3

Микола Хвильовий

Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п’яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось.

Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.

– Неси ще! Кажу тобі? – куражився Кажан. – Та гляди – найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.

– З удовольствієм, – п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича:

– Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати. Микита Гордійович ухилявся:

– Іди од мене, причина! Не можу тебе і квит!

– За що ж така немилість приключилась?

– За те, що і нашим, і вашим. О!

– От тобі й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього?

– Звісно, не вчорашнього! Підсів і Кажан. Хрипить:

– А що там таке? Ну бо, Микито, кажи! У нас не довго – під ніготь – і в дамках. Одно слово – жир козир, а по пиці – лясь!

І вдарив кулаком об стіл. Задріб’яжчали пляшки.

– Правильно, Нечипоре?

Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все таки думав: «правильно, бельбас! Правильно…»

Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє.

– Ну, годі, Кажане, годі!.. Схаменіть його, Нечипоре!.. Дячок значно промовив:

– Карьожиться треба покинути!

Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордійович виправдував Ониська:

– Така проклята вдача – ніколи не піде однією стежкою. Йому щоб одразу дві.

Потім підвівсь і підійшов до вікна:

– Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп’я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твій Ванько?

Але розбуркати Петренячого не можна було. Він схилився на стіл і, держачи в одній руці пляшку, хропів. Микита Гордійович махнув рукою й вийшов із хати.

А Онисько говорив до дячка:

– Це, так би сказати, ви попівську халамиду на вольное життя змінили? Хороше діло! Як це в святім писанні сказано: і променях отця і матір свою і пойди за мною. Ну, як ви нащот того… Мабуть, багацько зарізали?

Нечипір здригнув, але промовив спокійно:

– Всяко бувало.

– Правильно! Це мені ндравиться. Одно слово – ат-льоти!

– А як ці «атльоти» і з тобою те ж зроблять? Дячок підняв брови й наставив гострі свої очі на Ониська.

Той подивився на Нечипора й усміхнувся полохливо.

– Воно, звичайно, ваша власть і сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.

Думав: «дурить сволоч». Знає, що тепер нічого з ним не вдіємо. Хотілось підвестись і вдарити по пиці.

А Кажанові похвалятись хотілось. Випив випалом із стакана й почав:

Воно, конешно, всяко. А як розказати, як слід, то вийде гак. Значить, візьмеш його, положиш горічерева – і нумо видовбувати очі. Звісно, не фунт ізюму. Та ще й нігті на пальцях обценьками поодриваєш. Да! Одно слово, пом-ститися ми майстри. Ну, а Нечипір молодець. Майстер первий сьорт!

Дячок хотів сказати, щоб Кажан помовчав і не знав, як це зробити.

А Кажан випив ще і ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидів біля дверей і миготів очима. Потім підійшов до Кажана і говорив йому пошепки:

– Так що, сину мій дорогий, покинь, просю тебе, оції напасті. Незручно нам. Він же таки (і Панас кивав головою на дячка) вийшов із панів, мабуть. Бог із ним, а нашоє діло сторона.

Кажан похилив голову на стіл і цідив крізь зуби:

– Ви, тату, нічого не понімаєте. Звісно, ваше діло сторона, а моє ні! Бо як був я у пліну, в Германії, скажем, то говоріть мені…

Сів знову струнко:

– Ну, як для приміра содержати картошку в нашім селі? Га? От бачите, і не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в піску…

Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболі на піщаному грунті.

А Потап утирав очі кулаками й хитав головою:

– Вмерла матір, не зумів я тебе призвести до діла. Ох! бідна моя головонька!

– Воно звісно так, – згодився Кажан. – Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловік плохенький, а з матір’ю треба було хатню революцію строїти. Конешно, мати з клевером пшениці не схоче сіяти. А це первое діло!

В хаті було душно й повно диму. Смерділо паленою ганчіркою і – від розлитого самогону. В розчинене вікно бігли струмки свіжого повітря і чути було крик перепела.

Кажан і Онисько ще наливали в чарки, але Нечипір давно вже не пив і, схилившись на підвіконня, думав про щось. Раптом він підхопивсь і запитав:

– Де Микита Гордійович?

Заспокоїли: щойно був на дворі, Онисько бачив його за ворітьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утік, мабуть, додому.

Поки Кажан не розказував про «їхні діла», дячок почував себе спокійно. Тепер була напруженість, і кожне маленьке шамотіння змушувало серце стискатись. Не думав уже із зловтіхою про Кажана, навіть радісно було, що одурив його: Кажан безумовно втік би куди-небудь далі, якби знав, що Нечипір тільки тому й залишається тут, що має на це наказ від Бурися. Удосвіта хтось тихесенько підійшов до вікна, біля якого сидів дячок, і постукав

Нечипір від несподіванки аж відкинувся. Підхопився і Кажан, одріз узяв.

Але за вікном було тихо, а через хвилину увійшла сліпа Килина з поводарем Марькою.

– Це ви стукали?

Стукала, звісно, не вона, а Марька. Побачили, що в хаті майже всі сплять, діло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.

Дячок, як почув це – до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.

Виявилося: сліпа хоче дізнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехристилась:

– Хай вас Мати Божа спасе й помилує! Кажан одразу зрозумів, у чому справа:

– Не підходь, стара, – сказав він, – за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи ні?

– Отож, отож, мої дітоньки, – закланялась у пояс сліпа.

– Ну, то ще подивимось! – кинув Кажан.

Так і пішла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зійшло, ходила все коло хліва й прислухалась до шамотіння корови.

…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордійович і ледве промовив:

– Тікайте, хлопці, їдуть!

Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича – одразу зійшов і хміль, і сон.

– Куди ж ховатись? – забігав він по кімнаті й раптом став, як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить і так жалібно до дячка звернувся:

– Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.

– Було б, – перекривив Нечипір і сплюнув….Як кішка стоїть він біля дверей: от-от плигне кудись.

Шию витягнув, нібито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.

Прокинувся й Онисько, розпух весь, і каже таким насмішкуватим голосом:

– Оце – атльоти, вже й полякались!

– Тікайте в мій очерет, – сказав Микита Гордійович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозі згадав, що рушниці забули. Микита Гордійович махнув рукою:

– Та що там про отрізи думати, як «вони» вже цепом ідуть по селу!

Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух.

Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті.

На селі гавкали собаки – завзято, погрозливо.

Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 248 – 252.