зорі далекото-близького

і трагедія сучасности.

Вулиці примружили єхидні очі

і вийшов вчорашній тужу

з приватною ініціятивою в кишені.

Чути на брукові крізь шум:

Ага!

Це до мене… Ну і що ж –

не повернеться Мойсей у Єгипет,

а сьогоднішній Прометей

умовно –

неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових –

і вільний заспіває вільним.

А місто і степи

шпалерами пропустять

уїдливих пророків

до арки на тріюмф.

Сплете вінки історія

з фіялок-сміхострумок,

і уквітчає шлях.

Вона ж примусила

іти

в прийдешнє.

Вона ж поклала колючок,

бар’єри і паркани.

Вона! Це все вона!

І я, коли бракує палу,

сітчаю розумом

всесвіт

життя.

І глум, плювки

приймаю доброхітно –

офіра

це…

Ах, карнавальте свої оселі

і огадючте оазу міст,

я все ж упертий, хоч невеселий

і неосяжний бажання пляц.

Іду похмурий в крицевих дзвонах

розтаборився по всій землі…

бори в задумі… ідуть колони…

бори – колони…

То я іду.

Іду –

по логаритмах –

бо вічний

дух

мій.

4

І в цю хвилину

вашого розгнузданого свята

стою біля машини

і слухаю пісню безмежности.

В руках румпель –

веду корабель машинізації.

І повернути землю

вже маю твердь.

О Архімеде!

Твоя сива голова

сяйвом.

Нащадок прадідів

вже скрикнув –

Еврика!

І із провалля літ

нова Америка,

Месія і Колюмб.

То –

Колектив,

заліза міць

і я.

і на минулого полову –

притьмом беркут – огня.

Цього і досить

А там, помалу в реп’яхах,

в мамуловатому коші

хтось прогремить –

Товариші!

І табуни проколе мрія

і глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь

і б’ється у бекет з погрозами пожеж –

і я бреду і ти бредеш

вперед.

5

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стягу зорі

і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя

докір?

Я почуваю, як мої плечі піднімаються

у височінь.

Я проростаю мудрістю, величністю

природи.

І не вам, льокаям склизької жабиної пристрасти,

зупинити мене!

Я вже бреду по мрійній вогкості,

по асфальтах прийдешнього.

Океани запінили береги

і мелодійно музиканять повітря.

Обшир –

до Оріона.

В моїх грудях товпиться

легкоморозний цвіт

осінньої турботи.

Мурашки золотої радости

плазують по спині.

І всюди бачу я

електрики блискучі очі.

І всюди чую я

прелюдію машин до людського життя.

А Україна, всесвіт –

в купелі боротьби,

і біля них – матуся неминучість.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так крок кривавий тисячоліття

свою одміряє добу.

Зідхне так легко людскість,

і під березами незгод

опороситься немовлям.

Але ще довго буде степ

ревти.

Я знаю це

Не раз іще гостей

з звіриними очима,

що гірше татарви

часів перегорівших,

чекатиму до себе.

Хай буде так! – інакше і не можна..

А я в той час у електричний вік

ступатиму поволі

і в електричний вік –

прийду…

… На димарах похмурого завода

і на полях, в шматках крови –

читаю заповіт.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 347 – 356.